До 111-ї річниці* з дня народження Олени Теліги та 100-річчя з дня народження Олега Штуля
У листі до Н. Миронець від 10.04.2004 р. І. Денисюк зауважив, що в с. Тур, що на «протилежному» від Заліс березі озера Тур, «третього за величиною після Свитязя й Пульма», О. Теліга «захоплювалася домотканим одягом і рушниками» селян. Про відвідини цього села та про домоткані «чудові, з старосвітськими взорами, рушники, спідниці і запаски» згадує й М. Бачинська-Донцова. У своїх спогадах професор більш докладно описує цікаві поліські етнографічні родзинки, які увиразнюють його оповідь про перебування О. Теліги в цих мальовничих краях. Він, зокрема, звертає увагу на той факт, що до війни село Тур було «одним з найархаїчніших на Ратнівщині – архівом поліської старовини», у якому «ткали кольорові «літники» й «бурки», пишно наткані чорно-червоними узорами «хвастухи» з льону й купованої «білі», а також рушники». І ось ця загадкова гостя в капелюшку, яка «любила й сама елегантно, модно, з великим смаком і тактом одягатися», не соромилася відвідувати «турян під солом’яними тоді стріхами» (тут відчувається не лише глибока повага до Теліги, а й захоплення її простотою у спілкуванні з селянами, до яких належав натоді й сам мемуарист). І. Денисюк небезпідставно припускає, що Теліга та її друзі не могли оминути й «чудоводивного озера Святого, оточеного гарним лісом» (це озеро він любив найбільше, часто відпочивав там, купався в його цілющих водах), оскільки «над озером було лісництво», у якому, твердить він, «молоді Штулі мали своїх друзів».
Слід зауважити, що у спогадах І. Денисюк покликується й на розповідь свого товариша з Дрогобицького університету ім. І. Франка З. Гузара, який знав жінку, що мешкала в Трускавці й «пам’ятала жартівливу епіграму на Телігу й Донцова», створену в коломийковій формі:
А хто любить «Вісник», «Вісник»,
А я «Рідну мову»,
А хто любить дівчатонька,
А я Телігову.
Йшлося про львівський «ЛНВ» під орудою Д. Донцова (був великим поклонником поетеси, полишив ґрунтовну розвідку про її творчість «Поетка вогненних меж», 1953) та варшавський часопис І. Огієнка «Рідна мова». На сторінках «Вісника» О. Теліга друкувала свої вірші (свого часу вона стала на захист Д. Донцова, проти якого виступив Ю. Липа).
Згаданий «живий» факт із розповіді приятеля-літературознавця І. Денисюк майстерно поєднав із цитатою зі спогадів С. Гординського, який твердив, що О. Теліга «мала назаперечну чарівливість», «столичні манери, елеґанцію справжньої варшав’янки», і що, зрозуміло, ставало причиною критики й заздрості з боку жіноцтва. І далі, уміло поєднавши власні враження та спогади сучасника поетеси, І. Денисюк додає від себе суто чоловіче твердження, пройняте глибокою симпатією до Теліги як жінки: «Сповнена жіночого повабу, мудра, романтична й весела Теліга серед чоловіків мала багато поклонників», про що свідчив «дружній шарж-карикатура на сторінках «Ілюстрованого вісника», де до слів «А за мною молодою ходять хлопці чередою» була ілюстрація: попереду Теліга у своїм неодміннім моднім капелюшку, а за нею череда хлопців». Таке вдале припасування згаданих фактів надає особливого оповідного «повабу» Денисюкові як мемуаристу й неперевершеному нараторові. Отож, не випадково Н. Миронець у вітальній поштівці від груд. 2006 р. зізнавалася своєму адресатові в тому, що позичила у М. Коцюбинської «т. І Ваших творів (спогади читає Леонтович, я – на черзі). Читаю з великим задоволенням і все дивуюся, як можна так цікаво писати про серйозні речі. Треба, мабуть, мати талант, а Ви його маєте».
Багатими на враження видаються у спогадах І. Денисюка й інші окреслені вище сюжетні мемуарні стежини про священика Д. Штуля та його родину . З оповіді, побудованої на власних враженнях та фактах, почерпнутих зі збірника «Париж. Олегові Штулю» (1986) й інших джерел, І. Денисюк із особливою теплотою та любов’ю згадує цю «неординарну особистість» романтика-священика, який у церкві «більше говорив про Україну, ніж про Матір Божу, і не так про Ісуса Христа, як про Тараса Шевченка». Сільський духовний пастир, не без гордості пише І. Денисюк, навіть за совітів не боявся тримати у своєму помешканні «вишиваний тризуб». Саме за його ініціативи в селі висипали символічну козацьку могилу, він організував роботу «Просвіти», а 8 листопада 1941 р. отець Штуль, який поділяв погляди ОУН, освятив синьо-жовтий прапор й тризуб – ці атрибути-символи стояли у церкві поблизу кліросу аж до 1943 р. Освячений прапор із тризубом, як твердить Б. Зек, вишила дружина голови управи В. Денисюка. Чи був він родичем І. Денисюка, невідомо (у Залісах це прізвище досить поширене). Про цей цікавий факт із життя отця Штуля І. Денисюк чомусь не згадує.
Пан отець Данило у своїх церковних проповідях, згадує І. Денисюк, «виконував місію готувати свою паству до боротьби за незалежну Україну», вони дуже часто «перетворювалися у лекції про міжнародне становище й уроки національної свідомості парафіянам». Є всі підстави стверджувати, що саме ці «уроки національної свідомості» формували також і духовний світ майбутнього професора та проросли в його душі непоказним, але глибоким патріотизмом до України, як і в душах синів Штуля, Олега та Василя. Отож, уже з відстані літ та на підставі ґрунтовного знання красного письменства І. Денисюк порівняє отця Данила із полковником Шрамом, героєм Кулішевої «Чорної ради», та ксьондзом Робаком з «Пана Тадеуша» А. Міцкевича. Варто наголосити й на тому, що в історико-краєзнавчому нарисі про Ратнівщину професор зауважує: родину священика із с. Синово (нині Старовижівський р-н) в с. Заліси в лютому 1938 р. перевіз якраз батько І. Денисюка, Овксентій Мойсейович.
І. Денисюк описує дуже кумедний випадок, який стався із отцем Штулем. Із приходом радянської влади місцева міліція 12 листопада 1939 р. безпідставно арештовує священика й під конвоєм І. Онищука відправляє до Ковеля. У селі цього чоловіка, пригадує І. Денисюк, «правовірного комуніста», за непоказний зріст люди прозвали «Стара, присядь!». Саме цей «землячок», «озброєний саморобним обрізом, у перші дні радянської влади в 1939 року жене… священика аж до Ковеля до комісара, аби той з попа-націоналіста здер шкуру. Ну, шкіри поки що молода радянська влада на Волині не здирала, й отець Данило та його конвоїр повернулися в класовому мирі додому. Але цієї трагікомічно-гротескової сцени село довго не могло забути: дрібнесенький чоловічок жене статечного, огрядного священика…». Та найцікавіше те, іронізує Денисюк, що за німців цей «бідолашний атеїст прийшов до отця Штуля просити пробачення. І той простив йому, як і личить християнинові й священику».
Із публікацій Б. Зека про родину Штуля довідуємося, що отець Данило «виступав за українізацію православної церкви на теренах Другої Речі Посполитої» й, працюючи до переїзду в Заліси в с. Сновидовичі Овруцького повіту, «повністю українізував церковні богослужіння», брав активну участь у роботі Почаївського з’їзду, за що «зазнав переслідувань з боку польської влади аж до початку Другої світової війни».
Спогади І. Денисюка про родину Штулів особливо цінні, бо інкрустовані цікавими деталями про щоденний побут родини священика. Як пригадує І. Денисюк, жили вони у Залісах не бідно: «…володіли тридцятьма гектарами землі», вели господарство, але «без особливого ентузіазму», «мешкали у великому будинку, який мав шість просторих кімнат і величезну, як аудиторія, кухню» (порівняння не випадкове, адже для професора Денисюка університетська аудиторія також була свого роду науковою та викладацькою «кухнею»).
Денисюкові, який із побожністю ставився до книжок, закарбувалося у пам’яті й те, що в «їхньому домі» була «добірна бібліотека» – для тогочасного села це рідкісне явище, а тим паче поліського. І. Денисюк стисло, але опукло змальовує побут родини Штулів. Він пригадує, що проживали вони «скромно, ощадно», а отець Данило (ймовірно через свої націоналістичні переконання) «не дружив з навколишніми священиками». Отож гості у них бували дуже рідко: здебільшого це були друзі його синів Олега та Василя. Особливо добре запам’ятався Денисюкові «наїзд великої кількості гостей на плебанію з Ковеля» легковою машиною, яку до цього в селі наживо ніхто не бачив і яку називали «автомобіль». І. Денисюк пригадав, що тоді в Заліси навідався й «доктор Пирогов, дуже популярний на Ковельщині», який оглядав хвору дитину на червінку, і про що забула написати у своїх спогадах згадувана вище М. Донцова.
До речі, І. Денисюк подає цікавий коментар до її згадок про те, як у Залісах О. Телігу провідували Підгірські, Бачинські й Т. Зибенко. Він акцентує на тому, що це була «ковельська та любитівська національно свідома українська інтелігенція», яка «групувалася навколо домів Самійла Підгірського в Любитові, члена Центральної Ради і посла до Польського сейму, і ковельського лікаря Пирогова». Із Н. Зибенко Теліга зналася з Чехії, а дочку перекладачки Лесі Підгірської (сестра дружини Донцова), Нану, вона «приголубила в себе у Варшаві». Л. Підгірська та її дочка Нана, зауважує І. Денисюк, невдовзі загинули від рук німецьких фашистів. Таким розлогим коментарем-уточненням він не лише розповідає читачеві про волинські контакти О. Теліги, а й показує її патріотичне середовище; зрештою, Денисюк виступає свого роду літописцем рідного села й засвідчує перебування там видатних людей тої буремної доби.
Отець Данило, пригадує Денисюк, «пишався своїми синами-соколами», згадував про них навіть під час проповідей. Для того, зауважує він, у батька були всі підстави, адже «дехто з інтелігентів казав, що у Данила Штуля два сини, й один кращий від другого, а другий – кращий від першого». Запам’яталося Денисюкові й те, що своїм прихожанам священик «роздавав безкоштовно» брошуру «Віки говорять» свого сина Олега, а газету «Волинь», до складу редакції якої входив В. Штуль (в селі його звали «паном редактором»), радив зберігати як «цінну історичну пам’ятку» (там, зауважує автор спогадів, друкувалася твори Теліги, містилися дотепні нариси В. Штуля). На плебанії цю газету, пригадує професор, «можна було придбати за одно яйце». Її купляла й родина Денисюків, однак вже «прочитану й зачитану», іронічно й добродушно наголошує оповідач, його старший брат від першого шлюбу батька, на жаль, не зберіг ці унікальні примірники для історії, як заповідав отець Штуль, а «використовував у цей скрутний на папір воєнний час до останнього клаптика на цигарки».
*З вини редакції в попередньому числі вкралася помилка. Було вказано, що нинішнього року ми відзначили 110-ту річницю з дня народження Олени Теліги. Насправді цьогоріч минуло 111 років від її дня народження. Адже фактично, як довела Н.Миронець, Олена Теліга народилася 1906 року, а не 1907 року, як усюди твердиться.
№16 (204) 11 серпня 2017
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал