Про панів і Іванів нашого літературознавства

 

 

Микола СІРОБАБА

 

«Ніхто й не гавкне, не лайне, / Неначе й не було мене», – розпачливо звірявся Т.Шевченко собі й світові на десятому році по публікації свого «Кобзаря». Мені ж пощастило значно більше: не минуло й чотирьох місяців відтоді, як «Літературна Україна» надрукувала мою невеличку працю про творчість Світлани Короненко, а я вже отримав усе те, чого не діждав свого часу Тарас Григорович, і то не від якогось там Пилипа з конопель, а від критика, літературознавця, публіциста, професора, Заслуженого діяча науки і техніки, лауреата низки премій (відомості взято зі спілчанського довідника) Т.Салиги (див. «ЛУ» від 2 серпня п.р.). Щоправда, одразу важко збагнути, в якій саме з означених іпостасей виступає автор статті «Як він приходить, вірш…», адже, розпочавши з цитування есе С.Короненко, присвяченого Тодосеві Осьмачці й констатувавши, що вона так само, як і Осьмачка, «тримається високих творчих берегів і вимогливості до себе», вже з наступного абзацу власне літературознавство стає тлом, на якому розгортається банальне з`ясування стосунків зі мною, до того ж у такому тоні, до якого не дібрати милозвучних епітетів. Відправною точкою при цьому є заява про те, що моя «рецензія рясніє повчаннями на адресу Валерія Гужви, який по-своєму висловився про «Вірші з осені». Далі, як кажуть, більше: «М.Сіробаба дійшов до цинізму, дозволивши собі виховувати свого критичного попередника дешевенькими «віцами» М.Жванецького. «Тщательней надо»… Цебто уважніше слід вчитуватись у вірші, щоб побачити в 11 поезіях авторки 27 разів слово «дощ».

А нехай і більше. Та це аж ніяк не означає, що В.Гужва його не вгледів. Він побачив глибину образу, сказати б, у метафізичній його плоті. Тому й каже, що у віршах С.Короненко «немає опалого листя, туманів, дощів» як зужитого реквізиту лірики», натомість «є простір небанальної думки», тобто екзистенційної єдності людини і світу».

Кілька коментарів з приводу щойно процитованого. По-перше, стаття мого авторства «Срібне шаманство вірша» Світлани Короненко» є не рецензією на збірку «Вірші з осені», як здалося моєму опонентові, а літературознавчою розвідкою, де розглядаються також поезії збірки «Зі старого манускрипту», а ще ті, які друкувалися в «ЛУ». Тож згаданий «віц» і тут не був би зайвим, та тепер уже не знаю що й робити. По-друге, твердження, згідно з яким стаття «рясніє» повчаннями, виглядає таким, що не має під собою достатніх підстав: В.Гужва згадується в ній лише двічі, а порівняння моїх тону й лексики з тоном і лексикою Т.Салиги взагалі ставить під сумнів правомірність застосування ним слова «повчання» в означеному контексті. По-третє, хотілося б знати, за якими критеріями констатовано, що В.Гужва просто «по-своєму висловився», а М.Сіробаба «дійшов до цинізму». До речі, про цинізм. Доводилося зустрічати таке його тлумачення: «Цинізм – це правда, сказана грубо». Тож дякую за визнання правдивості моїх слів. Чи сказані вони грубо? Ось якби один носій інтелекту сказав іншому щось на кшталт: «тебе не чухають – ти не рохкай», це був би взірець цинізму за визначенням, але ж у нашому випадку цього немає, навіть «дешевенькі віци» належать не М.Сіробабі, а таки так М.Жванецькому (перепрошую, Михайле Михайловичу, за згадування всує, а також за слово «дешевенькі», воно не моє, а професорове, хоча в бухгалтерському підході до літератури він чомусь звинувачує мене). Тарас Юрійович висловився грубо. Та чи правдиво? (Тут приходять на пам`ять слова з булгаковського «Собачого серця»: «Видно, только профессорам разрешается ругаться в Ресефесере». Однак ми, на щастя, не в «Ресефесере», ба навіть уже й не в «Уересері».)

Що ж до того, «вгледів В.Гужва слово «дощ» чи не вгледів», чому сказав, що його (звісно ж, дощу, а не В.Гужви) там немає, яку «побачив глибину образу» тощо, краще було б спитати у нього самого. Втім, може, Т.Салига й питав…

Наступним пунктом звинувачення є те, що «М.Сіробабі захотілось творчість С.Короненко «відв`язати» від свого часу та свого покоління». Не переймаймося питанням про те, звідки хто знає, чого «М.Сіробабі захотілось» (зараз не до цього). А от елементарна логіка підказує, що Т.Сализі натомість конче необхідно «прив`язати» її (творчість С.Короненко), і то щонайміцніше, за «допомоги» М.Рильського, П.Тичини, а також усього покоління вісімдесятників. Запитаю: «Навіщо?». Той же М.Рильський, наприклад, зазначав: «Епоху, де б душею відпочить, / З нас кожен має право вибирати». Тут, напевно, годилося б поцікавитися думкою самої Світлани Анатоліївни, зізнаюся: не поцікавився. Але, читаючи її поезії, зустрічав там не одну кицьку з тих, що полюбляють гуляти самі по собі. Зрештою, чому М.Сіробаба не може «по-своєму висловитися»?..

Отож, дотримуючись окресленого річища, йдемо далі. А далі Т.Салига якось несподівано (адже щойно звинуватив у цьому мене) «відв`язує» одного за одним наших митців, супроводжуючи свої дії поясненнями: «Максим Рильський зоряними успіхами своєї творчості заявив у 20-х, однак це не стало йому завадою тричі зоряно «цвісти». «Сонячні кларнети» Павла Тичини справедливо вважають піком його поетичної зоряності, але це аж ніяк не значить, що він не сягав інших творчих вершин. І Світлані Короненко, зачисленій до такого потужного Товариства, як вісімдесятники, … , ніщо не перешкоджає творчо еволюціонувати, незважаючи на «зоряні» (тут чомусь у лапках. – М.С.) успіхи того періоду, коли її було зачислено до названого десятиліття». Чи не те саме висновую я: «…ступивши на літературну ниву з початком 1980-х років (…), вона (С.Короненко. – М.С.) буквально по сьогоднішній день працює на ній, і то напрочуд активно й плідно»? Для чого ж з таким завзяттям грюкати в прочинені двері?..

Наступний «віц» опонента полягає в тому, що, висвітлюючи момент, який «опосередковано стосується «конфлікту» між В.Гужвою та М.Сіробабою», слово «конфлікт» він, як бачимо, бере в лапки, а це може означати одне з двох: або М.Сіробаба не сприймається всерйоз (тоді навіщо було приділяти йому стільки уваги?), або ж конфлікт несправжній. У будь-якому разі обидва ці варіанти поганенько допасовуються до словосполучення «дійшов до цинізму».

У цьому абзаці звернуся до В.Гужви: Валерію Федоровичу, я не мав і не маю жодного наміру конфліктувати з Вами, чи зневажати Вас (і це без іронії), якщо ж усе-таки чимось зачепив, пробачте. Між іншим, Л.Толстой свого часу сказав А.Чехову про його п`єси: «У Шекспира плохо, у вас ещё хуже», і вони не побилися, більш за те – нині мирно «сусідять» на полицях бібліотек і стінах шкільних класів.

Характеризуючи ж публікацію Т.Салиги в цілому, слід сказати, що в ній є все: розлоге цитування кількох авторів, компліменти на адресу більшості з них, підкреслено продемонстрована ерудиція, майже екзотичні словосполучення на зразок «метафізичної плоті», непереборне бажання вказати опоненту на його місце тощо. Немає одного (що й мало б стати квінтесенцією всього написаного): розкриття теми, заявленої заголовком. Тож, «як він приходить, вірш…»? «Googl його знає», – каже в таких випадках О.Ірванець, йому це личить, а от професору Т.Сализі – не так щоб аж дуже. Не додає шарму й вишукування компромату на лірику С.Короненко (означений процес чітко задекларовано в останньому абзаці). Якби слово компромат мало обрамлення у вигляді лапок, можна було б запідозрити сяку-таку іронію, але ж – ні. Чи вдалося знайти «компромат»? Вдалося! І полягає він у тому, що в словах: «але хіба вода – може… зникнути без сліда?» «авторка фальсифікує (тут так само без лапок. – М.С.) у слові наголос і відмінкове закінчення». Після згадки про колективного абітурієнта, який, неправильно наголосивши «центнер», «спалився» (це теж професорове слово. – М.С.) на ЗНО, «висновок прозорий: абітурієнт мусить берегти культуру літературної мови, а літераторові наче дозволяється совати наголосом сюди-туди». Не зрозуміло, чому «наче». Літераторові дійсно дозволяється «совати» наголосом (вдаватися до акцентної деформації) і «фальсифікувати» закінчення. Це право закріплено за ним у літературознавчих довідниках статтею «Поетична вільність, або Поетична ліцензія (лат. Licentia poetica)». І скористалися цим правом свого часу й Т.Шевченко, й І.Франко, і безліч (саме так) інших (маститих і не дуже) письменників.

До «компромату» віднесене також те, що «у деяких віршах авторка втікає із «щасливого вогнища рим», підставляючи у строфи тільки співзвучні слова». Звучить дещо анекдотично, адже «співзвучні слова», як улиті лягають у парадигму дефініцій рими.

Ще одним «ганджем» лірики С.Короненко визначено те, що, пишучи: «А Анна-князівна у темний Париж в`їхала, наче донна, / І тіло її молоде, наче вірш, пахло одеколоном», вона (С.Короненко) не врахувала одного факту: «Одеколону, коли Анна від`їжджала у темний Париж, ще не було, він з`явиться десь аж у XVII ст.». Цікаво, чому тут не можна було побачити «глибину образу, сказати б, у метафізичній його плоті»? І куди зник «простір небанальної думки»?

На завершення. Не маю наміру продовжувати дискусії з Т.Салигою, принаймні, в запропонованому ним тоні.