«Олесь Терентійович – ніжність, доброта, любов до рідної української культури»

 

 

Сидір КІРАЛЬ,

доктор філологічних наук, професор НУБіП України, завідувач відділу національної бібліографії Національної бібліотеки України

ім.  В.І. Вернадського

 

Д. Павличко на велелюдній презентації  джерелознавчої монографії «Іван Чендей у колі сучасників» (автор ідеї проекту О. Гаврош; Ужгород, 2017) за участі доньки письменника Марії Чендей-Трещак 24 січня 2018 р. у Національному музеї літератури в Києві зауважив, що І. Чендей, лауреат Шевченківської премії 1994 року, автор  сценарію  всесвітньо відомого фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків», – це справжній європеєць, щоденник якого як цінний документ  тогочасної доби заслуговує на окреме видання.

Якщо взяти до уваги класифікацію щоденників як одного із жанрів документальної літератури, яку пропонує дослідниця К. Танчин, то записи І. Чендея слід вважати щоденником-свідченням, у якому автор, «перебираючи на себе роль очевидця, розповідає (доповідає, переконує), як усе було насправді» . Власне, щоденник І. Чендея та його листи до автора роману  «Собор» розкривають  сутність взаємин обох письменників.

Близьке знайомство І. Чендея з О. Гончаром припадає на лютий 1958 року, коли той уперше прибув на Закарпаття й побував ув окремих районах області. І. Чендей супроводжував київського гостя до мальовничого старовинного села Зарічево, що неподалікУжгорода в Перечинському районі.  У Закарпатті О. Гончар бував  не раз. Так, наприклад, у травні 1986 року після чорнобильської трагедії він відвідав, як записав у «Щоденнику»  «зелений прекрасний Ужгород, де можна ходити по вулицях, не остерігаючись радіації, де життя ще не отруєне». Там відбулася зустріч голів комітетів миру європейських соціалістичних країн. Мешкали учасники зустрічі в готелі «Дружба», що навпроти садиби І.Чендея. Отож 26.05. 1986 р. О. Гончар побував  у родині  свого товариша й залишив такий запис у гостьовій книзі господаря: «Вітаємо цей чесний дім. Хай душі людській буде тут завжди легко. Хай цю оселю ніколи не покидає любов». О. Гончар з «великого балкона» готельного  номера любувався містом, що  виднілося  внизу, ужанською долиною, що «зникає в міжгір’ях, наливаючись вечірніми сутінками»: «Живемо серед краси. Телевізор приймає Будапешт, Братиславу» [запис у щоденнику О.Гончара від 23.05.1986 р.]. А 29.05.1986 р. київський гість занотує таке: «Весь вечір ходили з І. Чендеєм серед чудових дубів передмістя, де колись була (за чехів) «стрільниця», тобто тир. Ще раз переконався, що мій співрозмовник – людина природної внутрішньої культури, делікатності й глибокого погляду на життя. Але як натерпівся цей Іван Михайлович і з якою гідністю витримав усі удари долі… Справжній син Карпат». Про їхню щиру й сердечну дружбу свідчать дарчі надписи на книгах,  якими вони обмінювалися: «Івану Михайловичу Чендею з любов’ю. Олесь Гончар. 14 /ІІ-69»  (Роман «Собор», 1968); «Івану Михайловичу Чендею та його родині щасливого новоріччя. Олесь Гончар. 1976» («Берег любові», 1976);  «Олесю Терентійовичу з любов’ю, сердечно і щиро. Київ, 16/ ХІІ.82 р. Ів. Чендей» (Чендей І. Твори в 2-х т., К., 1982, т. 1); «Глибокошанованому Олесю Терентійовичу нехай і ця книжка нагадає Закарпаття, звісно, нашу садибу з її клопітними травами – здається, кінця їм не буде. Щиро Ів. Чендей, Ужгород, 30/І–89 р.» (зберігається у Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва України, відділ автографів).

 

Пропонуємо увазі читачів уривки із неопублікованого щоденника українського письменника-шістдесятника І.Чендея (1922–2005), у яких ідеться про його літературного побратима Олеся Гончара (1918–1995). Подаємо їх без коментарів, оскільки до друку готується повний текст щоденника із відповідним текстологічно-джерелознавчим супроводом. Маловідомі абревіатури та скорочення подано в квадратових дужках. Мову автора збережено. Мову інших осіб, переданих І. Чендеєм, подаємо курсивом, як і тексти його листів. Комп’ютерний  набір щоденника виконала дочка письменника Марія Чендей-Трещак, за що складаємо їй щиру подяку, оскільки почерк  І.Чендея дуже нерозбірливий і важкий для правильного прочитання.

 

Іван Чендей. Щоденник

(уривки, 1958 – 1995)

 

1958

9 лютого, Москва

У перших числах на Закарпатті  побував Олесь Гончар. Вперше він прибув до нас, маючи можливість поїхати по області. Були ми з ним в Зарічеві.

Олесь Терентійович – ніжність, доброта, любов до рідної української культури. Людина вкрай шляхетна, витримана… Розмова з ним про велике літературне полотно «Колиска». Схвальний відгук про думку написати такий твір. «Вам би треба, можливо, кудись від’їхати, щоб здаля на все глянути. А взагалі, твір має бути виключно цікавий».

І ось я знову у Москві. Вона холодна, з пронизливим вітром, пекучим морозом. Готель «Україна» – шикарний, прекрасний. «Москва» – добре. «Україна» – краще!

11 лютого має бути пленум Спілки письменників. Пленум, говорять, буде досить «вузький», без московського гнилого обивателя. Це добре. Боже, коли у нас набереться мужності сказати гнилякам, що вони смердять, отруюють повітря! Невже потрібно ці церемонії? На пленумі мені потрібно виступити, мабуть. Твердий горіх! Виступ лякає, озадачує, тривожить.

 

***

15 лютого. Москва.

І ось, нарешті, минули великого напруження дні. День-півтора, коли я не вилазив з номера готелю – номера справді теплого, в якому тільки й лікуватися од грипу… Минули ночі, коли доводилося напружувати слабе здоров’я, болячу голову, щоб підготуватися до виступу на пленумі Спілки письменників. До виступу необхідно було підготуватися зі всією відповідальністю, почуттям обов’язку перед українською письменницькою організацією, перед Закарпаттям. Адже нам дали вперше слово з високої письменницької трибуни, щоб розповісти про наші письменницькі справи, про наше життя. Виступ на пленумі – це виступ політичний, великої ваги. Адже Закарпаття в минулому – це Австро-Угорщина, це Угорщина, це Чехословакія, це що тільки хочете, тільки не Батьківщина, яка гріє теплом і дає любов. Таку Батьківщину ми маємо сьогодні…

Виступ був вдалий. Багато схвальних слів сказав А. Хижняк – редактор «Літ[ературної] газети», вітав мене з виступом Михась Линьков, І. Шем’якін, з котрими я сидів в одному гурті, вітав мене В. Собко. Він, до речі, сказав: «Я мав розмову з Новиченком, сказав йому, що Чендей своїм виступом підтримав і підняв престиж української делегації на Пленумі…»

В. Собко – безпосередній, щирий і, головне, доброзичливий. Бажаючий добра. Прекрасна риса людини! Прекрасна риса серед письменників, де ще не навчилися по-справжньому радіти чужому успіху чи то при виході книги, чи то при усному виступі з трибуни…

Новиченко… Він дуже прихильно поставився до моїх новел з книги «Чайки летять на Схід»… Наговорив мені багато приємного, радісного для мене… Про повість сказав немало доброго, визнавши її як справді гарний твір 1957 року .

« – Ви знаєте, коли я читав твір, мені так хотілося хоч чим-будь допомогти Василю Порадюку, такі біль і симпатію він будить до себе. І водночас, я добре знав, що допомагати йому ніяк, що його ситуація може бути тільки такою, як є. Коли у мене вийде з часом, обов’язково про повість скажу…» Звичайно, малося на увазі «скажу з трибуни». Я, правда, не дуже чекав тих слів з такого відповідального пленуму, не сподівався, що хтось, зокрема Л. Новиченко, про повість щось скаже. Однак закрадалося хвилююче бажання почути на свою адресу хоч півслівця доброго. Це людське бажання, бажання живої людини. Це бажання молодого літератора. Бажання моє тим більше було наявним, бо мені належало виступати з трибуни, і хотілося, щоб «познайомити» – представити мене бодай устами відомого критика зі складу пленуму… Та цього не трапилося. Новиченко і словом не згадав. Та я й не шкодую… Знаю, що не слово критика з трибуни, не слово критика в книзі, статті має вирішальне значення для письменника (хоч і вони дещо значать) – вирішальне значення мають твори. Твори, які письменник пише! І хай тільки пише їх добре, вони знайдуть дорогу до сердець читачів й без критиків…

А те, що критики у нас стали реєстраторами літературних явищ, і часто реєструють ці явища тоді, коли їх прийняв чи відкинув читач – факт. Наша критика літературна хвора тим, що вона не спрямовує літератури, не стоїть на аванпостах, а плентається підтюпцем за літературою. А нашому радянському суспільству потрібна велика літературна критика, критика, яка піднімала б не тільки письменників, але й читачів учила бачити прекрасне.

Мірза Аждарович Ібрагімов – азербайджанський письменник. Він підсів до мене 14 лютого в С[пілці] п[исьменників] на засіданні Президії.

«Вы вчера очень хорошо выступали. Выступление нестандартное, горячее, прочувствованное. Приезжайте к нам, в Азербайджан. Мы вас хорошо встретим, и вы узнаете наш край», – такими словами запросив мене в свою республіку Ібрагімов.

Багато хорошого сказав мені Ворон з Мордовської АСРС. Він мав розмову з В. П. Друзіним про доцільність надрукувати мій виступ в «Лит[ературной] газете»…

 

Продовження в наступному числі.