«Письменник – нервова клітина нації»

 

Володимир  БАЗИЛЕВСЬКИЙ

Ти «винен» уже тим, що ти письменник український

і що мова творів твоїх – українська.

                                                                                         Олесь Гончар

 

«Щоденники» Олеся Гончара – лектура читабельна і повчальна. І читати їх треба саме зараз, коли порахунки  д і т е й  з  б а т ь к а м и  явно втратили на радикалізмі, знебарвилися і пригасли. З’ясувалося, що епатажна формула «інваліди творчості», яка видавалася ледь не універсальною, не тільки не універсальна, а й хибна. І потребує суттєвої корекції. На зміну мисливському улюлюканню й свисту прийшли недовірливий подив, а потім і розуміння, що в злочинну епоху були у масштабах Союзу неабияка поезія і неабияка проза. Феєрверк пречудових віршів, значущих повістей і романів. І то – чи не в кожній республіці. Попри всю піняву і каламуть потоків халтури. Не визнавати цього сьогодні – розписатися у невігластві і непрофесійності.

Колишні «діти», ставши «батьками» з волоссям, міченим сивиною, усвідомили, що є там, у підрадянському минулому, навіть твори, до яких проблематично дотягнутися. Кажу про обізнаних і обдарованих, а не про безплідних риторів і білялітературних підспівувачів.

 

Гончар засвітився у літературі після великих потрясінь ХХ століття: голодомору, нечуваного доти терору,  д р у г о ї   с в і т о в о ї. Війна стала для нього школою, яка переінакшила його долю і, кажучи його ж словами, обернулася «молодою славою «Прапороносців». На війні дісталося йому по повній. Пережив поранення і полон. Смерть друзів-однополчан. Його фронтові записи діймають ремствуванням на той бік війни, який не надається до героїзації. На тяж і бруд її буднів.

Через два з гаком десятиліття занотує: «Не пригадую, щоб на фронті лякався кулі. Навпаки, були моменти, коли сам шукав її. Страшніший фронт іншим – тим, як вимучував. Майже все те життя були тільки змученість, знівеченість. Дуже хотілося спати і дуже непривітним був світ».

Там, на фронті, старший сержант Гончар молився, аби після всього пережитого не втратити чистоти душі. Молитва, схоже, допомогла. Інакше звідки б узятися отій світлій ноті, яка всупереч усьому озивалася потім у його творах?

Запис, пов’язаний з найтрагічнішою сторінкою біографії – полоном. «Не можу забути, як мене на станції в Білгороді німець ударив обривком вірьовки. Я обернувся і мовчки дивився на нього. У нього було обличчя нелюте, очі несердиті, спокійні. Він ударив мене без ненависті, здається, а просто так, як погонич коня. І я зрозумів, що це в них прийнято, що це в них у крові, це не злочин, а просто «треба», для «нижчих людей». Він був з вигляду з освічених, інтелігентних людей. Може, навіть поклонник Шиллера та Гете! І я тоді зрозумів, що моя ненависть буде невмируща, і я не звикну, не примирюсь, поки буду жити».

У щоденниках часто згадуються знайомі мені місця центрального степу. А серед них і село Верблюжка, що на Кіровоградщині. Рідкісний, екзотичний топонім. У тім селі зупинявся так званий верблюзький полк. Звідти й назва.

Скупий запис від 12.12.1943-го. Гончар разом з друзями у розвідці. То тут, то там трупи полеглих. Ось і село з дивною як для українського степу шапкою. Ожеледиця. Хлопці падають і сміються. Молодість бере своє.

Про перебування у Верблюжці, про довгу дорогу туди і назад Гончар розповість нам, учасникам Днів української літератури на Кіровоградщині, через три десятиліття. Три голови колгоспів влаштують у місцевому ресторані пишний обід. На тому обіді зав. відділом пропаганди обкому партії Піскунов виголосить тост: «За великого друга українського народу Олеся Терентійовича Гончара». Мов зараз бачу подивовано-зніяковілий вираз обличчя керівника нашої групи. «Ну що ви, Олександре Костянтиновичу, який же я друг, я син цього народу…». Запала дискомфортна пауза. Такий ось штришок до біографії.

Занурюючись у щоденники Олеся Гончара, а це три томи, близько 2000 сторінок добірного тексту, зауважуєш дві напрямні цих строкатих записів. Історію становлення неординарної особистості й історію доби. Обидві вони перетинаються і взаємодоповнюють одна одну. І в кінцевому підсумку обертаються на історію душі в її зростанні, прозріваннях, сумнівах, тремові нервових волокон. Це ж йому, Гончару, належить фраза: «Письменник – нервова клітина нації».

Режиму був потрібен Гончар пори «Прапороносців», і він не тільки не опирався, а й сприяв їх усесоюзній справі. Режим запідозрив Гончара в ідеологічному гріхопадінні і потоптався по його «Собору». Але система була надто неповороткою і негнучкою. Перемелюючи долі уже після всіх вчинених нею злодіянь, вона недооцінила потенціальну силу спротиву вразливої художницької натури, налаштованої на правду. І хай та правда була із домішками, вона була на ту пору затребувана. І Гончар-письменник вистояв, як вистояв Гончар-солдат. Є в нього такий підсумковий запис:

«Кажуть, життя коротке. А мені воно здається таким довгим. Бачу отого солдата-студента в окопі над Россю, а то ж я! І той, що блукає в оточенні за Білгородом, – і то я. І гину від спраги у холодногорській тюрмі 1942-го року, де нас 100 тисяч невільників, – теж я. А потім ті фронтові – страшні й чаруючі Альпи… І молода слава «Прапороносців». І Голгофа «Собору». І потім автор його, що сидить на кремлівській верхотурі – в президії найвищого партійного з’їзду… І госпітальна палата десь на Єнисеї, й Асамблея ООН у Нью-Йорку та Сан-Франциско, і диво правічного секвоєвого лісу, і шум океану, і ласкавість полтавської Ворскли та місячні розбурхані ночі на Азові та в Айвазовському – все, все це увібрало одне-єдине людське життя… Скількох уже нема, а тобі даровано звідати ще одну кончівську провесінь. То як же не повірити в силу Провидіння? Що вона вела тебе та для чогось оберігала тебе?»

Він трошки лукавив, коли писав цю останню фразу, бо знав достеменно, для чого та сила оберігала. Знав ще тоді, коли закрутила його м’ясорубка війни. Уже тодішні його рефлексії – тренування серця і розуму, зору і слуху. Усвідомлена налаштованість на письменницьку працю. Зрозумілий молодечий максималізм з роками урівноважиться і дисциплінується набутим досвідом. І він, який об’їздив чи не увесь світ у ту пору, коли іншим навіть мріяти про те не випадало, лишив грунтовні описи місць, у яких йому пощастило побувати. Прегарні його пейзажі. Це готові викінчені пасажі для художніх творів.

Йому належить приголомшлива фраза: «Я бачив людство». І далі: «Від Португалії до Японії, від Едмонтона й до Таїланду та островів Індонезії – все Бог щедро мені показав… І всюди (будь-якої раси) людина – прекрасна! Хоч всюди життя її минає в постійній тяжкій боротьбі Добра зі Злом».

Дружні й ділові стосунки пов’язували його з багатьма видатними сучасниками. З Шолоховим, Довженком, Айтматовим, Тичиною, Карімом, Бажаном, Гамзатовим, Рильським, Леонідом Леоновим, Панчем, Земляком – усіх не перелічити. Гадаю, лише список знаних людей, з якими зводила його доля, чи й помістився б на одній сторінці. Як наслідок, мозаїка спостережень, деталей, зауваг, оскаржень, розмислів.

Молодший сучасник Бажана, Тичини, Смолича, він ревно занотовував усні їхні розповіді про страшну пору терору. Особливо цікаві свідчення Бажана. Гончар шанував автора «Гофманової ночі» за талант, розум, ерудицію. Гаразд усвідомлював значущість його внеску в українську культуру. Але, здається, так і не зміг пробачити йому шельмування Довженка, Рильського, Яновського. Його, як сказано, підгалдикування у кабінеті Сталіна і розносні виступи. Вислуховуючи пізні каяття Бажана, роздвоювався між співчуттям і осудом. І все ж боронив його від нападок інших. Розумів: Сталін дарував Бажанові життя, бо отримав відкупне у вигляді відомого вірша. Уже в дев’яності минулого століття Гончар вкотре повернеться до Бажана. «Телефонує Анна Платонівна Бажан: «Знову лають Миколу». Ну що я можу зробити? Чим її втішити? Цього разу лають у «Дніпрі» №4. Взявся якийсь кандидат хімічних наук за автора твору «Людина стоїть в зореноснім Кремлі». Жорстоко, доскіпливо все підібрано, але ж хіба цього не було? Згадано й колективну поему «Великому Сталіну від українського народу», де Бажан, здається, грав першу скрипку. Все правда, але чи уявляє собі критик ту атмосферу? Коли поети змушені були рятуватись і в такий спосіб? Ні, я не виправдовую славословців. Але в мені є співчуття. Живи Бажан у нормальному суспільстві, був би з нього нормальний поет, який-небудь Рільке, але ж йому довелося пережити єжовщину! Він жив під вічним страхом: батько присягав Директорії, а син приховав. Щось було в роду єврейське – з цим він теж ховався. А головне – ваплітянин! Із Хвильовим знався. Тавариші по ВАПЛІТЕ розстріляні, а він? Чи не тоді ще взято було його на гачок, як і Смолича? Бо лаяв «націоналістичне охвістя» якось не по-письменницькому, а ніби під чиюсь диктовку. Він – жертва. Думаю, він не знав щастя. А скільки разів на схилі вже літ я чув від нього слова болю й каяття. Так, жертва нелюдської жахливої системи. Як і Тичина, як і Рильський. Всі вони були внутрішньо зламані ще в роки терору, адже мусили вибирати або-або…»

До всього цього лишається додати ще один трагічний факт, який згадав Гончар: навіть рідна мати не пробачила Бажанові його «потоптування по Юрочці» (Яновському – В.Б.)

Записи про Тичину, який, за словами дружини поета, казав про нього, Гончара – «Ніжний – аж страшно!» – прикметні тим, що він рішуче оскаржує поширену думку про його полохливість. «Я давно підозрював, що під цією тихою поверхнею приховується вулкан». І навів кілька яскравих епізодів стоїцизму автора «Сонячних кларнетів».

На смерть Рильського відгукнувся вражаючим рядком : «Прошумів, як літній високий дощ над Україною».

Мав свою окремішню незалежну думку про Хвильового. З огляду на його безоглядну нинішню апологетизацію, вона тим паче заслуговує на увагу. Всупереч «гвалту передювілейному», твердив про поверхове українство Хвильового. З обуренням писав: «До якої міри треба було бути затероризованим, щоб своїм пером благословляти бузувірські вогнища, тотальне насильство над українським селом, розорення якого підривало самі основи нації… Як міг він, вчорашній «м’ятежний» бунтар, писати отак: «Чого замислились, хатки? Бачите, хатки, яким великим нестерпним походом рушили мільйони до колись їм, мільйонам, страшних комун? Чужі ви сьогодні, хатки, чужі своїми архаїчними солом’яними дашками». Соромно за цю убогу фальшиву риторику того, хто вважався лідером інтелігенції. Невже він такою ціною надіявся врятуватися?»

Суперечливим було ставлення Гончара до Корнійчука. То називав його політичним пігмеєм і фарисеєм, то відзначав його лідерські якості і драматургічний хист. Пригадується мені урочистий вечір у кіровоградському обласному театрі з нагоди «Днів літератури…». Обидва: Корнійчук і Гончар у президії. Виступає Корнійчук. Гончар слухає з відчуженим кам’яним обличчям. Та відчуженість між ними кидалася у вічі і по завершенню дійства. То була пора закручування гайок. Пора гонінь, організованих, за словами Гончара, Маланчуком-Мільманом.

«Вигнали зі Спілки Лукаша, змусили заніміти Ліну Костенко, терзають усіх, хто лиш зберіг почуття гідності й честі. Тільки те й роблять, що полюють «за відьмами», а як таких нема – конструюють їх штучно! Мафія, хунта, банда, що впивається своїм смердючим «озоном».

Ще факт з тогочасного абсурду. Хорунжий у «Літературній Україні» закидає абстрактний гуманізм… Екзюпері. І це, обурюється Гончар, солдату, антифашисту, який став символом духовної величі людини ХХ століття, і ціною власного життя засвідчив, хто він є.

Три томи щоденників Гончара – складова історії української літератури. За окремими деталями, штрихами, ескізами до картини проглядається сама картина. За незначними, здавалось би приватностями вгадується те, що стосується всіх.  Домінують тексти, які не потребують коментарів.

«Дехто, згадуючи «космополітичний» пленум СПУ 1949 р., намагається його зобразити, як спрямований проти єврейства. Але ж це не так! Була це скоріше відповідь на ту сваволю, що її вчинив проти української літератури за два роки перед тим Каганович та його підручні. Що вони витівали з Рильським, Яновським, Вишнею, Кундзічем! Замахувались уже й на Тичину та на його «золотий фонд», що його нібито вигадали ті, хто відсиджувався під час війни в Уфі. Становище склалось нестерпне. У Спілці повновладно порядкував Стебун, у «Літгазеті» – Санов-Смульсон, у «Вітчизні» – Адельгейм. У всьому вбачали націоналізм, глушили все українське».

Олесь Гончар прожив яскраве, насичене подіями і зустрічами з усесвітньовідомими людьми життя. Не тільки з літераторами. Індіра Ганді, Мати Тереза, Гагарін, Фідель Кастро – ці імена промовляють самі за себе. Як член ЦК КПРС, письменник мав можливість спілкуватися з тими, хто в різний час належав до політичної верхівки. У щоденниках неодноразово згадуються Мікоян, Ворошилов, Косигін, Хрущов, Суслов, Брежнєв, Горбачов. Не кажучи вже про можновладців України: Шелеста, Підгорного й інших. Максимально воздано Щербицькому: «Маскуючись все життя під українця, був найжорстокішим катом української культури. Найзапопадливіший русифікатор, нищитель нашої мови, розмахом злодіянь перевершив і Меншикова, і Кагановича. Меншиков по коліна бродив в українській крові, влаштував різанину в Батурині, а цей усю Україну душив напівпотай, з блудливою усмішечкою всевладного садиста».

 

Закінчення в наступному числі.