“Накидала на страх маску жарту”

 

 

(до 100-річчя Зузанни Ґінчанки)

 

Ярослав ПОЛІЩУК

 

«Від початку була собою»

Їй було суджено прожити тільки 27 років, та й ті були сповнені тривог, надій, розчарувань і відчаю. Проте вона навчилась долати той відчай, що переслідував як фатум, – відкритою вдачею, щирою усмішкою, а то й гіркою самоіронією. Коли нічого не можна було змінити, намагалася хоча б зберегти умовну рівновагу. Талановита поетка, ерудована співрозмовниця, цінована в мистецькому товаристві, вона захоплювала своєю особою багатьох – настільки, що навіть десятиліття по її смерті вони зберігали той яскравий образ, ніби особливий дар долі. Такою була Зузанна Ґінчанка – польська поетка єврейського походження, відома в літературно-мистецьких колах 30-х та початку 40-х років. Її належність до польської культури була предметом свідомого вибору. А от органічні зв’язки з Україною були вибором долі, адже їй довелося народитися й прожити свій короткий вік на нашій землі. Місця, які стали координатами її біографії – це Київ, Рівне, Львів.

Зузанна була винятковою в багатьох смислах постаттю. Відтак і до сьогодні привертає увагу своєю неординарністю – як поетка, творча особистість, жінка, подруга. А рання й трагічна загибель назавше надала цій постаті ореол мучеництва й самопосвяти. Власне у березні нинішнього року минає 100 років від дня її народження. Найвища пора, аби й нам пом’янути поетку, тим паче, що в Україні вона майже цілком не відома.

Доля цієї людини загубилася у воєнному лихолітті. А її національно-культурна ідентичність не відповідала радянській кон’юнктурі, що визначила на тривалий час наш культурний канон. Поетка, знана завдяки своєму псевдоніму, вона запам’яталася сучасникам веселою, неповторною вдачею, вражаючою східною красою (недаремно сучасники порівнювали її з біблійними красунями) та яскравим молодим талантом. І стала легендою, адже трагічно загинула у віці, в якому справжнє життя лише починається і в якому її поетична муза тільки обіцяла великі здобутки в майбутньому. Попри це, вона вповні розділила жахливу долю свого народу, ставши однією з багатомільйонних жертв Голокосту. А символічне повернення Ґінчанки відбувається вже за іншої епохи, коли її твори стали вражаючим свідченням трагічної доби.

Зузанна Ґінчанка – це літературне псевдо людини, що була відома за документами як Сара Поліна Ґінцбурґ (1917-1944). Народилася в Києві в буремний революційний час. Батьки тікали з міста й зупинились у Рівному, яке після Ризького миру опинилось у складі Польщі. Там Сара й провела дитинство та юність. Так сталося, що її батьки розлучились та емігрували на Захід. Вихованням дівчинки займалась бабуся, що утримувала аптечний склад і кілька житлових кімнат у двоповерховому будинку в центрі міста. У Рівному Сара здобувала освіту, закінчила польську гімназію, у стінах якої, до речі, почала писати вірші й публікуватись. Ї ліричний голос був свіжим та оригінальним, чим і звернув на себе увагу знаних поцінувачів доброї поезії. А мотиви юної авторки – традиційні. Як і більшість ровесників, вона творила хвалу життю, тішилася з його дарів та оспівувала сонцесяйні дива природи. Як-от, у дебютному вірші «Вакаційна учта», написаному пером чотирнадцятирічної дівчини та опублікованому в шкільній газетці польської гімназії імені Тадеуша Костюшка в Рівному 1931 року:

 

П’ю зі жбану чисте небо, піну хмар –

очами в просинь;

Кельнер-літо на підносі сонця диню ось підносить.

Угризаюся зубами в ябка днів ясних, червоних

І ховаю в кошик серця шкірки згадок забобонно.

 

Літературний успіх прийшов у 1934 році, коли несподівано її вірш здобув перемогу на конкурсі варшавського журналу «Літературні новини» («Wiadomości Lіterackie»). По завершенні навчання юна поетка поїхала до Варшави, де вступила до університету на педагогічні студії. Були то непрості 30-і, коли в Польщі наростала хвиля побутового антисемітизму й ксенофобії, що їх гіркоту вона цілком зазнала на собі: дівчині-сироті непросто було потрапити в тогочасний культурний бомонд. Через своє етнічне походження дівчина не могла повноцінно навчатися в університеті. Вона з головою поринула в літературну й громадську роботу, хоча й там час від часу зазнавала принижень та дискримінації, почуваючи себе чорною вівцею, без вини винуватою. Однак це були тільки перші удари фатальної долі, якої довелося зазнати.

За кілька років варшавського життя Зузанна здобула авторитет у літературно-культурному середовищі передвоєнної Польщі. Захоплювались її красою й дотепністю провідні поети й прозаїки, серед них – Юліан Тувім (саме він відкрив її талант для широкої публіки), Вітольд Ґомбрович, Юзеф Лободовський, Чеслав Мілош. Її називали «єврейською газеллю» й «зіркою Сіону». Зузанна встигла видати одну поетичну збірочку в 1936 році, також публікувала свої твори, зокрема політичну сатиру, в тогочасній періодиці. Її вірші – серйозні й дотепно-сатиричні – вміщували на шпальтах популярні часописи тієї пори, як-от «Wiadomości Literackie», «Skamander», «Szpilki» та ін. Це загалом скромний літературний набуток, проте треба пам’ятати й історичні умови, в яких довелося жити й працювати.

Про ту епоху інший поет, Олег Ольжич, слушно написав: «Доба жорстока, як вовчиця». Та навіть за таких умов Зузанні вдалося заявити про свій яскравий і неординарний талант, а також виявити зрілу громадянську позицію, що вирізняла її серед сучасників. Один із товаришів по перу, пізніше відомий поет і впорядник її першої посмертної збірки 1953 року Ян Спєвак, так характеризував цю самобутню авторку: «Від початку була собою, поеткою свого неспокою, своєї палкої пристрасті, поеткою здивування перед світом і страху перед історією, поеткою, що накидала на страх маску жарту, дотепу та самоіронії». Досить-таки влучна оцінка, адже Ґінчанка упродовж кількох років творчої активності зазнала значної творчої еволюції. Вона уважно вивчала досвід поетів-скамандритів, втаємничених в алхімію слова. Удавалася до авангардистських експериментів, полюбляла різного роду стилізації й пародії, в яких показала себе безумовним майстром. Однак при цьому зберігала власний голос, власну неповторну інтонацію. Мотиви жіночої вразливості та екзальтованості міцно переплелися з громадянськими мотивами її лірики: напередодні війни Ґінчанка блискуче відчувала трагічність подій, що насувались, і прагнула відвернути їх своїм поетичним словом, пристрасно апелюючи до сучасників.

У дружньому колі її найчастіше називали Саною, Сарою або Ґіною. Про винятково відкриту вдачу й вірну дружбу свідчать не лише спогади, що їх вдалося зберегти найближчим друзям. Досить подивитися на збережені фотодокументи, а це переважно групові портрети, на яких Сана незмінно у центрі уваги, весела й заповзятлива. Щоправда, її веселість зовсім не означала безжурності чи легковажності. У поезії Зузанни постійно переплітаються протилежні настрої – оптимізму й фатуму, бентежної радості життя й містичного передчуття загибелі. У польській літературі її стиль можна порівнювати з манерою Юліана Тувіма та Юзефа Чеховича. У тогочасній українській напрошуються паралелі Павла Тичини (не випадково бралася за його переклади), Богдана Ігоря Антонича й Олени Теліги. Остання – особливо виразна, оскільки пронизує не лише творчість, а й біографію, що стала невіддільним елементом літературної легенди цих авторів.

 

«Нічого з лиця дорогого…»

Наприкінці 30-х років життя Зузанни Ґінчанки круто змінилось. Улітку 1939 року вона назавжди покинула Варшаву й повернулася до Рівного. Починалася Друга світова війна, яка обернулася кривавою завірюхою, що поглинула життя мільйонів земляків, які опинились на цих «кривавих землях» (Т. Снайдер). Ще напередодні Ґінчанка, як видно з її віршів та спогадів, чудово розуміла фатальність часів, що надходять, а ще тонше їх відчувала й передчувала. Ув одному з автобіографічних віршів писала: «Маю в собі смерть неухильну, як голка, що плаває в жилах». В іншому творі дар провидіння малює в її творчій уяві кошмарні видива:

 

…А коли в темнім лісі темна спливала долина,

ковзала по черепахах і грузла в мурашиних гніздах,

я бігла через потоки і падала в мох, та гонила

твій далекий усміх, що в сутінку зблиснув.

…Нічого з лиця дорогого. Нічого – лиш риси неясні,

тінь в оці, і з твого обличчя лише череп.

Примарні хмарини споминів, з вітром погаслі,

зникли з обрисів, ніби з гір, западаючи в терен.

 

У вересні того ж 1939 року Зузанна опинилась у Львові, де мала надію найти роботу й перечекати непевні часи. Львівський період її життя тривав кілька літ, однак це були дуже драматичні й непрості часи – поміж радянською окупацією та нацистським режимом. У 1939–1941 роках поетка бере досить активну участь у літературному житті Львова. Її приймають до Спілки радянських письменників України, вона перекладає поезію Тараса Шевченка, Лесі Українки, Павла Тичини, Володимира Маяковського (тексти перекладів публікувались у періодиці й збереглися), виступає на літературних вечорах. Щоправда, разом з іншими  переживає тривогу щодо завтрашнього дня. Її вражала творча несвобода й обов’язки радянського письменника, який мусив хвалити Сталіна й партію. Через те переважно перекладала, а з власних віршів опублікувала тільки два, написані явно задля заробітку,  в дусі панівного тоді соцреалізму.

Два радикально відмінні почуття, які в ті роки охоплювали поетку, – почуття надії й розпачу, віри й фатуму, любові й смерті, – це не тільки вираження її приватного світовідчуття, а й досконала метафора людини на тлі часу взагалі. Тієї «загубленої людини» в інтер’єрі тоталітаризмів ХХ століття, яка не мала великого вибору, але мусила бути готовою на найгірше. У ліриці Зузанни Гінчанки ця трагічна дихотомія виражена з дивовижною легкістю й разом з тим проникливістю, як-от у вірші «Травень 1939 року»:

 

Живу я то із надією,

то із неспокоєм раннім.

Багато довкола діється –

щось прийде: війна чи кохання.

Є знаки війни в повітрі:

мундири, накази, промови.

Є знаки кохання нехитрі:

серце щемить ізнову.

 

Відтоді, як у червні 1941 року німці захопили місто, Сана переховувалась завдяки друзям, жила нелегально. Завдяки своїй фізичній красі, відкритій вдачі та гострому розумові вона мала немало шанувальників у чоловічому товаристві. У Львові вийшла заміж за критика мистецтва Міхала Вайнцігера, набагато старшого за себе, – імовірно, задля порятунку, бо разом переховувались і мали надію врятуватись. Один із драматичних епізодів того час у став приводом до написання її найвидатнішої поезії. Мова про облаву 1942 року, яку вона заледве пережила: тікала в останній момент, попереджена кимось із друзів. Виявилось, що донос за нелегальне проживання Сани склала власниця будинку, пані Хомінова. Після цього інциденту Ґінчанка під прибраним ім’ям та з підробленими документами виїздить до Кракова.

У Кракові поетка мешкала так само нелегально, користуючись добрим ставленням її приятелів, що допомагали вижити в цих умовах.  Змушена весь часи сидіти в чотирьох стінах, працювала з шаленою запопадливістю: писала оригінальні вірші, перекладала, сподівалася, що після війни вдасться опублікувати написане. Як виявилось, дарма, бо рукописи поетки не вціліли й загинули у вировищі тієї страхітливої війни. Так само і їй самій не судилося вижити. Арештували Ґінчанку наприкінці 1944 року. Поетка мужньо трималась у застінках катівні й не зізнавалась у своєму єврейському походженні, незважаючи на фізичні тортури. Проте цього разу врятувати її вже не було кому, адже друзі також постраждали від нацистських репресій або були далеко. Гітлерівці розстріляли Сару Ґінцбурґ власне перед приходом радянської армії. Її безіменна могила знаходиться в передмісті Плашув, де знайшли вічний спочинок численні єврейські жертви нацизму. Таким чином – і в житті, і в смерті – Сара Ґінцбурґ  розділила долю свого народу, для якого випробування Другої світової обернулося тотальною катастрофою.

 

«… Поминають мій скін»

Найвідоміший вірш Зузанни Ґінчанки, завдяки якому вона – вже у повоєнні часи – повернулась у культурну пам’ять польського суспільства, став вірш-заповіт, вірш-реквієм, вірш-пророцтво «Non omnis moriar». Це вражаючий документ людської трагедії, яку довелося пережити авторці. Написаний за два роки до смерті (авторці тоді було 25) в окупованому гітлерівцями Львові, він зазнав дивовижних пригод, перш ніж потрапити до читачів. За спогадами сучасників, Зузанна упровдож воєнних років, коли переховувалась у підпіллі, багато працювала творчо. Однак нічого з написаного нею тоді, не збереглося, попри зусилля друзів і розуміння ними винятковості її таланту. І тільки один цей вірш, що був записаний на картці й переданий подрузі, якимось дивом уцілів, щоб аж по війні, коли стали відомими обставини трагічної загибелі авторки, потрапити до друку. Його вперше опублікував інший поет, Юліан Пшибось, що відчував моральний борг перед загиблою товаришкою.

Культ Зузанни Ґінчанки зберігся у спогадах її товаришів і колег, що пам’ятали поетку ще з 20-30-х років, а пізніше присвячували ностальгійні вірші її пам’яті. Так, Юзеф Лободовський ушанував її спеціальною збіркою віршів «Пам’яті Суламіти», що вийшла друком у Торонто 1987 року. Це окрема історія, бо автор, замолоду закоханий у Сану, писав поетичні присвяти їй упродовж усього життя – від 1936 року до 1980-х. Він згадував про Ґінчанку як про культурну легенду довоєнної польської столиці й тогочасної літератури.

Справжнє повернення Зузанни Ґінчанки відбулося відносно недавно. У період незалежної Польщі, після 1989 року, її поезія набула популярності й були багатократно публікована, особливо останнім часом. Поштовхом до популяризації цієї незвичайної постаті слугувала дослідницька праця Ізольди Кєц, що з’явилася в 1994 році. Цій авторці вдалося не тільки знайти маловідомі матеріали та тексти призабутої поетки, а й поспілкуватися з багатьма її знайомими, однокласниками й друзями, що виразно пам’ятали молоді роки Зузанни, зокрема рівненський та варшавський періоди. Частина архіву (з варшавських років) збереглася та нині знаходиться в фондах Музею літератури імені Адама Міцкевича, що у Варшаві. Є там, між іншим, чимало фотознімків, які зафіксували образ молодої поетки. Черговим кроком наближення до неординарної постаті поетки стала дослідницька праця Аґати Арашкєвич «Оповідаю вам своє життя». Меланхолія Зузанни Ґінчанки» (2001). Ця праця, написана з феміністських позицій, була покликана відтворити драму непроявленості жіночої ідентичності Зузанни на тлі її часу, чоловічих стереотипів та упереджень, що панували в суспільстві 30-х років. 2014 року побачило світ унікальне, понад 500-сторінкове видання творів Зузунни Ґінчанки, де зібрана майже вся її літературна спадщина.

Найвідоміший її твір став пророцтвом ранньої смерті, навіть у ретельно змальованих деталях. Це вірш-заповіт, своєрідний іронічний переспів заповіту Юліуша Словацького «Non omnis moriar» («Ні, весь я не помру» – переклад рядка з Горація). Поетка докладно зобразила ситуацію розпачу, зради й жаху, що її пережили мільйони таких, як вона. Тоді Сана кілька років поспіль провела у стані постійного страху, переховуючись у знайомих і незнайомих людей, під постійною загрозою арешту. Цей стан глибоко відтворено у вірші – між тінню фізичної загибелі та усвідомленням незнищенності духовного вогню, яким вона горіла. Із сумною іронією й гострим відчуттям невідворотності передчасної смерті Зузанна Ґінчанка зобразила зникнення того малого приватного світу, в якому жила, в якому минули її найкращі роки і де навіки пропали не втіленими великі мрії про майбутнє. Із цього світу залишається кілька речей, та й ті – по смерті її власниці – нікому не потрібні, приречені на небуття:

 

… Нехай п’ють цілу ніч, а як світляна латка

Зблисне в небі, шукати йдуть злота і перснів,

У диванах, матрацах і в килимах перських.

O, з яким же запалом візьмуться до праці!

Віхті кінського волосся й сіна найперше,

А затим подушок і перин оболоки

Пристануть до рук, ніби крила, а зранять, як терня.

То кров моя зліпить пір’їни із пухом вологим

І окрилених раптом у янголів оберне.

 

Зв’язки польськомовної поетки єврейського походження Зузанни Ґінчанки з Україною майже не досліджені, хоча це цікава й захоплива тема для студії. Адже поетка дуже тісно пов’язана з нашою країною – і узами свого походження, і численними деталями біографії, і окремими образами творчості, що апелюють до українського фольклору та народної культури. Її переклади з Павла Тичини та Лесі Українки свідчать, що вона добре розуміла українську мову, цінувала нашу літературу. До великого жалю, і постать, і творчість Зузанни Ґінчанка ще по-справжньому не відкрита нашим читачем. Причина банальна – бракує перекладів її поезій українською. А потреба знати більше існує. Тим паче, напередодні сторічного ювілею цієї талановитої жінки, що увічнила своє ім’я у вірші-реквіємі «Non omnis moriar».

№6 (194) 24 березня 2017