ПИСЬМЕННИК ЖИТИМЕ в своєму слові

26 січня 2019 року мій земляк – славний галичанин, видатний український письменник, лауреат Державної премії імені  Т.Шевченка Степан Пушик відзначав би разом з нами свій 75-літній ювілей. На превеликий жаль, не дожив, щоб його за життя вшанували належним чином не чиновники, а рідні галичани, котрим заповідав «Любіть живих!..» Місцевим правителям він казав, що ваша влада тимчасова і вас, вельможі, люди забудуть у ліпшому разі, в гіршому – проклинатимуть… А письменник навіть після смерті житиме в своєму Слові та в серцях читачів.
Степан Пушик – живе… У своїх поезіях, піснях, повістях, романах, бувальщинах і небилицях… Якщо не полінуєтеся, візьміть до рук будь-яку з його книжок і ви, хто знав особисто Степана Григоровича, відчуєте його присутність. І разом з тим, прошу вас, відчуйте його потребу в нашій спільній молитві. Отож зі славною Пушиковою родиною всі разом, побратими по перу й шанувальники творчості співця, помолімося за упокій у Царстві небесному душі майстра високого слова, в якому він живе тут, посеред нас, ще сущих під сонцем…
Ярослав ТКАЧІВСЬКИЙ,
письменник, заступник голови НСПУ.
26.01.2019
 
P.S. Нижче подаю фрагмент репортажу, що транслювало ОТБ «Галичина», в якому я під час бліц-інтерв’ю в день похорону Степана Пушика з тугою розповідаю про втрату письменника:
– Колись у своїй книжці я написав: «Кинули грудку землі на віко… Був чоловік – і нема чоловіка». Степан Пушик – це явище в українській літературі, це постать в історії України, це Письменник з великої літери, лауреат Державної премії імені Тараса Шевченка та багатьох інших премій. Він – галичанин. Волею долі в житті склалося так, що ми вихідці з одного села. Степан Пушик прославив не тільки своє рідне село, а й всю Галичину і Україну. Мабуть, читачі й телеглядачі знають його вірш «Грудка України», де він писав, що не тільки «грудка, а земля з народом є…». Цей твір відомий не лише на теренах України.
Склалося так, що в далекій Пушиковій юності, а в моєму дитинстві, бо у нас вікова різниця в 13 років, він написав наступні рядки, котрі віддавна пам’ятаю:
 
Живу і дію.
І усоте, знову
Запитую у себе:
Хто я єсть?
Як треба – в крові
Викупаю слово
І переціджу
Через власну честь.
Тоді пущу я слово поміж люди
Служити вірно правді та добру.
Сприймуть – то житиму.
Коли ж його осудять,
То й сам зі словом
Для людей умру.
 
Пушика будуть вивчати, його будуть досліджувати, бо рідне українське слово, як і Слово загалом (тут також сприймайте з великої літери), є вічним, бо в ньому присутня любов і сам Творець, який також є любов’ю. Неординарні постаті, вважаю, не є звичайними: Степан Пушик був тяжким і був веселим, з ним було легко й не дуже…
Любов Голота, відома українська письменниця, в Інтернеті також написала, що Пушик був тяжким. Він міг пожартувати не завжди вдало. (Навіть нині не треба ідеалізувати нікого, бо ми є люди…) Але він був комунікабельним, він міг зачепити незнайомих осіб і годинами говорити з ними про життя та інше. Він черпав від народу й віддавав народові. Якщо хтось читав, хтось знає – не знає, то будуть знати зібрані ним приповідки, про які він сам висловився, що «В народу взяв – народові повернув…»
Степан Пушик усе життя вів щоденники. За його словами, їх уже близько 300 томів, які, на жаль, залишилися в його робочому кабінеті, вже без нього. Я вважаю, що це велика спадщина, бо він там писав не тільки свою історію, він записував нашу історію. Він писав про тих людей, з якими спілкувався. Можливо, і про нас з вами, бо він усе занотовував: без ручки й папірця його неможливо було бачити.
Пушик – батько, Пушик – дідусь. Пушик – письменник, Пушик – учений, Пушик – фольклорист… Пушик – це особистість, яку ми нині втратили… Тож помолімося за упокій його душі, нехай із Богом спочиває.
 
Більше читайте в журналі «ПЕРЕВАЛ», числа 3-4 (97-98) за 2018 рік, на стор. 227-3-230.