Пора заново відкрити Дмитра Кешелю

 

 

Ніна БЕРНАДСЬКА

Чи не найяскравішим минулорічним суб’єктивним відкриттям у прозі став  романіст Дмитро  Кешеля. Все вражає – найменування творів, художнє бачення, манера письма і надколоритна мова. Трьома романами – «Родаки», «Помилуй і прости», «Дай сили заплакати», – чимось близькими в дивовижній своїй багатоманітності, зацікавив він.  Кожен вартий детального розгляду, а тут – про Кешелю, його творчість, дещо про  романи і про те, чому  так мало знаний.

 

Інтригує вже дизайн обкладинки роману «Родаки»: серія – «Ім’я»; жанр – роман-колаж; насичений смислами презентаційний текст із ключовою фразою «В українській літературі так ніхто не пише. На таке читання рідко щастить», ефект якої посилений словами Андрія Куркова: «Ця книга і її автор мають з’явитись і в Києві, інакше ніколи не буде сенсу говорити про національний культурний простір. Дмитро Кешеля був «інакшим» – геніальним автором за часів СРСР, і вже після незалежності його, як і ще кількох письменників, знову занесли до «інакших» і не помічали в Києві. Прийшла пора заново відкрити Дмитра Кешелю». Цей принцип витриманий в організуванні книг, у яких – романи «Помилуй і прости», «Дай сили заплакати».

Моє відкриття Д. Кешелі почалося з дивних відчуттів від зустрічі з колоритними його персонажами, яку супроводжували  усміх, світла печаль і щемливий біль. Далі був пошук інформації про нього. І виявилося, що він –  український письменник із Закарпаття з великою творчою біографією. В «Українській літературній енциклопедії» (1990) є вичерпна, як на той час, довідка про нього, його прозові й драматичні твори, їх переклади численними мовами і різноманітні відзнаки, які вони тоді здобували. Бувало, що спершу ці твори виходили саме в перекладах.Та й увагою критики Д. Кешеля не був обійдений: його твори рецензували Д. Герасимчук, М. Жулинський, П. Скунць, В. Панченко, В. Поп, І. Чендей, Олександра Ігнатович. У 1978-1994 роках з’яву жодного з них не оминула увагою критика.

В «Енциклопедії Сучасної України» (2012), крім обов’язкової інформації, детально описано літературний дебют Дмитра Кешелі: 1967 року в мукачівській районній газеті побачило світ перше оповідання. А ще там –  відомості про драматургічну історію його п’єс: перший драматичний твір «Голос Великої ріки» (1987) був поставлений в Одеському та Закарпатському музично-драматичних театрах. А п’єса  «Чардаш гори Меланії, або Страшний сон Ногавички» до Пряшівського українського народного театру (Словаччина) дісталася. У доробку Д. Кешелі – і твори для дітей, сценарії документальних фільмів.

Він завжди багато і плідно працював: після 1988 року в Ужгороді видані  «Державна копоня, або Листи до пана Презідента» (1993), «Госундрагоші (всякоє-шіліякоє)» (1994), «Жіванський світ» (1997), «Збийвіч, або Кіна не буде» (1997), «…І в Смерті були твої очі: Осінні сповіді» (2004), «Осінь великих небес, або Прирічанські характери» (2005), «Видіння зрячої води, або ж Дурний Іван стріляє, а Богонько кулі направляє» (2006), «Запишіть у свідки мої сльози» (2011),  «Політ співочого каміння» (2012), «Молитва за втраченими світами» (2015), п’єси «Дорога до раю», «Недотепа із Вертепа». До читачів з інших регіонів України ці твори майже не доходили.

Найчастіше про Д. Кешелю писали закарпатці В. Поп  й Олександра Ігнатович. Усі рецензенти відзначали неповторність стилю: поєднання фантастичних елементів з реалістичними, трагічного, комічного і ліричного, особливу оповідну манеру, напружений сюжет, тонке відчуття ритму, словесно-звукової організації мови. Помітили критики  близькість його письма до химерних романів О. Ільченка, В. Земляка, прози Г. Маркеса.

А сам Д. Кешеля, відповідаючи на питання анкети – «Хто ваші літературні вчителі? Чим захопила вас творчість письменника (чи письменників), на яку ви орієнтували своє перо?» – в книзі «Віч-на-віч з епохою» В. Панченка, зазначив, що наставництво, навчання в літературі – «явище досить складне і навіть якоюсь мірою ризиковане», бо «веде до наслідування».  Літературні вчителі відкривають  не зразки, не схеми, а «духовні компаси». Такими компасами для нього були твори Коцюбинського, Стефаника, Черемшини, Григора Тютюнника, Загребельного, Чендея, Томчанія, Потушняка, Чехова, Булгакова, Астаф’єва, Бєлова, Шукшина, Думбадзе, Бикова. А далі – зовсім неочікувана думка про вчителів-живописців: закарпатців Ф. Манайла, Й. Бокшая, А. Ерделі,  а також про Катерину Білокур, Н. Піросмані, М. Чюрльоніса. У них Кешеля  вчився «ясності бачення світу, чіткості, багатогранності внутрішнього вислову, поетичності», розуміння істини. Від них узяв високі вимоги до слова, його візуальної та чуттєвої сили.

Критики продовжували шукати типологічні збіги й перегуки, прагнучи вписати його твори в загальноукраїнську традицію («довженківська снага», Оксана Ігнатович). Трагічні долі героїв прози Д. Кешелі мотивували судження про його письмо як «шекспірівське» (Оксана Ігнатович, В. Густі), знаходження в ньому раблезіанських мотивів і «хемінгуеївської» притчевості (М. Нейметі), сліди традиції Ч. Айтматова (В. Поп). Особливо спостережливо читала його прозу Оксана Ігнатович: у доробку Д. Кешелі простежується зрощення філософії та психології з виразним домінуванням міфічного; відкритість серця, «чесність із собою» (В. Винниченко) роблять його творчість суголосною зі світом Ф. Потушняка.

Час і праця формували й увиразнювали автономний художній світ Д. Кешелі. Про це він сказав наприкінці 90-х: «Я – Кешеля, із своїм, власним художнім світом! У творчості нікого не копіюю і ні перед ким не колінкую. І коли вже говорити про мого найбільшого вчителя – це мій рідний народ». Роман-колаж «Родаки» (2016), роман-покаяння «Помилуй і прости» (2017), роман-видіння «Дай сили заплакати» (2017)  неспростовно конкретизують ці слова.

У цих романах виявився ще й талант Д. Кешелі-містифікатора. Уже на рівні їх називання вибудовується  загадкова міфічно-архетипна картина його світу. Філософська проблематика в них представлена потужно, мудро і водночас заземлено. У «Родаках» – завдяки вітаїстичній стихії,  у двох інших романах на це працюють свої сили:  «Помилуй і прости» – зумовленості злочину і кари, а ще малоземелля і безземелля як муки і земля як  сокровенність закарпатця; «Дай сили заплакати» – вічні у своїх протистоянні-єдності  любов і смерть.

У цьому, здавалося б, поєднанні непоєднуваного – унікальність пера Д. Кешелі, бо в сучасній українській літературі прозаїки вміють працювати з характерами, демонструвати ерудицію, виявляючи її в інтертексті, вибудовувати цікаві сюжети, граючись із читачем, проте не завжди  дістаються глибинних переживань.

Дмитро Кешеля повернув у романістику сміх («Родаки») –  сміх, інколи грубуватий своїми натуралістичними нотами, але й очищувальний, світлий і життєствердний. Більшість комічних ситуацій і колізій у «Родаках» пов’язана з підлітком Митьком – незвичайним за сприйняттям світу хлопчиком. Незвичайним і «хистом» потрапляти в обставини для звичайної людини звичні, а для «збийвіча» – екстраординарні. З такого випадку і розпочинається роман: «Добігає моє солоденьке літо, через кілька день школа, і я мушу нині обрізувати свій хвіст – перескладати екзамен із біології. Чесно зізнатись, щорічне перескладання шкільних іспитів для мене вже стало ритуалом… І не вельми потерпаю. Проте сьогоднішній – винятковий: біологію перескладаю в пана вчителя Іштвана Фийси. А це все одно, що йти живісінькому в пекло або свідомо дати вирвати собі всі зуби».

Романи Д. Кешелі художньо унаочнюють думку літературознавців про їх походження з новели шляхом нанизування коротеньких оповідок. Сюжетне намисто «Родаків» – історії про Митька, його шкільних друзів, учителів, родину, оточення. І всі вони – сміховинні (урок біології з темою про походження людини, обшук у хаті баби Фіскарошки, перевірки школи райвно, залицяння до Мані). Ці історії часто нагадують анекдоти, але саме тому, що вони оповідані з безпосередністю і чесністю, властивою підлітку.

Стефаниківським трагізмом позначені сюжетні автономії в романі-покаянні «Помилуй і прости». Відсилають думку до Біблії, Гете, Булгакова й Айтматова мікроструктури роману-видіння «Дай сили заплакати» (на це й звернули увагу  поціновувачі езотерики).

Осердям художнього світу автора є людина, недосконала від народження; інколи досконала й освічена, але перемелена соціальними катаклізмами й кинута на дно життя, а ще – особа, вихована радянською владою (спотворена нею, бо відірвана від світу природи; для письменника – від справжності: від того слова, яке напучує і просвітлює, від «зрячої» води, яка очищає, від каміння, яке і літає, і співає). Тобто від того дивосвіту, в який приходить людина, в якому повинна розквітати, сміятися, мріяти – жити повинна. У «Родаках» цей мотив представлений вітаїстично, у романі «Помилуй і прости» – трагічно, і дивне поєднання трагізму з романтичністю і містичним явив роман «Дай сили заплакати». Про історичні реалії, навіть страшні, Кешеля також пише з гумором, болем, любов’ю і  вірою в любов. І завжди він роздивляється людину в її світі і з-поза меж світу цього.

Багатьом  сучасним читачам пощастить відкрити Дмитра Кешелю, декому – відкрити заново. І це буде, як і життя, дуже емоційне і розмислове, веселе і болісне, сповнене неймовірних вражень відкриття. У всіх трьох романах Д. Кешеля тримає поставу зрілого майстра, який не просто сміється, плаче чи волає від болю – він осягає драму людського і нелюдського в людині, бачить її у висотах духу, найтемніших глибинах її ж падіння і шукає з нею шлях до любові й Бога.