«Платон мені друг, але…»

 

Михайло ЛУКІНЮК

 

Щиро поважаю відомого російського історика професора Андрія Борисовича Зубова за його мужню громадянську позицію [достатньо згадати, як історик одним із перших виступив проти планів Путіна анексувати Крим, сміливо провівши історичні аналогії: «Наші політики втягують наш народ у страшну, жахливу авантюру», і це «як дві краплі води схоже на аншлюс 1938 р. І навіть референдум плебісцит через місяць під дружніми багнетами… українці не пробачать росіянам цієї зради ніколи… Чи прорахувала російська влада всі ризики цієї неймовірної авантюри? Упевнений, що ні. Як і Адольф Алоїзович свого часу не прорахував. Прорахував би – не метушився б по бункеру в квітні 1945 під російськими бомбами, не жер би ампулу з отрутою…» («Это уже было», Vedomosti.ru, 01.03.2014)] та глибоке знання історії, не раз із інтересом знайомився з його публікаціями, але, зізнаюся, був вельми здивований тим, як 22 жовтня у публікації (інтерв’ю) на сайті ONLINE.UA («Профессор Зубов: Слов со славянскими корнями в украинском языке значительно больше, чем в русском») він раптом став замішувати такий собі великороський антиісторичний «мікс». Не ставлячи собі за мету аналізувати всю аргументацію, піддамо короткому аналізу тільки деякі твердження шановного історика (переклад – мій. – М.Л.).

«Київ і Новгород – дві точки державності на Русі […] Ну, наприклад, чому ми більш симпатизуємо – стародавній Москві чи Києву? Якщо в російському контексті, то вибір між Москвою і Новгородом […] Була слов’янська мова, а прості люди мислили категоріями племені: древляни, сіверяни, кривичі, поляни і так далі…». Але, як відомо, до цього «так далі» угро-фінські племена, що населяли «великороську» Північ, власне майбутні «великороси» (меря, весь, чудь, водь, вепси, мордва, мокша, ерзя, мурома тощо), не мали жодного відношення – ані до «літописних» слов’ян, ані до слов’янської мови. І що таке «стародавня» Москва в часи Київської Русі? І що у ті «часи» являють, і де перебувають т. зв. великороси? І невже справді так складно простежити, «в якому зв’язку Русь з нинішніми державами»?

«Відкриймо перший наш літопис… – закликав наприкінці ХIХ ст. професор Санкт-Петербурзького університету Костянтин Кавелін (1897). – Укладач його знає малоросіян (штучна назва українців-русичів. – М. Л.) перелічує різні галузі цієї гілки руського племені (поляни, деревляни, волиняни, тиверці та ін. – М. Л.); називає північно-західні галузі того ж племені… але знаменно, що ВЕЛИКОРОСІВ ВІН ЗОВСІМ НЕ ЗНАЄ. На схід від західних руських племен, де тепер проживають великороси, мешкають, за літописом, фінські племена… А де ж були тоді великороси? – запитує історик. – Про них у переліку племен, що проживали в теперішній Росії, не згадується ані словом… Із цього цілковитого мовчання слід зробити висновок, що на той час цієї, тепер найчисленнішої… гілки руського племені (далі Кавелін цілком обґрунтовано хронологічно, проте з натяжкою по суті називає «старшого брата» «молодшою гілкою руського племені». – М. Л.), ЩЕ НЕ ІСНУВАЛО». Таким чином, перелічені в першому літописі слов’янські племена жодного відношення до майбутніх великоросів не мають (хіба що як майбутні колонізатори північних обширів). А ось як категорично, попри його, за висловом Ю. Шевельова, «російсько-імперський патріотизм», наголошував на цьому російський академік О. Шахматов (1922): «…ми повинні відкинути якнайрішучіше гадку про те, що Київщина з давніх часів залюднена була не предками сьогочасних малоросів, а предками сьогочасних представників інших руських народностей. Шукати в Х-ХІ ст. над Дніпром великоросів це річ цілком даремна, бо ВЕЛИКОРУСЬКА НАРОДНІСТЬ ПОХОДЖЕННЯ НОВОГО» (жаль, що цього вже не почув автор антиісторичної «концепції» М. Погодін).

І відомий російський історик Василь Ключевський у знаменитому «Курсе русской истории» (1904) підкреслював, що «великоруське плем’я вийшло не з продовжуваного розвитку… старих (києво-руських – М. Л.) обласних особливостей», властивих населенню «центральної середньодніпровської смуги», яке «служило основою первісної руської народності» (центром її «був Київ», зазначає історик), а «було справою нових різноманітних впливів, які почали діяти після розриву», тобто після відокремлення від автохтонної народності згаданої «смуги» тієї її частини, яка намірилася колонізувати заселені поки що «дикими» племенами північні землі й уже невдовзі посяде там місце провідної верстви новостворюваного етносу. Цим, власне, й було започатковане «утворення… великоруського племені… яке розпочалося, – наголошує В. Ключевський, – приблизно з ХІІІ ст.». Сучасні російські історики дещо уточнили цю «приблизність»: «ПОЧАТКОВИЙ ЕТАП формування їх («великоросів» – М. Л.) етносу припав на XIV століття», – стверджують автори об’ємистої монографії «Русские» (1997), якою започатковано серію праць Інституту етнології та антропології РАН «Народы и культуры». Утім, ще задовго до них і радянська історична наука (зокрема, «БСЭ», т. 37, с. 45 і «МСЭ», т. 8, с. 55) цілком підставово стверджувала, що «ВЕЛИКОРУСЬКА… НАРОДНІСТЬ СКЛАДАЄТЬСЯ ВПРОДОВЖ XIV–XV СТОЛІТЬ», і завершилося це її «складання» лише у ХVІ ст.

«Москва – місто, що не прямо, але посередньо пов’язане з князем Володимиром. Місто освічене завдяки князю Володимиру, який вибрав православ’я для всієї Русі», – нагадує А. Б. Зубов, відповідаючи на питання «Чому пам’ятник Володимиру ставлять у Москві?»

Так, вибрав, але саме для Русі, до якої Москва жодного відношення не мала і мати не могла, бо в часи Володимира Святославича її, на відміну від Новгорода, просто НЕ ІСНУВАЛО (тож і «вибір між Москвою і Новгородом» не стояв). Навіть такий монархічний патріот Росії, як Сергій Соловйов (автор 29-томної «Истории России с древнейших времен»), чітко відділяв північну Ростово-Суздальщину від Русі – наприклад, на стор. 107 «Чтений и рассказов по истории России» (М., 1989), створених із творів видатного історика, читаємо: «Юрій Ростовський виступив у похід (у році 1157-му – М. Л.) на Русь».

Той же В. Ключевський цілком резонно охарактеризував ПІВНІЧНІ ЗЕМЛІ, зокрема РОСТОВО-СУЗДАЛЬСЬКУ, на яких, власне, й відбулося «утворення… великоруського племені», як край, «котрий лежав поза старою корінною Руссю у ХІІ ст. і БУВ БІЛЬШ ЧУЖОРІДНИМ, АНІЖ РУСЬКИМ КРАЄМ», де «в ХІ–ХІІ ст. жили три фінські племені: мурома, меря, весь» (1904).

І не просто чужорідним. Як визнає у виданій Академією наук СРСР 12-томній «Истории СССР с древнейших времен до наших дней» Б. Рибаков (1966), від середини ХІІ ст. у Києва «були ДВА ПОСТІЙНІ НАПРЯМКИ БОРОТЬБИ, що вимагали постійної готовності. Перше і найголовніше – це, зрозуміло, Половецький степ… ДРУГИМ НАПРЯМКОМ БОРОТЬБИ БУЛО ВОЛОДИМИРО-СУЗДАЛЬСЬКЕ КНЯЗІВСТВО (тобто останнє було ПОСТІЙНО ВОРОЖИМ Русі – М. Л.). Від часів Юрія Довгорукого північно-східні князівства, вивільнені своїм географічним положенням від необхідності вести постійну війну з половцями, СПРЯМОВУВАЛИ СВОЮ ВІЙСЬКОВУ ПОТУГУ НА ПІДКОРЕННЯ КИЄВА…». А розпочалася ця довготривала агресія проти Русі з сумнозвісного походу А. Боголюбського на Київ: «І пограбували за два дні увесь град, Поділ і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю І НЕ БУЛО ПОМИЛУВАННЯ НІКОМУ…» – свідчив літописець (Полное собрание русских летописей. Том 1. – М., 1962). Певно за це канонізований РПЦ у лику благовірного, тобто до лику православних святих із монархів, які прославляються церквою за праведне (?!) життя…

Не було, певно, жодної плутанини із цим і в простих мешканців Київської Русі. Ось, наприклад, що казали «ростовці й суздальці, й переяславці, й уся дружина, від малого до старого, з’їхавшись до Володимира» після вбивства А. Боголюбського, зарізаного власними слугами 1174 року: «…князя нашого убито, а дітей у нього нема, синок його у Новгороді, а брат у Русі, за ким і хочемо послати в свої князі». Зверніть увагу: НОВГОРОД – теж «НЕ-РУСЬ». Самі новгородці теж чітко відділяли себе від Русі. Наприклад, в Новгородському першому літописі читаємо (Полное собрание.., 1950): «Въ лѣто 6643 (1135) […] иде въ Русь архепископъ Нифонтъ съ лучьшими мужи и заста кыяны съ церниговьци стояце противу собе, и множѣство вои; и божиею волею съмиришася».

Відомі дослідники літописів, зокрема Б. Рибаков (1982) і В. Сєдов (1999), північні міста – «Новгород, Смоленськ, Володимир на Клязьмі, Суздаль, Рязань, Полоцьк, а також деякі південно-західні міста» вважають такими, що на ту пору були «НЕ ПОВ’ЯЗАНІ З РУСЬКОЮ ЗЕМЛЕЮ, РУССЮ». Воно й не дивно, адже, як підкреслював ще в радянські часи відомий медієвист, дослідник історії Київської Русі академік Петро Толочко (1987), «письмові джерела НІДЕ НЕ ВІДОБРАЗИЛИ назви «Русь» стосовно до північноруського населення».

Найвідоміший сучасний дослідник археології, історії, культури слов’ян і Русі академік АН СРСР (1958) і РАН (1991) Борис Рибаков, коли компартійно-гебістська ідеологія ослабила тиск на істориків, значно обновив свої концептуальні погляди щодо історії українського народу. «У своїй концепції, – наголосив він у інтерв’ю журналові «Наука і суспільство» (1990, № 7), – я обстоюю позиції, що УКРАЇНЦІ ЖИВУТЬ АВТОХТОННО, ТОБТО СПОКОНВІЧНО, НА КОРІННІЙ СЛОВ’ЯНСЬКІЙ ЗЕМЛІ. При цьому спираюсь на трьох китів історичної науки: Недерле, що створив «Слов’янську енциклопедію», академіка Грекова, історика держави і права Юшкова».

«Єдиний відносно об’єктивний критерій – мова. Якщо дивитися по ній, то кількість слів зі слов’янським корінням в українській мові значно більше, від 20 % до 40 %, ніж в сучасній російській, залежно від того, який обсяг лексики використовується. В цьому плані українці ближче до Стародавньої Русі», – пояснює А. Б. Зубов. Вони не просто «ближче», вони, за великим рахунком, і є Русь [і не треба вигадувати ніякої «стародавньої», адже іншої, крім Русі з центром у Києві, просто не було (так само не було ніякої «древнерусской народности», з якої нібито вийшли три «братні» народи – цей і подібні міфи, штучно створені брехливими істориками та мовознавцями й нав’язані для беззаперечного використання в Росії та СССР терміни, мали «облагородити» й «задавнити» родовід «великоросів» – така ж, до речі, вигадана назва – та штучно прив’язати історію Московії до історії Русі), а псевдоназву «Київська» ввели ті ж «державники», щоб потім стверджувати, ніби насправді «Русей» було багато, штучно запроваджуючи в ужиток вигадані – Володимирську, Суздальську, Московську та подібні «Русі», щоб серед них і справжня Русь виглядала тільки як одна «серед рівних»]. Адже, як підкреслював С. Соловйов, «РУССЮ У ВЛАСНОМУ РОЗУМІННІ цього слова називали один Київ з округом», себто Київську землю [в іншому місці (1896) він називає її «Київською областю» і характеризує як «РУСЬ У НАЙТІСНІШОМУ РОЗУМІННІ»].

Задовго до нього сучасник Ігоря та Ольги візантійський імператор Костянтин Багрянородний обмежував Русів самим лише Києвом. Так, у своїй праці «Про народи», закінченій у 949 році, він пише: «Коли настає листопад, князі їхні зараз же виходять з усіма Русами з Києва і вирушають на полюддя,.. і саме в слов’янські землі Деревлян, Дреговичів, Сіверян та решти слов’ян, що сплачують данину Русам. Вони прогодовуються там упродовж цілої зими, а коли у квітні разтане лід на Дніпрі, вони знову вертають до Києва» (Известия византийских.., 1934).

Та «найдавнішою згадкою імені “Русь”… вважається повідомлення Псевдозахарії» (сірійський автор VI ст.), який «знає народ Рос (Hros або Hrus)», що «жив на північ від Азовського моря». Псевдозахарія, наголошує відомий історик Михайло Брайчевський (1999), «пов’язує це ім’я не з північними, а з південними землями Східної Європи». А «дата цього повідомлення виключає будь-яку можливість тлумачення його (імені «Русь» – М. Л.) з позицій норманізму, оскільки жодного нормана у VI ст. не було і не могло бути в південно-східній частині Східної Європи, з якою пов’язується походження цього загадкового етноніма». На цьому ж наголошував і В. Мавродін (1978). «Термін Русь – не скандинавський, часи вікінгів його не знають… Ні на яке плем’я чи народ “русь” у Скандинавії не вказує жодне джерело середньовічної Європи».

Борис Рибаков (1952), зазначимо окремо, визначає також ЧАСОВІ  МЕЖІ поняття «Руська земля»: зазначивши, що у вузкому розумінні слова цим поняттям «позначалася ТІЛЬКИ південно-східна частина руських земель, ПРИДНІПРОВСЬКА РУСЬ», він вважає цілком можливим «віднести виділення «Руської землі» (у вузькому розумінні) ЯК ПЕВНОГО ІСТОРИЧНОГО ЦІЛОГО до VI–VII ст.». «Мусимо визнати, – зазначає далі Б. Рибаков, – що у географічних рамках Руської землі (У ВУЗЬКОМУ РОЗУМІННІ – ВІД КИЄВА ДО КУРСЬКА) у VI–VII ст. вже СКЛАДАЛАСЯ РУСЬКА НАРОДНІСТЬ (з викладеного вище зрозуміло, що це могла бути лише ПРАУКРАЇНСЬКА «народність». – М. Л.), яка виокремлювалася від решти слов’янських племен». До останніх, нагадаємо, фінно-угри, які, зазначав «засновник марксистської історичної школи в СРСР» академік Михайло Покровський (1943), «складали корінне… населення майбутньої Великоросії», не належали.

Та коли вже згадали про мову, то не зайве буде уточнити, а ЯКОЮ Ж МОВОЮ РОЗМОВЛЯЛИ АВТОХТОННІ УКРАЇНЦІ В ЧАСИ РУСІ, якщо, як стверджує А. Б. Зубов, «українська, білоруська та російська мови сформувалися в першій половині XV століття». Що стосується російської, то і значно пізніше на тих територіях користувалися рідними угро-фінськими говірками – і не тільки в побуті. «До середини вісімнадцятого століття навіть богослужіння в зирянських церквах велося мовою комі», – нагадує О. Камінський, член правління Московської регіональної асоціації Угро-фінських народів («Угро-финны стояли у истоков российской государственности» : https://mariuver.com /2010/10/31/ugro-finny-istok/).

Говорячи про мови Русі, необхідно чітко відрізняти УСНУ (розмовну) мову від ПИСЬМОВОЇ (літературної), бо це не одне й те ж. Літературною мовою, підкреслював академік А. Кримський (1922), «зробилася чужа, церковно-слов’янська… Живі південноруські елементи могли вдиратися до письменської церковнослов’янської мови тільки проти волі писаря-русина» (у іншому місці цієї ж праці він наголошує, що тогочасні писарі, «нехотячи, робили описки в дусі своєї живої мови і, через це, ми з-попід церковнослов’янської кори виловлюємо загальні зариси південноруської мови, якою говорили люди в літописній Київській велико-княжій державі» та що «написаннями отакого типу київський Ізборник 1073 р. аж рясніє»). Тож закономірно, що А. Кримський і його послідовники, досліджуючи давні київські та галицькі літописи, відкрили в них величезну кількість українізмів, яких немає в книжній, церковно-слов’янській, мові, зокрема, і такі: багнó, вéжа, вíття, гай, гíлля, глéчик, глум, жито, лічбá, оболóнь, пáрубок та ін.

Та цим, звичайно, «вдирання» у літописні джерела ХІ ст. особливостей, притаманних тогочасній живій українській мові, не обмежувалося, тому А. Кримський наводить ще й чимало «найголовніших рис південноруської мови, що їх видко з пам’яток ХІ ст.». На думку унікального історика-поліглота А. Кримського, уже з ХІ ст. «мова Наддніпрянщини та Червоної Русі (Галичини) – це цілком рельєфна, певно означена, яскраво індивідуальна одиниця. І в ній надто легко і виразно можна пізнати ПРЯМОГО ПРЕДКА СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ, бо вона має в собі величезну частину сьогочасних українських особливостей». Як наголошує відомий сучасний мовознавець, історик української літератури Юрій Шевельов (1994), «літературні мови на Україні мінялися, вони творилися, вживалися і виходили з ужитку», але «справжня «жива» українська мова ніколи не була «давньоруська», ніколи не була «спільноруська», ніколи не була тотожна з російською, не була предком або нащадком, або відгалуженням російської мови. Вона поставала й постала з праслов’янської, формуючися від VІ до ХVІ ст., і найкращий учений не визначить дня її постання. Вона витворювалася сторіччями…».

Глибокі дослідження «українізмів у «Повісті минулих літ», здійснені професором кафедри російської історії Таврійського національного університету імені В. І. Вернадського Петром Гарчевим («Кримська світлиця», №№ 8–14, 2000), на думку автора, який умисно використав «Лаврентьевский летописный сборник, составленный в XIV в. монахами Нижнего Новгорода для местного князя», щоби повністю унеможливити «внесення цих українізмів у “Повість…” Нестора в XIV столітті», «БЕЗУМОВНО ЗАСВІДЧУЮТЬ ІСНУВАННЯ РОЗВИНЕНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ (саме українська мова, підкреслює відомий кримський історик, більше за інші слов’янські мови «зберегла найдавнішу слов’янську лексику». – М. Л.) ТА ЇЇ НОСІЯ В ХI ст.».

Відомий український історик і археолог, фахівець у галузі давньоруської культури, дослідник граффіті Софії Київської (про них не скажеш, що, подібно до літописів, переписувалися на догоду владоможцям, оскільки вони надійно захищені від цього пізнішими нашаруваннями фарби, до того ж вони і не писані зовсім, а продряпані гострими предметами) Сергій Висоцький (1998) відмічав часту появу серед київського епіграфічного матеріалу ХІІ–ХІІІ ст. «закінчень -ови, – єви у давальному відмінку однини в особових займенниках чоловічого роду», зокрема: «Стáврови, Георгиєви, Андреєви, Петрови, Борисови, попови [до речі, ці закінчення, що «найчастіше зустрічаються» саме в київських письмових пам’ятках, – а вони, наголошують мовознавці, були притаманні ще праслов’янським мовам, – пізніше, як зазначають дослідники, зокрема відомий російський мовознавець Ф. Філін (1972), «поступово переміщаються на південь і ЗОВСІМ ЗНИКАЮТЬ НА ПІВНОЧІ». А українська мова з тих прадавніх часів і дотепер зберігає обидві форми давального відмінку однини: Петру й Петрові, попу й попові тощо. – М. Л.]». Висоцький звертає увагу і на досить добре представлений в епіграфіці Києва, особливо в граффіті, відсутній в російській мові кличний відмінок: «Стефане, Пантелеймоне, Фóко, Софіє, старче, владико, небоже» тощо, а також на відмічену дослідниками, зокрема відомим українським мовознавцем Василем Німчуком, «взаємодію живої київської мови із старослов’янською» на монетах київських князів.

Ось як пояснював причину цього автор «Нарису праісторії України» відомий історик і етнограф Вадим Щербаківський (1937): «…в VI і VII віках на Україні панувала мова слов’янська і ця слов’янська мова мусила уже тоді бути одночасно й українською, бо ЦІ ПЛЕМЕНА ЗАЛИШИЛИСЯ НА МІСЦІ І ДО НАШИХ ДНІВ, і їхня мова була мовою наших колядок, щедрівок, веснянок і інших обрядових пісень весільних, обжинкових, купальських і т. под., які ДІЙШЛИ ДО НАС У МАЙЖЕ НЕЗМІНЕНОМУ ВИГЛЯДІ від тих часів» – просто і водночас переконливо.

А відомий історик і лінгвіст, основоположник історичного вивчення російської мови, член різних європейських академій, академік СпбАН О. Шахматов, досліджуючи історію російської мови, дійшов висновку (1899) щодо правічної єдності українців: «Малоруси від берегів Прип’яті (а вони «перейшли її ще в доісторичну добу», тобто до ІХ ст., підкреслює Олексій Олександрович. – М. Л.) аж до Чорного моря, від Дніпра і до Карпат розмовляють такими говірками («за своєю лінгвістичною основою мова Києва була мовою південнорусього племені полян», напише він пізніше – М. Л.), що ясно свідчать про ПРАВІЧНУ ЇХНЮ ПЛЕМЕННУ ЄДНІСТЬ».

Північноруські ж говірки, навпаки, зі згаданої єдності начисто випали. Так, володимирський «говор», пише В. Ключевський (1904), зовсім «віддалився» від говірок «древньої Київської Русі», однією з особливостей яких була «певна фонетична гармонія» вимови голосних та приголосних, ба, навіть «втратив давнє сполучення голосних із приголосними». А от «московське наріччя, засвоєне освіченим російським суспільством як зразкове… ще далі відійшло від говору древньої Київської Русі: «гаварить па-масковски», значить ледве чи не ще більше ПОРУШУВАТИ ПРАВИЛА давньоруської фонетики, ніж порушує їх володимирець чи ярославець». Московити ж, наголошує Ключевський, супроводжуючи свої висновки значною кількістю відповідних прикладів, взагалі говорять «УСУПЕРЕЧ ПРАВИЛАМ давньої руської фонетики», яка «збереглася у наріччі малоросів».

Воно й не дивно, позаяк сучасні лінгвісти відзначають «значну близькість фонетичної системи російської мови» до угро-фінських, «зокрема, до мордовської». Ще в ХІХ ст. суздальська глибинка говорила на мордовських говорах. Навіть тепер, зазначав відомий російський мовознавець О. Трубачов, «інвентар звуків в обох мовах майже схожий» (1998).

Тож твердження А. Б. Зубова про те, нібито «поділ мови трьох народів відбувся пізніше, вчені вважають, що це сталося в першій половині XV століття», позбавлене будь-яких підстав (ми навели лише незначну частину аргументів).

Дивна також беззастережна прихильність шановного професора Зубова до т. зв. норманської версії походження назви «Русь». «Русь – це слово, яке до слов’ян не мало ніякого відношення, – стверджує він, – руси – це варяги. “Руотсі” – назва шведів у фінів. Сучасні вчені-філологи виводять слово Русь з давньоскандинавського рогхрсменн (RóÞsmenn) – “веслярі, мореплавці”. Це ім’я принесли нам нормани, скандинави…».

Послухаємо вчених, які досліджували це питання. Відомий польський славіст Генрик Ловмяньськи, детально дослідивши зв’язок Русі з норманами, доходить висновку (1985): «…ні порівняльно-історичні, ні ономастичні, ні археологічні, ні філологічні джерела не дають підстав говорити про завоювання Русі норманами та створення ними руської держави». Значну частину дослідження займають розвідки автора щодо походження терміну «русь». «Оскільки нема жодних слідів того, що у східних слов’ян слово русь первісно позначало шведів, – наголошує Г. Ловмяньськи, – подавання його ослов’яненою формою Ruotsi не знаходить підтвердження, а, радше, суперечить історичним фактам». У «Повісті минулих літ» знаходимо запис, який сучасною українською звучить так: «У рік 6360 (852 рік – М. Л.), індикту 15 (літочислення на Русі після прийняття християнства велося «від створення світу». Індикт – п’ятнадцяти­річний цикл, прийнятий в літочисленні Візантійської імперії – М. Л.), коли почав царювати Михайло, стала називатися Руська земля. Дізналися ми про це тому, що при цьому царі приходила Русь на Царгород, як пишеться про це в літописанні грецькому». А варягів, від яких нібито «пішла» Русь, закликали «у рік 6370» (862 р.), тобто «нача ся прозывати» за десять років до того. Можливо, навіть раніше, бо візантійський імператор Михайло III вступив на престол у 842 році, а не в 852-му.

До південного походження цієї назви схилявся і згадуваний академік О. Шахматов (1916). В результаті аналізу т. зв. Початкового літопису («свода») [розробивши досконалу методику для реконструкцій літописних зведень XI століття, що передували «Повісті минулих літ» (її першу редакцію датують 1111 роком), Олексій Олександрович насамперед реконструював так зване Початкове зведення 1093 року, яке безпосередньо передувало «Повісті минулих літ» і основна частина якого дійшла до нас у складі пізніших літописів], він дійшов висновку, що «сівши в Києві, Ігор та його дружина НАЗВАЛИСЯ Руссю; отже ІМ’Я РУСЬ вони НЕ ПРИНЕСЛИ з собою з півночі, А ОТРИМАЛИ ЙОГО НА ПІВДНІ».

Патріарх сучасної російської славістики академік Б. Рибаков, досліджуючи «взаємовідношення термінів “Поляни” та “Русь”», дійшов висновку, що «Русь є більш пізнім позначенням, яке замінило давнє ім’я полян», адже на хронологію цих двох термінів прямо вказав ще Нестор-літописець: «поляне, яже нынѣ зовемая Русь». А «часом витіснення древнього імені полян іменем росів, – на думку Рибакова, – слід вважати V–VІ ст., коли після гуннського розгрому почалось укладання нових племінних союзів». І саме тоді, «у VI ст., склалося потужне племінне об’єднання слов’янських племен (Рибаков розміщує плем’я росів-росоманів «у південній частині придніпровського слов’янства по Росі, Тясмину та Сулі». – М. Л.), яке носило за головним племенем назву Русь» (1982).

Про «язык» і мову, звісно, міг би сказати більше. Але обмежуся тільки одним коротким штришком. «Звичайно, в українській мові є полонізми», – цілком слушно зазначає А. Зубов. Згоден – утім, як і українізми в польській мові. Але й у російській мові їх не мало (як і запозичень з болгарскої, української та ін.) – наведу маленький приклад (див. табл.).

Безымянный

Звісно, цей ряд можна продовжувати й продовжувати. Мовні запозичення є у будь-якій мові – і це нормально. Ненормально, коли одну мову упереджені невігласи називають (звичайно, я зовсім не маю на увазі шановного професора А. Б. Зубова) «неправильною» (ба більше – «штучною», «придуманою» і т. под. нісенітниця), позаяк вона нібито «ополячена», а іншу – єдино «правильною».

До слова, один з провідних фахівців в області етимології слов’янських мов і порівняльно-історічного мовознавства, славіст, лексикограф, етимолог, член-кор АН СРСР (1972), академік РАН (1992) О. М. Трубачов нарахував (1957) у тритомному «Этимологическом словаре русского языка» (перше видання вийшло друком у Берліні німецькою (!) мовою у 1950–1958 рр.) видатного мовознавця, члена кількох німецьких академій, член-кора АН СРСР (1928) Макса Фасмера, який (словник), за висновком самого Олега Миколайовича, «вирізняється… вичерпною повнотою», власне «російських слів» аж 93 (саме так – дев’яносто три). Якраз О. М. Трубачов на початку 1960-х і переклав словник Фасмера російською мовою. Переклад було надруковано в 1964–1973 рр. у Москві з внесеними Трубачовим виправленнями та доповненнями, в результаті чого обсяг словника виріс більше ніж на третину і склав уже чотири томи.

Під час підготовки цього матеріалу українською мовою несподівано відкрив для себе цікаву обставину. Виявилося, що ще у першій із своїх книг з дослідження фальсифікації історії (Україна – Крим – Росія: сучасне на тлі минулого, або старі міфи і нова реальність взаємин. – К.: «Бібліотека українця», 2000) я критикував антиісторичні твердження «якогось» А. Зубова, який у статті «Украина: опыт самообретенья» («Октябрь», № 9/1993), намагався обґрунтувати «окраїнне» походження назви «Україна», твердячи, буцімто тільки «від часів приєднання… в 1654 році починає називатися Україною… і лише поступово це ім’я витіснило старовинну назву народу і країни: «малороси», «Малоросія». Це, фактично, калька з пріснопам’ятного циркуляра губернатора фон Богговута, який серед іншого вимагав також «усіма засобами викорінювати вживання назв “Україна”, “український”», «скласти правдиву історію малоруського народу, в якій роз’яснити, що Україна” – то “окраїна” держави в минулі часи… і що ніколи українського народу не було…» (1991). Для спростування подібної маячні можна б навести дослідження багатьох істориків – і не тільки українських – але назвемо те, що, сказати б, лежить на поверхні: дивно, що автора (я був упевнений, що це не історик) зовсім не дивує те, чому б то такі, на його думку, «старовинні» назви не знайшли жодного – ані в сиву давнину, ані в часи нової доби – відображення у багатющій фольклорній спадщині самого українського народу, тобто спостерігається абсолютна відсутність використання народом «старовинної» дефініції як самоназви! Та саме тому, що, як наголошує Г. Федотов (1991), українство «само себе завжди називало руським», принаймні «до кінця ХІХ ст.».

Але, як примовляє в кінці кожної серії цікавого своїми історичними екскурсами в добу покійного СРСР серіалу «Следствие вели…» Леонід Каневський, це вже зовсім інша історія…