Поет у собачій будці

 
Олександр ДРОБАХА
Відомий філософ давньої Греції Діоген обрав собі за «житло» велику бодню (є малюнок Тараса Шевченка «Діоген»). І нічого особливого, мудрець не журився. Кажуть – ходив з ліхтарем удень: – Шукаю Людину! – твердив. У найвидатнішого нашого філософа Григорія Сковороди навіть подібної, як у Діогена, діжки не було. У новітні віки людині, одержимій пошуком істини, часто «допомагають» (щоб менше клопоту!) всіма силами жити в «будці». У цивілізованих країнах талант карають, буває, собачою будкою нерозуміння, несправедливого шельмування, бо він речі називає своїми іменами. А то піддають ще більш вишуканій покарі – просто замовчують. В останній четвертині XIX віку у Франції критики кинули в собачу будку таврувань людей великого художнього таланту – Гогена, Ван Гога.
Митці, хоч і зазнали деякого визнання, все ж одійшли зарання в небуття, не витримавши нападок і змагання за шмат хліба насущного. Нині їхні твори часто купують за мільйони «зелених». Ще дикіший випадок. За шедевр, вершинний твір французької музики оперу «Кармен» критики піддали композитора Бізе такому паплюженню, що той передчасно згас. Де справедливість? Де Бог? Де совість віку?! Хто зупинить руку бездушного Хама?! Волає серце доброї волі…
Далі ще абсурдніше. На цей раз у «найпередовіший» у світі «державі» «робітників і селян…».
Призначені бути… українськими буржуазними націоналістами.Так. За те, що відстоюєш свою людську гідність на своїй землі. Говориш тільки рідною мовою – призначать… бути ворогом радвлади і рідного народу. У 30-ті роки XX віку тисячам тисяч випали призначення «трійками» – висшая мєра… В 50–60 рр. сатанинська селекція: знищення геноцидного характеру, вирощування колоніальних організмів у концтаборах і колгоспах дали збій. Появилися протестанти-шістдесятники. Переважно поети, художники. Декого запроторили до ҐУЛАҐу, тюрем. До більшості протестантів запровадили мудровану тактику постійних тортур – чіпляли політичний ярлик… згадане призначення. Ти ніби і не в тюрмі, і все ж не на волі, перекриті шляхи до науки, до літератури… Нас кидали не в рабовласницьке суспільство (Діоген зі своїм ліхтарем потрапив би до тепер відомої на увесь світ катівні Дніпропетровської психушки), а до печерно-соцтабірного ленінсько-сталінського Абсурдостану. У той час я отримав книжку з м. Остра, що в  сусідньому Козелецькому районі. За Гетьманщини Остерщина разом з Вишгородщиною були у складі Київського козацького полку (адмініцентр якого був у м. Козельці). Автор книжки «Великдень за колючим дротом» Микола Холодний, поет, публіцист, дисидент – друг моєї літературної юності, саме один з тих призначених. Видання заінтригувало мене. У нім згадуються колоритно описані кільканадцять людей, яких знаю 30–40 років, серед них є вишгородці – Володимир Комашков та ін. Доля п. Миколи причетна до вишгородської історії, деякий час він навіть жив у нашому місті в 1965 році. Серед гуманітарних кіл району його прізвище не є невідомим (дещо з доробку друкувалось у газеті «Вишгород»). Думаю, варто ознайомити читачів із відомим поетом, якого колись арештовували, незаконно виселили з Києва. Причина? Небажаний для тодішньої колоніальної влади вплив його поезій на український Опір.
…Тільки прикрию очі. Бризне свіжа хвиля із штормових, бентежних широт нашої молодості. Десь 1963 чи 1964 р. йдемо удвох по Києву, радикально налаштовані. Микола – студент столичного університету, я нещодавно повернуся із дворічної солдатчини. Зненацька мій супутник зривається як з ланцюга. Ледве встигаю за ним. У завулку влітаємо у трамвай. Їдемо зупинку. Знов Микола блискавично вистрибує. За мить ми в автобусі, який вже рушає. – Та що таке?! – задихано запитую. Микола приклав пальця до вуст: – Привид… Далі дивись краще за віршем, як перетворюється життєвий факт у художню річ.
На тремтливо-ілюзорному екрані пам’яті спалахне далека золотокиївська осінь. Ми сидимо десь біля Богдана. – Миколо, – кажу, – утни щось, бо коти шкребуть на душі у цьому занепащено-малоросійському Києві! В уяві блискотять уривки… «Сьогодні у церкві коні ночують і воду п’ють…» «Невже для тебе роль ця не чужа, плантатором запряжена в роботу? Сама себе ти ріжеш без ножа і сина вчиш двох слів тих до стопоту»… «Йдіть поспіть, Богдане, а мені коня. Я не той, Богдане, що в сідлі куня»… Почуте із Миколиних вуст тоді вистояло невідпорно у пам’яті десятиріччя. Хіба це не ознака художньої правдивості віршів? Найдужче тоді мені заімпонувало і запам’яталось з поезії «Минають дні, минають ночі». «…І не клени, що душі в попіл поховали. Вони воскреснуть, ще вони відіб’ють москалів навали». Розважливому мені імпонувала поетична відчайдушність Миколи. Добродійно-вибухова сила його віршів була зарядом для багатьох. Через те машинописні копії їх ходили тоді по руках. У Вишгороді також. Згаданий вище уривок саме запам’ятався словосполученням «москалів навали». Правда, перечитую поетичну книжку Миколи Холодного «Усмішка Джоконди» (твори вперше видані в Україні 1995 р.) – надруковано «половців навалу». Анахронізм, евфемізм? – знижує якість впливу слова, як слова прямої дії. Згадаймо Шевченкове: «Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями». Або його ж: «Був я уторік на Україні – був у Межигорського Спаса, і на Хортиці, і скрізь був, і все плакав; сплюндрували нашу Україну катовії віри німота з москалями, бодай вони переказалися».
Слово Справжнього Поета за ієрархією на рівні Основного закону країни, а буває і вище. Після 1991 р. крига замовчування імені Миколи Холодного повільно тане. 1993 він стає членом СПУ. З’являються його книжки (до того друковані за кордоном «Крик з могили» та інші). Поет шукає відповіді на гострі проблеми українського життя. Називає речі своїми іменами. Часто, ясно, на шкоду собі. Вірш «Колорадські жуки» наробив шелесту на Козелеччині. Сталінські соколи упізнали себе у метафорах і пішли в останню штикову атаку… вже зі смітника історії: – Микола Холодний викривляє дійсність!
Колись запорожці, бувало, салютувати перед боєм своєму ворогові, закликаючи тим самим до лицарського двобою без підлоти. Арістотель вчив дві тисячі з гаком років тому Олександра Македонського: при твоїй золотій перемозі будуй срібні мости противнику для відступу! То чи не гірше ворога для тієї влади ті, які називають речі своїми іменами?!
Колись у колоніальній УРСР Миколі Холодному не треба було шукати найглибших коренів українського болю. Він був сам, переслідуваний владою червоних чинуш, тим летючим коренем українського болю. Тепер ситуація буває ще більш нестерпніша, бо іменем уже своєї держави перефарбований чиновник-невіглас штовхає поета знову у нору, в собачу будку замовчування, інтриг. Правда, він з тих шістдесятників, яких «Чюдіще» – не раз кидало, щоб потонули, а вони виринали з рибинами в зубах – тобто робили все, що могли для української справи. Звісно не без суперечностей і помилок, та за всіх небезпек і спокус не продали душу отому «Чюдіщу», яке «обло, огромно, озорно, стозєвно і лаяй» (вислів Олександра Радищева, XVIII вік).
P.S. І насамперед шістдесятництво, як супільне явище ще не усвідомлене, не осмислене багатьма. Для мене це поняття синонім слів: бунт, протест, опір, несприйняття большевистського імперіалістичного насильства. Поезія Миколи Холодного, як мистецьке явище, є одним з найраніших безкомпромісних проявів того процесу (опору і т.д.) у поезії шістдесятників.
Преса повідомила про трагічний відхід у царство тіней відомого, можна сказати знаменитого в 60-ті поета, протестного громадського діяча Миколи Холодного. Для мене, як і для багатьох небайдужих до української справи, некролог був громом з ясного неба… «Міжнародний… словник дисидентів» повідомляє детальніше: «Помер за нез’ясованих обставин у себе вдома у середині лютого 2006 р. Похований в м. Острі, Чернігівської області 15.03.2006 р.». Невже трагічний ребус відходу неординарних українських особистостей розгадуватиметься і далі десятиріччями…
В останні літа ми листувалися, згадували 60-ті бурхливі роки – довготи-широти… Все життя він був максималістом в любові, у ненависті.
Людська істота, навіть коли ти за вдачею спартанець чи запорожець-січовик, все одно потребує душевності, уваги, прощення християнського, хоча б для відновлення сил… Ти був зацькований як суперечностями своєї вдачі, так і протиріччями суспільного розвитку. Думалось – Муза – могутній блискавовідвід – пронесе тебе над аморальним і безморальним проваллями нашого сьогодення…. Не пронесло. Танці на мінному полі життя завершено… Як і немало українців, жив, як ми віками жили на грані, на пограниччі… Життя-виживання… Суцільний фронт. Побут для багатьох теж фронт із тисяча і однією проблемою… Особливо для самотньої людини, до всього ж – творчої… Тож і лунають раз по раз вибухи… Це знак драми. У когось закінчилось терпіння протистояти проблемам. Коли подібні зриви сягають критичної маси… це наростання соціальної драми, яка переростає в трагедію, бо де кінець терпінню, початок беруть могили.