«Пакуль рука пяро тримає…»

 
Василь ГОРБАТЮК,
письменник, директор Хмельницького обласного літературного музею
 
З густих зелених білоруських лісів дивовижною пташкою плине-летить до нас, в Україну, на Поділля, чарівне ім’я Зоськи Вєрас – з її тривалим, насиченим подіями життям, з її глибоким духовним і душевним світом, з її літературною творчістю. Письменниця, видавець, громадський та культурний діяч, ботанік, мовознавець, людина енциклопедичних знань – такою ввійшла вона в історію братнього народу.
А почався її життєвий шлях на сучасній Хмельниччині, між течіями Південного Бугу й Бужка – у древньому Межибожжі, в містечку Меджибожі: тут народилася 30 вересня 1892 року Людвіка-Софія Сівіцька (таке справжнє ім’я Зоськи Вєрас). Про цю подію зберігся запис у метричній книзі Меджибізького римо-католицького костелу. Його знайшли працівники Хмельницького обласного літературного музею в Державному архіві Хмельницької області. Наводимо запис мовою оригіналу:
«Тысяча восемьсотъ девяносто второго года седьмого Ноября въ Меджибожскомъ Р(имо)К(атолическом) Костеле окрещенъ младенецъ [по имени] двухъ именъ Людвика-Софія ксендзомъ Фортунатомъ Пасюкевичемъ администраторомъ тогоже Костела съ совершениемъ всехъ обрядовъ Таинства.
Поручика 48-го пех(отного) Одесскаго полка Антона и Эмиліи урожденной Садовской Сивицкихъ законныхъ супруговъ дочь, родившаяся тридцатого Сентября текущего года въ м. Меджибожъ.
Воспріемниками были: Двор(янин) поручикъ Болеславъ Талвинскій съ Двор(янкой) Анастазіею Садовскою».
Отож цілком природно, що саме тут, на Поділлі, відбулося відзначення 125-річного ювілею Зоськи Вєрас. Почалося воно в Хмельницькому обласному літературному музеї. Працівники обласних та міської бібліотек, письменники, студенти гуманітарно-педагогічної академії із захопленням слухали історію життя і творчості, громадської діяльності Зоськи Вєрас. Особливо ж вражала розповідь гостя ювілейних заходів – Міхася Скобли, поета, заступника голови Спілки білоруських письменників, дослідника творчої спадщини Зоськи Вєрас, упорядника й видавця книг її творів, спогадів та листів. Чарували не тільки зміст оповіді й світлини й кадри хроніки  з образом письменниці, але й така милозвучна й багата білоруська мова з вуст гостя.
Ревними прихильниками білоруської мови, природи, звичаїв рідного народу були всі з родини Людвіки Сівіцької.  Її батько, Антон Михайлович, офіцер російської армії, називав себе литвином. Народився він 1864 року в Городні (тепер Гродно), що в Білорусі. Закінчив тамтешню гімназію, багато читав, любив поезію. За улюблених авторів мав Адама Міцкевича і Владислава Сирокомлю. Його дід Ігнат Кулаковський був педагогом і дослідником старожитностей, членом Наукового товариства не тільки у Вільно, Варшаві, Петербурзі, але й у Данії. Ще 1834 року в листі на ім’я російського міністра освіти писав про необхідність освіти для білоруського народу «з урахуванням національної самобутності тутешніх людей».
Дід майбутньої письменниці по материній лінії Людвік Садовський теж турбувався про збереження білоруської мови, добре знав її і послуговувався нею в розмовах із селянами. Він був відомим пасічником і садівником.
Антон Сівіцький після закінчення Московського юнкерського училища почав службу підпоручником у Меджибожі.
Сюди ж, до містечка з величним замком і прадавньою історією, прибув цими днями й гість із Білорусі – ступити на стежки, якими ступала юна Людвіка, поглянути на древні мури, які добре знала майбутня поетеса.
У залі державного історико-культурного заповідника «Межибіж», де колись містились військові казарми і штаби, відбулася зустріч Міхася Скобли з музейними працівниками, бібліотекарями й учителями місцевої територіальної громади. На здивування гостя, тут уже дещо знали про свою нині знамениту в Білорусі землячку, навіть надрукували в науковому збірнику її біографію – до 125-річчя з дня народження.
Щодо юної Людвіки-Софії, то щоліта вона разом матір’ю виїжджала з Меджибожа до її батьків у Сокільський повіт Гродненської губернії. Це й сприяло розвитку в душі дівчинки любові й відданості білоруській землі, білоруському народу – їх вона згодом  і вважала своїми, рідними.
В 1904 році Сівіцькі переїхали до Києва, і Людвіка вступила до приватного торгового училища Л. Володкевича. На той час початкову освіту, в тому числі й музичну, вона отримала від батьків.
На час навчання Людвіки в училищі й припадає її літературний дебют – у рукописному часописі «Підсніжник».
Після раптової смерті батька в 1907 році Людвіка разом з матір’ю переїхала у родовий маєток Садовських – Вільховники Сокільського повіту. Наступного року вступила до 6 класу приватної жіночої гімназії Катерини Барковської, що розташовувалася у фортеці Стефана Баторія в Городні. У цей час (1911 рік) під псевдонімом Мірко почала співпрацю з журналом «Наша Ніва» – друкувала в ньому свої «творики» білоруською мовою.
Входила до складу Городненського гуртка білоруської молоді. Він діяв нелегально, спершу під прикриттям ксьондза Францішака Грінкевича, а згодом у великому помешканні, яке наймала мати Людвіки – навмисне для квартирування учнів. Людвіка була бібліотекарем гуртка, грала у виставах. Зокрема, в лютому 1910 року гурток ставив на сцені п’єсу «По ревізії» Марка Кропивницького. Грала роль Пантурчихи, а в лютому 1911 року в «Модному шляхтичеві» виступала в образі Ганки. Показ цієї п’єси теж відбувся на квартирі вдови капітана. І взагалі, значною мірою діяльність гуртка зосереджувалася в їхній тогочасній домівці. Читалися лекції, співав хор, ставились вистави, відбувалися заняття з вивчення білоруської мови, проводились вечори. Тут народився й саморобний альманах «Колос білоруської ниви» (1913 рік), роздрукований циклостилем тиражем п’ятдесят примірників.
Потроху Людвіка входила в літературне життя. Дописувала до газети «Наша Ніва», контактувала з віленськими видавництвами, листувалася з білоруськими письменниками Іваном Луцькевичем, Вацлавом Ластовським, А. Власовим.
Після закінчення гімназії (1912) ще рік жила в Городні, підробляла репетиторством, а потому виїхала до Варшави, де навчалася на 10-місячних садівничо-городньо-бджолярських курсах та на вечірніх 6-тижневих військових санітарних курсах (1914 рік).
З початком Першої світової війни повернулася у маєток діда Вільховники, та через воєнні події евакуювалася з матір’ю до Менська. В 1915-1916 роках працювала в Білоруському комітеті допомоги потерпілим від війни, який організував «Білоруську хатку», де велася й значна культурна робота. Тоді ж познайомилася й заприятелювала з Максимом Богдановичем, який п’ять місяців мешкав у Менську, перебував у товаристві «Білоруської хатки».
Молода дівчина, незважаючи на певну фізичну ваду (трохи недочувала), цілковито віддавалася справі національного відродження білоруського народу. Працювала в Білоруському національному комітеті, в Центральній раді білоруських організацій, Білоруській соціалістичній громаді. В усіх цих організаціях вона займала посаду секретаря, тобто, вела діловодство. Але зовсім не потопала в паперових справах – прагнула дій, активної праці. Варто зазначити, що фактично їй довелося очолити процес підготовки першого військового з’їзду білорусів. До речі, Людвіка Сівіцька й виявилася єдиною жінкою серед учасників з’їзду.
Брала участь у Всебілоруському конгресі. Проте, коли підходила хвилина проголошення Білоруської Народної Республіки, до зали увірвалися більшовики й заарештували президію, силою зброї розігнали делегатів. Так закінчилась спроба побудови своєї держави. Людвіка Сівіцька змушена була перейти майже на нелегальну діяльність.
Тоді ж уперше підписала свій твір – ліричний образок «Німану», надрукований у газеті «Вольная Беларусь» 7 липня 1917 року, – літературним псевдонімом Зоська Вєрас. Зоська – від свого другого імені Софія, Вєрас – бо дуже любила цю рослину, та й перед цим якраз їй подарували букет вересу.
Близькі стосунки склалися в Людвіки з революційним діячем і письменником Фабіаном Шантиром. Він мешкав у Бобруйську, але часто навідувався у Менськ. Як і Людвіка, брав участь у роботі гуртка «Білоруська хатка» в 1916-1917 роках, був активним у політичному та громадському житті. Дівчина теж навідувала його в Бобруйську, а особливо ж коли в 1918 році його заарештували й кинули до фортечної в’язниці. Згодом у своїх листах і згадках Зоська Вєрас називала Фабіана Шантира своїм чоловіком, хоч шлюбу вони не змогли взяти. В неї народився син Антон, однак батько його так і не побачив – у 1920 році Фабіана Шантира розстріляли більшовики.
На той час Людвіка, з кінця 1918 року, знову мешкала в дідовому маєтку Вільховниках – повернулася з Менська. Займалася городництвом, садівництвом, пасікою. Однак, віддаючись улюбленій справі коло землі, відчувала, що й без активної громадської, творчої роботи обійтися не може. У 1922 році переїхала з матір’ю до Вільно. Склала і видала (1924) «Білорусько-польсько-російсько-латинський ботанічний словник». Працювала адміністратором редакцій газет Білоруської селянсько-робітничої громади.
Опікувалася білоруськими політичними в’язнями, яких тогочасна польська влада тримала у в’язниці «Лукішки». Звідти винесла вірші Михайла Машари і за свої кошти видала його першу збірку «Малюнки» (1928). В цей час друкувала й свої твори – у часописах «Шлях молоді», «Студентська думка». Причому, вона ніколи не переписувала їх, не «шліфувала». «У мене так як напишеться одразу – добре, а ні – у кошик». Але ось як зворушливо, ніжно звучить її вірш «Лист»
 
Хотіла до тебе написати
На пелюстці ружі пахучій,
Але пелюстка могла б загинути
В бурі жахкій, гримучій.
Хотіла до тебе написати
На метелика крильці  двобіч.
Але ж метелик помирає,
Як насуне-прийде темна ніч.
Хотіла я лист послати
Через ластівку з нашого дому,
Але ж вона могла віддати
Його іншому хтозна кому.
І так деньочки минають…
Не маю його як послати,
А лист же такий сердечний
Хотілось тобі написати.
(Переклад автора статті).
 
В 1926 році Людвіка вийшла заміж за редактора газети Антона Войціка. Вінчалися у Віленському костелі святого Миколая. Поселилися вони у передмісті Вільна. Від цього шлюбу 1 липня 1927 року народилася донька Галина.
З того ж року  Людвіка Войцік стала редактором дитячого часопису «Заранка» («Зіронька»), де публікувала і свої оповідання. В 1934-1935 роках вона очолювала дитячий журнал «Проліски», у 1928-1939 роках – голова Білоруського кооперативного товариства «Бджола» й одночасно (1934-1938) – редактор бджолярського часопису «Білоруський вулик» (Вільно). Написала і видала брошуру «Історія вживання лікарських трав» (1934).
В лісовому масиві на Панарських пагорбах під Вільно Людвіка Войцік з чоловіком побудувала хатину – з дерева і глини, як це роблять  в Україні. Там і знаходила сили в праці біля землі – фактично створила багатий ботанічний сад довкола своєї «лісової хатини».
Громадська і творча активність  Зоськи Вєрас (Людвіки Войцік) припинилася в 1940 році, коли Вільно (Вільнюс) опинилося під радянською, а згодом – під німецькою окупацією. Особливо важкі часи настали, коли прийшло «друге» «визволення» совітами. В 1944 році була закрита Віленська білоруська гімназія, наступного року ліквідовано Білоруський музей імені Івана Луцькевича. У 1946 році радянські каральні органи арештували сина – Антона Шантира. Сліди його пропали. В 1948 році несподівано помер чоловік. У житті Зоськи Вєрас наступив період, який вона пізніше назвала «летаргійним сном».
Триматися за життя їй допомагала природа, її улюблені заняття садівництвом, городництвом, пасікою. Саме в «лісову хатку» після десятирічного перебування в сталінських таборах без права листування і повернувся важко хворий син.
Хтозна як би далі склалося життя всіма забутої Зоськи Вєрас, якби її не знайшов у «лісовій хатині» й заново не «відкрив» дослідник Арсен Лис, який збирав у вільнюських архівах матеріали до дисертації. Її «лісову хатку» почали відвідувати письменники, журналісти, науковці, студенти. Зосці Вєрас було про що розказати – адже вона брала участь у багатьох подіях в долі свого народу, знала багатьох письменників, політичних, громадських діячів. Наприкінці 1980-х років навколо Зоськи Вєрас гуртувалася білоруська інтелігенція Вільнюса. В 1982 році її прийняли до Спілки письменників СРСР. В часи так званої «перебудови» вона разом із зятем Левоном Луцкевичем утворила клуб «Сябрина», а наступного року і Товариство білоруської культури в Литві.
Повернулась вона й до літературної творчості. У 1985 році видала книгу віршів та оповідань для дітей «Колоски». Писала спогади, вела активне листування, в якому виявляла своє вболівання за долю білоруської мови, культури, згадувала про події минувшини.
Зоська Вєрас прожила майже сто літ. З них близько сімдесяти – у «лісовій хатці». Без електрики, радіо, телебачення… Але скільки зуміла зробити, скільки написати!.. Померла 8 жовтня 1991 року. Похована на Панарському цвинтарі поруч з могилами матері, чоловіка і сина.
В 2013 році у книжковій серії «Городненська Бібліотека» вийшла друком книга «Зоська Вєрас. Я пам’ятаю все». Її спогади, 367 листів, датованих 1967-1989 роками, опрацював та упорядкував до видання поет і літературознавець Міхась Скобла. Підготував і видав друком він іще дві книги письменниці: «Пакуль рука пяро тримає» і «Вибрані твори».
– До цих книг, – розповідає Міхась Скобла, – увійшло півтори тисячі листів Зоськи Вєрас. І в кожному з них – цікаві розповіді, спогади, оцінки, що стосуються минулого Білорусі, її в основному забутих громадських діячів і письменників. А всього виявлено шість тисяч листів пані Людвіки. Це ж скільки ми ще почерпнемо про історію білоруського народу!..
Завдяки білоруському письменнику Міхасю Скоблі та його колезі Сергію Панізніку обласний літературний музей зібрав матеріали про Зоську Вєрас, що й дало можливість провести ювілейні заходи. Завершилися вони в Кам’янець-Подільському Національному університеті імені Івана Огієнка.
З особливою теплотою й сердечністю сприймалися викладачами й  студентами виступи гостя ювілейних заходів – Міхася Скобли. Його розповіді білоруською мовою про Зоську Вєрас, читання власних віршів і поезій українських авторів розкривали в серцях присутніх щирі почуття братерства і дружби з білоруським народом.
– Коли їхав сюди, в Україну, – поділився враженнями Міхась Скобла, – то думав, чи хоч трохи знають в цьому краї про свою землячку. І з радістю побачив, що знають – в літературному музеї, в заповіднику «Межибіж». А ще дуже хочуть знати в бібліотеках і школах, в педагогічно-гуманітарній академії, в Національному університеті імені Івана Огієнка, в коледжі культури і мистецтва. Впевнений, що наші зустрічі назавжди залишаться в серцях їхніх учасників. З радістю бачу, що письменниця Зоська Вєрас повертається на Поділля, в Україну, де розпочався її життєвий і творчий шлях.

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал