Портрет із вічности Василя Марка

 
 
 
Тетяна ГРИЦАН,
член НСПУ
 
Широко посаджені плечі, що варті понести світ і невисокий зріст, котрий не надто замірний за великими горами, лісами, полями. Таким він був, таким залишився у пам’яті. Василь – так назвали його батьки, коли з’явилося на світ дитя, аби звеселяло землю, аби дарувало людям радість. Так і здійснилося, бо Василь Петрович зрівнявся не просто вченим, мислителем, але й улюбленцем Руського Поля, що на Закарпатті. Хоча доля послала в пониззя, далекі степи, на Кіровоградщину.
«Кіровоград, 06.03.15.
Шановна пані Тетяно!
Даруйте за затримку відповіді. Війна руйнує настрій, стосунки. А ще загубились номери Ваших телефонів, тож не міг зателефонувати Вам і влітку, й зараз. За листівку й добре слово щиро дякую. На жаль, нічого не пишете про себе. Як живеться, працюється, пишеться? Як зі Спілкою?
Я ще трошки (менше півставки) працюю. Взявся за підручник «Вступ до літературознавства». Повільно рухається робота. Що вийде, побачимо.
Зі святами Вас у березні і з Великоднем! Добра і щастя!
Сердечно Ваш В. Марко».
Останній лист «і перша повістка у Вічність». Сивина покрила голову, тісно взялися зморшки, але очі, ті іскрилися синім небом, Вічним вогнем життя. Із ясно-карих, близьких до землі зіниці прояснилися до зарева небесних схилів. Так, так. В очах – все життя, в очах дзеркала душ. Струнко минає обрій, похилився день на захід, а очі випромінюють ту ж любов до людей, що зір малого хлопчини з Руського Поля, котрий бігав уздовж Тиси, загадував бажання, долав вершини Карпат.
«13.01.09. Кіровоград. Добрий вечір, шановна паніТетяно!
Насамперед дякую за вітальну листівку. Повіяло від неї духом рідного краю, миллими моєму серцю спогадами.
А тут став на Поріг Старий Новий рік. Вас і всю родину з цим святом. Хай сіється й родиться Ваше слово, хай сповнюються Ваші мрії. І. Хланта надіслав мені один аркушик газети «Срібна земля», надрукована моя рецензія на Вашу книжку. Вітаю…
Їду на захист дисертації до Харкова в ролі офіційного опонента. Роботи, як завжди, дуже багато. 22 січня маю бути в Дніпропетровську на захисті – теж у ролі офіційного опонента. Ще на один захист запрошений до Києва. А ще наукові конференції, до яких треба писати доповіді. Хотів би завершити нарис про І. Хланту, роботу над яким розпочав ще у 1998 році. А ще посібник для І курсу. Одним словом, хвилі життя листають образ роботи. І тут уже нічого не подієш.
А як Ви? Як донечка? Як наші гори ? Чи не мерзнете?
Бажаю Вам добра і щастя. Щиро Ваш В. Марко».
Вимальовується чоловік, сильний духом, зрілий і чуйний до життя, відповідальний.
Коли взяті на себе обов’язки необхідно здійснити за будь-яку ціну, коли стає зрозумілим, що найдорожчий світ – це той, котрий дав життя.
«Кіровоград. 03.12. 2000 р.
…Ваша записка й мала, але засмутила: я щалував покійного. Ще збирався йому зателефонувати з приводу інтерв’ю, але завжди ніколи. Тепер – нікому…хай земля буде пухом п. Михайлові…
Тільки-що погортав Вашу книжку: вимальовуються гарні вірші. Рядки, відчувається Трепет Вашої душі, відкритої до світу… Але – головне Ви є. Ви реалізуєтесь.
Бажаю Вам і рідним добра. До моїх побажань долучає слово й дружина, котра Вас пам’ятає. Можливо, на Різдво приїдемо колядувати до Р. П. й Буштина.
Щиро Ваш В. Марко.

1. S. Якщо маєте можливість, надішліть ще одну книжку, і я відправлю її проф. М Зимомрі до Польщі, щоб відгукнувся».

Вдумливий погляд, весела вдача, добродій, милий дідусь, що бавиться із внучатами, скромний професор, котрий завжди одягнений елегантно, вишукано. Філософ, що бачить світ не так, як ми, буденні, а проглядає далеко, геть аж за обрій, де сходяться всі світи. Відверта постать, звеличена душа. Родичі і всі в селі добре знають: щоліта, аж до Маковея, гостюють Марки у ріднім селі Руське Поле. Коли дружина готує смачні страви, профессор пише, а біля нього бавиться ляльками маленька Аня… Вже й підросли внуки. А дідусь ще вболіває, розуміє, що його діти – його майбутнє.
Ген, ген за обрій летять літа. Стають дорослі вже і внуки і колишні студенти приводять до закладу вже своїх дітей, а Василь Петрович не старіє, а тільки трохи розважливіше підходить до роботи.
«Перечитав Ваш рукопис. Враження суперечливі. Є гарні вірші. Є дуже гарні рядки, зараз згадав Вашу фразу «Коли я доопрацьовую вірші, вони перестають бути цікавими». Справді, вірші, побудовані на логічних міркуваннях «голые как-то» (так у щоденнику писав Л. Толстой про «Повести Белкина» О. Пушкіна).
У Вас є та незамінна для поезії здатність безпосередньо й послідовно відбивати в собі світ. Це дійсно нагадує Антонича».
«31.12.07. Вельмишановна пані Тетяно! Тільки сьогодні погортав Вашу книжку. Дякую, що надіслали. Ваш голос став чистішим, набув особливого тембру. Образи, що виринають із самих глибин підсвідомого, творять гірлянди думок, що можуть обійняти світ…
Висилаю Вам свою книжку «Стежки до таїни слова», щоб Ви відчули, як я мислю і суджу про літературу».
І вже через слово професор творить свій власний обрій, свій світ, де заглядає тільки світло і тепло щирого серця Василя Петровича. Мова – вертикаль духотворення. Коли виповнюються гори тим духом, як рододендроном, насичуючи довкіллям, смаком, запахом, кольором.
«Жоден твір не є твоїм до кінця, він постійно втікає, відходить від тебе, тому щоразу зростають і сумніви щодо твоїх сил. Це, так би мовити, не притаманний звичайній людині страх. Творчий процесс іноді схожий на те, як ти біля дверей у церкві вітаєшся зісвящеником, отримуєш благословення, але в тобі залишається недовіра, бо ти помітив лукавість на його усміхнених устах…» – говорив Левон Хечоян… А Василь Петрович якось сказав: «Всі творчі люди в одному Храмі. Але хтось при вході, хтось біля олтаря…». Він тримав свічку біля жертовника…Тоді залишається вникнути у світ думками, словами, діями і чекати на світло, що йде з середини душі, бо ти творець. Коли всі стежки життєві присвячуєш рідній людині, коли весь світ обертається довкола родини…
Василь Марко відкрив серце світу, а присвятив «Стежки» світлій пам’яті дружини, Марко Ганни Андріївни. Коли доводилося переполіскувати увесь світ, аби знайти у кожній творчій особистості ті зерна діамантів, що притаманні саме цьому творцеві, коли вивертаєш серця вздовж і впоперек, аби збагнути сутність письменника. І вже пережований, відформатований, виокремлений матеріал подати читачеві, аби той краще збагнув творення митця. Бо критик бачить більше, пронизує аж до глибини, проймає, вивіряє, добирається до істини. Такі «Стежки» літературотворця Василя Марка. Коли наукову справу відкладаєш аж до кращих часів. А переймаєшся творенням автора-письменника.
«06.04. 14.,Кіровоград.
Вельмишановна пані Тетяно!
Давненько пролежала в черзі Ваша книжка: по-перше, час був тривожний, таким він і залишається; по-друге, заборгував перед колегами й власними планами. Відклав посібник для першого курсу на наступний навчальний рік – і сьогодні прочитав Вашу книжку. Враження добрі. Ви цілком стали на позицію свободи, і це надає Вашому голосу природного тембру. Багато асоціацій з галузі культури. Розширюються знання, що підносить інтелектуальний рівень Вашої поезії. Помітніша тенденція до розширення ліричних сюжетів, коли втримати високу напругу духу непросто, але Вам це вдається…
Книжка гарна, з чим вітаю Вас. Миру і спокою всім нам. Веселих Великодніх свят.
Щиро Ваш В. Марко».
Стоїть усміхнений, усамітнений чоловік, приклав до обличчя руку, аби подивитися на сонце. Й сам випромінює світло, несе людям радість.
Таким він був, таким залишиться у віках: бо не перейде ВІЧНІСТЬ Слова.
 
Закарпаття