«Письменник – нервова клітина нації»

 

 

Володимир  БАЗИЛЕВСЬКИЙ

 

Закінчення. Початок 

 

 

Гончар болісно пережив цькування «Собору». Це була його незагоєна рана. Рана та кровоточила упродовж багатьох років.  Навіть через два десятиліття згадував про «Голгофу «Собору». Як і про «чорний шамотизм» та черговий сплеск репресій. Зворушений теплим відгуком на «Циклон» маршала Будьонного, зауважить: « Взагалі в Москві мені зараз набагато легше дихати, ніж на Україні, бо вдома почуваєш себе зацькованим серед гадючого сичання собків, чалих, наклепників та провокаторів. А тут тебе оточують люди. Вчора мав розмову з Федіним, Тихоновим. Вони виявляли повагу і доброту». У попередньому записі – той же мотив. Але стосовно Яновського: «Якби не росіяни, заклювали б тоді Яновського свої провінційні круки разом з його «Вершниками». Як заклювали перед тим «Чотири шаблі», що й досі їх не відклюєш. Все вирішило обговорення «Вершників» у Москві в 1935 р.». Це з нотаток за 1972р.ончар болісно пережив цькування «Собору». Це була його незагоєна рана. Рана та кровоточила упродовж багатьох років.  Навіть через два десятиліття згадував про «Голгофу «Собору». Як і про «чорний шамотизм» та черговий сплеск репресій. Зворушений теплим відгуком на «Циклон» маршала Будьонного, зауважить: « Взагалі в Москві мені зараз набагато легше дихати, ніж на Україні, бо вдома почуваєш себе зацькованим серед гадючого сичання собків, чалих, наклепників та провокаторів. А тут тебе оточують люди. Вчора мав розмову з Федіним, Тихоновим. Вони виявляли повагу і доброту».

Той рік мені упам`ятку. Я бився над номером  «Кіровоградської правди», присвяченим 70-річчю Яновського. На урочистості прибула до Байгорода (так Яновський опоетизував Кіровоград) група письменників з Києва. Я зайшов до готелю, аби взяти у Гончара інтерв`ю. Пояснив мету візиту і тут же запитав: «Яке місце посідає Яновський в українській літературі?»

«Відомо яке, – Гончар холодно подивився на мене, – класик».  «Але ж ви твердили й інше» – кортіло мені заперечити, бо згадав його критичні стріли у бік учителя. Мабуть, вигляд у мене був розгублений. Гончар м`яко усміхнувся: «Давайте вчинимо так: ви лишіть свої запитання, а я увечері на них відповім. Анкету заберете завтра».

Після тих відвідин я дійшов висновку: Олесь Терентійович не любить імпровізувати. Зараз же думається, що то був ще й застережний жест. Автор крамольного «Собору» побоювався, що його слова перекрутять. Рік випав важкий для української культури. І для нього теж. Але степовики вшанували земляка достойно. Гончар занотує: «Молодці кіровоградці. Тепер поряд з хутором Надія, цим орлиним гніздом корифеїв – виріс ще один культурний осередок – меморіал Яновського»,

Щодо «критичних стріл». Факт відомий. Єзуїтська система, вміло маніпулюючи, нацьковувала молодих літераторів на відомих попередників. Найкраще надавалися для цієї акції заслужені фронтовики Микола Руденко і Олесь Гончар. Тятива лука, натягнута закулісними майстрами, спрацювала. У бік Рильського і Яновського полетіли стріли. Спробуймо це зрозуміти. З урахуванням молодечого максималізму і загального психологічного клімату тієї пори. Ким був для старшого сержанта Гончара, який ще не оговтався повністю від пережитого на війні, Каганович? Гончар сам відповів на це питання: соратником Сталіна. А тепер уявімо собі сказане письменником. Чеше цей соратник українською, шпарить напам`ять цілу сторінку з Коцюбинського, а потім розповідає, як товариш Сталін, проводжаючи його на Україну, узяв зі столу «Новый мир» і запитав його, Кагановича, чи знає він письменника Гончара, автора оприлюднених у журналі «Альп»? Як не втратити відчуття реальності після окопів та концтабірного пекла. Невдовзі молодому письменникові випаде побачити Кагановича в ролі погромника Рильського. «Червонопикий, розлючений, як різник, метався по сцені, лаявся, а Хрущов сидів мовчки, ніяково втупивши очі в стіл».

В записах Гончара трапляються деталі, яких не знайти в історичних працях. «Вмирає Сталін (розповідав Микита Хрущов Бажану). (Серебряний Бор, чи що). Лежить на дивані. З соски годують. Говорити вже не може. Смокчучи соску, вказує очима кудись на стіну. Глянули, а там вирізане з «Огонька» й пристебнуте кнопками кольорове фото: з соски годують… порося».

Олесь Гончар був членом Комітету по Ленінських преміях. Набачився і наслухався там «чорних пристрастей», коли натискуються усі важелі знайомств і протекцій, коли всі політикують, ворожать, виторговують. І забувається найголовшіше – той чи той твір. Загальні міркування письменника увиразнюються при цьому забавними сценками і діалогами.

Є й інше. Реакція на симптоми зверхності і зневаги у ставленні до українців, української культури і літератури (Солженіцин, Твардовський). Ознаки цієї хвороби на її ранній стадії зауважив і в Астаф`єва.

Як громадський діяч, Гончар переймався багатьма проблемами.

«Бульдозерів більше ніж худоби, худоби більше ніж людей. Випасів нема, болота горять, гарячі суховії спалюють весь Південь. Що ж далі буде? Невже на цьому замкнеться цикл? Тривожно повсюди. Цілі моря отруєні, забиті нечистотами, непридатні для життя». Бив на сполох: Україна перерита, стирлована. Зникають озера, луги. Сліпота, очманіння, кретинізм – такі наслідки осушування боліт.

Ще коли зауважив, що цивілізація з фатальною невідворотністю несе більше злого, ніж доброго. «Кібернетика не всесильна. Виконування складних логічних операцій – то ще не мислення. То «ніби мислення». Між перебиранням варіантів електрообчислювальною машиною і людською думкою, інтуїцією, існує принципова різниця. Розумові процеси мозку пов`язані з емоціями. Без емоцій машина так і лишиться могутнім, але бездушним обчислювачем».

Це записано 1975 року. А через два роки письменник розмірковуватиме над вичитаним у Чижевського. Людина, як матерія мисляча, перейшовши високі ери розвитку, перетвориться на інший вид матерії – променевий стан. Через мільярди літ із променів з`явиться матерія ще досконаліша, «наднова людина». Та людина усе знатиме і не матиме бажань. Тобто перейде у той стан свідомості, який є прерогативою богів. Чи не приголомшливо?

В іншому місці Гончар з опертям на Ейнштейна запише, що реальний фізичний простір інший, аніж той, що нам уявляється. Він змінюється у відповідності з рухом і розподілом у ньому матерії. І плин часу залежить від сил тяжіння та їх змін.

Письменник замислюється: поглядам на абсолютність часу покладено край. А що це дало? Атомну бомбу? І констатує: «Геній пізнання поки що несе тільки дух трагізму».

Думки Гончара про літературу і її творців, про специфіку письменницької праці чи пак, як він висловився, «каторгу на творчих галерах» годилося б виокремити. Є серед них і настроєві, імпульсивні, обумовлені вчинками того чи того автора. І це природно: об`єктивних щоденників не існує.

З найулюбленіших літературних авторитетів Гончара – Гоголь. Він у нього поряд з Шевченком. До Гоголя, надто раннього, у к р а ї н с ь к о г о, він повертатиметься постійно. «Гоголь – явище унікальне, воно виникло на гребені двох могутніх мовних стихій. З їх синтезу довелось витворювати свою власну мовну структуру, вільну від усяких тодішніх правил та норм стилістики, для нього законом було єдине: найповніше поетичне волевиявлення душі». Зауважмо цю останню формулу. Вона ключ до творчості самого Гончара.

Неординарний запис від 08.04.1976-го. Італійці показали гостеві з України «Ревізора» видання 1836 р. з автографом Гоголя: «Ученнейшему мужу века от северного невежды и поэта. Н.Гоголь».

«Ученнейший муж» – кардинал Медзофанті, поліглот, який знав понад 100 мов. З ним Гоголь познайомився у Зінаїди Волконської. Факт цікавий сам по собі. Але цікава й сентенція Гончара, що подається услід за ним: «С и н т е т и ч н е  б а ч е н н я / підкреслено автором –В.Б. / Гоголя /коли він описує Париж/. Навіяна вона доповіддю жінки-професора з Варшави: Гоголь, син українського степу, дивився на Петербург як на витвір диявола. Протиставляв його селу, як втіленню краси, добра, моральності.

Любив Гончар і Буніна. Подвійною любов`ю. За художницький геній і за любов до України.

Мав намір зреалізувати ідею Рильського: л ю д я н е  в  л ю д я х. Обмізкував навіть фабулу. Переконував себе й інших: «Людина доти несправжня, доки власними зусиллями не стане себе відкривати, щоб вийти  н а  п р о с т о р и  с в о є ї  д у ш і» /підкреслено автором – В.Б./. Твердив: «…горожанин втрачає  в і д ч у т т я  н е б а. А воно є як і відчуття землі». Зауваживши у своєму іменному квітні, того дня крижаного і вітряного, двох диких качок у стрімкому леті, видихнув: «Яка краса відваги,  к р а с а  і н с т и н к т у  в е с н и».

Ще перебуваючи у розповні сил, виписав міркування Д` Аннунціо про вигасання таланту, яке може бути несвідомим. Художник потроху втрачає свій хист, але не помічає цього. Бо втрачає при цьому й критичне чуття. І в цьому жах. Маємо не одне підтвердження слушності цього твердження. Чи не тому Гончар його переказав, що боявся: подібне може статися і з ним? Хто зна.

Як і кожен письменник, він був дуже чутливий до виявів уваги до себе. Спізнавши хміль слави ще замолоду, хворобливо переживав навіть дрібні випади на свою адресу. Цією чутливістю, схоже, користалися догоджальники і кар`єристи. Принаймні біля нього крутилися і люди сумнівних моральних якостей. Тим гіркіші були прозріння. Коли один з поетів, здобувши ім`я, отримавши в Україні усі можливі й неможливі премії, подався до Москви і цинічно відгородився від своєї альма-матері, Гончар відреагував на те непримиренно-бурхливо. Не раз картав себе за довірливість. У його нотатках, надто останніх літ, похвала перегукується з хулою.

У ту пору, коли в Спілці запанували, за його словами, озлобленість, озлидніння, тупість, маразм, він занотував повчальну інформацію про японських художників середньовіччя, які досягнувши вершин майстерності і слави, змінювали свої імена. Щоб не засліпитися визнанням, не втратити внутрішньої свободи. Інформація, як засторога для себе й інших.

Щоденники Гончара – то й матеріал для мовознавців. Є там прислів`я і приказки, призабуті лексеми і словотвори, несподівані синтаксичні конструкції, фразеологізми й афоризми. Гончар реанімує і підживлює пам’ять, спонукає думати і… сміятися. У записах немало анекдотів, зокрема політичних, а тому й цінних, комічних ситуацій, усіляких придибенцій та парадоксів, «вишнізмів» від Вишні і навіть презабавний «мушкетизм» від Мушкетика.

Серед цього строкатого начиння – цілковита несподіванка: згадка про  м о ю  О н у ф р і ї в к у, де я вчився в середній школі. Дізнаюся, що в оний райцентр завітала якось китайська делегація. Її очільник виголошує промову китайською, а перекладача нема. І тоді місцевий начальник на прізвище Жук вихоплює з рук китайця мікрофон і починає… «перекладати». «Наш китайський друг вітає вас і каже те й те…». Слухачі ошелешені: «Жук володіє китайською!» Даремно той Жук запевняв потім, що не знає жодного китайського слова, йому не повірили. Ще довго можна було почути: «Он пішов Жук, який петрає по-китайському!»

Так, Олесю Гончару було близьким і зрозумілим усе людське. З людьми він зустрічався охоче, дорожив їхньою увагою і прихильністю. Зізнавався, що в їхньому середовищі почувається комфортніше, ніж серед колег. Зронив якось промовисту фразу: «З найтяжчих людських втрат – втрата дару співчуття. Вважай, тоді людини вже нема».

Великий дар співчуття простежується у згадках про матір і сестру репресованого Косинки, про батька Бажана, про долі фронтових друзів, земляків, знайомих. Зворушливі його свідчення про дружину, незмінну помічницю, завдяки зусиллям якої й оприлюднені ці щоденники, про дітей, онуку Лесю. Коли в родині трапилася біда, з`явиться пронизливе: «Господи, дай мені сили, щоб міг змиритися з тим, що я не можу змінити. Дай мені мужності, щоб я міг боротися з тим, що я можу і мушу змінити. І дай мені мудрості, щоб я міг відрізнити одне від одного».

Перебуваючи в Токіо, лишив запис: «Ми там, де цивілізація дійшла свого самозаперечення. Бетон, метал, естакади, гуркіт, чад. Людині готельній відведено місця менше, ніж у Шліссельбургській фортеці».

Ще до комп`ютерів і мобільних телефонів задавався питанням, що буде з людиною, яка зазирнула у безодню нових знань і явищ. Чи міг він тоді уявити, що під самісіньким серцем України – Києвом станеться лихо, яке приголомшить світ? І лихо те він, Гончар назве прелюдією кінецьсвіття?

Переживши, як і всі патріоти, ейфорію з приводу суверенітету України, з болем зауважував стрімке сповзання молодої української державності у чорториї негативу. Писав про  п р и р у ч е н и й  Рух, його розпад.

«Сумно дивитись, як наші гучномовні поети, вчорашні волелюби, сьогодні стають парламентськими клерками, слухняними служками при лукавому президентові». «Нардепи збагачуються. Посилено, шалено, втративши всяку совість, в передчутті, що більше не оберуть. І це з такими будувати Суверенну?»

Наступного дня доповнить запис гнівним випадом проти того, кого колись підтримував і з ким сталися зміни «просто разючі». «З`явилася вальяжність, зарозумілість, і ще, кажуть, дуже розвинувся в ньому смак до валюти, навчився, як ніхто, «доїти» діаспору. Щороку робить кілька рейсів «туди», збираючи данину із заокеанських «древлян». Це із записів 1994-го року.

Мимоволі ловиш себе на думці: а щоб він сказав зараз, коли обдерта новітніми феодалами Україна обернулася на попелюшку світу? Коли л ю д я н е  в  л ю д я х  вивітрюється у темпах прискорення, і те, що називають мораллю, упало до нульової позначки?

Оговтуючись після інфаркту у Феофанії, яку називав обителлю смутку, він вистрелить немилосердним щодо себе рядком: «Жаль, що не одразу». А за рік потому: «Палата. Згасаю, як свічка».

Останні роки його життя були отруєні «непояснимою байдужістю держави», разючим зубожінням населення, тривогою за долю рідних, відчуженням тих, кого вважав друзями, розчаруванням в людях, на яких покладав великі надії.

Його до потрясіння обурювали вульгарні наскоки радикалів з молодіжного літературного табору на генерацію аксакалів і на нього самого. Холод. Безпісенність. Море самотності. Такий пунктир констатацій. Аж до надриву. «Як шкода усіх – до сліз, до плачу! І Валю шкода, і все моє нещасне сімейство, якому я вже нічим не здатен допомогти».

Важкий психологічний клімат не полишав його ні до того, ні після того. «Мене знову цькують. Не так чужі, як свої. Це – найболючіше. Не розуміють того, що коли я вмру,  п о м е н ш а є  с в і т л а  н а У к р а ї н і» /виділено мною – В.Б./.

Він мав моральне право на таку самоатестацію. Як і в кожного, у нього були свої слабкості. Він помилявся і усвідомлював, що помиляється. Але ніколи: ні в дні погідні, ні в дні розчарувань і скорбот не цурався того, що вкладається у містке поняття – українство. Почуття синівської відданості землі, яка його породила, ні, цього почуття у його глибинному вияві – не зімітувати. Воно або є, або його немає. Це розуміли й ті, хто мордував його за «Собор». Можливо, за великим рахунком, той роман був тільки приводом аби умертвити оте усеохопне, а тому небезпечне для них усвідомлення синівства.

«Чому люди дорожать своєю національністю? Мабуть, тому, що вчувають у цьому одну з найпевніших ознак своєї людської незалежності. І тому так важко викорінити національне почуття, якщо не почався розпад людини, її деградація».

Він багато що прозрів ще понад три десятиліття тому: «…наша духовна домівка – Захід. Для Сходу ми зостаємось чужі».

Ця жива вода – з того ж джерела. З  н е д о п р о ч и т а н и х  сучасниками щоденників 100-літнього Олеся Гончара.

 

Київ, «Веселка», 2002-2004