Зоя ПАЦАЛО
25 грудня 2016 року виповнюється 70 років від дня народження заслуженого діяча мистецтв, доктора мистецтвознавства, члена НСПУ, , лауреата Премії космонавтів «Золотий Ікар», великого життєлюба В’ячеслава Рисцова – людини натхненної та емоційної, творчої і невгамовної, людини своєрідного світобачення, залюбленої у природу і навколишній світ, наділеної високими почуттями любові до прекрасного, людини творчого пошуку і неспокійного серця.
70 років життя і праці, натхнення і злетів, інколи розчарувань та безнадії, але завжди – незламність духу, віра у краще, віра в добро. І саме ця риса – доброта – найголовніша риса характеру ювіляра. Йому завжди хочеться пригорнути і обійняти увесь світ: кожну билинку і стеблинку і завжди підтримати людину, допомогти їй повірити у власні сили, вселити в неї іскру надії і надихнути на добрі діла. Це проступає і в його буденних справах і в творчості.
Добротою світяться очі малят, коли вони знайомляться з книгою В’ячеслава Рисцова «Дід Пихто», у якій добрий дідусь своїми високо поетичними настановами навчає їх бачити красу довкілля, спонукає мріяти і працювати, любити природу і рідну Україну. До цього закликає «хмаринка в акації» і «друзяка хрущ», «кіт-винахідник» й «гарбузи лобасті».
Його роман «Дотик до істини» своїм сюжетом та ідеєю пропагує перемогу добра над злом. Головний герой роману-феєрії представник племені агру Коен щиро вболіває за долю свого народу і йде на будь-які жертви заради його визволення і перемоги. А ніжна любов до Коринди робить твір піднесено-зворушливим і надихає на добрі діла наше молоде покоління. Адже усі перипетії у незвичайній країні, де живуть фантастичні народи, які так само кохають і мріють, дуже нагадують події, що відбуваються в нашій державі. Твір написаний давно, але те, що змальовано в ньому, якимось чином передбачливо збігається з подіями сучасності. І тим самим вселяє віру у перемогу добра над злом, як це стверджується у творі. Тут розкривається цікаве світобачення митця, в якому через власне сприймання дійсності порушуються вічні проблеми досконалості суспільного устрою, стосунків між батьками і дітьми, зміцнення родини, виховання дітей, що передається у фантастичній формі і спонукає читача до власних роздумів і висновків.
Добром і ніжністю дихають його поетичні твори, які нещодавно вийшли друком у збірці «Моя любов на тебе схожа». Тут звучать слова любові до коханої жінки, до матері-природи і до старенької матусі.
Щира синівська любов звучить у поезії «Балада про жінку-матір», де матуся, «схожа на всесвіт з усіма зірками», після смерті батька «сама збирала розсипаний по хаті солоний біль, щоб потім на могилі не спадала пелюсткова рання заметіль». Захищеністю і добром, турботою про внуків дихає поезія «Бабусин рушник»:
Вишивала його молодою,
Заплітала і радість, і біль.
І пророчила щастя та долю
Для внучат у тяжку заметіль.
…А на ньому – і трель солов‘їв,
Хліб і сіль із бабусиних рук
Невмируща печать із віків
Надихає мене в час розлук.
Його твори сповнюють читача цнотливим хвилюванням, підносять до трепетних почуттів і роздумів, надихають на кохання, змушують серце битися частіше… «Оберіг любові», «Коханій», Краса твоя», «Любов наснажлива і ніжна», «У промінні любові», «Любові сяйна ватра»… – самі назви поезій промовляють, що любов супроводжує людину все життя і спонукає її мріяти, творити, дає крила натхнення, дарує радість буття.
Поет глибоко переймається долею України, свого народу. В його поезіях звучать громадські мотиви і вічний поклик любові до Вітчизни.
Особливою сторінкою у збірці виокремлюється його любов до рідного краю, рідної Охтирщини і річки Ворскли, у яку закохався іще змалечку. Він називає її лагідно Ворсклицею:
Дурманило прив’ялим сіном,
Рум’янилась зоря в росі.
Ворсклиці води воєдино
Злилися в райдужній красі.
Любов до рідної землі, своєї Охтирки, річки Ворскли змушує і нас задумуватися над запитаннями «хто ми є», «якого роду-племені» і для чого покликані у цей світ.
В’ячеслав Рисцов вважає, що невдачі українців спричинені зреченням у свій час духовних та культурних традицій, що привело за собою національну роз’єднаність нашого народу та відсутність злагоди на українських землях. Він закликає нас об’єднуватися і пам’ятати, чиї ми діти і до чого прагнемо. Саме ці мотиви звучать у його поемі «Ярина» та в багатьох інших поезіях патріотичного спрямування. Звертаючись до нащадків, він закликає не забувати трагедійних картин історії нашого народу і ревно охороняти національні цінності.
Поет не стоїть осторонь і від подій сучасності. Його поезії «Небесна сотня» та «Від героя майдану» свідчать про те, що він – справжній громадянин, патріот своєї держави, якому глибоко не байдужа доля рідного народу, його сучасне і майбутнє. Він живе життям суспільства, його радощами і болями, смутком і жалями.
Окрему віху творчості становить його літературно-художнє видання «Ми разом з Тарасом». Величний пам’ятник Тарасу Шевченку, який височіє на центральній вулиці у Харкові, надихнув В. Рисцова на створення циклу поезій про дивовижну скульптурну композицію героїв Кобзаря. Йому, потомственному гончареві, який знався на скульптурі, як нікому іншому, вдалося побачити і розгадати настрої і символіку кожної постаті, осмислити її і подати у власному творчому баченні.
В’ячеслав Рисцов – тонкий лірик, поезія якого завжди спонукає до роздумів і щемливих хвилювань. Її хочеться співати. Тому на його вірші написано багато чудових пісень патріотичного та ліричного спрямування. У творчій співдружності з заслуженим працівником культури України В. Івановим вийшли у світ Слобожанщини пісні: «Єднаймося!», «Син-вогонь», «Ностальгія», «Дощ над Нью – Йорком», «Бабусин рушник», «Українське танго», «Осінній сон», «Хризантеми» …
Набутий за довгі роки стиль письма і глибина думки митця вражає кожного. Поет майстерно володіє словом, уміє доторкнутися до найпотаємніших струн людської душі, схвилювати серце яскравими метафорами і порівняннями, непередбачуваними колізіями і мудрими висновками.
Він і досі з трепетом згадує свою першу зустріч із видатним українським поетом П.Г. Тичиною, який побачив у ньому, молодому випускнику школи, іскру таланту, і надихнув його на яскраве багаття творчості, яке пломеніє усе життя і не затихає й нині.
І на схилі літ закохане знеболене серце прагне творчості, високих і світлих почуттів і щастя для свого народу.
№24 (186) 9 грудня 2016
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал