Іван ПРОКОФ’ЄВ,
кандидат філологічних наук, доцент,
член НСПУ
Ювілей видатного письменника може стати не лише приводом для осмислення мистецьких здобутків і втрат окремої творчої особистості, а й приводом для осягнення різних явищ та особливостей літературного процесу на певному етапі, інколи – навіть імпульсом для спроб осягнення стану тієї чи іншої національної літератури загалом. Напевне, непогано, коли так стається.
Сходження на 80-річний рубіж Володимира Базилевського – з таких подій. У періодиці опубліковано кілька розвідок, у яких помітні вищезазначені дослідницькі інтенції. Зокрема – стаття І. Дзюби «Полинові меди Володимира Базилевського» («УЛГ», №№ 17, 18, 19, 20 за 2017 р.) і стаття М. Жулинського «Коли душа розпускається словом, або Що відчуває поет у володіннях Протея» («ЛУ» № 30 від 3 серпня 2017 р.).
Не будемо особливо наголошувати на відомому: В. Базилевський – один із лідерів сучасного мистецького руху в Україні, видатний письменник і мислитель. Передовсім про це і йдеться в опублікованих ювілейних матеріалах.
Посутні міркування критиків, зокрема академіка І. Дзюби, разом з тим, містять проміж себе такі думки і зауваги, котрі викликають, як мінімум, здивування, а подекуди й – незгоду.
Іван Михайлович зі знанням справи, глибоко висвітлює домінантні мотиви, світоглядні і поетичні ідеї письменника, художній рівень його творів, схвально і високо їх оцінює. Але є в дискурсі В. Базилевського і таке, що пробуджує у критика несприйняття, іронічний, а то й саркастичний спротив. І. Дзюба, зокрема, зазначає: «У «Віварії» ще більше, ніж у «Вертепі», оскаржень епохи, доби, віку, часу, – і вони пристрасніші, можна було б сказати: дошкульніші. Але для кого: для якоїсь уявної світової совісті? Чи для нас із вами?».
Уже тут варто звернути увагу на риторичний виверт критика, бо далі він весь час постулює думку про «невиправданий риторизм» оскарження у творах В. Базилевського. Виникає запитання: а чому оскарження так-таки не «для нас з вами»? Чому не можна оскаржувати те, що маємо з нашої ж і не нашої волі, волі простих смертних і еліти, до якої й Ви, Іване Михайловичу, щоб хто не казав, належите?
Академік І. Дзюба далі нам пояснює, що на оскарження зла, страхітливої руйнації душі людської треба мати моральне право. А самі рефлексії окраденої, зневаженої душі трактує як «тухлі викиди розчарувань» («УЛГ» від 8 вересня 2017 р. с. 16): «…нині наша поезія в багатьох випадках перейнялася крайньою національно-самовикривальною риторикою немовби (як може здатися) в дусі Євгена Маланюка. Але не забуваймо, що Маланюк картає Україну як той, хто воював за неї, зазнав поразки в бою і, опинившись у вигнанні, живе нею, не уявляючи собі іншої Вітчизни… Нинішній український поет, живучи в Україні, має незрівнянно більші можливості говорити з нею і незрівнянно ширше коло точок зіткнення ( в тому числі й больових точок) з її реальностями. Це, мабуть, важливіше для сучасної поезії, ніж перейняти викривальний тон Євгена Маланюка. Що, зрештою, й неможливо: вистражданість не позичається. Вона може бути лише своєю. Отже, й інакшою» (там само).
Через кілька абзаців академік пише: «Зізнаюся: я не звик до такого тону розмови (знову акцент на тон розмови – І.П.) про народ, про людину з народу». Ох, це ховання за плечі народу! Та скільки разів і з яким сарказмом гнівався Іван Михайлович на таке «народництво» – бо ж упродовж кількох десятиліть «від імені народу знищували народ». І ось: «Я ще не вийшов з полону дитячої пам’яті (!) та шкільних (!) сентиментально-народницьких уявлень і, мабуть, ніколи вже не вийду. Але тут же ловлю себе на подвійних стандартах…» (там само).
Іване Михайловичу, хтозна, треба чи не треба виходити з полону дитячої пам’яті, а от на вулицю (якщо вже ловите себе на подвійних стандартах) із затишної квартири вийти, напевно, варто. І навіть треба. Бодай для того, щоб почути, як, наче м’ячиками гравці у пінг-понг, перекидаються диким словесним брудом, матами-перематами начитані і не начитані у сфері укрсучліту юні, з дозволу сказати, мами, котячи в дитячих візочках своє і наше майбутнє… Щоб відчути больові точки реальності. В дії. І знавісніле хамство, і рабську психологію… І перейнятися. Як В. Базилевський. Бо ж, даруйте, що нагадую хрестоматійне: «Не поет, хто забуває про страшні народні рани…» (Леся Українка).
А то виходить, що І. Дзюба вслід за пройдисвітами когось переконує, що народ «во всі часи мудрий»: обрав же Януковича, Черновецького, ще й сотні їм подібних нардепів; зрештою, не заперечував, коли й І. Дзюбу на академіка обирали. То як же, виходить, можна нарікати на народ? Спробуйте лишень. Народ завжди був і має бути в пошані… на словах. А на ділі?.. Ось і гадаймо собі, звідки беруться фарисеї…
Що ж до того, що «важливіше для сучасної поезії», то, напевно, варто було б провести окрему розмову в періодиці, бо на те ж – літературна критика. А тут лише хотілося б з’ясувати, чому, кажучи словами І. Дзюби, «спосіб розмови з читачем» одних поетів його влаштовує, а інших – ні, а ще – роздивитися естетичну основу його оцінки літературного твору.
Особливо різкий спротив у Івана Михайловича викликав вірш В. Базилевського «Декларація» – аж до зневажливого тону і їдкого насміхання. Цікаво, що академік М. Жулинський у цьому творі не тільки не відчув вдаваного патосу, фальшивих нот, а навпаки – високо його оцінив, зазначаючи: «Поетів біль і гнів викликаний тим, що його народ «вдарився в лежу, в безпам’ять, в безтям’я, в солодку олжу».
То що ж маємо? Два академіки – дві різні оцінки… А якщо академіків більше?..
Вірш, про який йдеться, було написано 13 грудня 2012 року, а вперше надруковано в «Літературній Україні» 7 березня 2013 року, тобто в час, коли «януковичівщина» і рабські інтенції в масах наближалися до свого піку. Ось текст цього твору:
ДЕКЛАРАЦІЯ
Я єсть народ…
П. Тичина
Я – ворог народу, що вдарився в лежу,
в безпам’ять,
в безтям’я,
в солодку олжу.
Народу, який самохіть, як одежу,
міня свою мову на мову чужу.
Народу, що смика його за вуздечку
й сідла, мов коня, кочівний верховод.
Народу, який продається за гречку,
бо й сам собі кат і коваль несвобод.
Я ворог народу, що досі не знає,
що є другорядне, а що – головне.
Я – ворог народу, який обтинає
себе, як Прокруст. Розстріляйте мене.
І. Дзюба пише: «Знову і знову, із збірки в збірку, лунають інвективи смердам, народу, нації. Хоч і знаєш, у які роки це написано, все-таки залишається враження перебору».
А де, на якому ґрунті зродилося це враження? У селі, де більшість хат пустує? На вечірній вулиці провінційного міста, де тиняється причмелена безробітна молодь? Чи у значно комфортнішій сфері – квартирі академіка, Героя України, котрий і близько не відає, що, скажімо, відбувається останнім часом у зонах «децентралізації», на виборах голів територіальних громад…
То звідки «враження перебору»? І хто визначає міру «набору»?
Однак лише «враженням» академік не обмежився. Він вдався до аналогій, аналогій найнижчого ґатунку; щодо слів «Розстріляйте мене!» саркастично зазначаючи: «Прохання ще риторичніше, ніж прохання Олесика Довгого позбавити його парламентської недоторканності».
Не вірить. От не вірить академік поетові В. Базилевському і все тут. Хоч би що – не вірить (Хома теж не вірив). Хоча про трагедію мислителя і митця начуваний не менше нас з вами. А ми таки згадаймо Фауста, Мартіна Ідена, Жан-Крістофа. Не забудьмо і Леверкюна, Жан-Батіста Ґренуя. Не для аналогії, а для глибшого розуміння проблеми. Вона – не лише в ущербності індивідуалізму. Вона – в парадоксальності екзистенції. Сходження на вершини духа, попри найщиріші і найістинніші прагнення любити, як Христос, любити ближнього (хоч той обріс коростою гріхів), неминуче ставить митця в опозицію до тих, хто бабрається в болоті (духовнім). І ця опозиційність, яка критику видається «вивищенням над усіма і усім», це з болем у серці картання (до нього вдається не лише В. Базилевський, а й багато інших, совісних і чесних) є останнім засобом впливу на одурених, знелюднених і ницих, виявом справжньої любові до тих, хто загруз у багні. Бо коли кінь провалюється у твань, то лагідне погладжування його гриви чи звіряння в сердечній прихильності не допоможуть. Потрібні рішучі ривки усього його захлюсканого, закаляного тіла. І коня – б’ють. Так, так – б’ють. Зціпивши зуби від болю і жалю. Щоб урятувати. А коли вже вдасться вирвати горопаху з біди, то задрипаного чи вже умитого погладжують, може, навіть цілують. Разом з ним втішаються порятунком. І кінь на рятівника образи не має.
Проблема тут у тому, що Іван Михайлович – інший. Не такий, як В. Базилевський. І. Дзюба не вірить у щирість слів поета про готовність умерти, бути закатованим натовпом, якщо вже не вдається пробудити у ньому іскру Божу. Не вірить з простої причини – сам не готовий до такого. А В. Базилевський готовий. Він не стає в месіанську позу. Йому болить. Так болить, що й смерть не страшна. Крізь цей біль і цей вогонь проходили великі. Від Джордано Бруно – до Олекси Гірника. А малі, хоч думають, що вони гіганти, крізь справжнє полум’я не проходили… Чомусь обминуло воно їх. А В. Стуса, Є. Сверстюка, М. Руденка не обминуло. І справа таки не в еміграційності, а в резерваційності. Проти неї і Т. Шевченко, і Є. Маланюк, і В. Стус, і сам І. Дзюба у свій час повставали. Підіймали голос проти духовного скніння, духовного рабства, загрози духовної смерті українства в той час, коли ситуація в більшості сфер суспільного життя була значно ліпшою від теперішньої. Чому ж нині, коли ця загроза настільки явна, коли нація розпорошується і вимирає, І. Дзюба у слові оскарження (а звернене воно не тільки до народу, а й до еліти, влади) В. Базилевському відмовляє?
Лукаво-іронічне зіставлення видатного письменника, мислителя з маргінальним тимчасовиком явно випадає з русла серйозної і об’єктивної літературної критики і, що очевидно, викликане спокусою якомога болючіше дошкулити, принизити (та ще й у ювілейній статті) людину, котра, як і Ліна Костенко, відмовляється від звань, нагород, фальшивих пошанувань, бо наділена інстинктом істини. В цьому випадку залишається лише знову і знову дивуватися: до чого ж ти химерна, людська природо! Здвоєний образ храму і болота під ним із голдінгівського «Шпиля», напевне, не найвичерпніший у спробі висвітлення твоєї суті…
Сказане вище нами про творчість В. Базилевського аж ніяк не означає бажання вивести його з-під прицілу прискіпливої літературної критики. Він – не безгрішний геній. У ним завершеному є й недовершене. Він – людина, як і всі. Але й не зовсім, як усі. Бо його душа – живий оголений нерв. На нього замкнуто струм високої напруги. Тому трепет цього нерва викликає «враження перебору» у тих, хто в «недоборі», хто не відчуває напруги, яка виповнила суспільство.
Спотикачем для літературної критики було і залишається питання критеріїв оцінки літературного твору. Суб’єктивність підходів до об’єкта уваги в цій справі неминуча. Однак проблема в тому, що інколи ці підходи розмиті настільки, що в рецепції читачів розмивається парсуна критика, його дискурс втрачає внутрішню цілісність.
Спроба зрозуміти естетичну позицію І. Дзюби привела нас до ще однієї його статті, а також до факту якщо й не толерантного ставлення до явищ контркультури, то принаймні їх непомічання (хоча інколи він їх згадує).
Стаття «Читаючи власне серце» («ЛУ» за 28 вересня, 5 жовтня 2017 р.) має підзаголовок: «З боргів давніх і новонабуваних». Цікаво: що мав на увазі автор? Що літературна критика заборгувала поетові? Чи те, що сам І. Дзюба – давній і невиправно-безнадійний боржник (в якій сфері?) поета Миколи Рачука – зазначеною публікацією пробує скоротити свої борги? Наслідуючи «літературнокритичні» прийоми академіка, тут можна було б наіронізувати сміттєзвалище на кшталт Грибовицького. До речі, під його завалами загинула людина (газетою не лише муху, а й людину вбити можна)… А чого вартий випад на адресу ще одного видатного поета, котрого І. Дзюба у вірші В. Базилевського начебто не впізнав, хоча колись у журналі «Січ» (№ 2 за 1992 р., с. 33 – 37) захоплено писав про нього! Тепер про покійного висловився так: «Попри очевидне шахрайство з паспортними даними, він таки продерся в якісь небесі…». Якщо Іван Михайлович каже, що не звик до осудливого тону розмови з читачем про народ, то як тоді сприймати вищенаведений пасаж у бік покійного поета? Як жарт? Тут зневажливий тон допустимий? Якби йшлося в такому тоні про якогось «аксакала»-ровесника І. Дзюби, котрий ще на цьому березі, то якось це ще можна було б зрозуміти. А якщо душа вже на тому світі?.. Ось помер нещодавно академік-літературознавець, літературний критик В. Дончик (земля йому пухом, царство небесне його душі і наша добра пам’ять), то що – будемо кпинити?
Поезію М. Рачука Іван Михайлович розглядає як серйозне мистецьке явище, виявляючи свої літературно-критичні симпатії. Вони схиляються саме до такого способу спілкування з читачем – через стишену розмову з самим собою, з власною душею, в стилі камерного самозаглиблення. Мова йде про «містерійні мандри самопізнання», «самопізнавчі марення», котрі, як зазначає академік, разом з іншими чинниками викликані ще й соціальними обставинами.
«Дорожних вказівників» у статті «Читаючи власне серце» немає, але деякі намагнічені орієнтири відчутні: якщо дошкуляє зовнішній чинник, соціальні обставини, то їхній вплив має бути всмоктаний терплячим внутрішнім єством. І поетові тоді залишається лише фіксувати «самопізнавчі марення». Очевидно, на думку критика, саме так має народжуватися «чиста поезія», без надмірного соціологізування, рафіновано-дистильована. Бо ж соціальне – предмет соціології.
Хоча й соціальному серед іншого змісту в літературному творі бути присутнім статтею дозволяється. І. Дзюба зазначає: «З глибини самоти» (назва вірша) бачаться й гостро відчуваються дискомфорти суспільного життя…». Але ж у віршах М. Рачука вони втоплені у «містерійних мандрах самоти», у «самопізнавчих мареннях». При цьому відчувається намагання (і це імпонує критикові) тверезе сприйняття дійсності підмінити рецепцією марень, які є нібито самопізнавчими. Отже тиск соціальних обставин спричиняє дифузію у сприйнятті дійсності. Внаслідок дифузії у глибинах підсвідомості народжуються «самопізнавчі марення». А коли ще й постулюється думка про «стратегічну гріховність людини», на яку грізно вказує академік, то що ж тоді виходить?
Людино, ти грішна. Причина лише в тобі. Пізнавай себе. Змирися. Переливай у слова «самопізнавчі марення» (плід дифузій, що є наслідком соціальних обставин) і тоді ти – поет. А твої хворобливі марення, зафіксовані в слові, – мистецтво…(?!) Хіба це не вияв одного з видів підмін, про які й говорить з таким болем В. Базилевський?
Вдивіться в статтю «Читаючи власне серце» і побачите, як довго і натужно її автор намагається вилущити зі шкаралущі текстів, які аналізує, бодай якесь образне зерно. Здається: ось-ось намацає і явить читачеві променисту перлину художнього відкриття. Читаєш-чекаєш, а її нема й нема.
Ми далекі від наміру без всебічного ознайомлення з творчим набутком М. Рачука гудити пошуки митця та їх результати. Щось підказує, що у поета є добротні, художньо інформативні вірші. Але ж критик їх не знайшов, не переконав нас у їх мистецькій цінності. Поетичного зворушення в його душі не відбувається і читачеві не передається. Чому?
Врешті критик втомлюється і видає «на гора» зізнання: «Я заплутався…».
А на початку статті І. Дзюба зазначає: «Крім імен, які удостоїлись уваги суспільства або принаймні літературної громадськості, є немало таких, що роками й десятиліттями перебувають у тіні. Ті з них, хто крім таланту, сподобився ще й Божого дару тіневитривалості, вперто розробляють свій антрацитовий пласт і здобувають чорне золото, що рано чи пізно знаходить або знайде попит». Та чи можна в це вірити? Вірити, що відкинуте в затінок стане колись набутком спраглих. Скільки їх буде, тих спраглих? Про попит якого масштабу йдеться? Адже герметично-камерне апріорі не може бути сприйняте багатьма. А на те, що піддає спробі герменевтичного потрактування І. Дзюба у статті «Читаючи власне серце» (навіщо лиш обманювати читача?), і поготів попиту не буде, бо воно незрозуміле навіть для самого Івана Михайловича, в чому він тут таки зізнається. Крім того, академік повинен пам’ятати свою статтю в «ЛУ» від 25 січня 2001 р. Уже її заголовком вслід за Ґадамером автор стверджував: «…розуміння вище і ширше за метод…». Але ж трапляється зашифровування змісту й до крайніх ступенів. Наразі маємо саме такий випадок. Тому Іван Михайлович змушений визнати: «Правду кажучи, я заплутався в цій не то діалектиці, не то софістиці дзеркал, віддзеркалень, роздзеркалень, придзеркалень, удзеркалень, передзеркалень, задзеркалень, недодзеркалень тощо…» («ЛУ» від 28 вересня 2017 р.).
А на початку статті (це уже цитувалось) йдеться про «Божий дар тіневитривалості». «А це іще що за химера?» – на якийсь час задаємось запитанням. І доходимо розуміння. За І. Дзюбою, це особливого роду чеснота. Загнали в тінь економіку – будь витривалим. Чорна тінь корупції – будь витривалим. Класиків літератури – у тінь (тиражі мізерні, ціни захмарні) – будь витривалим. В. Базилевський? Навести ретуш. Накинути тінь. І…– будь витривалим. Бо це – Божий дар…(?).
Іван Михайлович частину написаного М. Рачуком трактує, як «не то діалектику, не то софістику». А що пропонує читачеві сам?..
м. Кам’янець-Подільський
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал