Офіра Москви

 

Сергій ГАЛЬЧЕНКО

 

Знов москаль мордує мій коханий край.

В. Сосюра. Червень 1919 р.

 

Творчий шлях Володимира Сосюри, як і багатьох великих талантів у добу тоталітаризму, був складним, а в окремі періоди життя – драматичним і навіть близьким до трагізму. Його особиста драма полягала в тому, що він був козаком петлюрівської армії, в 1918–1919 рр. брав участь в українських визвольних змаганнях. Можливо, саме це пізніше спричинилося до роздвоєння унікального ліричного таланту: він стає поетом – співцем революції, котру в своїх споминах «З минулого» (розділ «Проти червоних») відверто називає «жовтневим переворотом». В. Сосюра змушений був писати і те, що вимагала система: продукувати твори «на злобу дня», творити «календарну» поезію – «жовтневі» й «першотравневі» вірші тощо. Але впродовж творчого життя він не міг приховати в собі те, що розкрило найкращі грані його поетичного таланту.

 

В. Сосюра був одним із тих українських письменників, чию творчість, як і біографію, представляли читачеві далеко не в повному обсязі. Те, що юний поет пішов «до Петлюри, як громами в степах загуло» і зі зброєю в руках боронив незалежність Української Народної Республіки, тодішні ідеологи вважали його великим гріхом перед радянською владою.

Ніхто з дослідників ніколи не смів згадувати вірші В. Сосюри, опубліковані влітку 1918 р. на сторінках газети «Український козак» – друкованого органу армії УНР. Звичайно, вірші такого змісту не могли увійти навіть до найповніших видань творів поета.

У спадщині В. Сосюри є твори, які не одразу і не просто увійшли до золотого фонду української літератури. Є вірші та поеми, що буквально збуджували суспільну свідомість – від рядового читача або слухача і аж до державних діячів найвищого рангу. Такою була поема «Махно» (1924). Текст цього твору, напевне, назавжди поховано «в сумних архівах ГПУ», тобто в недоступних спецсховищах колишнього всемогутнього Державного політичного управління (ДПУ, російською – ГПУ) СРСР чи УРСР.

Із найповніших видань творів поета, що виходили за радянського режиму, вилучали вірші й поеми із правдивим описом подій так званої громадянської війни в Україні, де мова йшла про національні питання чи про репресованих діячів науки, культури. У В. Сосюри, як виявилося після вивчення його творчого архіву, що було розпочато нами ще в 1973 р., збереглося чимало неопублікованих творів, серед яких найпомітнішою є поема «Мазепа».

Неопублікованими за життя В. Сосюри залишилися і його поеми релігійної тематики: «Каїн» (1948), «Мойсей» (1948), «Христос» (1949), «Ваал» (без вказівки на дату написання, але, ймовірно, 1948–1949 рр.). Чому поет у складний післявоєнний час (після нещадної критики 1947 р. творів літературних побратимів – Максима Рильського, Юрія Яновського, Івана Сенченка) звертається до біблійної тематики, знаючи, напевно, що їх не надрукують «в роки золотого, кривавого Тамерлана» (так він згодом назве епоху сталінського терору в листі до свого грузинського друга Георгія Наморадзе), не є якоюсь складною загадкою: він не міг, як інші літератори, повністю віддаватися писанню про «щасливу мирну працю радянських людей», а тому заглибився в уявний світ «золотої легенди людства» – у Старий Завіт, його улюблену з дитинства книгу, легендарні сюжети якої почав творчо переосмислювати у полудень свого віку.

Вірш В. Сосюри «Любіть Україну», як і багато інших творів поета, не народився просто із його творчої уяви, а став полум’яним вислідом багатолітніх переживань за долю України, її історію, культуру, мову і, найголовніше, за її незалежність. «Ти власним світом, Україно, сіяти будеш на землі», – таке пророче передбачення В. Сосюри прозвучить у посланні «До брата» (1960) за тридцять років до проголошення незалежності України, і майже стільки ж пролежало воно за чавунними дверима в спеціальному архівному сховищі, доки дійшло до читача.

У найскладніші періоди свого життя поет не замовкав, а був «мов вибух динаміту», не проголошуючи гучні декларації, а демонструючи справжню синівську любов до України. У 1927 р. (десятиліття Жовтневого перевороту!) він пише в Одесі вірш «Навколо радости так мало…» (вважається одним із варіантів вступу до поеми «Мазепа»), де розкриваються найглибші переживання за трагічну долю України. Адже зневіреному в ідеях соціалізму В. Сосюрі, як і багатьом його сучасникам, довелося вже тоді поламати крила «у леті марному до зорь».

Висловлювання В. Сосюри про «печальний образ України», який реально уявлявся йому не від фатального жовтневого перевороту, а «в тьмі тисячоліть» – навіть не від часів Київської Русі.

Першу поетичну збірку Володимира Сосюри «Пісні крови» під прізвищем «Сюсюра В.» було видано на гроші командира 3-го Гайдамацького полку Омеляна Волоха (Проскурів, 1918; збірку досі не віднайдено). Перебуваючи у 1918-1919 рр. у війську С. Петлюри, писав і друкував свої вірші в газеті «Український козак». Спогади про свою участь у визвольних змаганнях «З минулого» опублікував у журналі «Червоний шлях« (1926, № 10), вони згодом увійшли до автобіографічного роману «Третя Рота», над яким Сосюра працював із перервами 1926–30, 1942 і 1959–60 (у первісному варіанті, що не зберігся, роман-трилогія складався із 3-х частин: 1) «Володька»; 2) «Крізь вогонь»; 3) «Поет»). Публікацію скороченого варіанта роману було розпочато навесні 1960 в газеті «Молодь України», але призупинено вольовим рішенням тодішньої партійної номенклатури.

За життя поета вийшло понад 80 видань його творів. Перша книжка «Поезії» (1921), в якій було передруковано поему «Червона зима» за збірником «На сполох» (1921), та збірка «Червона зима» (1922) принесли Сосюрі велику популярність як співцеві недавніх революційних подій в Україні, які він намагався показати у світлі нової соціалістичної ідеології. Але щирість і винятковий ліризм його поезії засвідчили те, що навіть у художній літературі не можна оминути правдивого відображення історичних подій, свідком яких він був.

Найталановитішим твором 1920-х рр., на думку сучасників, була поема «Махно» (1924), про яку є згадка в романі «Третя Рота»: «Я написав поему «Махно», за яку стільки випив горя, що й нащадкам стане», – писав Сосюра. Поема викликала гостру критику. За спогадами дружини поета Марії Сосюри, один із варіантів рукопису поеми «Махно», боячись за життя свого чоловіка, вона віднесла 1931 р. в Державне політичне управління УСРР, про що є згадка на початку поеми «Розстріляне безсмертя» (1960) («…поему написать нову, // бо першая давно пропала // в сумних архівах ДПУ»), задумом створення якої було поновлення втраченої поеми «Махно». Повний текст цього твору не зберігся.

Про існування у творчості В. Сосюри так званих «захалявних» творів було публічно сказано О. Шумським ще на червневому (1926) пленумі ЦК КП(б)У: «А може висновки треба зробити тому, що т. Сосюра має в захалявній літературі контрреволюційні вірші». Які саме твори мав на увазі О. Шумський – сьогодні здогадатися неважко. Це насамперед поема «Махно», яку він як тодішній нарком освіти вже заборонив не лише друкувати, але й читати авторові під час своїх виступів. Напевно, і О. Шумський, і В. Затонський, і А. Хвиля не могли не знати і про ранні твори, написані й опубліковані В. Сосюрою під час служби у війську С. Петлюри, і про першу поетичну збірку «Пісні крови», видану на кошти отамана Омеляна Волоха. До речі, саме О.Волох відрядив юного поета до Кам’янця на навчання в старшинську школу, очевидно, не стільки для того, щоб потім отримати молодого командира, а швидше всього, щоб зберегти життя В. Сосюрі, адже знаходитися весь час майже поруч із головним отаманом С. Петлюрою – це вже означало мати якусь безпеку.

Великої популярності, а водночас, вульгарних критичних звинувачень здобули історичні поеми «Тарас Трясило» (1925) і «Мазепа» (1928). 1929 в журналі «Життя й Революція» (№ 1) було надруковано перші чотири розділи поеми «Мазепа», а над рештою розділів (V–XXVI), прологом і епілогом поет працював 1959–60. Сосюра, на відміну від деяких своїх попередників (Вольтер, Дж.-Н. Байрон, Ю. Словацький, К. Рилєєв, О. Пушкін та ін.), по-своєму трактував образ І. Мазепи. Не ідеалізуючи його як неординарну особистість, поет творив насамперед художній образ, а не політичний портрет гетьмана. Автору не можна дорікнути в незнанні історичних чи літературних джерел, що, очевидно, й дало йому змогу уникнути тенденційності у вирішенні цієї складної проблеми. Сосюра намагався розкрити психологію особистості І. Мазепи, щоб з’ясувати для себе і для читача не лише мотиви розриву із царем Петром I, але й показати справжнього борця за суверенну Україну.

У 1920–60-х рр. деякі твори Сосюри поширювалися серед читачів у рукописних копіях (списках): поеми «Махно», «Мазепа», окремі вірші та гострі епіграми переважно на сучасників-можновладців і деяких письменників.

 

Після віршованого роману «Тарас Трясило» поемі «Мазепа», на жаль, не судилося бути повністю опублікованою за життя автора, а її творча історія розтяглася більш ніж на три десятиліття. У названому журналі друкувався лише початок твору із присвятою І. Микитенку, написаний у Харкові влітку 1928 р., а над рештою розділів (V–ХХVI), прологом і епілогом поет працював у 1959–1960 рр. Причини такої тривалої перерви В. Сосюра пояснює сам в автобіографічному романі «Третя Рота»: «Я почав писати поему «Мазепа». Уривок з неї, власне, початок, я послав у журнал “Життя й Революція», а там «Мазепу» надрукували, тільки було зазначено, що то не уривок, а поема!

Образ був ще тільки ембріоном, а мене навіть за ембріон почали бити».

Із раннього варіанта поеми зберігся лише її «ембріон» – початок із чотирьох розділів, який В. Сосюра вніс до редакції, завершеної в 1959– 1960 рр. Усі наявні в архіві поета тексти поеми – це переважно машинописи з авторськими правками і вставками. У більшості авторизованих примірників тексту зафіксовано місце й дату написання твору: «Святі Гори – Харків (літо 1928 – літо 1930). Київ (осінь – зима 1959, зима – весна 1960 р.)»

Не всі авторські спроби подати в поемі «Мазепа» об’єктивну картину реалій початку XVIII ст. з позицій сьогодення можна вважати вдалими, цьому завадили, ймовірно, умови тоталітарної держави і багатолітня перерва між написанням окремих частин твору. Але щирість, відвертість і громадянська мужність у розмові з читачем про найскладніші періоди історії України – це головні ознаки твору.

Поема В. Сосюри «Мазепа» ще до повної публікації поширювалася серед читачів як за авторськими примірниками, так і в списках. Зокрема, в одному з таких примірників, що згадується у статті В. Яременка «Малий штрих до великої проблеми, або Материк його душі», є присвята письменникові В. Минку:

 

Дарую Вам свого «Мазепу»,

Що впав офірою Москви.

Бо лицарів чубатих степу

Мені нагадуєте Ви.

«Київ», 1990, № 8, с. 67.

 

В. Яременко публікує там само і текст вступу до поеми «Мазепа», скопійований у 60-х роках за примірником, що зберігався у професора А.О. Іщука. Тексту цього вступу немає в архіві В. Сосюри.

Уперше повний текст поеми опубліковано в журналі «Київ» (1988. – № 12. – С. 77–107) із супровідною статтею-дослідженням Ю. Барабаша «Іван Мазепа – ще одна літературна версія. Про поему Володимира Сосюри “Мазепа»« (С. 140–149).

Після нещадної критики публікації перших чотирьох розділів поеми «Мазепа» В. Сосюра випустив збірку «Серце», в якій, за власними спогадами, «гіперболізував образ поета, що приходив щоночі п’яний і бив свою біляву дружину, словом, розкладався, забувши про своє заводське оточення, з якого вийшов» (Третя Рота. – К., «Укр. письменник». – 1997. – С. 273). В газеті «Комуніст» з’явилася критична стаття «Жовта муть», яка стала сигналом для повторного «побиття» поета, а найголовніше, – за розкриття роздвоєної суті його творчої і людської особистості:

 

Рвали душу мою

два Володьки в бою;

і обидва, як я, кароокі,

і в обох ще незнаний, невиданий хист, –

рвали душу мою

комунар

і червоний фашист.

 

Збірку було конфісковано, а далі – цькування «літературною сараною», голод 1933-го, позбавлення можливості друкуватися, а значить, і заробляти на хліб насущний. Все це вивело поета зі стану рівноваги. Літературні і партійні бонзи вважали це за божевілля. А ближчі літературні «побратими» обзивали В. Сосюру «літературним паразитом», який, на жаль, «не сошел с ума большевистски, а сошел с ума националистически» (Я. Городськой), а його поема «Червона зима» – «махновская поэма» (І. Фефер). У 1934 р. особистою машиною В. Затонського, який ще в 1926 році говорив на засіданні Політбюро ЦК КП(б)У, що з В. Сосюрою необхідно «расправиться ножом», під охороною переодягненого міліціонера поета завезли в будинок божевільних на Сабурову Дачу під Харковом. Незважаючи на ті фізичні муки, що довелося витерпіти від уколів, яких не витримувало серце, – це був свого роду порятунок від неминучих репресій.

Історія вірша «Навколо радости так мало» вельми цікава і характерна для епохи, в якій жив поет. Вірш (пізніше його визнано як вступ до поеми «Мазепа») написано влітку 1927 р. в Одесі. Оригінал автографа (можливо, авторську копію) було подаровано білоруському поетові і критику Алесю Дударю, якого вперше репресували в 1927 p., вилучивши в нього в Мінську і рукопис В. Сосюри. Після третього арешту 1937 р. Дударя розстріляли, а вірш українського поета пролежав в архівах КДБ Білорусі до 1996 p., коли напередодні 5-ї річниці проголошення Незалежності України керівник спецслужби Білорусі передав його Надзвичайному і Повноважному Послові України. Аж восени 1996 p. M3C України передало цей раритет до Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, де вже зібрано у відділі рукописів найцінніші архівні матеріали В. Сосюри.

Коли Борис Олійник ознайомився з рукописом цього твору, то сказав таке:

– Я думав, що тільки Тарас Шевченко міг так говорити про Україну – «…На нашій славній Україні, / На нашій – не своїй землі». Але й Володимир Миколайович мав мужність у 1927 році ось що написати:

 

Ходою гнівною блукаю

в своїм краю чужинцем я.

Пожаром очі заливає

мені трагедія твоя.

 

Сліпій, обдуреній, забитій

невже не встать тобі від ран?

Москві та Жечі Посполитій

тебе шпурнув колись Богдан.

 

А потім хтів тобі Мазепа

від серця щирого добра…

Його ти зрадила і степом

пішла рабинею Петра.

 

Інформація про поширення неопублікованого повного варіанту поеми «Мазепа» потрапляла через надзвичайно широку агентуру секретних співробітників до Комітету державної безпеки, який оперативно інформував ЦК Компартії України про поширення антирадянської літератури. Гриф секретності із поеми «Мазепа», повністю нами опублікованої ще в 1988 р. в журн. «Київ», було знято лише 26 червня 2013 року, про що свідчать документи Галузевого державного архіву СБУ.

Цікаво сьогодні перечитувати доповідну записку від 2 листопада 1973 р. голови КДБ при РМ УРСР В. Федорчука на адресу першого секретаря ЦК КПУ В. Щербицького щодо конфіскованої поеми В. Сосюри «Мазепа». До цієї записки були додані один із варіантів поеми із двадцяти розділів та пролог, а також поетичні начерки розділу про стосунки Петра I і Семена Палія.

В доповідній записці повідомлялось, що «в 1960 р. через оперативні можливості КДБ при РМ УРСР були одержані дані про те, що поет СОСЮРА Володимир написав поему націоналістичного змісту під назвою «Мазепа», над якою працював впродовж 1928-1958 рр.». Тут же зазначалося, що зі змістом поеми автор знайомив письменників А. Малишка, М. Шеремета і В. Швеця, а також пропонував композитору П. Козицькому написати оперу, але той відмовився.

Кадебісти мали інформацію, що в 1973 р. рукописи поеми зберігалися у вдови поета Марії Гаврилівни Сосюри, яка, передавши архів чоловіка до Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва УРСР, залишила в себе один копійний примірник. Оперативники доповідали, що саме цей примірник мав одержати громадянин Чехословаччини із Братіслави Михайло Мольнар – «націоналістично налаштована особистість».

Фахівці із Володимирської, 33 висновували: «Аналіз змісту поеми дає підстави робити висновок про те, що вона має тенденційний, націоналістичний характер. Автор поеми зображує Мазепу як національного героя, поборника прав українського народу. Зраду Мазепи і його приєднання до військ Карла XII він трактує як намагання добитися державної незалежності для України:

 

Я серцем хочу показать

Страшну трагедію Мазепи.

Любив країну він як поле

І зрадником не був ніколи.

 

А Карл дванадцятий! Це так.

 

Як Вашінгтонові французи

Допомогали. Аж ніяк

Це, мій товаришу і брате,

Не можна зрадою назвати.

 

Про сучасників Мазепи, які розцінювали союз із Росією як втрату свободи для України, автор поеми говорить як про «зрадників українського народу».

КБД мав намір будь що одержати копію поеми від М. Сосюри, «щоб виключити можливість її розповсюдження і використання у ворожих цілях. А в разі відмови СОСЮРИ М.Г. віддати наявну в неї копію поеми, вилучити її у встановленому законом порядку».

Очевидно, кадебісти все-таки домоглися свого і «вилучили» в Марії Гаврилівни машинопис неповного варіанту твору та масив численних рукописних вставок і варіантів, але в неї залишився ще один примірник тексту останнього варіанту, який вона й передала мені в 1987 р. для публікації.

Сукупність матеріалів, переданих у 1973 р. родиною поета до ЦДАМЛМУ, і тих, що впродовж кількох десятиліть зберігалися як таємні документи в архівах КДБ-СБУ, – дадуть можливість дослідникам описати драматичну і довготривалу теорію створення і появи в світ одного з найкращих творів видатного поета-лірика і патріота Володимира Сосюри.