Про тих, кого надихав Ірпінський Парнас

 
Алла ДИБА,
вчений-літературознавець, письменниця
 
В Ірпені, Бучі, Ворзелі традиційно будували свої дачі українські письменники, композитори, художники, актори і співаки, особливо після побудови тут залізниці та відповідних станцій. Вони тут мешкали постійно або відпочивали. Навіть створили тут Ірпінське товариство аматорів сценічного мистецтва. Тут народжувалися їхні художні твори, тут готували вони свої концерти та майбутні спектаклі. А навколо них гуртувалися й виховувалися місцеві мешканці. Так зростав і мій тато, у дитинстві та юності маючи можливість спілкуватись з багатьма корифеями, зокрема українського оперного співу. Не раз, коли по радіо передавали концерти у виконанні Сергія Лемешева чи Оксани Петрусенко, він скрушно говорив, що ми навіть не можемо собі уявити того, наскільки ці записи недосконалі і наскільки вони далекі від справжнього живого виконання, яке йому колись вдалося почути. Але не тільки й не стільки спів  поєднав таких, як мій тато, з нашими видатними митцями. Це були довгі й привітні розмови, спільна гра у волейбол чи крокет. А іноді й спільне чаювання.xcv
Для мене особисто Приірпіння мого безмежно щасливого дитинства овіяно сонячними теплими променями батьківської любові і ледь помітними білявими хмарками першого кохання. І першими в житті книжками, подарованими татом і мамою, – казками Ганса Крістіана Андерсена і Джанні Родарі, пригодами Буратіно і витівками Незнайка аж до польоту коротунів у космос зі, звісно ж, знайомого мені космодрому. Адже ми з татом не раз проїздили Квітковою вулицею в Ірпені, де мешкав і творив Микола Носов.
Потім у моїй рідній школі в Бучі я прийшла до літературного гуртка, брала участь у створенні літературного музею, де й провела перші в своєму житті екскурсії. Ми тоді писали листи письменникам, створювали якісь тематичні альбоми, а Спілка письменників України подарувала нам чудову виставку. Тоді ж я почула, що про неї домовилась наша вчителька української мови та літератури, завуч Раїса Андріївна Білан, чоловік якої працював у Ірпінському будинку творчості письменників. Відтоді, щоразу проїжджаючи Ірпінським залізничним мостом, я звертала увагу на будівлі над річкою, але ще довго так мало знала про письменницький будинок. Колись, вже працюючи у Київському музеї Лесі Українки, їздила туди на зустріч з письменником Миколою Студецьким (Скелею), який у роки Другої світової війни перебував у одному таборі переміщених осіб в Німеччині разом із сестрами Лесі Українки Ольгою та Ізидорою, а у листопаді 1945 року брав участь у похороні Ольги Косач-Кривинюк. Він тоді написав для музею відповідні спогади і передав свій вірш про це спілкування та фото вищезгаданого поховання.
Але безпосереднє знайомство з цією установою відбулося для мене влітку 2017 року, коли я мала щастя стати учасницею літературного фестивалю «Ірпінський Парнас», під час якого у Ірпінській міській бібліотеці було презентовано книгу письменника, журналіста і фотохудожника Володимира Коскіна «Ірпінський Парнас» (Ірпінь: Перун, 2016 р.), від якої пішла й назва самого фестивалю в Ірпені. Книга щедро проілюстрована портретами героїв розповіді, пейзажами Ірпеня і самого письменницького обійстя на вулиці Михайла Стельмаха, більшість з яких належить авторству Володимира Коскіна. Отож від обкладинки до останньої сторінки читач купається у квітучих луках і пухких снігах Ірпеня, поринаючи у щасливі, дотепні, глибинно ліричні й подеколи трагічні сюжети підкиївського лісового міста.
Коскін розповідає про тих, хто сюди колись приїздив (Панас Мирний і Микола Садовський, Панас Саксаганський та Леся Українка, Іван Карпенко-Карий і Марія Заньковецька, Олександр Купрін і Степан Васильченко, Левко Ревуцький і Михайло Булгаков – список осіб може бути величеньким), хто жив тут подовгу, багато творив, спілкувався, а часом знаходив і власну долю, винаймав помешкання чи й будував власну дачу – Максим Рильський і Михайло Стельмах, Микола Носов і Борис Пастернак, Леонід Первомайський, Григорій Кочур і багато-багато інших. А хтось брав путівку в місцевий Будинок творчості, історія якого почалася в Ірпені з випадкового приїзду навесні 1935 року в один з вихідних письменника Івана Гончаренка до свого колеги по перу Михайла Мороза, коли гість був вражений побаченою первозданною красою лісу та річки, де між дерев таємничо прозирала казкова дача колишнього власника Київської нотної друкарні Івана Чоколова. У ті далекі роки навіть поруч із пляжем грав духовий оркестр.
Гончаренко, повернувшись до Києва, одразу ж озвучив керівництву Спілки письменників ідею про те, щоб створити на базі будинку Чоколова творчу дачу для літераторів. Одним з перших цю пропозицію підтримав Максим Рильський. Відтоді чоколівський дім неодноразово ремонтували, а поруч виросло ще кілька затишних корпусів-дач, постав чудовий парк і не менш легендарна мініатюрна хатинка Андрія Малишка, який любив усамітнюватися в ній.
У книзі названо десятки письменників, які колись тут працювали й відпочивали. Розповідається й про перший арешт і розстріл у 1937 році звинувачених у шпигунстві письменниці Мирослави Сопілки разом із чоловіком. Але багато хто з митців саме в Ірпені міг переховуватися від переслідувань, тоді як у Києві був би одразу ж покараний за якісь, часто вигадані, провини. Оповідає Володимир Коскін немало цікавих, повчальних і навіть трагікомічних епізодів, як, наприклад, коли гурт молодих письменників на чолі з Оксаною Забужко так «розкочегарилися» літературним спілкуванням, що влаштували пожежу, розжаривши своїми непомірними емоціями старовинний камін.диба Будинок_Чоколова
Коскін невтомно збирає легенди і міфи, побрехеньки й бувальщини Ірпінського будинку творчості письменників і щедро вихлюпує на читача повні пригорщі таких історій. Кожну з них він колись уважно вислухав, занотував або вишукав у спогадах очевидців, у багатьох людей взяв спеціальні інтерв’ю, все те фіксуючи для майбутньої книги. В ній, до речі, вміщено розлогі й посутні свідчення багаторічного директора Ірпінського будинку творчості письменників Лілії Табанакової «Будинок творчості – і дім, і життя», де добрим словом згадані не тільки постояльці-письменники, але й колектив, який повсякчас робить перебування тут гостей приємним і побутово облаштованим. Деякі з наших письменників, як, наприклад, сам Володимир Коскін, не маючи власного житла, змушені були мешкати тут довший період. А Шевченківський лауреат з нині окупованого Луганська Василь Голобородько і досі, очікуючи вирішення своєї житлової проблеми, займає одну з кімнат, а у сусідньому корпусі вже багато років мешкає Валентина Каменчук з дочкою. Саме в Ірпені мають прихисток секретарі Спілки Віктор Мельник, Богдана Гайворонська і Олександр Гордон, бо не тягти ж їм за собою на роботу в Київ власні квартири разом із домочадцями?..
У тому унікальному контексті зростали самі письменники, їхні діти й онуки, багато з яких також ставали письменниками, літературними редакторами, журналістами, видавцями. І вже малими могли відрізнити справжнє від фальші. Так було, наприклад, тоді, коли дочка письменниці Валентини Каменчук Тоня, розглядаючи розкішно виданий «Букварик-Веселик» Варвари Гринько, раптом промовила: «Поліграфія тут чудова, а вірші – ніякі». Або молодший син Михайла Слабошпицького Святослав, побачивши колись канадського бізнесмена Петра Яцика, рішуче заявив, що вже не хоче бути артистом: «Я буду Яциком», – сказав він…
Сьогодні Україні та нашому Ірпінському Парнасу справді потрібен Яцик (може, як кажуть, колективний Яцик!), щоб відродити занепалі корпуси, зробити їх по-справжньому комфортабельними, відновити й примножити унікальний мікроклімат письменницького Ірпеня. А ще донедавна занехаяний парк біля цих дач вже поступово набуває омріяної краси, дякуючи старанням міської влади та турботам керівництва НСПУ. Отож мрії починають збуватися, а почалося це правдиве відродження з книги Володимира Коскіна, яку я з великою радістю прочитала. І раджу всім – йдіть до бібліотеки, беріть і поринайте в чарівний контекст творення української національної еліти!
 

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал