Примирення з майбутнім

Євген
ПАШКОВСЬКИЙ: лжепатріоти
не мають відчуття влади

Продовження.
Початок у ч. 20

Силою
наділяє Бог – через народу вдохновимість. От що пора розуміти. Бог і народ,
коли в нього є відгукливість (отзывчивость), дають пасіонарність, насиченість
духовну. Коли є велика братолюбов, тоді вона і дає вождя. Коли цього нема в народі,
то і вождя рішучого бути не може. Ось чому я веду таку докладну мову про цей
роман і його героя – одного із можливих вождів Росії (а в Росії таких вождів
сотні), з тією метою, щоби й українці навчилися так надихати вождя і довіряти
йому духосилу. В образі генерала це добре відчувається, він вольова, зречена,
розмашиста людина. Він не мислить дріб’язковими міщанськими категоріями;
зневажає умовності; так само, як і його антипод, Амброцький; тільки один
недобачає слабкостей людей задля добра людей, а інший ладен стелити їх, замість
шкрабачки, коло порогу маєтку. Автор не огероює генерала; просто малює рішучу,
самозречену людину – і цього досить; щоб дати справді живого, неповторного
персонажа; по своєму навіть героя свого смутного часу; просто смута, як сифіліс
насморком, прикинулась приватизацією. І коли уявляєш якогось
середньодемократичного нашого хлюста, який ради депутатства поміняв сто
таборів, сто ідей, сто партій і при цьому ходитить у вишиванці і патріотить
щось, а поряд простосердого генерала, то розумієш мрії про сильну руку. Але
духозбезсилений народ не сподвижнить на силу – і руки не отримає. Вчитиметься
на власній шкурі. Повчальнішого од знущання хлюстів над народом не вигадати. Це
наруга над вищим духом. Але хто заважав розібратись? Це знущалово над самим
Богом, призначень якого не годні виконати. А чому не здатні виконувати? Бо, в
першу чергу, зрадники. Зрадники і ще раз зрадники. Вроджені зрадниками.
Вроджені боягузами. Вроджені людьми роз’єднаниними, не цільними постатями. Це
виглядає як безхарактерність, як любов до мудрствування. Мудрість – у
справжньому розумінні Істини; дана для визначення: що є добро, а що зло.
Генерал чітко розуміє – де добро, де зло.

 А в нас мудракаючий державник п’ять років веде
дискусії сам із собою. Мудрує: вихлюпує на людей свою любов до себе і лживого
мудрствування. З якого ніщо не справдилось; не здійснилось анічогісінького,
нічого доброго і душспасенного. Але за страшний обман – за душокрадення народу
– за чорний відчай, за озневіреність у нас, на жаль, не судять. Тим тяжче Бог
осудить.

 У нас жоден державномуж не має чіткого
розуміння свого призначення – того, що повинен відділяти зерно від полови,
добро від зла; добро плекати, а зло виполювати – в нього немає такої мети, як і
немає вміння цим займатися. То про яку можна говорити державу і про яку
імперську загрозу?

Надзагрозою
є відсутність любові до Істини – нелюбов до здійснення добору на власній землі.
От що є загрозою для цього народу, а не сила чужа. Відсутність добросили є
загрозою для народу, одягненого у вишиваний патріотизм, який надовго не нагріє.
Коли зима дмухне, з нього тепло з душею вилетить. Це ж не одинораз траплялось:
від приходу Орди і до сьогоднішніх днів. Це очевидне безсилля
центрально-європейської частини континенту. Показове безсилля, показове
зрадництво, показовий розпач, показова дріб’язковість, розпорошеність показова.
При тому надуваються так, ніби вони центр Усесвіту. Що вони боги богам, царі
царям, месіанський народ, тут апостоли проповідували, тут священна Русь, тут
найбільше Божих див було. Але історія свідчить про одне: братовбивство і
зрадництво, і кидання напризволяще. Було й жертовне, як ложка меду в бочкузі
дьогтю, та з ложки минулого майбуття не вигодуєш. Треба припинити самовигуб,
зрадництва, братовбивства, відпихання й запльовування кращих із кращих. І так
повсякчас. Тому на інших народах Господь показує, що там можна вибрати з
будь-кого, ніби випадково, але, виявляється, історично дуже й дуже доречно. А
подобається це комусь чи не подобається – не важливо. Я вже це пережив. Коли в
мене було зовнішнє, соціальне мислення, я теж думав про багатьох, що він – не
такий, як мені подобається. Він нам не підходить, бо не ми його призначали.
Якби ми призначали, то взагалі завалили б півсвіту. Так, як ми призначали всіх
попередніх своїх президентів, як український електорат, дуже мудрий і дуже
співочий, напризначав собі гетьманів. Внаслідок цього він скоротився десь на
півтора десятка мільйонів. Внаслідок своєї мудрості. Лжемудрості. А до
найпростішої мудрості – до розкаяння – якось не доспіли.

 Стан самозалюблення української влади такий,
що українці і влада стали поняттями несумісними; стан лицемірства й заобіцялова
– душ купівля примарним заходу щастям – став надзагрозливим; бо оманами
земнощастя душі крадуться від досконалення і Його пастирства; тому влада ця
буде піддана опустошенню; народ у стані перетворення одірвуть від лишнього й
непотрібного – задля благого й вічного; якщо навернень до Богозакону – життя
згідно з заповідями і помірними радостями його – не відбулось добровільно, його
дадуть підневільно; але так, що зрозуміють лиш деякі; для інших – одне
політявкання; нема добровільного, буде підневільне – окаяння через пізнання
себе; країна політатеїзму нічого зрілішого від політбрехонь не винайшла і не
визнає; навчать. Спасіння не в заході чи в сході – в істинному Богопізнанні,
істинному Богонаслідуванні, в житті по внутрішньосмислу Його Слова; в зреченому
житті по Вченню Господа; в житті задля спасінь, а не світу прихотей; хіба цьому
вже не вчать у церквах? Одним лобохрещенням і віровиправданством
спасенствуючих; чим більше благ світу наобіцяно, тим для Істин і вічноблаг у
розумі місця менше; його і вивільнять; дух підчистять: від злобажань і
злонамірів під благовиглядом; засобами неуникними. Щастя всюди, де людина
виконує посильне служіння, малий свій обов’язок; та й це очевидь підмінилось
успіхом, західнораєм, гонитьбою за успішністю; скасують для меншої душпагуби,
для опритомнення неможливістю служити Богу й Мамоні одночасно; вічножиття
важливіше земнораю, хоч яким би примарно квітуючим він здавався нашим злидням;
готуватися до вишнього важливіше від поклоніння ницому; та й розпалення
заздрощів губить заздротників і їхніх спокусителів; розпал заздроби (ідея
успіху; розуспішного західного житія, майже святості) ще тупіший і пагубніший
комунопотопії, що багатьом помогла згубити себе і запастись у пекла;
комунопотоп зжер мільйонища; ідея нового кочівництва – гоньба за успішністю –
невідь-скільки викосить! Це раптове щастя – нова смерть мільйонів! Тромб
зрушився – і ковзнув до мозку; як селянин у безнадію міста, як обиватель в
обійми світу; і на пероні забуває село, ступивши на трап, забуває місто, мов
згусток, що мчить в осліплення; туди, де потьмарує інший стан, іншоморок
безпам’яття, замрії вигаслість; у місті не пам’ятаєш села, в селі не пригадуєш
міста; ти так і не став земноводним; хоч скільки б жив там чи там, хоч скільки
б звідав різнооколиць, пролітаюче полустанкових, ти не назвеш себе тільки
сільським, тільки міським чи винятково, світу замешканцем; не відчуєшся ним;
все звідане і побачене, скрізь, де є книга і більмовізор, робить людину
мешканцем іншої стихії, науявлених сіл, розпринадних столиць, новітніх
кочівень, багатших стойбищ; робить кочівником примарного, вигаданого несвіту,
неіснуючого надщастя, недобудованого земнораю, завойовником вокзалів, бюро
подорожей, покорителем дачкурників, міст, місць, куди не кликали, та ждуть з
мільйонообіймами; місця, де нас немає; сучасний кочівець, як тромб на підльоті
до мозку, живе надочікуванням, надсверблячкою надрадості, надзустрічі,
понадуспіху, а повнокровності живочасу не відчуває; живе вигляданням, кортячкою
ще не спробуваного, живе поглинанням і так, в безсиллі любити й діяти, згасає,
мов обтятий від струму; дотьмарує, дознаває себе в телевізорі чи в Інтернеті,
притулку покинутостей і забавлянь себе, юностаречих сирітств, немічних ковзань
сайтами, зачарованості порожнечею, безвільних сліпань, борсань у павутинні
вигадковостей, відчайдушно далеких від повнорадісного животрепету;
збезвільнений і збездієний глитай подій, кочівник каналами, оббазікувач
телепліток, розмудрілий від глупоти й розтілеснілий від безпорадності воїн
їдла, доблесний рубака ложкою стає мешканцем тільки одного – нелюбові до
ближнього; заздрості і неприйняття; і тим сильніш вимріює, щоб його олюблювали
і йому годили; його понад все цінували; нехіть один до одного давно вселила
роззяв спершу в дуровізори, а потім у інтернат всесвітній; в притулок
глитайства, спілкувань на віддалі; на відстані самозбереження; нехіть спихнула
роззявлених у дармощасть калікарню; в останній закуток для обсміювань і
виставлянь на позорища; навала хижості! Розтоптать як окурка ближнього і не
помітити; переступити всіх – тепер це кар’єри доблестю зветься!

Міська,
сільська, вселенська звідчуженість – лиш стан всеохопного очужіння, плід надлюбові
до світу. В потаємстві ж надлюбов до світу зазіхальна на все добро ближнього –
країв, континентів – і, доки тромб летить, вона не відає «досить»; сирітське
заглядання у ледь прохукані зимовікна інтернету, в пошуківстві уваги тільки
потверджує: хоч де б смеркало, це дім сирітства; інтернат міста,
старечопритулок висілку; і село, й місто доісновує лише на карті: на
охолодженій ж земнокулі простір зменшився до жебродолоні телевізійної тарілки;
живеш у показаному тобі, між черств’яків цвілізації; а все навколишнє,
ріднорадісне не встигаєш долюбити; додбати про ближнього, довправити горбатій
вітчизні спину; дійти на рибалку, додивитись на доцвітання саду, допити на
давнообіцяній зустрічі каву, докурити давно зниклу з продажу трусардину;
допригубити незбутнє, дозгадати все теплорідне; та з інтернету чи з телевізора
вже махають заходити; вже кличуть в гості, набиваються в родичі. І хоч де б
жила людина – живе у любові до себе; в сваволі прихотей, в неволі брехонь; і
доки не визволиться з осліплення, дім її – палаючий в пітьмі розум; країна й
сама вона – невігластва пітьмава, дрібномислія морочище, тьма невідань про
живосвітло; сама вона – лиш десь присутність. Зселянене місто живе
приземленням, як і століття тому, – землі жадобою; змістечковіле село – дрібним
глитайством, оледачінням і звідчуженням, і те, і те кочівніє, просякає зиском,
як кінським потом згвалтований монголами обшир; існує лиш відстань, жадоб
простягненість, рук недосяжність, підставлена телетарілка, дотягнення, за
здобич хапання і раптом вислизлість, ще навздогінці – й на всьому скаку
скопитнення. Все менше місць незалапаних і необслинених – не відбитих, як у
падінні печінка. В початковій школі, де гостили чаєм і пончиками з повидлом,
був один, хто всі чужі надкушував; тепер взвичаїлось: понадкушувати чужі міста
й краєвиди, країни й шельфи, очицями їсти і доїдати подумки; перевтомлений
споживанням сам себе вдавлює економрозвиток; переситівши від жирних надкуснів;
знеохочення, надрив пупа – від надзусиль тільки їсти і витріщатись; роти й
гаманці стуляються, куцішають процентні ставки, порожніє колосся; в одних
надвтома від переситу; в інших – сверблячка і лихоманка; одним вже немилі
кредити, недорога нерухомість, фортеці картковіють, інших струшує землі
тіпавка; однакова всевіра в успіх стуляє пельку; надкуснів меншає – та все
більш охочих; протяг з порожніх надрищ, мов пеклюги стогін, мов заголоджений
шлунок, воєм кличе: розвечеряти цвілізацією, приготованою з його дарунків.
Церков наставили, сиріт погладили, чого ж ще треба від нас? І звідки протяг
цей? Це розперезування безодень; дрижаків непевність; застілля згортуються
разом з плямами і обличчями; і, хоч де б скнів ти, – дім твій: оповитий
галасуючим політкваканням інформрозважальний простір; з перебігом у весілля
похорон; і ні села, ні міста – на цвинтарях немає назви.

Дякуючи
смертовізору, світ сказивсь на щасті, як недавно на всєобщєм равєнствє і
справедливості, яких так чомусь і не побільшало за вік орівнення; тепер
успішність і влаштованість! Не треба ні сіяти, ні орати, тільки пертись навзахід;
країн і доль облаштувати нездалі – на влаштунок вдоволених липнуть; що
надбажаним рабством, надбажанням хвороби є; так захід сам собі винайшов пастку
і приманив загарбників; щоб доростлити розтлін: роздмухати людоненависть,
дозгубити милосердя; світові економічні війни заходу гикнулись глитайством
сходу – наступом новоорд, навальним і захопленим. Західне щастя не загрозливе
необоготворюючим його; самим західноєвропейцям, котрі в трудах народжують, в
трудах старіють сіро, хворіють тяжко, самотніють, як і всюди; а наших все тягне
в підстилку і сморідні пахи суден; які треба витягувати з-під тамтешніх
старців; і нашим роззявленим цю надідею – мало не сказав – націдею – це
задурманливе щастя нав’язали комунарів нащадки; так привид комунарні вертає в
Європу (за Казаковим – об’єври, де чується «об’єгорити»); безлічі цей дохлий
сир вже обійшовся немислимим горем; восторженим душпогубленням! Не тілес
опущенням, опекельненням навіки.

 Все визначає духостан; як закодованому алкашу
ковток горіляки, так порадянщеним – захват достатком і успішністю, статусом,
громадянством, безбідним облаштуванням; надто залежні від нього; і тільки від
духостану більшості залежить майбутнє; від стану душ, а не висоти гасел; так
Бог, відповідно до станів, править небесами і світом; знаючи істинний, а не
уявний видимий духостан, можна визначити майбутнє; це і є несудження зовнішнім
судом, а судом праведним – по правді про духостан; не приховаю, відання про
духостан людей, царів, народів мені відкрите від Господа, по превеликому Його милосердю,
для орозумлення ще деяких здатних; суть духостанів – наповненість любов’ю до
себе й світу чи Любов’ю до добрих справ; Любов’ю Божественності, з якої й
твориться незаслужливе, справжнє милосердя. Якщо перше переважає – його
обтинають; задля наповнення необхіднішим, Вищим; обрізають судом Божої
праведності; і відмінити його ніяким язиччям, ніяких умів породженням
неможливо; сини людські (замисли-ідеї людей) безсилі перед породженням
Божественної мудрості Господа, всевдосконалюючим планом Його Провидіння; тепер
і завжди.

Звичайно,
в країні, про яку говоримо на основі романів, є своя глибинна проблематика. Так
само нерозкаяння, нездатність пережити, прибрати віджилість минулого.
Похоронити хоча б Лєніняку! І багато, багато іншого. Але ми говоримо сьогодні
більше про сутність влади там. Оскільки перший роман написаний ізсередини
влади, очима чиновника вихоплений; підсилений напругою зміни влади: від
великого загнивання попередньої – до отакого нібито устабільнення
сьогоднішньої. І дуже добре видно (не так, як у наших обставинах, де все гниє,
гниє та ніяк не догниває), як це закінчується для негідників, на прикладі
такого епізоду: Амброцький влаштував черговий мерзенний телескандал довкола
Плавського, той здогадується, хто це зробив, і думає, дивлячись на бюст
Єльцина: «А не шарахнуть ли этой бронзовой гнидой эту другую гниду. И раз и
навсегда покончить с этим». Для прототипа майже так і скінчилося; олігархат вже
внаглу не заправляє країною. А у нас навіть літературні персонажі так чітко і
прямолінійно думати і діяти не можуть; не те що політики. Все втішаються тим,
що ніхто не посмів розстріляти парламент. Це, виявляється, надзвичайно
демократично: розвести комуносерпентарій з особливо проглотистих. Та це шипуче
кубло треба було розігнати ще в серпні дев’яносто першого!

 У романі Казакова тема закулісся має своє
літературне завершення, як і в Росії реальній: злий персонаж, яким є
Амброцький, тікає з Росії, саме суспільство його виштовхує. А чи зникають
кудись наші злоперсонажі? Вгріті і вкублені? Не зникають. Добір триває.

 Судячи з образу генерала, влада там дає
налаштованість на доброслужіння; у них навіть найнегативніший персонаж,
Амброцький, який закулісно веде чорні ігрища, веде їх краще… ніж українські
президенти пробують добродіяти. Чесно кажу. Він краще виглядає, аніж
завишиваний президент. Владності і рішучості сповнений більшої. Негативний
персонаж, із російської історії і роману В.Казакова, вписаний в систему
владарства як вищого суспільного діяння. (Для людей вищого. Я не вважаю це
найвищедіянням. Це один із суспільнообов’язків середнього рівня. Вище діяння –
служити вищому Благу і оясненню істин Бога, донесенню правди про сили Бога, про
всемогутність Бога, про значення Його Світла для людей).

 Коли держава паралізує волю людей до добра,
вона робить подвійно злу справу. Вона вбиває їхнє бажання щось робити, їхню
волю: люди цілковито розчаровані в усьому. Думають, що все можна зробити тільки
за хабарі. Всілякими хитроспособами завідувачі владою обдирають тіла і душі
людей. Така влада опідлює, вбиває душу для вічності. Це смертельний,
найбезбожніший гріх. Це страшніш від убивства. Страшніш од війни. Це
спотворення душі. Людина, загинувши на війні, може, потрапивши у вічножиття,
претендувати на добру вічність. Її душа не спотворена. А коли в людини згадючена
внутрішня воля, душа спотворена і вона хоче тільки жалити й «подлічать», то на
спасіння нема надії. Вона ніяк не спасеться. Це неможливо. Так само, як
блудниця, яка звикла до блуду. Вона не здатна спастися. Хоча її прощають
лжесвященики. Вона лоба хрестила і принесла з блудних утіх пожертву на храм,
але це неможливо – спастись у розбещенні. Її головна любов – робити підлі,
потаємні, причарувальні справи, віруючи, що якщо Бог змовчує, то Бог
благословляє або недобачає. Підлотні, наскрізь коварні, дєлішкі. І насолоду від
них дозволяє отримувати мерзенну. По насолодах, по усладах мети кожному і
воздається. Ось що людина повинна змінити в собі задля благої вічності.

 Коли держава будь-яким способом сприяє
настроєності на доброслужіння своєму народу, це добре; тоді ж держава, як
цілість духосприйнятливих, наділяється вищою силою перед іншими державами,
позбавленими добромети. От весь секрет. От секрет, звідки береться сила. А
потім називайте це – імперською ідеєю, обраністю, пасіонарністю, особливостями нацхарактеру,
суть в іншому. В отриманій для надмети духосилі і відгукливості на велику мету
великого в своїй чуйності народу. Сама ідея не формує нічого й нікого. Ідея не
існує і не запалює без животворності. Земномислячі ідіоти, партійномисляки
думають у самозахваті, що існує якась безживна, усепринадлива, усім пригожа
суспільна ідея – настрочив ідею і під неї електорать підтягується. Це цілковита
ахінея.

 Стосовно ще одної важливої теми, якої
торкається Валерій Казаков (роман «Холопы») – мови. Там йдеться про «новый
государственный язык (у фантасмагорійному майбутньому), гибрид, вобравший в
себя лучшие лексемы китайского, азербайджанского и разговорного американского.
Русским, по замыслу его создателей, должны остаться произношение ненормативной
лексики и жесты». Без комп’ютерного русифікатора нічого не розібрати. Зрозуміло
про що тут автор говорить і чим неймовірно стурбований. «Книги мало кто читал.
Да чтение не особо поощрялось правительством. Всё, что необходимо было,
записано на маленькие СD-диски. Твоё дело было только вставить в нужный
мини-плеер и нажать кнопку». І далі. «Дипломированные специалисты едва могли
прочесть надписи на рекламных плакатах». У маленькому пасажі виведена найбільша
загроза для пострадянського простору, яку я сформулюю так: виродження мови до
рівня язичія, як російського, так і корінноязичія. І крайня примітивізація
суспільства. Це не перебільшення, людство до цього йде. До
англо-китайсько-шумерського мертвомов’я, дещо оживленого русифікацією. От де
загроза. Перетворення мови з емоцієджерела в брудний стічний потік
інформативності; цілковитої мертвотності, омертвляючої гиді. Є мова –
добромова; і мова – зломова, бандомова, бандомов’я; або добромовність, яка
повсюднить добрі почуття, і зломовність, що розповсюджує почуття й схильності
протилежні; люди повинні знати, що мова не просто засіб спілкування, а засіб
збагачення добрими чи злими почуттями й схильностями, звичками; улагіднення,
очищення мови сприятиме і утвердженню відповідних, чистих і лагідних,
доброзичливих, дружелюбних почуттів у народі; того братолюбія, про яке стільки
казано, а його й понині не видно.

Продовження
в наступному числі