Причетність до творення великої літератури

 

Олексій МИКИТЕНКО,

письменник і журналіст

5 березня виповнилося 40 днів, як на 91-му році життя пішов від нас в інший світ талановитий український письменник Борис Комар. Серед широкого загалу читачів він насамперед знаний своєю неординарною творчістю в царині дитячої прози, за що (зокрема книги «Бджолиний мед» та «Мандрівний вулкан») у 1984 році був удостоєний літературної премії ім. Лесі Українки. А з-поміж своїх колег ще, зініційованим до його 50-річчя химерної вдачі Володимиром Яворівським, колективним рукописним, що потім обріс різноманітними міфами, «Декомароном» із карнавалізованим творчим буттям Бориса Панасовича. Це не було вже надто й дивиною. Адже письменники люблять і добре вміють, на чому насамперед неабияк позначається їхній фах, когось копіювати з домішкою гумору та кепкування. Тільки не себе дорогоцінних. Тож у даному випадку це ще свідчило й про неабиякий демократизм тодішнього ювіляра, котрий менш за все переймався своєю особою чи користолюбними інтересами. Тому нехай і даний літературний витвір із його минулого також залишиться в пам’яті. Хоча в першу чергу, як на мене, варто також знати й віддати належне за його особисту причетність до цілої низки знакових подій нашого повоєнного вітчизняного літературного життя, які в подальшому визначили не лише долю української нації, а й цілої суверенної держави. Адже це сьогодні, зважаючи на розвиток художньої літератури та книговидавництва в Україні, особливо потребує нашої спільної уваги. До того ж при цьому якнайповніше проявилися справжній характер, а також творча й людська вдачі Бориса Панасовича.

Тепер уже ніхто й не пам’ятає, як у першій половині п’ятдесятих років минулого століття несподівано неочікуваного розголосу набули нариси про будівництво Каховської ГЕС, що друкувалися на сторінках часопису «Дніпро», який очолював Юрій Мушкетик, маловідомого автора з периферії Павла Загребельного, котрий працював тоді в Дніпропетровську літредактором газети «Днепровская правда». Високий літературний рівень опублікованих матеріалів відзначило навіть керівництво Спілки письменників України. Тільки мало хто з читачів відав, що вишуканою українською вони  були подані в бездоганному перекладі з російської Борисом Комаром. На той час існувала практика пошуку цікавих авторів по всій Україні. Ось так майже випадково і вийшли вони один на іншого. До того ж у них виявилося чимало спільного. Обидва полтавці: Борис Панасович народився в с. Хвощівка Хорольського району, сумно відомим концтабором часів німецької окупації «Хорольська яма», в якому було замордовано понад 90 тисяч полонених, а Павло Архипович, котрий на власному досвіді спізнав пекельні кола фашистського полону, в с. Солошине Кобеляцького району. І хоча останній був на три роки старший, вони одночасно в 1946 році поступили в університети, а в 1951 році також одночасно отримали в них дипломи філологів. Правда, Загребельний закінчив російське відділення філфаку Дніпропетровського державного університету. У Комара ж шлях отримання вищої освіти виявився з певним зигзагом. Спочатку він також був подався до промислового мегаполісу – м. Харкова. Однак, вихований на українській глибоко народній пісні у виконанні співучої матері, котра під час грози влітку 1943 року була вражена блискавкою, він досить швидко зрозумів, що перспективи в дощенту зросійщеному місті для нього немає зовсім ніякої, а тому вже після першого курсу доклав максимум зусиль, щоб перевестися на українську філологію столичного університету.  І йому це вдалося, про що він ніколи не жалкував. Тож тепер вирішив агітувати за те, щоб його новий товариш для свого професійного зростання теж вибрав українську мову. Бо такий вибір, на його тверде переконання, був перспективнішим. Більше того, наполіг на тому, щоб той, не зволікаючи, також перебирався до Києва.

Павло Архипович без довгих роздумів та вагань відразу беззаперечно прийняв обидва ризики. До того ж перші два роки на рівних правах квартирував у родині Комара. Особливих проблем не виникало, лише одна. Позаяк «квартирант» вирізнявся високим зростом, то в кінці виділеного для нього дивану, щоб не звисали ноги, йому додатково ставили табуретку, що в свою чергу було предметом доброзичливих жартів. Однак тоді ще ні в кого жодної гадки не виникало, що саме ось так, навіть дещо буденно, відбувся поворотний момент у біографії майбутнього «батька»  шістдесятників. І спричинив його не хто інший як Борис Комар. Але для цього Павлу Загребельному необхідно було набути ще чималий досвід організаторської та редакційної роботи в часописі «Вітчизна». Варто зазначити, що в 1961-1963 рр., останніх роках так званої хрущовської «відлиги», коли його призначили головним редактором газети «Літературна Україна», він був повністю готовий, щоб максимально скористатися з наданих можливостей по відкриттю першого повоєнного покоління потужних молодих талантів в царині художньої літератури. Зрозуміло, що в цій вельми складній справі неабияк важила  ще й підтримка керівництва СПУ. Адже, наприклад, до того як драма-феєрія «Ніж у сонці» Івана Драча з’явилася на шпальтах газети, вона була досить уважно прочитана не лише головою правління організації Олесем Гончарем, а й усіма його членами.  Бо далеко не всі творчі пошуки на тодішньому владному олімпі сприймалися схвально. Тому завжди необхідно було бути готовим спільно відстоювати свої позиції. В той бурхливий час Борис Панасович подеколи особисто приводив у кабінет головного редактора не лише цікавого автора, а й майбутнього працівника газети, як те трапилося зокрема з безробітним Євгеном Гуцалом, котрого несподівано звільнили з роботи в Чернігові. До речі, такі тісні ділові контакти між ними не виникали від випадку до випадку, а існували безвідносно до обійманих посад впродовж десятиліть. Тому неабияким підтвердженням може служити і такий цікавий факт, коли значно пізніше, на початку 80-х, за наполяганням Комара Павло Архипович  познайомився в рукописі з романом ще одного, не з власної вини дещо запізнілого, шістдесятника Феодосія Рогового «Свято останнього млива», що кілька років лежав без руху на полицях у видавництві «Радянський письменник», то відразу, вже як керівник Спілки письменників України, схвалив його до друку. А ще ж не обходилися й без творчих взаємовпливів у кращому розумінні цього слова. Переконаний, що саме подароване Борисом Панасовичем рідкісне на той час видання універсалів Хмельницького спонукало Загребельного взятися за написання історичного роману «Я, Богдан». Тож хоча творчий потенціал вельми обдарованих дебютантів також був різним та непередбачуваним і їм ще судилося пройти свої нелегкі випробування долі, але те не так уже й важило, позаяк вони після цього стали справжнім суспільним явищем, досить дійовим і впливовим, з яким не можна було не рахуватися. Більше того, з’ява творчого покоління шістдесятників виявилася як ніколи на часі, про що засвідчили всі подальші події.

Роман «Собор» Олеся Гончара значною мірою теж був зумовлений хрущовською «відлигою». Адже повоєнне суспільне життя також вимагало постійного глибокого аналізу та його перебудови на нових принципах, які б відповідали настирним запитам часу. Тому митець-фронтовик із таким навдивовижу потужним письменницьким талантом аж ніяк не міг залишитися осторонь цих запитів. Одначе на момент закінчення роботи над твором у кінці 1967 року не лише Микита Сергійович позбувся високих посад, а й сама «відлига» повністю пішла в небуття. І хоча до цілковитого застою начебто ще було досить далеко, але про неї та її окремі позитивні наслідки на владному рівні геть зовсім не бажали згадувати. До певної міри Олесь Терентійович чекав, що далеко не всі однаково схвально поставляться до його роману, позаяк в основі прозового твору від самого початку була закладена полемічність сприйняття. Проте вияв такого негативу навіть його неабияк спантеличив. Адже цензори, комусь на догоду, не дали дозволу на публікацію «Собору» ні в журналі «Вітчизна», ні на видання окремою книгою у видавництві «Радянський письменник», хоча Гончар на той час очолював СПУ. А все через зовсім маленький гандж – він раптом надумав покритикувати партійних бонз, прототипами котрих стали реальні партійні чинуші з малої батьківщини тодішніх керівників держави, Леоніда Брежнєва та Володимира Щербицького, простіше кажучи, насмів критикувати партію. Було від чого розгубитися. Автор не жадав слави. І не прагнув своєрідний подарунок зробити собі до піввікового ювілею, що був уже на носі. Він бажав, щоб твір просто дійшов до читача. А ще в цьому, між іншим, бачився й своєрідний порятунок.

Скоріше з відчаю насамкінець Олесь Гончар звернувся в, організовану понад рік тому, редакцію «Романи та повісті» при видавництві «Дніпро», яке займалося перевиданням окремих найпомітніших творів та книг. Хоча і так було зрозуміло, що насправді перевидавати то нічого. Завідуючий редакцією Олександр Підсуха при особистій зустрічі, розвівши руки, відразу відмовився хоча б чимось допомогти. Невдовзі й зовсім здимів з кабінету свого спілчанського керівника, котрий до всього і на дану посаду його рекомендував. А звичайний редактор Борис Комар, мовчки вислухавши оповідь про наявну проблему, без зайвої риторики спокійно похвалився, що є в нього один задум. Тож він спробує його реалізувати. Голову правління СПУ такий надмірний спокій не переконав. Проте мусив набратися терпіння. А куди було подітися?! Задум же Бориса Панасовича виявився простим до неможливості. З попереднього досвіду роботи він знав майже всіх цензорів. Найпоблажливіший із них, завзятий автолюбитель до всього, мешкав в одному будинку з рідною сестрою його дружини. Тож під кінець наступного робочого дня, завбачливо прихопивши рукопис «Собору», він ніби поїхав до родички в нагальній справі, а на зворотному шляху, якраз при виїзді з двору, його авто раптом заглохло, чим спричинило тільки чималу незручність для мешканців будинку. Безпомічний водій лише ойкав  та айкав довкола легковика з піднятим капотом. Однак невдовзі під’їхав, безумовно ним очікуваний, цензор-автолюбитель, котрий за якихось п’ять хвилин ліквідував несправність. Ну, а це в свою чергу, як відомо, вимагає певної вдячності. Та й бачилися вони давно, тож кортіло в довірливій розмові відвести душу. Коли піднялися на потрібний поверх, у квартирі вже стояв заставлений наїдками та міцними напоями стіл. Вони просиділи  за ним тоді до півночі чи й довше. Гортали й рукопис. Відкладали. Знову гортали. Інколи діалог вівся на підвищених тонах. Але врешті-решт цензор таки погодився дати дозвіл на публікацію «Собору». Коли вдуматися, то цього було досягнуто, хто б там що не говорив, фактично за могорич. От і спробуй не дивуватися тодішньому комуністичному режимові.

В січні 1968 року скорочений варіант твору був надрукований у журналі  «Вітчизна», тираж якого склав трохи більше 19 тисяч примірників. А в лютому за редагування, без жодних змін і скорочень, Борисом Комаром він побачив світ окремою книгою з твердою обкладинкою накладом 100 тисяч примірників. У такому випадку видавництво «Радянський письменник» також було вимушене оголосити  про видання роману, «зважаючи на важливість твору» (!!!), тиражем 115 тисяч. Однак із невідомих причин його розбили на дві частини. Поліпшене видання (плоский друк) мало скласти 25 тисяч примірників. Його таки надрукували на львівській фабриці «Атлас». І відразу сховали в книжкові комори. Лише згодом розповсюдили через перевірену номенклатуру. А друга частина видання, звичайна (ротаційним друком) так і не була здійснена. Тож масовий читач познайомився зі змістом «Собору» в основному через книгу під редакцією Бориса Панасовича. Але цього було достатньо, щоб з’явилася значна кількість позитивних рецензій та письменник отримав необхідну підтримку читацького загалу. Хоча все могло закінчитися набагато гіршим. Адже стосовно Олеся  Терентійовича далеко не жартома досить відкрито лунали провокаційні пропозиції: «Вивести з ЦК!», «Не обирати на з’їзд!», «Відкликати з депутатства!» Ішлося навіть про арешт автора скандального роману. Однак найдивніше полягало в тому, що все те лунало на адресу всесвітньовідомого письменника, котрий на той час був нагороджений всіма можливими літературними преміями (окремими навіть по кілька разів) та пошанований найвищими виборними, включаючи й партійні, посадами. Ну, безум повний! І чим би це все для нас тоді окошилося, якби дали волю подібним крикунам?!

Олесь Терентійович належним чином оцінив винахідливість Бориса Комара, завдяки якій ним був добутий дозвіл на видання роману. Він запросив його на ювілейну вечірку, де за святковим столом виявилися присутніми всього лише 13 осіб. А ще заборонив, зважаючи на вчинену колотнечу довкола «Собору», виголошувати беззмістовні здравиці на його адресу, натомість запропонувавши замінити їх виконанням кожним із запрошених трьох маловідомих українських народних пісень. Коли черга дійшла до Бориса Панасовича, то він заспівав й улюблену пісню покійної матері. В ній ішлося про князя, котрий рано втратив кохану дружину. В пам’ять про неї древній правитель спорудив собор, а потім покликав заморських художників його розписати. Закінчувалася пісня словами: «Приїхали маляри з чужої сторони, змалювали очі, змалювали брови та не змалювали тихої розмови…» Тож дана пісня, позаяк серед присутніх майже всі, включаючи ювіляра та виконавця, були якщо не повними, то наполовину сиротами, тоді найбільше вразила й припала до душі.

Борис Комар ніколи не вів зі мною полеміку на політичні теми. Але одного разу, коли ми в чергове їхали його автомашиною в рідне село, Панасович, згадавши вчорашні посиденьки в спілчанському кафе «Еней» із розкрученим поетом-піснярем, котрий  добрий десяток років тому в своїй творчості перейшов з української мови на російську, що дозволило йому успішно перебратися в білокам’яну столицю, сумно зазначив: «Даремно наш нерозважливий попсовик так вчинив. Все одно ця імперія рано чи пізно розпадеться, а він та його діти назавжди втратять кревну Батьківщину». Я, посилаючись на значний військовий і репресивний потенціал тодішнього Радянського Союзу, висловив щодо цього певний сумнів. «Олексію, – відразу гарячково відгукнувся Борис Панасович, – запам’ятай раз і назавжди: всі імперії розпадалися і червона також неодмінно розпадеться. Можливо, те станеться ще за твого життя». Нині гадаю, якщо б ми вчасно дослухалися до голосу народу та кращих його синів, то, мабуть, із набагато меншими втратами досягли б потрібної перебудови  держави та суспільства. І воєн, подібних до нинішньої на сході України, не було б. Але ж ми й досі не надто того, тобто дослухатися до чужого голосу, прагнемо. Та й минуле мало чому нас вчить.