Подих вільного вітру

 

 

Інна КОВАЛЬЧУК

 

Аналізуючи будь-яку колективну збірку, особливо збірку двомовну, перш за все намагаєшся знайти спільне і відмінне у глибинному світосприйнятті авторів, а в даному випадку – ще й авторів різного мовного середовища і різних, хоча і багато в чому споріднених, культур. Спорідненість одвічних архетипів (любов, доброта, дім), притаманна українським і болгарським поетам, дає відчуття цілісності книжки, прекрасно упорядженої Олександром Гордоном. Однак, попри те, що спілкування між авторами йде на рівні серця, «Вільний вітер» «…оберігає безцінні скарби рідної національної культури… Відтак ця книжка – як своєрідний обмін візитівками між двома сусідніми народами, між двома культурами…» (М. Сидоржевський).

 

Під однією обкладинкою зібрані 33 українські і 18 болгарських поетів, кожен з яких творить духовний простір європейського верлібру. Особистісність вражень накладається на часопростір, торуючи дорогу до себе і до реалій навколишнього життя. Одними з ключових стають слова перекладачки з болгарської Вані Ангелової, завдяки якій це видання стало можливим: «Я пишу листи до себе, Їду до себе, Інші також їдуть до мене…» Згадуються вічні слова Сенеки: «Поспішай до мене, але до себе – передусім».

Збірка, скомпонована за алфавітом, відкривається глибинними верлібрами Світлани Антонишин, де «восьмий колір…пише незримі натюрморти». Як це перегукується з рядками Атанаса Ванчева Дьо Траси: «Глибина дослухається до людського єства!» А далі – «…перетнеться межа між сном і реальністю … закалатає в тронку час», заворожуючи поезіями Ганни Арсенич-Баран. І полонить щемке відлуння просвітлених слів Володимира Базилевського: «…вилупиться божественна трійця: віра, надія, любов».

Естетичну насолоду дарує «молоде вино»: верлібри Івана Барана, в яких «ніч малює на стіні картину Всесвіту Ріка співає пісню буття». Вторить йому досвідчений Демир Демирев, наочно ілюструючи рукостискання поколінь: «Світанок розфарбував птаху у білий колір як частину самого себе».

Руйнують рукотворні мури людської неповноправності неймовірно сильні рядки Станіслава Бондаренка, повертаючи до тяжких реалій українського сьогодення: «Люди ходили й не знали, що – по тілах…» Несхибним камертоном печалі відгукується Тетяна Винник: «…тримаю у руках усе те, що не збулося, боюся, аби не розгубити…» В печаль душі українки вплітається нота Първолети Маджарської: «Хочу повернути тебе назад, мамо. Вдихнути дихання у твої онімілі вуста…» І, як філософське резюме з уст Наталії Волошко: «Стернею часу не поколеш ноги…Пораниш душу…».

Шалений біг часу на хвильку спиняє неповторна Богдана Гайворонська: «червоне сонце…ворушить пишними шевченківськими вусами…», яка разом з Миною Карагьозовою створює «світ, де ми будемо разом!» Ніби підслуховує їх незмінно афористичний Василь Голобородько: «Діалог завжди відбувається у оточенні страху, що відповіді не буде – діалог не відбудеться».

«Справжні вірші, неначе птахи, перелітають із серця у серце, з країни в країну, з епохи в епоху» – звертається до кожного автора упорядник, поет Олександр Гордон. Наче відповідь, лунають слова Гергини Давидової : «О вітре-бігуне, стань моїм братом». Так, вільний вітре верлібру!

Долає верліброву дорогу незмінно філософічний Дмитро Дроздовський: «Паперова людина не могла зрозуміти, Чому природа На планшеті Така досконала. А у світі, який поряд, – Так багато вибоїн на дорогах». Розворушує душу самобутнім словом Теодозія Зарівна: «Хто забув нас у мороці історії? Хто загубив нас не віднині? Тільки не Бог, тільки не Бог, тільки не Бог…»

Безцінним дарунком читачеві лунають рядки Петра Засенка: «І я думками можу обійти Безмежний всесвіт І в бентежнім серці Його зігріти. Мені дано усе оце осмислить – Бо я ж із племені Людей».

Що втрачено, того не повернути – з якою вишуканою поетичністю каже про це Володимир Корнійчук: «Коли прилітають з вирію птахи, здається, що молодість моя вертає назад. Та… ніяк не торкнеться землі». І відгукується Виолетта Бончева: «…паром, освітлений синім, Залишає довгий слід на воді – Дорога, якою повертаються надії».

Як дзвони, розбурхують яскраві рядки Петра Коробчука: «А кажуть, хлопці, що нашого війська було багато. І чого ж з того «багато» не осталось нічого? Як це нічого? А ми? А ми, хлопці, хіба не військо?!»

Веде читача дорогою зростання Василь Куйбіда: «Слова затулені мовчанням, Як вогонь у печі: Глибини не бачиш…». І, як резюме, афористичні рядки Катерини Куйбіди: «Слухаючи, не чуємо. Дивлячись, не бачимо. Бо – не віримо!» Долучається до них голос Милени Обретенової: «Літати в думках – це наче літати в небо. І я мріяла, і я літала…»

Неповторний Василь Кухта розкодовує «стертий рефрен», складає «докупи перетасовані пазли пам’яті», де «манить русокоса дівчина», «в її очах перевернуті місяці, її губи з присмаком ванілі». Долітає з Болгарії верлібр Божка Ангелова: «Моя душа – Сумирний лебідь – плаває у твоїх снах». Поряд з ними – незмінно яскрава, самобутня Ольга Ляснюк: «у цій війні загинули усі нема ні переможених ні інших… ми перебудемо цю ніч а прокинемось я – розіп’ята на хресті а ти – язичником на язиці у вічності». Далі – ніжний Ивайло Терзийски: «…я також буду носити рими, якими відігрію твоє серце на тисячі зим…», пристрасна Латинка Златна: «Твої слова – це шепіт листя. Твоє дихання наповнює повітря ароматами квітів»…

Хіба скажеш краще за Миколу Мартинюка: «Життя не проза і не класичний вірш Життя верлібр стилізований під химерні кола на воді…» Або за Віктора Мельника: «Кожна пташина Несе з собою Свій вітерець, Що обнявся з крильми…»? І хочеться разом з Наталією Науменко «…прикрашати буденну реальність дивовижною веселкою фантазії», чекаючи на «чарівну мить» Георги Костантинова, «коли птах виростає з коріння, А дерево – із крил».

«Вільний вітер» розносить по всьому світові дзвінкий голос Жінки з великої букви Тетяни Пишнюк: «життя наполягає на тому що ти жінка хоча й досі почуваєшся Дюймовочкою на підвіконні». І починаєш розуміти Романа Кисьова, який «ніколи не залишав Ітаки…»

Попри все, за Михайлом Сидоржевським, незмінною є висока суть людського буття: «…у перших пагонах… і у великому мовчанні покритої білим саваном снігу землі… буду…». А жити, за Миколою Славинським, то любити: «Перед любов’ю всі ми – діти, беззахисні, мов ті розтулені вуста, які вже знають слово, та ще не можуть проказати його для Бога й вічності, бо слово це – Любов». Вторить йому Евтим Евтимов: «Може, лише один раз поцілуєш, але тим єдиним поцілунком будеш обігрівати до останнього подиху…».

Яке багатогранне життя, відображене на сторінках однієї-єдиної книги! Але і його можна вмістити в афористичні рядки прекрасного поета Богдана Смоляка: «Спасаючись, золото-срібло прихистилося в рідному слові». А потім описати світ золотим пером Лъчезара Селяшки: «Я бачив перо, яке писало чорнилами в чаші неба…».

Розмаїта галерея образів дивує в рядках Надії Стрем: «О ці морські припливи і відпливи… Штормить у серці й на душі». Мовби до неї звертається, глибоко-проникливо, Никола Герджиков: «…коли йдете з кимось за руку, не робіть вигляду, що ви завжди праві…»

Не губиться у першокласному ряду вибраних поетів і Віктор Терен. Його верлібри на перший погляд спрямовані у зовнішній світ, але так само зачіпають і світ духовний: «…воля ми переконувалися що вона є коли її викручували з рук запихали в пазухи монументів затуляли кремлівською зіркою…».

Преображення, спасіння душі через вищу іпостась любові повнокровно і сповідально висвітлюється в поезіях Антонії Цвід: «Ти торкнувся білої клавіші мого тіла, озвалася ж чорна клавіша моєї душі… Кожен інструмент має свого музиканта». Зустрічає свою любов на сторінках збірки Митко Ламбов Николов: «…з усмішкою ти приходь до мене лише раз лише раз з усмішкою прийди до мене…». Травневою чистотою, ніжністю акацій віє вільний вітер Дмитра Чистяка: «Ти йдеш по цвітінню акацій, і травневої ночі не чути – теплі руки пожежею гріють удалині…».

Тісне переплетіння світу земного і небесного, тілесного і духовного вражає у Станіслава Шевченка: «Людина народжується зігнутою у клубочок як всесвіт. Випростовується – горблячись. Випростаною помирає». Нарешті, епілогом звучать останні рядки добірки українських авторів у чудових поезіях Галини Яструбецької: «Ворота відкриті в потаємний сад, де ніяк не забуде перших спокушених Дерево добра і зла».

Велика любов, велика спокута, осмислення і переосмислення Добра і Зла роблять «Вільний вітер» книгою, яка покликана пробуджувати доброту і людяність, незважаючи на суворі реалії сучасного життя. Отже, за Ванею Ангеловою: «Кому потрібна… спільна українсько-болгарська антологія? Всім – нам, нашим дітям, нашим онукам, майбутнім поколінням, нашим країнам – Україні й Болгарії, Європі, світу. Вона потрібна і дню сьогоднішньому, і дню майбутньому».

№11 (199) 2 червня 2017