Наше українське літературознавство й публіцистика літературного спрямування ще
донедавна нагадували хуторянський човен на плесі замуленого стоячого ставка. У
цьому замкнутому світі наче ніхто й не здогадувався про існування морів і
океанів, потужних циклонічних процесів цивілізаційного значення. То ж не дивно,
що далеко не всі українські літературознавці й історики літератури виборсались
із того мертвотного застою.
«Мої дослідницькі захоплення Шевченком припали на
1989-1991 рік, – зазначає у передмові до своєї книги «Про Шевченка і не тільки»
Ігор Михайлин. – Це був час найбільш активної боротьби за українську
незалежність, за Українську державу. І це не могло не позначитись на текстах
цих праць. Вони увібрали в себе публіцистичний дух доби пізньої Перебудови з
його потужним дискурсом опритомнення українства, потягом до пізнання
автентичної історії (національної, політичної, літературної), прагненнями
зрозуміти причини нашого колоніального стану і знайти шляхи до його подолання».
Книга Ігоря Михайлина, професора Харківського університету,
автора кількасот наукових і науково-популярних праць – свідчення плідної
тяглості кращих традицій слобожанського літературознавства й історії літератури
з часів О.Потебні, М. Сумцова, Д.Багалія. З часів «розстріляного Відродження»
Харків і Харківщина, незважаючи на шовіністичні атаки «культурного
більшовизму», показують нам, що глибинні джерела на цій землі незамулені, а
традиції, що їх живлять, потужні й активні. Книга Ігоря Михайлина недарма
названа «Про Шевченка і не тільки». Вона подає нам поліфонічну постать Великого
Кобзаря на глибоко проаналізованому історичному тлі, із залученням великої
кількості публікацій і документів про життя і творчість Т.Г.Шевченка. Автор
свідомий важливості свого завдання, оскільки переломний етап нашої епохи вимагає
переоцінки цінностей й незашореності думки.
«Тоді, коли писалися ці рядки, я не міг навіть уявити
собі, що справжня боротьба за право публічно вживати українське слово
розгорнеться в Українській незалежній державі, – зазначає автор у передмові. –
Тим більше не міг уявити ( як і всі ми – Л.Т.), що сьогодні зустрінемось з відкритою агресією путінської
Росії, яка відторгнула в України Крим і розв’язала війну на південному сході
України. І це сталося не тільки тому, що агресивна суть Москви завжди була спрямована
проти України. Саме Шевченко поставив точний діагноз тодішньому суспільству, який точно наклався на ситуацію нинішню.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Україно! Україно!
Оце твої діти,
Твої квіти молодії,
Чорнилом политі,
Московською блекотою
В німецьких теплицях
Заглушені! Плач, Украйно!
Бездітна вдовице!
Ігор
Михайлин звертає нашу увагу на те, що
Росія була країною величезної провінції, відсутності культурних центрів. Росія
була країною, у якій не існувало закону, а існувала лише сваволя сильнішого.
Саме в Росії завжди ідеологія панувала над економікою. Вона завжди мала
тенденцію до розширення, тоді як Україна – до саморозвитку. Російський народ
прислухався не до тих, хто намагався погамовувати його природні нахили, а до
тих, хто їх підживлював. Ми свідки того, що перманентні зміни Російської імперії – СРСР-РФ нітрохи не
позначились на становому хребті державної ідеології й політики. Автор книги,
досліджуючи витоки російської агресивності, приходить до цікавого, хоча й
полемічного висновку – він твердить, що з приходом у давньоруську державу
Рюриковичів урвалося будівництво питомої української держави. Після Княжої доби
наш народ ждала глуха темрява бездержавності, в якій засвітилась зірка
Шевченкового генія. Михайлин аналізує дослідження Д.Донцова, який стверджує, що
Шевченко відкидав оспівування громади, він мав «власного Бога» і розумів – для
повалення старого потрібний вогонь ненависті. У творах «Гайдамаки», «Гамалія»
ми бачимо старий світ в очисному
вогні-катарсисі.
«Неминучість зудару засадничо собі ворожих сил – Добра і
Зла, божеського і диявольського. Смертельний змаг не якимсь режимом і не за
матеріальне щастя, а за душу людини… боротьби, не угоди з слугами диявола на
землі, з ордою московською та її спомагачами», – цитує автор роздуми Донцова
про вірші поетів-сучасників, «просякнутих духом Шевченкової музи».
Сьогодні, коли
від дня народження Великого Кобзаря виповнилось двісті літ, «московська орда з
спомагачами» вдерлась на нашу землю. В цьому сумна, але й промовиста символіка
– народ, освячений Шевченковим словом, вистоїть.
У розділі
«Славних прадідів великих правнуки погані» Ігор Михайлин зупиняється на темі
зрадництва у творчості Шевченка. Адже саме в Шевченкових творах «Три літа»,
«Розрита могила» потужно звучить мотив національної зради. «Кирпогнучкошиєнки»,
«земляки з циновими ґудзиками» – це вони створили в сучасній Україні «п’яту
колону», це вони «гірше ляха її розпинають». Автор книги «Про Шевченка і не
тільки» справедливо зазначає, що серед українців часто не було єдності, яка
вироблялася в інших народів природними умовами, потребою вистояти колективно
проти певної загрози. Українець особисту свободу цінував більше, ніж колективну
свободу свого племені. У час випробувань перед нами приклад нашого Пророка,
лист якого до В.М.Рєпніної цитує автор книги: «Я теперь, как падающий в бездну,
готов за все ухватиться – ужасная безнадежность! Так ужасна, что только
христианская философия может бороться с нею».
Ігор Михайлин
доводить, що саме Шевченко був предтечею Достоєвського у проповіді
морально-релігійних норм. Якщо кредом негативних героїв Достоєвського було «все
дозволено», то моральним Шевченковим імперативом було: «не дозволено!»
Не дозволено гнобити брата свого, знущатися над честю
жінки, забувати людей упосліджених, забирати в народів їхнє священне право на
свободу й незалежність.
Взагалі,
уявлення про свободу й незалежність не були тотожними в цивілізаційних моделях
України та Росії. Ігор Михайлин, порівнюючи творчість та ідейно-естетичні
засади Шевченка і Пушкіна, підкреслює, що вони були носіями тих ідей, якими
жило сучасне їм суспільство. Скажімо, відомо, як ставився до України Шевченко,
в той час як для Пушкіна Україна була передовсім коштовною перлиною в короні
Російської імперії. Між іншим, у родоводі Пушкіна бачимо «вливання» української
гілки у стародавній російський рід – мається на увазі зв’язок предків Пушкіна з
родом українського гетьмана Петра Дорошенка. У той же час слова Пушкіна у вірші
«Клеветникам России» цілком накладаються на парадигму сучасної російської
політики.
Иль русского
царя уже бессильно слово?
Иль нам с
Европой спорить ново?
Відоме також ставлення Пушкіна і Лермонтова до народів
Кавказу та просякнута вільнолюбним духом і співчуттям до поневолених народів
Кавказу поема Шевченка «Кавказ».
У той же час провідних митців Росії і Великого Кобзаря
єднало почуття вищої справедливості, пошуки й утвердження християнського
ідеалу. В цьому плану характерні паралелі між життям і творчістю Ф.
Достоєвського і Т.Шевченка, їх ґрунтовно досліджує Ігор Михайлин. Він цитує
слова доньки Достоєвського Любові, яка засвідчує, що її предки залишили темні
ліси й багнисті болота Литви, вони були засліплені світлом, квітами й
елліністичною поезією України. В книзі
показано, що «українськість» Достоєвського не тільки у фактах біографії та
походженні, а й у світосприйманні, загостреному почутті справедливості. Адже і
Шевченко, і Достоєвський піднімали своїм словом людей упосліджених, яких ламала
й калічила страхітлива державна машина Російської імперії. По десять років
страшного заслання мали Шевченко й Достоєвський, подібними були й мотиви
їхнього ув’язнення.
Взагалі, книга І.Михайлина досліджує різні ракурси життя
і творчості Шевченка. Не оминув він таких митців, як М.Костомаров, П.Тичина,
О.Гончар. Саме Костомаров сказав, що цілий народ промовляє словами свого поета
Шевченка.
Заслуговує на увагу сценічне втілення творів Великого
Кобзаря. Михайлин зупиняється на «Гайдамаках» у постановці Леся Курбаса,
показує визначну роль театру «Березіль» у сценічному прочитанні творів
Шевченка. Це й театралізована композиція «Іван Гус» Гната Юри, переробки для
театру однойменних творів поета: «Варнак» С.Бондарчука, «Царі», «Чернець»
П.Долини, « У тієї Катерини» Я. Мамонтова.
Лейтмотивом звучить у книзі «Про Шевченка і не тільки»,
що «ниспосланное испытание», про
яке пише Тарас у листі до А.І.Толстої, навчило його любити ворогів і тих, хто
ненавидить нас. Саме тоді він став на шлях істинного християнства, з якого вже
не сходив ніколи. Це була довга і терниста дорога нашого Пророка через Бога до
духовних устремлінь, мрій і поривань українського народу.
м.Балаклія на Харківщині