«Олесь Терентійович – ніжність, доброта, любов до рідної української культури»

 

Сидір КІРАЛЬ,

доктор філологічних наук, професор НУБіП України, завідувач відділу національної бібліографії Національної бібліотеки України ім.  В.І. Вернадського

 

 

Продовження. Початок.

 

1971

1/ІІІ – 71 р.

25 лютого вшановано 100-ліття великої Лесі Українки…

100 літ тому народилася, щоб жити нині, присно і вовіки віків.

Ніжна і ласкава, сувора і могутня духом… В ряду великих імен нашої національної культури її жменя серед найбільших…

Урочистості в Києві, на які я був запрошений, пройшли цікаво і справді гарно. Блискучим був, зокрема, виступ  Гончара О.Т. на ювілейному вечорі у оперному театрі.

 

***

23/V – 71 р.

Боже, що ми є за народ? Ну, не народ, сповнений достоїнством, а отара баранів! Отака собі безлика сіра маса!.. Бо справжній народ має і справжню інтелігенцію, справжніх митців і письменників, не пристосуванців, що раді, коли рило по вуха у кориті!..

Чотири дні проходив письменницький з’їзд на Україні. То були чотири дні колінопреклонінь, схилянь і биття себе в груди. Ади, гляньте, які ми гарні, які віддані, які вірні! Коли думаю, вслухаючись у слова промовців, а що вони та говорять, мені стає ніяково за промовців і тих, що їх слухають. Мені стає не по собі… Бо що то за порядок, який потребує, аби його увесь час лишень хвалили, що то за люди, котрі увесь час товчуть одне і те ж?..

 

***

Мали ми прекрасного керманича ділами Спілки письменників України – Олеся Гончара. За невеликими винятками, що складають купку заздрісників, недоброзичливців, таких, кому бракує честі і порядності, всею письменницькою громадою він був любимим і шанованим. У колі великих письменницьких зборищ одна його поява викликала овацію і захоплення. Прекрасним О. Гончар є тому, бо слава, пошана прийшли до нього через його велику працю і велику душевну красу. Гончар – письменник великого ряду, той, ким справді може гордитися народ, хто творить його культуру. Він був 12 років на чолі Спілки… Знаю, що було йому нелегко. Та кому приходиться біля керма легко, якщо працює чесно?

Він, Гончар, не мав морального права проситися з поста голови письменників у ЦК. Там (в ЦК) тільки цього чекали. Адже знімати б його було тяжко і майже неможливо. Клопотання про звільнення полегшило верхам справу фактичного усунення Гончара від керівних справ у Спілці.

Нині маємо на чолі СПУ Смолича, 72-охлітнього дідугана, що не так давно був повалений до ліжка інсультом. Як міг Смолич погодитися сісти до крісла, що йому може лишень віку вкоротити? Як міг він спуститися до ницості замінити собою високий прапор всеї нашої літератури? Невже йому хочеться  померти на посту голови? Саме на посту голови?

На засіданні пленуму 21/V рішалося питання, кому бути головою. Гончар од поста відмовлявся. Як і слід було чекати. Адже він тут бачив усе, що вже коїлося. До обговорення бралися на увагу дві кандидатури – Гончарова, висунута письменниками, членами Пленуму, і Смоличова, висунута представником ЦК. Слова на підтримку Гончара приймалися оплесками. Дійшло до голосування. Письменники говорять, що перевага була на боці Гончара  абсолютна, коли угору були підняті руки, а сталося так, ніби Смолич отримав більшість. Драч просив полічити голоси уважно, на нього цикнули  з-за керівного стола, й усі уже помовкли. Не було уже ні одного, хто б піднявся й таки попросив уважно і точно порахувати за і проти. От вам і лицарі, що сиділи на Пленумі й при одному окрику помовкли…

З такими лицарями можна зробити що завгодно!..

 

***

Стельмах голосував на пленумі проти Гончара. Яка бідність і ницість! Стельмах – мізерний обиватель, самовдоволений зажирілий середняк-хуторянин, Гончар – велет своїм благородством і мужністю. Гончар – громадянин, Стельмах – з тих, що готові погратися в громадянську мужність й при наближенні першої небезпеки датися в кущі…

 

***

2/VІ

Уявити собі СПУ без голови Гончара просто неможливо. А громаді, що собою склала пленум СПУ і не змогла відстояти Гончара, залишається сказати: «Ви слабі і нікчемні. Як ви могли так грубо стоптати власну гідність, котру достойно вам усім репрезентував Гончар продовж цілих 12 літ?..»

 

***

Вчора відбулися у відділенні збори по підсумках з’їзду. Відкриті партійні. Взагалі, не збори, а пародія на всілякі збори. Шкода, що люди самі над собою сміються саме тоді, коли треба б над дечим і замислитися. Адже йшлося про VІ письменницький з’їзд…

 

***

4.06.

На організаційному пленумі СПУ по виборах керівництва Спілкою було використано один з сумнівних за моральною гідністю прийомів. А саме: коли йшлося про те, а кому СПУ очолити, слово для пропозиції було надано О. Гончару. По суті, Гончар тут був використаний.

Будучи більше, ніж певним, що Гончар у душі мав принаймні мало симпатій до Смолича, коли не гидував ним, зате трапив у ситуацію, при якій своїм авторитетом змушений був виводити його до керівного стільця. Чим не іронія?..

Ось що значило Гончару ходити і проситися з тої роботи, котру належало йому виконувати і за величиною таланту, і за рівнем…

 

1972

11/ ХІІ 1972

5 грудня помер Андрій Головко. 4/ХІІ йому виповнилося 75 літ.

Три  чверті століття його на землі і пройдена життєва дорога засвідчили дужий, гартований селом і живлений сільськими коренями організм…

На його долю випало багато тяжкого, хоча сам він життя прожив у славі і, здається, в достатку…

Його я впізнав у 1949 році особисто, з книгою «Бур’ян» зазнайомився в роки окупації Закарпаття угорцями.

Перша зустріч з ним в його квартирі у Києві по вул. Леніна, 68 завжди радуватиме  тим, що в особі видатного майстра прози я стрів людину просту і скромну, спокійну і благородну. Він дав мені на пам’ять автограф, в якому виклав сподівання на нові зустрічі. Зустрічей у мене з ним було багато по пленумах, зібраннях письменницьких. І я завжди міг тільки зачаровуватися його скромністю, доступністю, благородством. Йому ніколи не була притаманна поза і пихатість, надутість, що в наш час майже скрізь характеризує натури слабі й індивідууми малокультурні.

Певно, у ньому було щось від справжнього козака-сміливця, бунтівника. Бо явився протестантом на останньому з’їзді письменників (1971 р.), коли було детронізовано О.Гончара і на пост голови СПУ інтронізовано Ю.Смолича. Свій протест, правда, заявив хіба тим, що покинув приміщення. Протест мирний, але в наших умовах і він незвичний…

Головка А.В. більше нема. Залишилися його твори як велике свідчення часу. Хтось взявся його порівнювати в значенні для української літератури з Шолоховим у російській. Думаю, що порівняння ні до чого. Кожен письменник значимий тим, що він є самим собою, в себе вбирає все найпотужніше і найхарактерніше од свого народу, сам уособлює народ, виявляє його велику душу і велике серце. Аналогії, паралелі, порівняння, прикладання можуть мати тільки відносне, вельми умовне значення.

Головко видатний сам по собі всім – прекрасним, достойним. Звісно, і болями. Не сумніваюся, їх було теж не скупо.

 

1973

12 квітня 73 р.

Коли Л.М.Толстого було проклято і відлучено від церкви, він отримував листи, в яких його запопадливці, в свою чергу, проклинали…

Коли Анну Ахматову було «проклято» в постанові ЦК КПРС про журнали «Звезда» і «Ленинград», О. Гіневський на зборах в Ужгороді її називав «будуарною левицею», теж, звичайно, проклинаючи…

Коли було піддано критиці Олеся Гончара за його «Собор», знайшлися запопадливці що то грубо, то «делікатно», а то й по-хамськи бралися вчити і повчати автора…

Люблять же на «святій Русі» піддавати анафемам!..

 

***

16/ХІ

СтьопкаЛендєл! Працює він помічником у першого секретаря обкому Юрка Ільницького! З чотири роки я не бачив цього клерка. А колись він працював бухгалтером в Закарпатській письменницькій організації. Це тоді, коли навчався на філфаці УжДУ, а сам я очолював відділення СПУ. Хлопчиною він був спритним, метикуватим, до всього пописував оповіданнячка, користувався прихильністю Лінтура, чого ж йому не помогти? Бухгалтерського діла у нас було небагато, а для студента зарплата добра…

Закінчивши університет, він, здається, ані днини не вчив. Його «підхопили» на роботу в комсомол. Тут він пройшов основну школу для роботи в парторганах – згодом став інструктором обкому. А ще згодом помом першого секретаря.

У смак керівного органу заглибився настільки, що коли йому запропонували пост редактора молодіжної газети, відмовився. Значить, вважав: воліє протирати штани там, де все «вирішується» навіть в скромних комах… Тих самих, що часто виконують просто лакейську роботу…

Коли я сидів за столом в Ільницького у кабінеті, йому – Ільн(ицькому) – захотілося курити. Курива не виявилося під рукою.

Мовив: «Принеси цигарки!» – в якийсь апарат. Раптом відчиняються двері – й до кабінету входить той самий пом. Стьопка Лендєл. Боже! – коли я на нього глянув. Лице – не лице, а дві опухлі, зажирілі, повнючі бабські задниці – тільки ніс стирчить і щілка для «прийому пищі…» і пузце через ремінь висне. От що значить бути помом!..

Зажирілий, обгодований Стьопка, звичайно, кинув літературне діло – для чого попові гармонь, коли в попа кадило?

У зв’язку з цим пригадується ще деталь. Коли починали критикувати Гончара за його «Собор», Стьопка якось в коридорі обкому мовив: «А ви знаєте, що сам Папа Римський висунув Гончара на Нобелівську премію…».

Як бач, все «знала» бестія.

 

***

1974

13/Х 1974

Дорога з Ф. К. в Кончу Озерну, до літераторів.

Хвилююча зустріч з Олесем Терентійовичем Гончаром, його бузок і малина, два гарбузи і хліб на столі… і розмова. Знаменита і назавше пам’ятна розмова з видатним письменником наодинці під відкритим небом і при оголених нервах… З тим самим Олесем Гончаром, над котрим познущалися і по котрому досхочу потопталися гидотники і шушваль… Та сама, що тільки службістсько-холуйська готовність та запопадливість і дає їй можливість триматися при повному кориті й тримати у руках нагая…

Нині це все О[лесь] Т[ерентійович]  добре розуміє, а ще глибше бачить огидне нутро огидного!…

… – Пів-Москви вийшло хоронити Шукшина! Помре генерал –  на похорон зганяють людей з підприємств…, а тут стихійно, з пошани!.. Це була ціла демонстрація!.. Творилося небачене!..

Говорилося про Ю. Ільницького, і зустрічі з ним О[леся] Т[ерентійовича]… А потім я просив Гончара запитати секретаря (й поклопотати!), чого це тримають у чорному тілі Петра Скунця, найталановитішого нашого закарпатського поета? Чого це Петра звільнено з роботи у видавництві й залишено молоду родину на постійних заробітках одної лишень дружини, платня котрої не сягає й 100  крб.?

О[лесь] Т[ерентійович] Г[ончар] питав, а чого це Петро Скунць не скаржився йому, коли вони були на святкуваннях в Полтаві й області. Я сказав йому, що Петро не скаржився із скромності й делікатності, але ж секретарю достойно було б подумати й потурбуватися долею талановитого поета тим більше, коли той секретар видає себе таким уже дбайливим опікуном письменників…

Гончар обіцяв поклопотатися перед Ільницьким…

А далі гостювання у Мисиків. Були тут Яків Баш з дружиною, Оглоблін з жінкою і наш колишній режисер театру Усенко.

Від Усенка дізнався я, що заввідділом агітації і пропаганди Керечанина у нас названо не інакше, як Кирпичанином, що слідом за Усенком після того, як він полишив Закарпаття, пішла навздогін чорнильна і мазальна супліка з обкому чи управління культури в Київ. Нині йому роботи не дають й  знаходиться він у стані підвішеному…

 

***

15/Х      

Я ж їду до Віктора Андрійовича Костюченка.

Розмова з Костюченком. Довга, цікава. Розповів про нещадно гостру критику «Дніпра»  на ідеологічній нараді… Про критику, яка рідко звучить в таких лютих тонах.

Для мене радісна і світла стріча з Григором Тютюнником, талант котрого є високим і глибоким, прекрасним і чарівливим. Прогулянка з ним осіннім листом каштанів, тополь встеленим тротуаром була повна тої розмови, коли серця близькі, хвилювання долею літератури великі, розуміння світу і навколишнього – глибоке.

Він розповів про те, як їздив на похорон Шукшина і що в Москві творилося. Розповів про хоругви з червоною калиною і снопи калини, котрою була встелена могила.

Розповів про виступи на могилі й особливо про сказане С. Залигіним. Серед слів Залигіна були і такі:

– Дорогой Василий Макарович! Почему ты так рано уходишь из жизни? А ведь обласканные ныне писатели на Руси живут долго!.. Спасибо тебе, Василий Макарович, за национальное социалистическое искусство!

… Обійнявшись і розцілувавшись, ми з Григором розпрощалися, геть-геть не доходячи до «Веселки»…

Віталій Григорович Дончик – один з найбільш глибоких та цікавих дослідників літературного процесу на Україні сьогодні.

Молодий, емоційно запальний в міру, зате серйозний і вдумливий, вимогливий і розуміючий наші гаразди і негаразди в мистецтві слова – ось Віталій Дончик.

Дончик – завтрашнє нашої великої науки в критиці і літературознавстві вже хоча б і тому, бо він не здатний іти на злочинно кон’юнктурний компроміс із власною честю та совістю, перед ним, гадаю, халтурники тремтять, а безталання на нього же і сердите.

Арсен Катрук, Іщук, Сиротюк, Дзеверин, Мацевич, Килимник, Шлапак, Зуб поступалися честю і сумлінням, Дончик – ні! І це вище похвал у наш, на достоїнство, цноту, високу честь і гідність змізернілий вік… Подібним до Дончика (як і самому Дончику) буває не легко, а тяжко. Подібні наражаються часто на неприємності і лиха, коли не терплять через свою принципову чесність. Але ж саме подібні до Дончика розставляють віхи на дорозі розвитку літератури і культури, рухають прогрес…

/ …/

До нього – Дончика – доходили вісті, що я служив офіцером угорської армії. До нього доходило, що я психічно хворий. До нього доходило, що я особисто, знаючи все, передав за кордон рукопис Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?».

До нього від 1968 року по 1974 рік могло «доходити» все через моїх безталантних і нікчемних «доброзичливців». Добре, що до нього не доходило, ніби я готував вибух у київському метро. До нього не могло дійти лишень одне. А саме: що я нечесно, невимогливо, холодно, по-заробітчанськи,  халтурно-кон’юнктурно ставлюся до літератури. От подібне дійти не могло.

І гаразд!

Більше мені не треба.

А пес бреше – вітер несе.

Розмова з Віталієм Григоровичем була для мене корисною і цікавою, перш за все,  тому, бо в особі його я побачив таки серйозного науковця.

Либонь, далекий час, коли в науці не буде спекуляції. Як далекий у нас час, коли спекуляції не буде в літературі. Зате чисті і свіжі, здорові і красиві парості проростають й обіцяють золотий урожай… Бодай на колись…

 

***

– Я прочитав ваш виступ у газеті і після цього знаю, що діла ідуть краще! – мовив О[лесь] Т[ерентійович].

– І яке враження мали од виступу?

– Щоб я дуже зрадів – цього не скажу. Але в ряді інших виступів ваш був найдостойнішим…

– Знаю, Олесь Терентійович, що подібні виступи є аморальним явищем як для літератора зокрема, так і для всеї літератури… При цьому до переконання приходжу, що у нас література майже непотрібна… А коли й потрібна, то лишень для асортименту…  Аби не було, що у світі вони є, а у нас її нема…

– Та що ви, що ви? Вона зовсім не потрібна!.. І з нею рахуються лишень остільки, оскільки бачать, що до письменників ставиться добре народ… Оце я вам казав про Шукшина…

І т.д.  І т.п.

15 жовтня в 19.58 я виїхав з Києва.

 

20/Х 1974

Коли завелася розмова про нового керівника СПУ Козаченка, О.Т.Гончар мовив: «Він іншого складу!».

«Іншого складу» означало: він інакше мислить, відчуває, розуміє… Так! В.П.К[озаченко] раціональний, холодний, практичний.

Це не Гончар. Цей (О.Т.Г[ончар]) палкий і вболіваючий, схвильований і неспокійний і для нього перш за все – доля народу і народного, потім уже особисте! О[лесь] Т[ерентійович] – істинний патріот. З далекоглядністю Козаченка – аби день за днем…

 

1976 

26/ІІ

Тільки нині прочитав поданий в «Л[ітературній] У[країні]» виступ Козаченка на ХХV з’їзді КП України.

За моєї пам’яті письменницьку організацію республіки очолювали Корнійчук, Бажан, Гончар. На останньому з’їзді головою дав себе обрати Смолич Ю.К. Згодом немічний і похилий у літах керівник поступився місцем Козаченкові. Враження, що останній цього тільки й ждав, а Смолич був використаний, як підставна качка.

Козаченко «закерував» укупі з іншим безталанням на посту секретаря парткому (Чалий). Досить смутним видався останній період в житті СПУ. В літературному процесі настала смуга сіра, безбарвна. Не вина тут одних керівників, хоч твори пишуть керівники також. Керівники формують клімат (!), від них багато залежить, де слово про вимогливість, інтереси літератури, оцінку окремих явищ, боротьбу за художню якість. А що може сказати отут слабенький і дядькуватий Козаченко?

Сказати може він мало. Про це якраз свідчить і його виступ на республіканському партз’їзді.

Зчинений крик, до речі, саме тут націлений не куди інде, як і в бік Дмитра Павличка за його публіцистичну передову статтю в «Л[ітературній] У[країні]»  6/І – 76 р. під заголовком  «Для щастя і добра». В статті Павличко мав необачність вказати на необхідність «ще активніше поборювати присутній у нашому літературному житті провінціалізм, який у багатьох випадках набуває характеру традиціоналістської заскорузлості, інтелектуальної недолугості, відірваності не тільки від контексту нинішньої світової літературної ситуації, але і від того, що робиться в загальнорадянській і загальносоціалістичній культурі».

За це (і подібне) Д. Павличка уже було критиковано на відкритих партзборах СПУ в Києві, тут же Козаченко знову сягнув Павличка явно і неприховано, дарма не назвав з трибуни прізвища.

Яку велику правду мав Д. Павличко в листі до мене, коли писав, що провінційність і полягає в тому, бо вона або гудить, або захвалює, не здатна до порівняння, співставляння, аналітичного розгляду й дійсної, не удаваної, самокритичності.

Оратор іще бився в груди, дякував, схилявся, припадав і прилягав, обіцяв і запевняв, що «При щирій допомозі російських письменників, великої російської літератури та мови російського народу міцніють нерозторжимі узи нашого соціалістичного інтернаціонального братерства». І в цьому була малосимпатична уклінність, як малопереконлива догідливість. Їх, звичайно, не потребують ані російська, справді, велика література, ані російські письменники, ані російська мова.

В цьому було схилене і перекособочене служництво без культури, без інтелекту, без достоїнства, без талану і таланту. Як не вигукнути вічним у мудрості відчаєм Марка Туллія Цицерона: «O tempora, o mores!».

 

Закінчення в наступному числі.