«Недобутий час» Василя Стуса: виміри прямостояння

 

 

Людмила ТАРНАШИНСЬКА,

доктор філологічних наук, професор, провідний науковий співробітник Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України

 

Продовження. Початок.

 

Оскільки українська інтелігенція в умовах тиску тоталітарних форм соціальної адаптації найгостріше відчувала суперечність між індивідуальною і соціальною самоідентифікацією, з уст В. Стуса  й зринуло гірке: «Сказитись легше, аніж буть собою…». В реальному житті, у «просторі несвободи» це психологічна реакція в ситуації, коли людина «зависала» між буттям/небуттям. Про такі моральні метаморфози, що висвітлюють справжнє обличчя людини в години випробувань, поет писав: «…Подоби – ось та признака і остання грань,/котрої краще не переступати,/аби лишитися вовіки вік/собою…». Зумівши подолати ілюзію множинності варіантів вибору, В. Стус сподобився на той єдиний варіант самоздійснення, який і виникає завдяки акту вибору.  Звідси – певна індивідуальна месійність,  помітна у самопозиціонуванні шістдесятників, особливо у В. Стуса. І саме за міру цієї самореалізації чи не(до)реалізації людина й несе особисту відповідальність перед своєю долею.Так проблема вибору розгортається у проблему власної самореалізації, духовного наповнення, радше, духовного розповнення людини, ще – випростування, як часто наголошує В. Стус. Цією темою він себе особливо катував: «Чом я не випростаюсь? Чом/свої не випростаю плечі,/не випростаю рук своїх, / не випростаю дум?».  Розв’язання цієї проблеми передбачає відповідну динаміку, окреслену поетом у поезії «Ессе homo!» досить самоствердно: «Ніяк не можу зросту я дійти, /І в зрості зупинитися несила… […] / Я виростав. З землі./І син землі,/Не можу зупинитись./Та й спинить/Мене ніхто не може. […] / Ніяк не можу/ Зросту я дійти,/Не можу вивірить/Свою натуру/Великою любов’ю. […] /Я виросту! Я піднесусь!».

Йдеться про сам процес Стусового «самособою-наповнення» як самопізнання й самовдосконалення, де моральні кореляти, насамперед гідність і честь, визначають міру самооцінки, почуття самоповаги. Само – звісно, від слова самотність, але також рівною мірою – і від слова самоутвердження. Тому такий потужний дискурс «самотворення» у творчості В. Стуса: акцентація на частці само у його дієслівних формах настільки виразна, що  можна говорити про окремий дискурс поетики самопобудови людини в його антропоцентричній парадигмі. «Само» як лексично окреслена територія самодостатнього «Я» розгортає різноіпостасні ідентифікаційні смисли самоактуалізації.  Так, у В. Стуса бути/бути собою – це не статичне тривання в бутті, а діалектичний процес «доростання» до самого себе – справжнього. Тому поет антропологізує буття, розгортаючи в своїй творчості цілий дискурс «самособою-наповнення», де акцентування на частці само, посилюючи антропоцентричність світобачення, вибудовує низку власних філософських актуалізацій і засвідчує цілком самостійний напрям екзистенційної філософічності. Як в особистій долі людини психологічне визначає напрям філософського розмислу, так у долі поета – специфіку його художньо-образних актуалізацій, систему художньо-стилістичних особливостей, яка у В. Стуса є дуже специфічною. Фіксуючи «сили якості, форми» (як-то самобутність, самоорганізація, самостояння, що не тільки набули в філософії ХХ ст. помітного значення, а й виявили і підкреслили специфіку її розвитку, означили певні повороти в філософському мисленні), частка само постає своєрідною антропоцентричною лексемою,  конструює специфічне світовідчуття і певним чином відцентровує художню свідомість В. Стуса. Він (і тільки він) розгортає низку форм-саморепрезентацій: самозамкнений, самоболю, самовтратою, самосмерть, самопізнання, самозагасання, самовигнання, самопочезання, самоуникання, самовороття, саморозсвітання, самоозирання тощо («летіти в сонмі самопочезань», «йдучи в самовигнання» і т. д.) – цей антропоцентричний ряд множиться до десятків і десятків подібних самохарактеристик, які помножують самі себе, а також включають у себе й антитези, що відображають гетерогенність людського Я.

Такий широкий спектр смислової саморепрезентації розгортається В. Стусом заради саморозуміння (самоусвідомлення), в якій (саморепрезентації) відбувається плинна самоідентифікація, адже реальна ідентичність особистості в процесі самопрезентації  не залишається незмінною: «Оце твоє народження нове – /в онові тіла і в онові духу».  Ця змінна величина самоідентифікації невипадкова, адже, як зазначав С. Кримський, право бути іншим визначається здатністю протистояти «загрозі поглинання особистості зовнішньою соціальністю». На цю особливість людської комунікації (адже «Один – тільки частка себе, /засушене зерня», і тільки в комунікативному просторі відбувається структурування особистості) й самоідентифікації  також досить переконливо вказав поет: «Коли ти спробуєш себе перервати, /а я спробую перервати себе – жодному з нас не вдасться/ бути одночасно собою/ і кимось іншим». І уточняв: «Завжди пробуєм доростати до себе/(одвічний егоїзм людського серця!),/ але ніхто не може подвоїтись». Тому він мав право на слова: «Спасибі, коли ти є ти, /що ти – це ти і ти…». Така темпорально рухлива саморепрезентація перекроює, переконструйовує структури свідомості – у випадку В. Стуса більшою мірою заради самостановлення, ніж публічного тиражування образу власного «Я», метою якого є забезпечення успішної соціальної взаємодії. В. Стусові, тривалий час замкненому в часопросторі в’язничної камери, йдеться про самопізнання, фіксацію внутрішніх відчуттів, оскільки його соціальне репресоване, відмежоване – воно актуалізується хіба через структури пам’яті наступних поколінь, що й передчував поет. «Отже, пізнати самого себе, і відшукати себе самого, і знайти людину – одне і те ж» – ця філософська формула В. Сковороди, втілена в максимі «пізнай себе»,  набирає у долі В. Стуса граничної гостроти: «Тепер себе – пізнаєш по біді? /По сивій голові – тепер пізнаєш?/ Не в себе. Ти від себе – повертаєш..», тож невипадково в нього зринає: «…десь, може, промайне, мов тінь утекла,/ ти – справжній…».

В. Стус повсякчас стверджував себе в межових умовах вибору. Звідси – сугестія самоствердження у площині пошуку самоідентифікації: «І сто подоб нуртується. Душа/струмує, мов осіння чорна хвиля. Хоч де ти? Хто ти? Що ти? Сам не знаєш/ і в ста відбитках образ пізнаєш» – часто як відчуття себе Іншим, могутнім і нездоланним, коли ти – «Подвоєний, потроєний, посотий…» І – «Вже не знайтись межі поразк, //хоч сто мене в мені…». Пізніше В. Стус розгортав це бути/бути собою до крайніх, межових відчуттів: «Гориш? Гори! Хай полум’я, мов птаство, / щебече по тобі і палахкоче, / […] і повнить душу гомоном останнім,/передкінцевим щебетанням бід». В умовах межової ситуації поет відходить від риторики самоствердження й поринає в безодню самопізнання, екзистенційних вглиблень: «Як вибухнути, щоб горіть?/Як прохопитись чорнокриллям/під сонцем божевільно-білим?/Як бути? Як знебуть? Як жить?» (вірш «Біля гірського вогнища», датований ХІ. 1963, коли почала згортатися хрущовська «відлига»). Так гамлетівське межове «Бути чи не бути?», експресивно означене у В. Стуса гайдеґґерівським: «Як вибухнути, щоб горіть?»,  містить і однозначно заявлену ним відповідь: «…Вдатися до втечі?/ Стежину власну, ніби дріт, згорнуть?/Ні. Вистояти. Вистояти. Ні – стояти. Тільки тут…» або ще більш ствердне: «Де не стоятиму – вистою».

З прагнення подолати рубіж «неможливого» і постає сугестована медитативість, особливо виразна, сказати б, улюблена апеляція до «антропології числа» (Вяч. Іванов), особливо до числа «сто» – як намагання стократно помножити, посилити свої сили. Вона є багатогранною трансформацією від поняття «століття»: «Стоїть твій муж  – опроти ста століть,//де й нам опроти ста століть стояти»; «Єси ти сам – з собою врівень,//один на сотні поколінь». Пізнаючи гостроту життя, поет фактично розгортає парадигму власного виміру поколіннями – і часу, й людської екзистенції, надзвичайно активно антропологізуючи число сто: «Який далекий ти! Крізь сто ночей,//народжених, неначе покоління – Одна від одної, крізь сто зажур//у безбереге забуття дивлюся…»; «Єси ти сам – з собою врівень, / один на сотні поколінь»; «…один як перст стою себе супроти / (супроти себе сам стою супроти)». Так само стократно сугестуються й почуття: «постань, душе моя столюта!» та ін. Тому така посилена концентрація на числівнику сто як яскравій функціональній смислотвірній лексемі («Сто чорних тіней довжаться, ростуть…», «Сто років, як сконала Січ…» «Сто твоїх конань, твоїх народжень…», «Сто спроневір…», «Летять на мене сто людських жалів…», «і остудило душу сто вітрів» і т. д.), що не тільки багатократно повторюється у його віршах, творячи певну гіперболізацію почуття, а й спричиняє використання дієслівних форм, до складу яких входить частка сто: стояти, вистояти тощо. Це світовідчуття і, як результат, поетичний прийом відсилають до поняття стоїцизму, апологетами якого були послідовники філософської школи Стої (звідси й Стусова віра у Провидіння, а відтак і велика доля фаталізму). Така категоріальна сугестія, де антропологія числа є ніби «метафізичною фігурою» (Фреге), створює той метафізичний простір присутності буття, яке надзвичайно важливе для поета, котрий перебуває в межовій ситуації.

Тому він апелює до розширення цього метафізичного простору і з допомогою символіки дзеркала (зокрема, вірш «Сто дзеркал спрямовано на мене»), вдаючись до складної системи дзеркальних відображень, які вступають у гру двійників між собою, творячи множинність простору. Такі стилістичні прийоми забезпечують поезії В. Стуса особливий сугестивний ритм, творять різні лексико-смислові конотації. Поет не просто змушений був постійно репресувати свої людські почуття, замикаючи їх у «квадратуру кола», а – більше того, свідомо  репресував «бажання другого порядку» (Г. Франфурт) – як саме бажання бажати: «Тільки так:/вияви – самострати./Кам’яній. Кам’яній. Кам’яній./ Тільки твердь знає самозбереження». Подібні конфліктні процеси створювали свідомісну напругу, що спонукало ґраничне самозамикання на структурі Я. Проте, й вона має свій часопросторовий вимір, окреслений відповідною символікою. У поетичній палітрі поета  вирізняються не тільки символи кола, округлості (як макрокосму), а й квадрата (мікрокосму, що ототожнюється з тюремним простором). Вони розітнуті вертикаллю, яка символізує потужний процес самоактуалізації – власне,  саме наголос на прямостоянні й інспірує цю вертикаль. «…і зважитись боротися, щоб жити, / і зважитись померти, аби жить?» – такий метафізичний простір свободи як вибору між життям/смертю окреслив В. Стус. І тут уже опозиція або/або (як вибір між «крайніми точками – життям/смертю)  «вирівнюється» у глибинній вірі повернення після загибелі – бодай у людській пам’яті…

Ситуація радикального вибору ставить людину на межу можливого/неможливого – за останнім часто або припинення фізичного існування або духовна смерть: людина фактично «зависає» між життям /смертю – цей стан В. Стус означує  «як життєіснування й життєсмерть». «І де ти є? І де ти тільки є? /Отут, у твані звільненого світу?/ Чи там – ізвідки йдеш? Чи там, ізвідки/тобі немає більше вороття?» – стояв перед невідомістю поет, доводячи до крайньої межі поняття морального/аморального. М. Мамардашвілі називає це ситуаціями «інтелектуальної або моральної надлишковості», які  часто оприявнювалися в топології життєвого шляху шістдесятників, викликаючи суперечність між моральним вибором і можливістю інтелектуальної самореалізації. «І все це – форми іспитів» – констатував поет. Екстремальна/межова (експериментальна – за М. Мамардашвілі) ситуація особливим чином просвітлює глибоко екзистенційну, самозаглиблену творчість В. Стуса: «Це окрай твого існування. Край/твоєї віри, мов поріг шалений/над безгомінням вічного добра/самоутрати». Переживаючи вихід «екзистенції за свої межі» (Н. Хамітов), він постійно медитував над метаграничністю буття, розгортаючи простори протистояння: «Приснилося, немов твоя межва/геть навпіл душу всю промежувала/і те, що не жило, а доживало, /раптово народила з-під ножа…». Стусова межова ситуація постає фактично як ситуація без вибору, як постситуація, коли людина йде до кінця «у дикім передсмертному одчаї»: «…Втекти //у  живосмерть. Не бачити. Не чути//і вирвати із серця тих мучителів,//котрі катують душу сподіваням,//а жити не дають…».

Межова ситуація насамперед виявляє глибину віри і прочитується як «вір ієрогліфи», а також актуалізує почуття провини (насамперед перед рідними, яких також поставлено у ситуацію вибору – ця тема особливо виразна в творчості В. Стуса), внутрішню боротьбу як  глибоко тамований страх перед смертю. Народження поетики В. Стуса з межового стану, зависання між небом/землею витворює такі ключові смислові маркери, як межа, окрай/край тощо, що ставить на «край душі»: «Оце і є бажаний край душі, /з якого вільно бачити крайсвіту,/вже й за крайсебе можеш зазирнути/і прихилити моторошну суть/буття вселенського, де тьма і тьмуща/прорізана прожекторами дум/ (волінь охлялих). Ось де місце злету/ або падіння. Бо, відгородившись,/ ми розгороджуємося навіки,/щоб вільне серце випурхнуло птахом,/що другого народження діждав/і став над світом. Ось він, край душі». Поет, розіпнутий між двома точками відліку вічності – тими, що позаду й попереду людини, катується відчуттям невідомості: «Щось треба зрозуміти – не збагну. / Що саме – але треба зрозуміти/ і вирватися з пекла, що відколи/ в твоїй душі зотлілій зайнялось…».

Вибір і свобода тісно корелюють із ситуацією бунту. Свою специфіку має бунт в умовах ув’язнення. У  В. Стуса «оптимізм антисвіту» (застиглість, де  антисвіт – аналог відмерлості, пекла, потойбіччя) не міг викристалізовуватися з певної достатньої відстані, яка б згармонізувала трагос пережиття – він шукав точку опертя в собі, культивуючи концентрацію-в-собі. Однак при цьому домінував (попри терпіння: «Триматися на тому, що все – стерпне. Навіть смерть із-за рогу» – з листа до дружини) внутрішній бунт, мало сумісний з терпінням, який перемагав «прострацію покор». Суть зосередженості «себе на собі», за Ґ. Марселем, криється в певному нетерпінні, а нетерпіння суть іпостась бунту (коли відпускається «пружина узвичаєних терпінь»), отже, бунт постає як самозаглиблення/самособою-наповнення, оскільки  почуття збунтованості переповнює всю сутність людини, вона вимушено підкоряється цій внутрішній силі, диктату «збунтованої іпостасі», все інше марґіналізується, поступаючись силі цього заперечення.Однак внутрішній бунт, бунт словом обертається зрештою упокореністю долі: «…вже остання лопнула струна,/вкрай напнута сподіванням. Досить:/бо немає стерпу. Твій кінець/умовляє, научає, просить – /згинь, коли спромога». Земний низ (житейські випробування) перетворюється на сферу сакральну, де саме терпіння («пониззя безодні, /цей наверх /наверх терпіння») набуває статусу сакрального. Та попри намагання тримати себе в покорі терпіння, сам процес терпіння як глибинне екзистенціальне поняття більшою мірою стосувалося (точніше, пристосовувалося) думки про ймовірність (як неминучість) смерті, ніж терпіння як прийняття такої нереальної реальності – попри те навіть, що в душі звучало: «…таємної тримайся муки і так існуй, бо це – життя». Тут терпіння  виявилося несумісним з надією у лоні бунту, якому внутрішньо був підпорядкований В. Стус. Це видно і з Бого-осяжних віршів, де народження Бога «в-мені» постає як іпостась бунту, узлагоджена прийняттям фатуму: «А понад нами – божевільне небо,/і божевільним богам я молюсь,/і так кажу: не вами, а за вами/на вічність ближче, по краю світів/ ми разом поєднаємось серцями». Інше – Є. Сверстюк. Його екзистенційну ситуацію можна окреслити  музичним терміном психологічної синкопи, коли акцент зміщується з сильної долі такту (смерті) на слабку – надію. Очевидно, це можна пояснити релігійністю, закладеною ще в дитячому віці батьками, тоді як В. Стус осягав «свого Бога» як обшир вищого духа в процесі внутрішнього протиборства: сильної сторони власного Я зі слабкою.

 

Закінчення в наступному числі.