Поет на узвишші

13 липня
виповнилося б 70 років Іванові Сокульському – поетові, бунтівникові і лицарю
України.

Справді, поезія
Івана Сокульського несе в собі відчуття сходження вгору, до вершини, й
захопливого простору (метафізичного), який відкривається.. І вершина, і простір
– справжні, здобуті. Адже поет не лише створив у слові український міт волі, а
й здійснив його власним лицарським чином життя. Нині вже безперечно видно, що
«камінь», якого він вперто волік угору, – таки не скотився донизу. Свідчення
цього – таємнича сила екзистенційної свободи, що променить в його віршах.

Згадуючи нині
Івана, усвідомлюєш: він і з понадчасся обдаровує дивом. Плин часу не затемнив
його постать, але навпаки висвітлив дивну незриму присутність. Так, немов усі
ці роки, десь уже там, але водночас і тут, він продовжував підніматися вище і
вище («Висота – навіки, височінь – не вкрадуть», «високий голос йде» –
недаремно, видно, написалися ці рядки), – усміхаючись своєю променистою
посмішкою очей.

«Степ на тому
узвишші, на якому ти сам». Це узвишшя – «висота орлина». І здається певним
знаком долі те, як рано – за якісь два-три студентські роки – і як рішуче –
прозрів він свій духовно-творчий шлях і вже не звертав на жодні інші шляхи й
манівці. Чи не тому його коротке життя – всього 51 рік, з яких 13 років
припадає на тюрми і табори, а поза тим – ще роки переслідувань, – являє
рідкісну цілісність, повну напруги здійснення, що й тепер продовжує містично
розгортатися в слові?

В тоталітарній
імперії, що перетворювала народ на «масу», а саму людину на щось ефемерне,
майже неіснуюче, під «регіт доби» Іван Сокульський здобувся на відвагу звестися
на повен зріст – відкрито заявивши про своє право бути українцем і вільною
людиною.

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

«Лист творчої
молоді Дніпропетровщини» 1967 р. в обороні української мови й культури та проти
цькування роману О Гончара «Собор», одним із авторів якого був Іван
Сокульський, – то був вчинок, що здавався на теренах, особливо пильно
«опікуваних» владою, майже неймовірним, фантастичним. І він таки струснув
глухе, закам’яніле мовчання.

За найвищий
взірець для себе Іван мав Шевченка, якого відчував дуже глибоко. Здійснити долю
як правду було для нього справою особистої чести, чимось таким, що відповідало
найзаповітнішому прагненню душі. У віршах поет означує це словом «бути».  І то у світі, де все віддано «на ґвалт», де
«неможливо бути».

Так від самого
початку міт волі – шлях, що відкривався, вимагав героїчної дії й жертовности,
прирікав на болючі випробування. Та хоч які б вони були, поет знайшов у собі
стільки любови і мужности, щоб прозріти й ствердити словом найвищу вартість
свого вибору, як і незнищенність козацького духу в Україні. Хоч і розпочав
дійство свого українського міту майже в пустці, де «відсутній народ», де,
здавалось, всі «втекли у рабство». Так він поставив себе посеред тієї
«відсутности» майже ірраціонально – будь-що-будь, аби не це не-життя.

В реальності то
почалося з віднайдення групою студентської молоді в селі над Дніпром забутої
могили і меча (?) князя Святослава. Щось було незбагненне в тому, що вістка про
цю подію вмить розлетілася по селах і містах Січеславщини і Запоріжжя.
Блискавично поширився сам собою Іванів вірш «Меч Святослава». В підтексті
оповідей звучало, що священний меч лицаря-князя зробить хлопців-героїв непереможними.

Так міт волі наче
сам родився з життя, відповідаючи на певну доконечну потребу людського духу.
Силою слова розгорнувся простір – і люди десь в духовній вишині почали
стікатися одне до одного. Тож не дивно, що влада злякалась студентів, які
читають українські вірші на могилі Святослава (та ще цей «меч») – й кинулась їх
розганяти та «вживати заходи» проти «зачинателів смути».

Однак
звинувачений й заарештований поет (за «Лист творчої молоді» та поширення праці
І. Дзюби «Націоналізм чи русифікація?») саме тоді на диво й відчув себе вільним
– володарем власного духу і вчинку. І ні віднайденою внутрішньою волею, ні
лицарською шляхетністю відтоді не поступився. (Певно, звідси й назва поетичної
збірки – «Владар каменю», яка почала тоді складатися, а вийшла друком вже після
смерти поета).

Відтоді
український світ, Україна щораз глибше, прозоріше являє себе в Іванових поезіях
у вимірах сакральних – містично, вільно, цілісно.

Другий арешт 1980
р. формально пов’язаний з участю Івана Сокульського у створенні Української
Гельсинської Групи правозахисного руху (5 років – в’язниці, 5 – таборів
особливо суворого режиму і п’ять – заслання). Там витримав 73 доби
безперервного карцеру. Переніс інфаркт. Там додали йому ще три роки терміну. З
усього видно, що найбільший кримінал для тоталітарної системи складали поетична
творчість і сама його нескорена особистість.

Чимало віршів
Івана Сокульського були актами громадянської відваги, лицарським викликом
бундючній ницій сваволі. («Я відповім їм – життям чи смертю, я відповім їм
собою»). З «мечем правоти» виступає український лицар, Дон Кіхот проти
мертвотної гігантської клітки імперії і таки пробиває її, розчищаючи простір
«тиші, світла, глибини».

Микола Горбаль,
Іванів побратим, – поет і політв’язень – зокрема зауважив: «Незважаючи на це
жахіття, він з дивовижним внутрішнім спокоєм складає одухотворені, чисті,
піднесені вірші».

«Дай мені, Боже,
обличчя своє, не позичене…» – ось та справжня, не ілюзорна, не облудна
реальність, в якій вбачає поет істину життя… Так іде до себе козацька душа,
закорінена в Божих началах: «Ніби шаблю себе несу назустріч дневі». Дійти до
себе, не зламатись, «не потюрмитись», любити, сягнути висоти – це виявилося
незмірно сильнішим за будь-які грати. Через концтабірно-бездуховні нетрі поет
прийшов до всеосяжного світочуття-прозріння:

Є шлях до себе —

шлях влада в минуле.

Є світу всього путь!

Глибиною народної
душі, пам’яттю віків і власною любов’ю одухотворені у Івана Сокульського
Дніпро, вода, квіти, камінь, пороги і насамперед степ. Означення світу стало
заповітним Означенням Волі (так названо збірку, що вийшла 1997 р.).

Навіть зовні в
Іванові – в шляхетній поставі голови, жестах, пластиці рухів, у погляді і
голосі – була помітна наче задивленість у щось незриме – «понад себе». Погляд
цей – від джерел – від степового хутора, де він народився і провів дитинство,
неподалік затоплених Дніпрових порогів, поблизу Ненаситця, де вже тепер – в
ареалі порогів – вчені виявили незбагненну космічну музику, що лине з глибин
землі. Однак хутір теж було затоплено.

«Дивись, дивись
цей день… Дивись вище!» – мовить поет. І починаєш бачити – навіть крізь
теперішнє вкрай захаращене, перетовчене й закручене у вихори хаосу наше
тривання – щось більше, бентежно далеке, й навіть оте перше – первісне світло,
яким наче писаний, позначений – був увесь Іван («Світло перше сховане в мені»).

В особливих
ритмах і мелодиці віршів Івана Сокульського вловлюєш ніби небесний гомін,
музику містичних трансцендентних глибин.

Душі наші, всесвіту рибини,

Задивившись, слухають блакить.

Часом здається,
що то сама вічність і світла таїна озивається через слово поета, і воно звучить
– «неначе справді щойно з Божих уст».

Мета і простір
такої поезії – десь в глибинах душі і самого слова, сповнених духовного
зоріння. Щоб увійти у той простір, треба «дорости до слова», вивільнитися «із
себе, з годин»:

І він прийшов, і вийняв мої очі –

І я побачив, що було за ними…

І я побачив, що трива дорога,

Що світ – омана, світ себе не зна…

Іван Сокульський
– такий виразний і потрібний своєю присутністю тут, такий живий любов’ю –
загинув через темінь і зло світу. На повному духовному і творчому злеті… «Ще
скільки далечі стоїть в моїй душі», – згадуються ці його промовисті слова,
написані в передчутті кінця. Навіть під час поховання, коли зібралася сила
людей, коли православні і греко-католицькі священики відспівували поета перед
замкненими дверима храму Преображення Господнього, бо зайти всередину не
дозволили, коли нібито шукали і не могли знайти ключі, – явлено було, на якому
боці стоїть Іван у духовній битві добра і зла.

Та й сам відхід
Івана супроводився магічним відчуттям сотворення дива, дійства таємничого
преображення, що відбувалось і відбувається в просторі його імені і його
поезії.

Діє живий його
досвід любови і волі, який він стяжав у пізнання правди, де уособленням
найвищого добра постає Україна – у Божім безмежжі. Слушно Микола Горбаль
називає Івана Сокульського «великим ліриком у драмі українського духу».

Він стоїть в ряду
поетів-пробудників, в кому воліла в часи німоти і теміні у 60-70 рр. ХХ ст.
об’явити себе невмируща українська душа. «Святкує нація, яку віки топтали,
святує нація в мені», – писав Іван ще в середині сімдесятих.

Тепер, коли в
сучасній літературі спостерігається редуктивна тенденція намагання опанувати
простір зовнішній – через естетизацію матеріяльного пекельного полону й самої
поламаности й неспроможености людської істоти протистояти хаосові, – поезія
Івана Сокульського набирає особливої вагомості. На тлі творів, в яких
український універсум заледве може себе впізнати, де українське буття постає
наче невпевненим у своєму власному існуванні, не свідомим власної сили і
сутности, творчість Івана Сокульського, як і чин його життя, пробуджує надію,
повертає віру в грядуще оновлення… «Все збудилось, все з’єдналось словом».

На фото: 

Пороги:
Літературно-мистецький і громадсько-політичний самвидавний журнал: Вибране /

Упор. Р. Лиша, Ю.
Вівташ, О. Сокульська. К.:, Смолоскип, 2009