Пресвятий дух рідної землі

 

Олексій НЕЖИВИЙ,

доктор філологічних наук,

професор

 

У 2004 році наполегливо готував до друку щоденники й записники Григора Тютюнника, які незабаром вийшли окремою книжкою: «Тютюнник Григір „…образ України – здавна й по сьогодні” . Тоді був упевнений, що всі вони знаходяться в Центральному архіві-музеї літератури і мистецтва України в окремому фонді письменника.

Найдавніший за хронологією записник датується ще серединою 50-х років ХХ століття, тобто періодом служби на Тихоокеанському флоті. Збереглися щоденники (три зошити з 1959 по 1962 рік), які Г.Тютюнник вів, коли навчався на російському відділенні філологічного факультету Харківського державного університету, а також шість записників студентських років, останні з яких хронологічно вже слід віднести до 1962-63 років, тобто року вчителювання у вечірній школі робітничої молоді (м. Артемівськ Перевальського району на Луганщині).

Студент Г.Тютюнник більше писав про враження від спілкування з товаришами по навчанню, давав оцінку викладачам, намагався досить повно описувати найважливіші події. Серед таких – це обговорення оповідання „В сутінки” (тоді ще російською мовою „В сумерки”) на засідання літературної студії в університеті. Потім лист із редакції журналу „Крестьянка” про схвалення цього твору до друку та причини, що зумовили вибір першого псевдоніма. Щоб не плутали із старшим братом Григорієм Тютюнником, молодший обрав псевдонім Григорій Тютюнник-Ташанський, від річки Ташань неподалік рідного села Шилівки на Полтавщині. Зворушує в студентських записниках душевна відкритість і відвертість, захоплює характерний максималізм у ставленні до себе та близьких людей, друзів, викладачів, спонукають до роздумів його критичні судження про тогочасний літературний процес та враження від прочитаних книг як класичної, так і сучасної літератури. І хоча нотатки велися російською мовою, уже в першому щоденнику від 1959 року читаємо запис весільного обряду в рідному селі, а також українські народні пісні, деякі вислови рідною мовою. Адже у світовідчутті Григора Тютюнника, незалежно від того, якою мовою він писав, українська мова завжди була рідною, що й зумовило рішення, вперше висловлене в листі до студентського друга Анатолія Кислого від 27 лютого 1963 року: „І ще одно, я, здається, остаточно вирішив: звернусь, мабуть, до рідної мови, бо не можна про Батьківщину говорити не батьківською мовою”  [4, 92].

Київський період життєпису представлений невеликим щоденником, який розпочинається записом від 20 жовтня 1965 року, та дев’ятьма записними книжками. Письменницькі нотатки Григора Тютюнника здебільшого складаються з окремих висловів, одного чи кількох речень. Більшість із них стосується майбутніх літературних творів. У 70-ті роки письменник найчастіше записував дотичний матеріал до художніх творів „Устим і Оляна”, „Грамотний”, „Три зозулі з поклоном”, „Оддавали Катрю”, „Кізонька”.

Така ж умовна нумерація, тобто три щоденники й п’ятнадцять записників, збереглася в книжці: «Тютюнник Григір. Бути письменником: щоденники, записники, листи» («Ярославів Вал», 2011).

Григір і Людмила Тютюнники

                                                     Григір і Людмила Тютюнники

Тепер вже вкотре перечитую ще один записник Григора Тютюнник із тієї частини архіву, який зберігався в помешканні старшого сина Михайла Тютюнника. Думається, його варто назвати Мануйлівським. По-перше, не порушиться усталена нумерація вже виданих щоденників і записників, що відповідає їх хронології; по-друге, цій назві є текстологічне обґрунтування, адже записник оприлюднюється значно пізніше від попередніх, а найголовніше те, що тематично зміст його пов’язаний із селом Мануйлівка Козельщинського району Полтавської області. Сюди Григір Тютюнник уперше приїхав улітку 1958 року, а вже восени одружився із Людмилою Корецькою. Отож, починаючи із  студентських років, оселя її матері Віри Дмитрівни Корецькою стала не тільки місцем літнього відпочинку для сім’ї Тютюнників, бо Мануйлівка ще більше зріднила талановитого письменника з полтавським краєм. У щоденниках, записниках, листах  Григора Тютюнника є багато згадок про Мануйлівку, адже сюди він приїздив із сім’єю кожного літа.

Лист до Миколи Стеблини від 20 серпня 1970 року. Спершу враження від перебування у Шилівці, а потім мануйлівські: «Справжню поезію дарує мені молоденька осінь. Соняшники зрізали, і той соньок (так у нас кажуть), що завжди буцав мене по голові, як я їхав удосвіта на Псьол, уже не б’ється, а дряпається рункою. Осталися на городах самі полозки сояшничані. Колись я їздив на них верхи й кричав: «Ньо-о-о!» Коли це було…

Копають і картоплі, майже без бадилля вони –  висушила суша. Зеленіє й бугриться на голих грядках тільки редька, порепана, твердолоба й живуча, як начальство. А оце недавно кружляв над селом журавлиний ключ. Видно, загубили котрогось журавлика, бо довго й тоскно курликали. Я саме тесав короб на вікно, покинув і сидів на спориші посеред двору, задравши голову, а тоді зболіла шия, то ліг – так довго кружляв той ключ.

Лелеки із сусідніх хат уже полетіли. А до того лелеченята вчилися літати. Утішна й люба це картина, коли лелеченята підплигують у гнізді й махають крилами, пробують: понесуть чи не понесуть. А в самих дзьоби чорні й ноги чорні. Доки долетять у теплі краї, почервоніють, і лелеченята стануть уже лелеками…

Ліс цього року бідненький: немає глоду, не ятриться червоно на узліссі, як жарок у багатті; немає й грушок та кислиць, нічим поласувати проїжджому рибалці. На луках удосвіта туман, як вода, блищить проти старого місяця, а над річкою він аж стовпами стоїть, вище лісу ті стовпи. Ніщо не клює, крім лящів та коропів. Коропи потужні, як і торік, рвуть жилки, мов павутину. Один рибалка присягався, що бачив, як на Кулининому (це яма) викинувся короп сторчма, а на бороді жилка з грузилом теліпається. Бреше, анахтемський, але ж гарно.

Днів з чотири тому був добрячий лящиний кльов. Я витяг аж сім: п’ятьох лящів і двох підлящиків. Засолив, прив’ялив і заходився коптити. Зробив піч у кручі, навозив з Духової (низинка так зветься) трухлої вільхи –  і закуріло. Я метався в диму, як Мефістофель, роздмухував жар, утирав сльози, давився димом, бігав до вудок, бо саме клювало, рвав голіруч траву, щоб прикрити димохід, де чаділи й червоніли лящі, а над цим пеклом кружляли гайворони й кричали зловісно, аж насмішкувато, наче пророкували, що лящі підпечуться й діла не буде. Подохли б вони! Бо так і сталося…

В селі удень глухувато: роботи людям багацько. Зате ввечері воно оживає. Починається з клубу. Приходить зав. (недавно закінчив культосвітній технікум і тепер веде культуру на селі), закручує магнітофонну стрічку, щодня одну й ту ж, і тоді над Мануйлівкою, цим щирим, майже старосвітським українським селом, чути: «А нам все равно, а нам все равно…». Це перша. Друга: «Што жье будит щеловеком через десять тисич лет?..» Третє: «Толи дождик, толи снег, толи будит, толи (разом) нет»…; четверте: «Арррлята учаца летать, арррлята учаца летать…» Тоді все спочатку. І так щодня, до отупіння, до одуріння. Мимоволі почнеш думати, як бичок, дивлячись на полум’я: що ж буде з людиною через десять тисяч років?

[…]

А вчора їздив я рибалити на ніч. Місяць великий і червоний над лісом зіп’явся. Такий червоний, що аж моторошно. На землі чорно стало, дерева як мур. Вода спершу блищала, тоді вкрилася туманом і перестала. Била билизна, велика хижа риба, чмокали сомки, тоді все стихло: вода стала швидко прибувати. Я вудив з човна, а мій напарник, фізрук із школи, – з гатки. Чую: їсть. Чвиркає помідорами так, що аж зернята у воду летять… […]

Дрібниці, дрібниці. А ліс красується проти місяця, піщана коса висвічує вощано. Вода несе латаття, гілля, паліччя – з берега накрала. І думав я: немає, мабуть, конкретного, загального смислу життя, загального для всіх, а є для кожного свій на цьому прекрасному лиці вічності. Для кожного свій смисл, бо кожен знає, що він не вічний, і кожен хоче чогось свого – великого чи малого. Мабуть, кожному здається, що – велике. Прекрасна омана» [4, 115 – 117].

У листі відчувається, що краса довкілля постійно вступає в дисгармонію із вчинками людей, навіть їхнім світобаченням, яке зазнало жорсткої деформації упродовж ХХ століття.

Правдиво, без соцреалістичних прикрас,  зображені й головні герої оповідання «Кізонька», тому за життя письменника українською мовою так і не було оприлюднене, а тільки в перекладі («Козочка»,  журнал «Сельская молодежь», 1979, №1). Творча історія тексту цього літературного твору прослідковується із листа, адресованого із Мануйлівки 18 серпня 1977 року письменникові й двоюрідному племінникові Федорові Тютюннику:

«…Перед Спасом, у Мануйлівці 77 року.

P.S. З крупних подій – така.

Біля кафе стоїть одноокий Степан з хлібиною (“за шістнадцять”) під пахвою і хитається. А тут Варька Жирафа, худа, спідниця теліп-теліп. Під мухою. Змацалися, обнялися.

Варька Степанові, над вухо, але чути всім:

– Горе, Стьопа, горе.

– Горе, Варько.

– Танцювать хочу!

Варька йде бічком-бічком, одна рука на попереку, голова набік, спідниця теліп-теліп, залізні зуби блись-блись, губи сині мокрі, ніжки тонкі худі дридзь-дридзь… Поколу, поколу.

Степан ляскає в долоні, блимкає одним оком, упустив хлібину у круту пилюгу… Байдуже!

– Гоп-гоп!…

Цей танок зветься (Варька зве) “козочкою”.

Потім вона йде геть, бурмоче: “Горе, Стьопа, горе”.

А “Стьопа” лазить руками в пилюзі, шукає хлібину і лає жінку, яка покинула його: “Хоч би раз, курва, прийшла борщу зварила! Хоч би раз у год, курвина! Самий хліб їм сухий та оце ще й з пилюгою буде…”

Амінь. “Козочка” [4, 158].

Тепер цей лист стає підставою для вишукування в Мануйлівці колоритних прообразів літературних персонажів із оповідання «Кізонька». Учителька української мови і літератури з міста Кременчука Ніна Данько таких у селі знаходить не одного й захопливо розповідає в есеї «Григір Тютюнник і Мануйлівка».

Так само доскіпливий краєзнавець переконливо доводить, що й дід Арсен із «Ласочки» має свого мануйлівського прототипа – Дениса Лукича Артюшенка, дядька Григорового друга, уродженця Мануйлівки Володимира Калашника.  Це  про нього згадка в дарчому підписі на книжці „Крайнебо: «Володі Калашнику, – щоб сиділи ми щоліта в осяяному зорями садку з білими яблуками на яблунях і дядько Денис, щоб розказував нам про рибу: „Не клює й раз!” 26. ІV. 76. Гр. Тютюнник».

Випускник Харківського державного університету 1958 року Володимир Семенович Калашник  народився в селі Мануйлівці. Тепер доктор філологічних наук, професор кафедри української мови Харківського національного університету ім. В.Каразіна, знаний мовознавець і поет.

Вони потоваришували ще в студентські роки, а влітку 1958 року, вперше гостюючи в Мануйлівці, Григір Тютюнник познайомився із сільським учителем, колишнім фронтовиком, батьком свого друга Семеном Митрофановичем Калашником. Душевна спорідненість, щирість і доброта стали основою їхніх теплих стосунків.

У листі до В.С.Калашника від 26 березня 1976 року знову згадується рідна для обох Мануйлівка: «Вже я не мешканець Києва, вже лечу до Псла, до лісу, до оболоні… […]

Обіймаю і вітаю тебе, сімейству уклін і всім добрим знайомим спільним, кого побачиш. В Мануйлівці, сподіваюся, побачимось, і нам буде добре ходити вночі під зорями» [4, 150].

Тут творив Григір Тютюнник

Тут творив Григір Тютюнник

Мануйлівський записник Григора Тютюнника – це загальний зошит формату в темнокоричневій обкладинці. Записи велися кульковою ручкою синього кольору. Хронологію цього записника відносимо до першої половини сімдесятих років, хоча тільки один запис датовано: Яготин, травень 1972 року. Одна із останніх нотаток стосується роману Юрія Бондарєва «Берег», що вийшов окремим виданням у 1975 році.

Деякі записи, зазнавши певного авторського редагування, потім стали складниками літературних творів. Щонайперше це нотатки до оповідання «Кізонька»: «Життя моє, щитай пройшло». «Вся Степанова доля. Війна, поранення, полон, Холодна гора, жінка, волік, операція на шлунку (зачепили щось таке, що негодящий я до жінок став. – От вона й заграла журавля (почала підгулювати). Ну я понімаю це, зійшлися там з кимось потихеньку, а то – гулять давай.

Потім ділилися: корова, хата, саж, колодязь… «А кому ж колодязь?»  – спитала у голови. Кажу: «Там же корби з обох боків. Бери собі або ту, або ту…».

«А вона як?»

– Та зробилася як щука. Одежа на ній теліпається. Отако, – і показав руками як. (Степан наївно думає, що вона за ним жаліє і страждає)».

Два записи стосуються оповідання «Устин та Оляна», що в першодруці мало назву «Устим» («Літературна Україна», 15 квітня 1975 року).

«Як у Польки болить голова і як вона передає фізіологію болю… Стріляє їй у голову, очі в боки розпирає…»

«– Христохворе, – стогне баба з печі, – ти знову товсто чистиш картоплю?

– Та ти ж не  бачиш!

–Так знаю!»

Про текстову спорідненість свідчить уривок із основного тексту цього літературного твору:

« –Устиме… ти вп’єть  картоплю товсто чистиш?

– А тобі що – крізь комин видно?  –усміхався Устим двома верхніми зубами, тому що більше їх у нього не було» [3, 316] .

Наступний короткий діалог стосується тексту оповідання «Азарт», що вперше опубліковано в журналі «Вітчизна» (1977, №5): «– Підожди, он дзвонять, – хекає… Хай дзвонять!  – гарчить. – Ти оддай туру».

Наступний епізод із записника текстуально дотичний до незакінченого літературного твору «Житіє Артема Безвіконного»: «Лавошник (крамар), що кожного одводить убік і на вухо, «під секретом» повідомляє, який у нього товар «дефіцитний» є – ліжка, коси тощо; каже так, ніби одному, обранцеві. Тактик! Товар швидко розберуть, йому можна зачиняти магазин, коли схоче, бо «та немає ж нічого путнього». А йому ще й могоричі ставитимуть. Бо сказав же на вухо! Відпускатиме він «дефіцит» теж, «щоб менше бачили».

Для текстологічного порівняння нотаток звернемося до основного тексту цього літературного твору, який був визначений письменником Анатолієм Шевченком на початку вісімдесятих років.

«Оксьон слухняно поклав ложку і розказав:

–Підкликає мене вчора пальцем Петро-лавошник, червономордий отой, що в скоб’яному торгує. Підморгує, як Чорт Іванович, шепотить: привіз, каже, одно ліжко з бази, сітка панцерна, бильця з нікелю… все з нікелю, очі  одбирає. Таке і в городі не в кожного буває. Візьмеш? Це я, шепотить, тільки тобі кажу… Ну, я – по пляшку. Раз, думаю, людина хоче вслужити, треба ж віддячити. Пішов сьогодні вранці раненько – він сказав, щоб я раненько прийшов, поки нікого ще біля лавки не буде… Машину з хлопцями у гаражі договорив, на могорич дав… ну, виносить він мені одне бильце, друге, а в закомірок не пускає. А тут молоковоз під’їжджає, одкликав Петра за лавку, чую, каже: «Ти ж мені обіцяв, а оддаєш Оксьонові!» А він йому: «Цсс, їх не одне, двоє. Буде й тобі». Ну, я – в підсобку. А цих нікельованих там десятків зо два стоїть… Кажу: «Ти ж казав, що одне, що тільки мені». Сміється, як Чорт Іванович: «А за що ж би я, каже, випив, якби дурних не було!» [3, 526].

Про свій задум назвати збірку «Джулаєва слобода» Григір Тютюнник також пише в листі до перекладача Ніни Дангулової  5 травня 1971 року:

«І ось я знову в милій моїй Мануйлівці, коло Псла-ріки, кращої за яку немає жодної ріки в світі та й на інших планетах інших галактик!

Боже мій, як тут усе пахне! Земля, трава, дерева, хліба молоді, вода у криницях, навіть мій велосипед, мій перпетуум-мобіле, не технікою пахне, а Мануйлівкою! А бузки!.. Навіть найпохмуріший, який лише може бути, жонофоб, удихнувши його пахощі, подумає: «Не завадило б закохатися». Ось який тут бузок. Та ба, закохуватися ні в кого: всі Катрі в роз’їздах – у Харкові, Донбасі та ще біс знає де. Це, їй-богу, якийсь масовий психоз – тікати з села. Раніше тут було і голодно, і холодно – зрозуміло, чому тікали. А зараз інерція, чи що, діє? Сумно. А скільки хлопців залишилося на «сверхсрошну», а скільки дружин якихось офіцерів живе в Монголіях, Німеччинах і т. ін. Іще сумніше.

Так, оповідання (йдеться про оповідання «Оддавали Катрю – прим. О.Н.) вийшло важке для перекладу. Я з ним довго морочився і все одно добитися нічого не зумів, крім кількох підходящих слів і фраз. Ну, та Бог із ним.

«Із оповідань Чернечої слободи» – це треба вилучити. А взагалі Слобода буде. Тільки не Чернеча, а Джулаєва. Хроніка. В новелах. Є хороші задуми: характери, пейзажі і т. ін., а з дією у мене ж завжди погано ладилося. Я ще в юності зненавидів дуті сюжети і досі не відійду. Це, напевне, погано. […]

Пишіть же мені:

Полтавська обл., Козельщинський р-н, с. Мануйлівка. До побачення. Весна хай усміхнеться Вам» [4, 112].

Саме в цьому записнику бачимо своєрідний план майбутньої збірки «Джулаєва слобода». Цей задум письменника так і не був реалізований.

Один із пейзажних описів називається «Мануйлівка», вражаючи художньою точністю та семантичним багатством авторських неологізмів: «Як спустишся з сільського узгір’я, одразу втрапляєш на лелечий та жайвориний банкет: лелеки сажнюють уздовж болітець і боліт, шелескають крильми, здіймаючись над туманами; жайворони дзуремлять, то падаючи до землі грудочками, то знову пнучись дрібними крилятами вгору, і гречка, висока, низова біло посміхається цвіту».

Недаремно, як розповідала Людмила Василівна Тютюнник, саме в Мануйлівці Григір Тютюнник написав літературні твори, у яких художня довершеність досягається глибоким відчуттям вічної гармонії людини й природи. Серед таких «Степова казка», «Лісова сторожка», «Паливода»…

Складається враження, що до цього записника Григір Тютюнник звертався саме в Мануйлівці. Тут – життєва правда великого художника слова, який умів побачити й розпізнати найголовніше – українську душу. Нерідко зранену, зганьблену, навіть хвору, однак незнищенну в своїй природній красі.

 

 

Продовження в наступному числі.

 

 

Література

  1. Данько Н.А. Григір Тютюнник і Мануйлівка: Есей / Передмова В.Калашника. – Х.: Майдан, 2014. – 48 с.
  2. Неживий О.І. Життя у слові: Джерелознавча проблематика творчості Григора Тютюнника: монографія. – К.: ВЦ «Академія», 2014. – 224 с.
  3. Тютюнник Г.М. Облога: Вибр. твори / Передм., упорядкув. та приміт. В. Дончика. – 2-ге вид. – К.: Унів. вид-во «Пульсари», 2004. – 832 с.
  4. 4.Тютюнник Григір. Бути письменником: щоденники, записники, листи / Передмова , упорядкування О.Неживого. – К.: Ярославів Вал, 2011. – 440 с.
  5. „…Щоб було слово і світло”: Листування Григора Тютюнника / Передмова, упорядкування, примітки, підготовка текстів О.І.Не­жи­вого. – Луганськ: Альма-матер, 2004. – 232 с.