Політична незаймаість

 

 

Ми, українці, досі товчемося

в болті квазідержвності?

 

…вы не о том… О том о самом, батенька. Да если хотите знать, и никакого русского народа нет. И России никакой нет… Есть только несколько миллионов квадратных верст пространства и несколько сотен совершенно разных национальностей,  – и есть несколько тысяч языков и множество религий. И ничего общего, если хотите знать… Душа народа! Душа этого народа также темна для нас, как душа коровы, если хотите знать!

О. Купрін

 

Мы, москвины – анархисты по натуре, мы жестокое зверьё, в наших жилах всё ещё течёт тёмная и злобная рабья кровь – ядовитое наследие татарского и крепостного ига, – что тоже правда. Нет слов, которыми нельзя было бы обругать русского человека, – кровью плачешь, а ругаешь, ибо он, несчастный, дал и даёт право лаять на него тоскливым собачьим лаем, воем собаки, любовь которой недоступна, непонятна её дикому хозяину, тоже зверю.

М. Горький

 

Багно гнилеє між країн Європи,

Покрите цвіллю, зеленню густою,

Розсаднице недумства і застою,

Московіє! Де лиш ти ставиш стопи

Повзе облуда, здирство, плач народу,

Цвіте бездушність, наче плісінь з муру,

Ти тиснеш і кричиш: «Даю свободу»!

Дреш шкуру й мовиш: «Двигаю культуру»!

Ти не січеш, не б’єш, в Сибір не шлеш –

Лиш, мов упир, із серця соки ссеш,

Багно твоє лиш серце й душу душить.

Лиш гадь і слизь росте й міцніє в тобі,

Свобідний дух або тікати мусить,

Або живцем вмирає в твоїм гробі.

 

І. Франко

 

Прочитала книгу «Гетеротопія пам’яті. Теоретико-методологічні проблеми студій пам’яті» / Алла Киридон. – К.: Ніка-Центр, 2016. – 320 с. Випущено на замовлення Державного комітету телебачення і радіомовлення України за програмою «Українська книга» 2016 року.

 

Враження тривожне. Не від того, що проблематика складна. Цитую: «Пам’ять стала предметом наукових досліджень у різних царинах знань – історії, соціології, культурології, філософії, політології, етнографії, психології і т. д. Зарубіжна історіографія активно накопичує потенціал в царині «memory studies» з другої половини ХХ ст. Для вітчизняної гуманітаристики проблема пам’яті активізується після здобуття Україною незалежності й виникнення потреби осмислення минулого у процесі формування національної ідентичності… Дослідження А. Киридон є піонерним у царині студій пам’яті в Україні» (фрагмент анотації).

Дійсно, дослідження є  піонерним, це відчувається при ознайомленні з матеріалом книги. Особливо на тлі обставин, коли ще нуртують і ностальгічно-імперські вивихи у царині студій пам’яті у вкрай ослабленому за тривалої доби бездержавності українському суспільстві.  Впадає в око, що авторка ще не на вістрі проблеми, яку розвідує. Цей факт я позначила метафорою – політична незайманість, яку винесла в заголовок статті.

Ну хоча б у процитованому вище реченні про «проблему активізації осмислення минулого у процесі формування національної ідентичності у вітчизняній гуманітаристиці: та ж справді вітчизняна українська ( а не імперська!) гуманітаристика минулого була і є дотепер актуальнішою, аніж теперішня (на кшталт «Єдина країна – єдіная страна!»).

Невже притлумила в своїй пам’яті авторка розвідки  смисли творів Т. Шевченка, І. Франка, М. Міхновського,  В. Косаренка-Косаревича, С. Бандери, П. Штепи, Я. Стецька?!

Інша справа – укорінення у свідомість українських мас суті їхнього (мас) історичного минулого: історичного процесу ліквідації (знищення) української нації як такої у спосіб умертвлення національно-державницької еліти та асиміляції «сірих» верств народу, скажімо, в «русскій мір» під будь-якою його назвою. Адже таке укорінення знань минулого активізує національний інстинкт самозбереження.

Теперішня українська гуманітаристика ще не доросла до рівня справді української з-під пера названих вище Українських Провідників та сотень їхніх жертовних ідеологічних побратимів.

В тексті А. Киридон зустрічаємо, певне, сотню, якщо не більше, прізвищ іноземних науковців з різних царин знань; вона у них (передових, прогресивних) учиться. Це нормально, адже вони стартували раніше і заглибилися в проблеми пам’яті  якісніше. Але вони воркують про своє! А наша авторка-піонерка ніби не знає (так виглядає з її книги-розвідки), що ми, українці, маємо навчити тих іноземних науковців, яких вона так рясно цитує, що ж то таке – московська імперія. Вільний світ ще й дотепер не усвідомлює до кінця, що то таке. Тут закликаю читачів, в тому і А. Киридон, вернутися до текстів епіграфів до цієї статті і вдуматися в їхню суть. Та затямити, що їхні (науковців вільного світу) напрацювання у значній мірі не припасовуються до нашої української дійсності і що цю обставину вони (іноземці) мають враховувати при вибудовуванні політики їхніх держав щодо України, це по-перше. А по-друге, українські науковці мають уникати калькування досвіду науковців вільного світу через означену вище неприпасованість. Не треба боятися вступати в дискусію при пошуках істини.

Для прикладу. В монографії її автор Дарій Світлий вступив у дискусію (2010 р.) з президентом асоціації соціологів США професором Семюелем П. Гантінгтоном стосовно помилкового висновку з його широко відомої праці – політичного бестселера «Протистояння цивілізацій та зміна світового порядку» щодо признання імперської метрополії – Московії політичним та культурним центром – стрижневою державою окремої великої цивілізації (у Гантінгтона московська імперія по історичній інерції все ще Росія; скоріше всього, він не знайомився з працями авторів епіграфів і купився на черговий обман Московії про її перехід  в прогресивну історичну колію демократизації). Пройшло лише декілька років, і Московія розпочала криваві війни з метою відновлення великої імперії типу «СССР». США правдиво ідентифікували це як повернення Московії у ХІХ століття.

А. Киридон посилається в тексті книги-розвідки на праці науковців «Росії»; тут уже скидається на те, що або не знайома, як і Гантінгтон, або не згодна з працями авторів епіграфів. Імперія – це злочинне утворення; імперські «науковці», котрі не знищені чи не відбувають покарання в концтаборах (тюрмах), як правило, продукують фальсифікат, бо ж вся історична підкладка в імперії сфальсифікована.

Тепер по суті книги-розвідки. Справді, вибудовування такого конструкту пам’яті про минуле, який би консолідував процес руху національно-державницького соціуму із минулого через теперішнє в прогресивне майбутнє, є завжди питанням проблемним. І тут хочу зупинитися лише на одному аспекті (для прикладу), який, на мій погляд, не осилила авторка-піонерка у своїй розвідці.

Аспект цей надзвичайно важливий, і не лише вона його не осилила.

Спостерігаємо навіть у Верховній Раді терпимість-мовчанку з приводу нахабної заяви котрогось «регіонала» (за станом душі) на кшталт «це такі ж громадяни України», коли йдеться зовсім не про таких же, а про громадян де-юре, але не громадян де-факто – свідомих ворогів України, що були і є робочим тілом московської імперії в здійсненні апартеїду щодо української національно-державницької еліти та асиміляційного процесу (асиміляції в «русскій мір») щодо «пересічної» української людності. Такий стан є наслідком (тепер уже кривавим) недолугого конструкту Конституції України, похваленої вільним світом якраз через незнання ним реалій в Україні (Гантінгтон не одинокий).

Політична шантрапа в Україні (поодиноких представників національно-державницької еліти, що вижили в концтаборах ГУЛагу, та їхніх однодумців було явно недостатньо, аби через Конституцію поставити процес відродження України в правильне русло) з грабіжницьким інстинктом хапання поспішила до пограбування національних багатств заради прописки в лавах великої буржуазії, яку вона так активно проклинала в добу брехливого «СССР». Науково виваженою програмою найвидатнішого ідеолога-політолога в Україні ХХ ст. Степана Бандери щодо вирятування України з лабетів убивчої московської імперії шантрапа знехтувала (та вона здебільшого й не знала тієї програми через те, що шантрапа). Знехтувала також і світовим досвідом надання громадянства (в поточних умовах України необхідний був ценз за критеріями строку проживання, знання державної мови, визнання кордонів). Зрозуміло, що в 1991 р. питання громадянства не могло бути вирішеним належним чином із-за незрілості суспільства для такого здвигу та відсутності уміння і політичної волі у переляканого керівництва, котре несподівано опинилося на вістрі державотворення. Але в Конституції, яка приймалася в 1996 р. перереєстрація громадянства мала бути передбачена з наданням достатнього терміну організованого вивчення державної мови. Цього не зроблено донині, хоча необхідність цього є невідкладною. Нічого страшного немає в тому, що лояльні до української національної держави літні люди, котрі не можуть вивчити державну мову, доживуть в Україні без права голосу.

Що ж то за надзвичайно важливий аспект, що лежить в руслі пам’яті про минуле?

Це аспект такого конструкту пам’яті, в якому належним чином були б вибудувані етичні норми покаяння, вибачення і прощення.

Ті групи населення України, що вільно чи невільно чинили нищення українського в Україні (її кордони тепер визнані світом і мають бути визнані кожною людиною, що мешкає в Україні і прагне мати українське громадянство), мають пройти через покаяння і вибачення, не голосно, а в душі і серці та у вчинках – в постанні на шлях розбудови української національної держави.

Найбільш свідомі українці та також так звані пересічні українці (не добре звані, бо людина має бути Людиною, а не пересічною) мають пройти через благодать вибачення тим, хто того заслуговує.

Ось цей аспект пам’яті і громадянської ідентичності у книзі-розвідці авторкою не розглядається. На жаль! Якщо ж і теперішній політикум перебуває у такому ж стані, то це означає, що ми, українці, товчемося далі в болоті квазідержавності.

 

Софія

№9 (197) 5 травня 2017