Під дудку «Старшого брата»

 

 

Григорій  ШТОНЬ

 

Що за наміри? Утікати від моєї і тільки моєї відповіді на це запитання у прикінцеві міркувальні пасажі не хочу і саме тому кажу одразу: наміри зловорожі. «Аж так?»  –  злостиво усміхнеться багатоликий homo soweticus (і в мені, панове, і в мені теж), і зловтішно (це вже не в мені) чи й не у самого Бога запитає: «А як же дружба літератур? Братерство народів? Спільність історичного генофонду?». Ніяк. Ніякої спільності  у двох чи трьох різних національних організмів нема і бути не може. Ми з білорусами не сіамські близнята. А з росіянами – одверті вороги. Не лише наразі, а з дня воцаріння московщини. Інша річ – більш-менш цивілізоване співжиття. Але не з Путіним і його країною. А тепер конкретніше, про що йдеться. Про другий числом випуск альманаху «Terra poetica» з таким редакційним розтлумаченням: «Альманах маладой прозы. Альманах молодої прози. Альманах молодой прозы». З першою, як бачимо, вказівкою на Білорусію. Наступною – на Україну. І аж насамкінець – на Росію. Найскромнішу з «республік-сестер».

Тримовна передмова, правда, належить голові альтернативного, сиріч  проросійського Конгресу літераторів України Дмитрові Стусу. Синові Василя Стуса, але (я це чув од нього не раз)  ревного цінителя русского літературно-мистецького світу, його тусовок, його преси, його способів громадянської активізації. І ось що у цій передмові нам пропонують взяти до уваги. «Ми живемо в часи соціально-культурних трансформацій, коли пошук шляхів пов’язаний з великою ймовірністю прийняття помилкового рішення. А саме тому дуже важливо і потрібно прислухатися до різноголосся творчих людей, покликаних передати думки і протилежну правду – іншої людини, іншого народу,  сусіда по будинку або із сусідньої країни. Не для того, аби його сприйняти, бодай зрозуміти».

Залишимо «протилежну правду» як вислів і гранулу незалежної нібито думки на філологічній совісті опонента не лише більшості з-посеред нас, а й рідного його батька, чий бренд Дмитро Стус розтринькав і багато чим давно і назавжди  спаскудив. Зокрема й закликом «розуміти і прощати» тих, хто сповідає ідеї  і соціальні «набутки» убивців Василя Стуса. Про тих, що зараз од імені України воюють, теж можна було б дещо сказати. Проте  обійдемося лише уточненням – воюють з ким? Тільки з покидьками, що з диявольською, як і російськомовне НКВД, насолодою катували й катують атовців? Ні – з усією історичною спільнотою московитського виробу. Якої – легіон. І яка сподівається вирощувати однодумців навіть серед тих, кого мріє знищити. Хоч, варто нагадати,  переступ духовного кордону між прагненням волі і тваринною відразою до волі людину мертвить.

Приклад – доцент Олександр Яровий і професор Павло Рудяков, яких Москва прийняла в свої  обійми і цими обіймами задушила. Як учених їх вже не існує. Як синів своєї землі – тим більше. А те, що існує – це жебраки-однофамільці. З правом відвідувати київські свої сім’ї, але без права на прощу. Хоч вони на неї сподіваються. Смакуючи бездарність української державної влади, яка до того ж безсила перед ядерними путінськими боєголовками.  Що ж – Земля не бідна на боєголовки інші.  Як і не бідна вона на досвідні опори Злу, які тужавіють у кризові епохи і стають катапультами, міццю снарядів яких руйнуються стіни усіх без винятку імперій. Не зразу, не водночас, але – неминуче. Росія як ядерний монстр загине. Страх як хотілося б – аби не разом з нами. Для цього треба не так вже й багато: ідейно бетонованих стін на шляху мокроті і слизу, що сочаться з приреченої на здох цитаделі неорадянщини. Гасла єдинокровності народів-братів, дружби їхніх культур і літератур – це не  політизована гуманітарія, а зброя загарбника, який вже багато чого на нашій землі знищив. Спершу казочками про старшого брата, потім  закликами любити  і навіть благоговійно схилятися перед нібито кревно його і тільки його (Фонвізін, Державін, Жуковський, Пушкін, Салтиков-Щедрін, обидва Толстих, Гоголь, Чехов) письменниками. Російськомовними, але не москвородними  фундаторами великої на якусь часину російської літератури, чия не повсюдна, але домінуюча імперськість в домовині СРСР починає бути усе більш видимою і по-своєму жахітною. Принаймні, толстовський брех про перемогу над Наполеоном під Бородіно, його ж  натяки на якусь там соціокультурницьку місію російського штика на Кавказі, імперськи гидке пушкінське потрактування Мазепи як зрадника, обслинена й голодна пащека полюючого на Гоголя і Шевченка слов’яно­фільства для культурного прошарку Європи і світу вже не є тамницею. Хоч є й прошарок малокультурний і безкультурний. У тому числі й серед українства, од імені якого Дмитро Стус врозумлююче твердить: «Ми (це росіяни, білоруси і українці – Г.Ш.) завжди були і лишимося різними, але нам не потрібно забувати, що наші історії і долі настільки переплелися між собою, що конфлікти руйнують не лише дружби і сім’ї, але дуже часто і самі людські життя. Це чудово усвідомлював Борис Олійник, який віддав останні роки життя  в ім’я збереження культурного діалогу між молодими літераторами наших країн».

Наші історії, синтаксично й змісторозбудовчо слабограмотний пане Дмитре,  криваво переплелися не з доброї волі Хмельницького, Калнишевського, Костомарова, Грушевського, Пріцака, а тому, що цього хотів і  цього домігся царат. Що ж до Бориса Олійника, єдиного радянського поета, який небуденне своє уміння  «злитися» з барвами й мовною органікою народного мелосу поставив на службу КПРС, то дозволю собі сказати: «Мертві сраму не імуть, але й не забирають його з собою». І на тому крапка, позаяк сперечатися з брендами та ідеологемами  учорашнього дня у країні, де обиватель  (він же – народ) свідомісно бовтається в болоті псевдосоціалістичного вибору, я наразі не відчуваю потреби.

Прорадянський плебс, якого ростить і культивує привладна українська бандота (кожен олігарх – практикуючий ідеолог люмпенства), –  явище багатолике. До українства і української мови він духовно не доріс і вже ніколи не доросте.  Хоч мовна його паспортизація, згоден, не обов’язкова. Але хотілося б знати, чому, приміром, Ломаченко чи Усик, чи молодший Кличко так ревно вчили і вчать побутову англійську і не знають навіть побутової української? Бо вони не українці. Усяка інша відповідь брехлива. Те саме стосується Коломойського, Новинського, Авакова… І не стосується тих, хто з російським миром поки що розмовляє з бліндажів і окопів. Їхні душі – то горда і солодка для всіх нас таїна. Але йдеться наразі  про культуру як органічну частину інтелектуалізованого світогляду. На який ляд мені знати, з ким спить і що п’є тіткувата Роза Сябітова, що думає і що знає про ерекцію Нагієв, в якій сукні десь там з’являється Кідман чи й безкінечно мила англійська Кейт Міддлтон? Чому я говорю саме про це? Бо з точки зору  плебействуючого редактора Укрнету – це новини щонайменше великосвітські. У парі з ним плебей Стус-молодший вважає вкрай потрібним для літературної молоді бути в одній тусовці з початківцями з Білорусії та Росії. Навантажуючи цю політизовану і, напевне, оплачувану Росією забаганку базіканнями про спорідненість історичних доль  а відтак і спорідненість триєдиного майбутнього. Але тут я дозволю собі що в бік теперішньої Росії, що в бік теперішньої Білорусії навіть з кревно необхідним мені як літераторові ґеніальним  Володимиром Некляєвим показати дулю. Я гидую що Путіним, що Лукашенком. Гидую їхнім електроратом. Гидую всім тим в Україні, що народило теперішню її Верховну Раду. Але при чому тут, патетично вигукне Дмитро Стус і його спаринг-партнер по висуванню в міжнаціональні ідоли інтернаціоналіста Бориса Олійника Міхаїл Швидкой, суто літературні справи?   Цього одесита з російським паспортом я  розумію: як крупний державний чиновник він знав і знає, що «література не може розвиватися в ізоляції, в гетто, що національні культури набувають сили у взаємодії з подібними до себе». Утім стоп, що таке «подібними до себе»? Чим Микола Вінграновський подібний до Володимира Некляєва? Невже література – це не імена  і окремі художні світи, а явище табунне? Історики і теоретики літератури можуть вважати це істиною. І хай собі вважають. А для поета, прозаїка чи драматурга щезання у бовтанці взаємовпливів смертодійне. Кожен ковток творчого «кисню» передбачає перебування цього кисню в легенях літературної окремішності. Я вже не говорю про окремішність стильову, духовну,  світопотрактувальну. Ні автор статті «Себя и время обогнать нельзя» Швидкой, ні Дмитро Стус на суто робочих моментах реалізації того чи того творчого задуму не тямляться і кличуть молодь до гурту передовсім заради гурту.  Усі ідеолого-політичні додатки до цього заклику оскомно давновідомі: дружба ба й братерство, взаємозбагачення, інтернаціоналізм. У чому? І кому потрібен інтернаціоналістський трьоп з культурою-агресором? Розмовляють культури власне культурами, для чого потрібні всього лиш високопрофесійні, якщо йдеться про літературу, переклади. А що ж ми маємо цього разу? Автохтонні тексти, які або якими хамовито твердять, що  нічого перекладати не треба. Все ясно і без цього. Правда, яка мова у цій трійці вважається базовою, а які – діалектними її різновидами, не вказується: мовляв, ясно і так.  А кому не ясно – колись пояснимо. Повернувшись до смертодійного єдинодержавного братства. Його агентура сидить і на Інтері, і на Ентер Фільмі, звідки в Україну перекачують трутку ностальгії за СРСР. Власне, всі канали культурних комунікацій зараз атакуються російською пропагандою, що бруднить також те, що використовується нею в якості того чи того «безсумнівного» козиря. Творча молодь повинна товаришувати. Творча молодь повинна розвиватися. Творча молодь   повинна вчитися. Де і в кого. І, головне, чому?  Звалювати тільки на СРСР ідею і практику Літінституту, усіляких літературних курсів, очолюваних «метрами»  багатоденних семінарських балачок, не гоже. Приміром, в Америці, читав, теж практикують  курси, семінари і навіть університетські набори тих, хто збирається стати письменником. І, цілком можливо, ним стає, хоч літературна література – це маячня допущеної до освіти сірятини. Гуманітарна начинка людської свідомості, звісно, не зайва, але не вона народжує Флоберів, Коцюбинських, Керуаків, Гемінгвеїв. Професор філології, який пропонує себе у навчителі чергового покоління професійних письмаків, є хворою на голову ніщойністю, чию вченість майбутній прозаїк чи драматург буде приречений із  свідомості  вишкрябувати. Щоб колись та звільнити у собі місце для себе. Цьому, до речі, може вчити  і університетський викладач, але саме цьому і тільки цьому.

Мистецька середина –  інструмент надскладний і певною, звісно, мірою самодостатній. Саме тому залізати в нього з нечестивими та ще й  грубо політизованими намірами – гріх. Хоч (і це останнє, що кортить сказати) люди чи й  особистості серійного виробу од цього майже не потерпають. Кличуть до Білорусії – гайда до Білорусії. Кличуть під спільну обкладинку – а чому б і ні? Це я кажу для українських передовсім учасників цього московитського общака. Ви навіть для національного прозоконтексту нічим не цікаві. Нічим. Крім, хіба що, апломбу. І рівнем довірливості прохіндеям, які переконали вас (а може й не переконували) у тому, що з Україною у вас значно більше спільного, аніж з черговою дружбонародною літтусовкою. Ні, не більше, хоч обидві автореси прозовіршованих текстів напозір самосебні. Є кілька цікавих і літературно цілком пристойних текстів у росіян. У білорусів, переконаний, теж, але я не білорус, а всього лиш червонодипломний російський  (після школи у Сибіру) філолог, який у тридцять років знайшов можливість перейти в україніку. І майже двадцять років на українського літератора самонавчався. Зрозумівши ще в далекі сімдесяті абсолютну непотрібність національній поезії, прозі, драматургії більшості з того, що їй пропонувала підрадянська класика. У тому числі й (радійте, постійно дратовані мною патріоти) класика відроджувальних шістдесятих. Полови що тоді, що зараз у рідномовних текстах повно. Але якось живемо, рухаємося. Хто у бік Сходу, хто у бік Заходу. А хто й у бік себе. Але про це вже було…