«Недобутий час» Василя Стуса: виміри прямостояння

 

 

Людмила ТАРНАШИНСЬКА,

доктор філологічних наук, професор, провідний науковий співробітник Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України

 

Закінчення. Початок у ч. другій та третій.

 

Вільний вибір шістдесятників, котрі відчували свої дані Богом «розширені» можливості, що їх неодмінно мусили зреалізувати, помножені на почуття обов’язку перед поколінням, народом, нацією, безперечно, оприявнює їхню метафізичну причетність до Бога – через акт вибору себе. При цьому сам вибір як акт «набуття самого себе» запускає механізм естетичного начала, котре виявляє себе наче «просвітлене, освячене, адже підкорене чомусь вищому» (С. К’єркегор) – у цьому й полягає велика таємниця Стусової поезії як осяяння і одкровення, досі належним чином не проаналізована ні в філософській, ні в християнській площині. У такому самоствердженні – через метафізичне – полягає і парадокс цього нібито атеїстичного покоління. Зрештою, згодом, у метаграничних ситуаціях між життям/смертю, вони особливо гостро відчули цей трансцендентальний зв’язок усього сущого, віддавши свою долю у руки Всевишнього. «В мені уже народжується Бог…» – подивовано зізнавався В. Стус. І просив у Бога: «Значи справжні межі/між смертю і життям, між днем і ніччю,/між правдою й брехнею…»; «…А то земля занадто/змістилася з орбіти. Надто дивен/оцей розвій смертельний. Надто сперта/пружина узвичаєних терпінь…».  Цю трансцендентальність  певною мірою засвідчує в’язнична поезія й епістолярій не тільки В. Стуса, а й І. Світличного, Є. Сверстюка, але тільки В. Стусові було дано залишити нам такої глибини поетичні прозріння, які ілюструють етапи самоусвідомлення людиною самої себе.

Можна посперечатися щодо того, що в поезії В. Стуса час «фактично відсутній» (В. Моренець). Радше йдеться про витончування часу. У його творчості час «розташовується нібито всередині» його власного буття. При цьому перцептивний (психологічний) час опредмечується нібито майбутнім, яке поет фатально прозирає крізь товщу буття. Тобто він не тільки сповнює провісницьку функцію щодо власного майбутнього, а й вживається в напророчене власним відчуттям фатуму й інтуїції («сподоб мене, Боже, високого краху»), зміщуючи часові константи. Відбувається своєрідне утеперешніння майбутнього. Оскільки у долі В. Стуса смерть ішла попереду майбутнього, відбувалося фактично витончення майбутнього. Смерть-передбачення, стаючи наперед-життям, живила  не так розмах, як екзистенційне вглиблення поета у світ примарної реальності, яка розглядалася ним лиш як тимчасовий, перехідний етап до майбутнього як аналогу Вічного.

Мандрівник між небом і землею, перебуваючи в ситуації зависання між небом/землею («Як то сниться мені земля,//на якій лиш ночую!», де дієсловом «ночую» передано відчуття тимчасовості, прийшлості, а ніч – «хай буде тьмяніша за темну…»  – уособлює життя складного гони) В. Стус наповнює обмеженість часу і простору метафізичною необмеженістю почуття.

В лоні «витерплих терпінь» час згортається, ущільнюється, перетворюючись на «алкоголь терпінь». Нетерпіння ж як вияв бунту пришвидшує, ніби підганяє час, змертвілий у долі В. Стуса, не даючи розслабитися, виявити внутрішню гнучкість стосовно часу, що його «надано» обставинами, інтегрує сублімований досвід самособою-наповнення як спосіб приборкання нетерпіння (йдеться про таборовий доробок В. Стуса). Тоді як терпіння (прийняття в себе даної реальності абсурду з християнським – хай не смиренням – а мудрістю) засвоює цей час уповільнено, перетворюючи його на резерв майбутнього. Звідси –  самозаклик «вельможно йди за край терпіння» і спроба самопізнання в межовій ситуації, що залишила нам велику кількість медитацій високого трагічного змісту, спонукуваних бажанням самопізнання в екстремальній ситуації між життям/смертю, як-от: «Зайду за край терпіння і ждання/і зазираю в себе, мов крізь шпарку…».

Життєвий і творчий шлях В. Стуса розгортається через модус минуле/майбутнє – як проекція сучасного. Саме такий антрополого-літературознавчий зріз поет означив рядками: «будучина писала навмання // своє сьогодні вкрадене». Він постійно відчував (і передчував) цю «відчиненість Вічного й Нового» (Ю. Липа), які поставали для нього аналогами. Саме тому прозвучало сакраментальне: «І зважитись померти – аби жить?..» Треба було ще пройти той шлях, означений дієсловом «зважитись». Саме він і постає шляхом пізнання людини (самого себе) у межовій ситуації. Віддаль, закладена в дієслові «зважитись», містить у собі процес витончування Стусового індивідуального часу. Він набирає в нього різних художніх  іпостасей, вимірюється і словом мовленим, і словом немовленим (так, віддаль/час вимірюється, зокрема, й такою комунікативною лексемою, як «здраствуй» – емоційним наповненням часопростору, і відчуттям «невимовленого зріднення»),  і пам’яттю, що хвора болем (де пам’ять про рідне постає виміром часопростору), і аркушем паперу, на якому залишились (або й не залишилися) поетові рядки: «На цілий аркуш видовжився день». Стусова медитативність розгортається «всередині враження миттєвості» (М. Мамардашвілі), а туга за домінантою вербальної самореалізації – потребою виповісти вголос, озвучити написане (читай – знайти читача/слухача/однодумця), тягар невимовленості («грудного болю білий грім»)  обертається своєрідною Стусівською поетикою недомовленого. Брак невимовленості підсвідомо втілюється в  один із його домінантних  образів із особливим смисловим навантаженням – образ гортані/горла. Він набуває особливої смислової вагомості: перед нами постає непрочитаний «гортанний Стус», який не зміг виповісти себе самого на повний голос. Експресивна риторика в даному контексті набуває статусу заповіту: «Літа блукань, надій і спроневіри /вкрай викривили горло голосне./О, будьте щирі, будьте тільки щирі,/бо лише так пізнаєте мене». «Щирі, ми пробудем завжди щирі,/ адже слід наш мати стереже» – переводить поет проблему щирості слововислову в онтологічну проблему роду й родоводу.

Шістдесятники (і В. Стус залишається тут ключовою постаттю) мали мужність «не зсудомлюватися», «не застигнути» (Ґ. Марсель). Натомість довкола них зсудомлюється, зіщулюється час, відбувається компенсація витончуваного часу за рахунок розширення простору. Можливість «привласнити» простір якось мірою можна здійснити навіть на межі, проте жодною мірою не можна «привласнити час» – і поет, гостро відчуваючи це, відпускає його від себе. І тут домінанта просторового наповнення художньої образної системи  наче перебирає на себе саму фактуру часу: час всотується простором, переплавляючись на сугестію відчуттів. Йдеться насправді про просторову  сугестизацію фактури часу. У В. Стуса сучасність постає як зміщене майбутнє («О скільки невідомих днів/лягло в моє майбутнє!»), яке через форму смерті (і «смертеіснування» як постжиття і передсмерть) розмикається в Абсолют. Тож обриси сучасного подаються в динаміці – як з вікна швидкого потяга, який мчить до кінцевої мети/зупинки. Свідомість прочитує ці знаки зв’язку між майбутнім/сучасним, тому такий активний у нього онейричний простір як своєрідне вікно в майбутнє.

Життя й творчість В. Стуса постають наче виклик/поєдинок героя з реальністю майбутнього, однак поєдинок, результат якого заздалегідь відомий і сприймається як неуникність, фатум. Натомість минуле – це завжди заякореність буття: «Все життя – неначе озирання/у минулий вік. Через плече…».  У модусі минуле – майбутнє час повертається до поета своєю замкнутістю – тобто сама свідомість замикає час у безвихідь: ««Недобутий час», що пече,/вогнем обмерзлу душу прошиває,/ він вимагає: «помолися ще»/вчорашньому, коли немає завтра,/ і за минулим вибудуй мости». Тому безнадія, за Ґ. Марселем, – це, в певному розумінні, усвідомлення замкнутого часу або, точніше, часу, що сприймається як тюрма – тоді як «надія проникає крізь час; тоді все відбувається так, ніби час, замість замикатися навкруг свідомості, дозволяє певним речам проходити крізь себе»: «Дивись, як ясно час твій почезає/ і як і мчить безчасся звіддаля». Однак саме надія заважає нам інтенсивно переживати теперішній момент, переносячи нас «у наступний, у завтра» (М. Мамардашвілі). Тому й зринали поетові рядки: «…Єси блажен/за те, що вже себе не воловодиш/надією котра не береже,/а більше губить. І віка збавляє./О чорне узбережжя спроневір!/Лише про що тошепчуть шерхлі губи?/ І що шукають очі проміж зір?». Не абсолютизуючи надію, не перебуваючи всередині неї, поет якраз інтенсивно переживав теперішній момент власної присутності. Таким чином надія виступає як психологічний механізм життя тут-і-тепер: «Потрібно власну межу віднайти,/аби відгородитися від світу/на простір смерті, і самоутрати,/і власної покути. Ось ти – тут,/і тут, і тільки тут, і ти – і тільки,/і всі громи на тебе хай падуть,/і спопелять тебе нехай всі блискавки,/ і в зашморги збіжаться всі шляхи./Отак шукати треба. Це – знайти, /аби вернути необхідну певність,/що все скінчиться разом. Задаремні,/бо всі уламки всі шматки і частки,/ що здалини до тебе засвітили,/аж хиже пекло в серці зайнялось». Проте, як свідчить медитативна поезія В. Стуса, саме надія позбавляє свободи, оскільки узалежнює людину майбутнім, прив’язуючи її до дня майбутнього. Свобода у Стусовому випадку ув’язнення могла стосуватися хіба свободи духовної незалежності, однак ця ж свобода оберталася тягарем відчуття фатуму.

Очевидно, у прагненні боротьби з ілюзіями, які він ототожнював з надією («Бо жодної з надій не маю в Бозі, // і порятунку жодного нема») і які вважав ознакою слабкості, ця надія все більше витончувалася, трансформуючись у трансцендентальне («мале // людське життя, хоч надією// довжу його у віки»), натомість у реальному житті поступаючись місцем фатуму. Тож фатум завойовував дедалі більше внутрішнього простору, маргіналізуючи це відчуття-в-собі екзистенціалу надії: «Усе росте довкола мене світ,/ і все маліє мій маленький простір,/ і все тужавіє, чорніє, твердне,/аж скоро спалахне  од чорноти/і мовчазної туги». Звідси – просторова розглибленість Стусового слова, намагання  подовжити простір образом, коли «просторить сон високий», розсунути межі фізичного існування за рахунок метафізики почуття – як домінантної ознаки його образно-філософської системи.

«Велич стоїцизму» (Ґ. Марсель), притаманна В. Стусові, виступає, проте, мірою героїзму, здатністю людини існувати «поза межами», але не намаганням довіритися життю як  подієвій процесуальності. «І тяжко навантажений собою,/гнітишся ти – собою, ким крило/правує всевельможно. Ось де окрай./І ось де чар п’янкого небуття/ Та ще на лезі самопрочування, / на пласі спогадів-передчуттів/блаженного кінця, котрий значили/іще до тебе. Коло. Спокій. Край./Самоприпинення. Стара чернетка,/прочитана і вздовж і впоперек…». Інтенціональність людини, замкненої на бутті «тут-і-тепер», шукає прориву в трансцендентальне. Тому вірш «гортанного Стуса» у такий момент майже завжди молитовно-пристрасний, відсерцевий, глибоко-інтимний і водночас одверто-відкритий, звернений до Іншого – того, хто має якщо не відгукнутися, пройнятися, то принаймні почути рефлексивного «самозамикання самосвідомості» – і цей горизонт очікування в його інтимно-відкритій формі надзвичайно важливий момент Стусового діалогу із собою і небом, що перегукується з творчістю поета-художника О. Заливахи, в якого здійняті догори руки – це і є символ індивідуального голосу людини, її розмови із Всевишнім. Така «спрямованість на» – вертикаль буття, заглиблена в  онтологічну таїну смерті, і витворює ту петлю замкнутого часу (безвиході), індивідуалізованого екзистенцією поета, яка є трансцендентально продуктивною і водночас замикається довкола долі поета знаком неминучості, безвиході, неуникності, кінця.  «…і кроками останнього предтечі/повернеться до тебе смерть твоя,/розгойдана, мов човен. Течія/ знесе і знак і витре яру тінь» – такими відчуттями приреченості  жив поет. Капітулювати, за Ґ. Марселем, це «не тільки прийняти ухвалений тобі вирок, а може навіть, і не прийняти його, і не визнати неминучим; це розгубитися перед цим вироком, перед цією неминучістю, це в глибині душі відмовитися залишатися самим собою («Усі шляхи від себе. Повертай / тепер назад, пізнавши окрай серця…», «Живи на віддалі од себе…» – у В. Стуса), це бути зачарованим ідеєю власної загибелі і фактично наперед передбачити цю загибель»: «…Та вже і смерть – тобі кохана,/ і смерть – неначе благовість»; «О Боже, як набридло жить! /Які благі були б прориви/у потойбіччя!»; «в благословенну ввійдеш смерть…». І навіть «накликання» трагічного кінця: «… і долі дай – та злої! злої! –// нехай донищує до пня!».

Людиною в такому випадку, за Ґ. Марселем, опановує гірка впевненість, що це передбачення-випробування не покине  її ніколи. «…В цій порожнечі смерті – твій зупин,/це смерть твоя, голодна існуванням./Живи ж у ній. Живи своїм конанням/і нескінченністю оцих хвилин, подоланий і винищений ними,/бо ти віднині їхній раб єси…» аж до того згасання, яке поет, власне, й передбачає. Але не як ліки, а як останній виплеск обурення: «І чую й я, що вже не сам – а жертва/себе самого, і сліпих бажань/піддатись вічній течії. Даремне./Доходь самообмежень. То – причал./Укритися. Сховатися. Втекти/у живосмерть. Не бачити. Не чути/І вирвати із серця тих мучителів, котрі катують душу сподіванням,/а жити не дають. І час минає,/а з ним життя». І хоча В. Стус намагається виборсатися з цієї «часової петлі», яка дедалі більше звужується (саме тому зродилися рядки до дружини: «Мені легше – взимі, без коротких літніх ілюзій – тепла і зелені» (9 лютого 1981), і глибинне нуртування поетичного слова: «Не здайся – веснам. Легше зимам/Не здатися. – Не здайсь весні»), така непозірна капітуляція як героїзм відбувалася, очевидно, на глибинному, внутрішньому рівні, тоді як назовні маніфестувалося «прямостояння» як спосіб розірвати це замкнене коло часу готично-вертикальним наповненням і «самособою-наповненням» як намаганням здолати «мертвий час», коли:  «Минуле не вернути/Сьогодні – /згибіло. Майбутнього – нема». Звісно, «зачаруванню» ідеєю власної смерті поет протиставляв «волю залишитися тим, ким я є» (Ґ. Марсель). Тому так багато в нього медитацій на тему «смертеіснування» й «життєсмерті». Однак, навіть попри мужність повсякчас доводити «самому собі реальність свого існування» (Ґ. Марсель), поет не міг упевнено «переступити» через цей фатум, на який долею заборонено «заплющувати очі»: «…За своє/ життя ти, як до себе звик – до смерті власної». Концептуалізуючи марселівський термін зачарування ідеєю власної загибелі,  його в’язнична поезія, безперечно, має метафізичний вимір, оскільки переводить профанне, буттєве наповнення життя у вищі сфери людського духа: «…Над цей тюремний мур, над цю журу// і над Софіївську дзвіницю зносить//мене мій дух..». «Душа, розколошкана в смертнім аркані високих наближень», знає більше, ніж суціль прагматичний розум – такий лейтмотив творчості екзистенційно вглибленого В. Стуса.

Висока здатність поета перевести непродуктивний, метафізичний екзистенціал безнадії (опозиційний до надії), кажучи словами Ґ. Марселя, як «гіпнотичного зачарування» в зразки поезії високого самозречення живилася відчуттям того, що він стане надбанням історії. І навіть фатум набирав у В. Стуса  окремого сенсу як філософії жертовності чину. Вибір долі між «цікавою мукою або нецікавим щастям» відбувався в контексті особистісної відповідальності. «Так уже бог поклав, що вдієш. Доля моя довершується, як стріла, що давно поминула апогей польоту свого лету. Це покладає свої обов’язки, а вони, ці обов’язки, усе зростають перед кінцем…» (з листа до дружини) – усвідомлював поет. У такій ситуації усвідомлення своєї високої місії самозречення відбувається також піднесення буднів до рівня свята,  пронизаного і гострим, високим болем, і язичницькою радістю, нестримним вітаїстичним переживанням. У випадку В. Стуса – хоч як би пафосно це звучало, – можемо говорити й про волю до безсмертя. С. Кримський зазначав, що завдяки особистісному самобудівництву людина може зробити так, щоб факт смерті виявився не кінцем, а вінцем життя, адже на рівні здобуття самодостатності вона кидає виклик небуттю, протиставляє нігілізмові, смерті креативність благодаті. Ось чому, пояснював він, у геніїв не буває передчасної смерті; їх творчість навіть при ранньому покиданні життя виглядає як завершена (хоча й зауважував, що таке враження потрібно розглядати як умовне). У розрізі долі, для якої, за словами В. Стуса,  «так тісно – на землі, доля, якій – часто-густо – просто немає місця на землі», любов до життя постає рівноцінною смерті – у її вищому онтологічному сенсі. Мотив свідомого жертовного самоспалення, виразно відчутний у поезії В. Стуса, дає підстави говорити про свідомий виклик небуттю  на рівні самодостатності особистості. Поет мав тверде переконання: «…ми ще повернемось// бодай –// ногами вперед,//але: не мертві,// але: не переможені,//але: безсмертні». Свідоме Стусове «самоспалення»  працювало на майбутнє, що в розрізі часу стало минулим, а для нас із вами – тимчасовим сучасним: «Отак і ти постанеш знов, поете,/з майбутнього високих благостинь…».  Адже, на його переконання,  «…доля –/ всепам’ятка, всечула, всевидюща – / нічого не забуде, не простить». Тож у площині долі національної доля окремого митця бачилася В. Стусом важливішою в контексті минулого: вибір особистої смерті заради безсмертя прозірливо передбачався як історичний урок, концентрація енергетичних згустків національної пам’яті, що передаватиметься  нащадкам – через самозречення окремої особистості. І тоді особистість виявляється «персонажем всесвітньої драми духу»  (С. Кримський), що перемагає тлін і прах небуття.