Наказано вижити

 

Від редакції. В оповіданні, пропонованому читачеві, йдеться про минулий час, інші реалії. Однак мотиви доволі впізнавані – особливо в контексті агресивної поведінки путінського режиму, який, подібно до радянського режиму, через своїх агентів намагається впливати на перебіг тих чи інших подій у світі.

 

Борис ФІНКЕЛЬШТЕЙН

 

Стамбульський аеропорт як завжди був переповнений людьми. Дуже зручний пункт пересадки, але перерви між рейсами бувають досить великими. Якщо тут вас застає ніч, то Turkish Airlines завжди надає готель у місті за свій рахунок. Ну, а якщо, як зараз, денний час, то потрібно просто перечекати. Навколо безліч ресторанчиків, магазинів, але ціни істотно вищі, ніж у Барселоні, звідки я вилетів сьогодні рано вранці. У таких випадках найбільш розумним рішенням є переміщення в один із VIP-залів очікування. Це не безплатно, проте там можна перекусити, відпочити, скористатися якісним Wi-Fi, почитати, попрацювати з електронною поштою, загалом непогано провести час. Мій рейс на Київ був лише через шість годин, ходити по магазинах мені не хотілося, тому так і зробив. Якийсь час я посилено переглядав Інтернет, незабаром знайшли цікаву статтю англійською мовою про економічні перспективи європейської економіки, і зачитався. Стаття містила велику кількість спеціальних термінів, тому час від часу доводилося заглядати в електронний перекладач. Все-таки велика це зручність, світова мережа – Інтернет. У минулі часи інформація поширювалася дуже повільно, а спеціальна – взагалі лише у вузькому колі обраних. Нині ж дістав IPAD, і вся найсвіжіша інформація – до твоїх послуг. Так минув певний час. Я вже став уважно придивлятися до стійки, де можна було перекусити, випити чаю або кави, як раптом хтось запитав по-англійськи: «Тут вільно?». «Так», – відповів я. Поруч зі мною дійсно був вільно, і зараз там розмістився чоловік міцної статури, приблизно мого віку, в темних штанах, синій сорочці з розстебнутим коміром і твідовим піджаком у велику клітину. На вигляд викладач або бізнесмен середньої руки. «Ви розмовляєте російською?» – несподівано запитав він, напевно, помітивши російський текст на екрані IPad. «Так». «Тоді можна відставити англійську». Через деякий час ми розговорилися і познайомилися. «Ось, лечу з Анталії, – повідомив мій новий знайомий Віктор. – Мій рейс на Запоріжжя за чотири години».

«Ви вже бували в Стамбулі?» – більше з ввічливості запитав я. «О, так, – відповів Віктор. – Багато разів. Зараз легко літати, навіть візи не потрібні. А перший раз я тут був ще при СРСР і, до речі, теж без віз». «Як це?». «Ну, так склалися обставини. Втім, це довга історія». «Куди ж мені поспішати? – відповів я. – Рейс на Київ лише через п’ять годин». Мої життєві обставини теж складалися неоднозначно. Мені неодноразово доводилося міняти кваліфікацію, професію, місце проживання, оточення, але зараз я письменник. Знаю з особистого досвіду, що найцікавіше можна почути тільки в дорозі. Зустрічаєшся з людиною, коли ваші шляхи перетинається, знайомимось і ця людина зникає назавжди. Саме це, скороминущість зустрічі, спонукає співрозмовника до відвертості.

«Так, – продовжив Віктор, – вперше я був в Стамбулі в кінці червня 1977-го, без паспорта, візи, грошей. Мені було лише тридцять». «Як і мені тоді», – прикинув я, а вголос сказав: «Ми однолітки, треба ж». Віктор глянув на мене з цікавістю. «Вам теж сімдесят? Ви молодець, що не погладшали, стежите за собою. А ось у мене завжди був хороший апетит. За мить він продовжив: «Я за військовою спеціальністю зв’язківець, та й за цивільною теж. Правда, після розвалу СРСР довго бізнесом займався. Різний: сервіс, ремонт автомашин, торгівля, – всім, чим доведеться. Зараз уже відійшов від справ, все дітям залишив. Відпочивали з дружиною в Анталії, але мені довелося поїхати раніше – друг із Америки приїжджає, треба побачитися. Дружина лише за тиждень повертається. До речі, друг цей Слава теж у 1977 році тут зі мною був, точніше, я з ним». Він задумався. «Решти вже немає». «То ж скільки вас було?» – запитав я. «П’ятеро, тобто спочатку п’ятеро, а повернулися лише четверо». «Звідки повернулися?». «Тоді краще по порядку, – сказав Віктор. – А то наша розмова буде складатися з одних запитань».

«Наприкінці травня 1977 року мене призвали на військові збори. Це було не вперше, але раніше все відбувалося дуже мирно. Видадуть тобі стару форму, повчишся, побайдикуєш – і по домівках. А тут у військкоматі вручили проїзні документи і направили в столицю. Їхав поїздом у купейному вагоні і дивувався – навіщо в Москву? Адже це всього-навсього збори. Військова частина знаходилася в найближчому передмісті. Форму не видавали, з’явився, як був, у цивільному. Частина якась незвичайна – більшість народу теж у цивільному. Зі мною спочатку поговорили. Військова спеціальність, в армії служив офіцером-дворічником після інституту. Ось так, мовляв, і так: «Потрібно два-три тижні попрацювати за фахом в одній з країн третього світу». – «А що робити?» – питаю. «Відомості від нашої групи в центрі передавати по радіозв’язку. Зараз тиждень потренуєтеся. Техніка, думаю, вам раніше не зустрічалася; щеплення зробите і – вперед». Згадка про щеплення мене насторожила. «А де це?» – питаю. «Вам все з часом розкажемо».

Розмістили в гуртожитку, прикріпили до їдальні, і процес пішов. Мобільного, тим більше супутникового зв’язку тоді ще не існувало – тільки радіозв’язок. Кабельні канали, судячи з усього, до місця мого відрядження ще не були прокладені. Радіостанція виявилася великою, стаціонарною, але особливих питань не викликала. А от щеплення – ті викликали. На ампулах нічого не було написано, уколи лікар робив у рукавичках, з препаратами поводився вкрай обережно, а на запитання не відповідав. Десь через тиждень попередили – наступного день від’їзд. Переодягли в полегшену тропічну форму без розпізнавальних знаків. З кепі замість пілотки чи кашкета. Дуже незвично для того часу. Всі документи здали в спецчастини і як «безпаспортного волоцюгу» посадили у військово-транспортний літак на спеціальному аеродромі. Перед польотом нарешті повідомили про пункт призначення: «Замбія, а група, від якої потрібно буде передавати повідомлення, працюватиме в Південній Родезії». Зараз цієї країни на карті Африки немає, а територія називається Зімбабве, але це вже інша країна.

Південна Родезія колись були процвітаючою країною в Центральній Африці. Заснував її в 1890 році прем’єр-міністр Британської Капської колонії Сесіль Джон Родс, тому й така назва. Фактично вона колонією ніколи не була, а в 1964 році взагалі оголосила про свою незалежність. Економіка, переважно сільське господарство, процвітала за рахунок білих фермерів, які давали роботу і африканцям. Білих був на той момент близько 300 тисяч осіб, а місцеве населення складало більше ніж шість мільйонів. Звичайно, це було проблемою, і з часом почалася боротьба за владу. Аборигени теж були неоднорідні, належали до різних племінних угруповань Шона і Матабели. Тому виникли і різні збройні сили так званого «визволення». Народність Шона склала «Зімбабвійський Африканський Національний Союз» з «Народною визвольною армією» Роберта Мугабе і орієнтувалася на Китай. Матабели ж організували «Зімбабвійський Африканський Народний Союз і «Народно-революційну армію» під керівництвом Джошуа Нкомо. Їх підтримував Радянський Союз. Родезійські війська сильно поступалися всім цим військовим формуванням за чисельністю, але були незмірно вищими за бойовими якостями. Складалися вони переважно з десантників і спецназу. Досвід їхніх бойових дії в джунглях досі вивчається в військово-навчальних закладах. Вся ця війна з винищення білого населення велася більше десяти років і, нарешті, в 1980 році були проведені вибори, на яких переміг Роберт Мугабе, до речі, колишній шкільний учитель. Відтоді він так при владі і залишився, біле населення частково було винищене, частково емігрувало, економіка розвалилася. Зараз Зімбабве – одна з найбідніших країн світу. За що боролися, на те й напоролися. Рано їм ще бути самостійними. Корупція, ворожнеча, війни, смерть і руйнування, – ось все, що несе їм ця бажана свобода.

Але не про це зараз мова. Летіли ми з кількома проміжними посадками майже добу. З пасажирів один я. Але багато вантажу, судячи з усього, військового призначення.

Нарешті сіли на польовий аеродром в розчищених джунглях. Мене відправили спати і наступного ранку познайомили з групою. Серйозні хлопці – вони вже у відрядженні місяців зо три. Слава там якраз командиром був. Ну, я питаю: «Де моя радіостанція, коли заступати і хто з вас мені дані передавати буде?» Хлопці зиркають один на одного, потім Слава каже: «Тобі напевно самому з нами доведеться піти, наш зв’язківець захворів місцевою лихоманкою, ми його твоїм же літаком на «велику землю» відправили на «вивчення» в інститут тропічних хвороб. Тут є одна жінка, яка може на базовій радіостанції працювати, але з нами вона піти не в змозі. Так що готуйся, отримуй техніку, зброю і пайок – завтра вирушаємо». – «Стоп, – кажу. – Мене по-іншому інструктували. Я взагалі цивільний, мене на збори закликали. Орієнтували на роботу на базі». – «Ну що ж, – відповідає Слава, – життя вносить свої корективи. Ти офіцер, і зараз в армії. Значить, повинен виконувати накази. Поспішай, часу в тебе небагато». Такий поворот подій виявився дуже несподіваним, але я не надто переймався тим. У тридцять років я був у непоганій фізичній формі, любив пригоди і був упевнений у власних силах. Та… якби ж то знати…

Видали мені вже іншу, незнайому форму – плямистий комбінезон, автомат Калашникова, польову радіостанцію з наплічними ременями кілограмів на 15-20. Це нагадало мені туристичний похід. Домовився я з жінкою, яка залишилася працювати на базовій радіостанції, з технічних питань, і наступного дня ми справді виступили, точніше виїхали на відкритому УАЗі. П’ятеро людей: я і четверо кремезних хлопців – група. За кермом вони сиділи по черзі. Погода була чудова. За місцевими мірками – зима, градусів двадцять тепла. Дорога, як би у нас сказали, – польова. Чагарники все густіші і густіші. Години через чотири ми замаскували гіллям нашу машину і далі вирушили пішки. «Десь тут проходить межа з Південною Родезією, – сказав один з нас (як пізніше я дізнався, його звали Толя): – Якщо родезійці з «вертушки» засічуть, то живими ми не виберемося». Аж тепер усвідомлення смертельної небезпеки почало доходити до мене. «Що, прямо так і вб’ють?» – досить наївно запитав я його. Він подивився на мене, як на божевільного. «А ти що думав, в полон візьмуть, Женевської конвенції дотримуватися будуть? Ми для них такі ж бандити, як і ці повстанці. Та й документів у нас немає. Просто станемо черговими «зниклими безвісти». До речі, за місцевими правилами і вони для нас всього лише мішені». Він замовк, а я глибоко задумався. Ще години через три ми дійшли до прикордонного тренувального табору бійців ЗІПРА. Там навчалися військової справи дві сотні босоногих курсантів з місцевого населення. Матабели, що колись були частиною племені зулу, – високі на зріст симпатичні молоді люди, котрі славляться своєю войовничістю серед оточуючих племен. Це був народ, з якого півтора століття тому зулуський верховний правитель (інкасі) Чака сформував сильне військо. Чака вів численні війни. Ще п’ятдесят років після нього існувало незалежне королівство зулусів. Тільки в 1879 році англійці ліквідували королівство в результаті війни, розділили, і фактично перетворили в колонію. До речі, в цій війні вони понесли від «дикунів» дуже важкі втрати, недооцінивши їхні бойові якості. Народ матабели, з якого формувалися бойові загони ЗІПР, у 1823 році, рятуючись від повного знищення, покинув країну зулусів на чолі зі своїм вождем Мзіліказі, який чимось розгнівив всесильного і жорстокого правителя Чаку. Спочатку в Трансваль, підкоривши місцеві племена, а в 1836 році, після приходу бурів, – далі на північ, у Зімбабве. У 1890 році країна матабели була завойована військами приватної компанії «Британська Південна Африка», і почалася історія Родезії (потім Південної Родезії).

У тренувальному таборі були тільки молоді чоловіки. Це була військова традиція зулусів. Але дівчата з довколишніх сіл часом все ж з’являлися на околицях табору.

Кілька разів я був свідком відвертих сексуальних сцен у вечірній тиші і спочатку думав, що тут все як у нас. Тобто, якщо чоловік і жінка голі і обіймаються, то… далі самі розумієте – можуть народитися діти. Виявилося – не зовсім так. Точніше – зовсім не так. У всіх зулусів дівчата повинні зберігати цноту до шлюбу. У той же час секс не забороняється, іноді навіть заохочується, але… без проникнення і, відповідно, небажаної вагітності. А в іншому – повна свобода фантазії для взаємного задоволення статевого потягу. З огляду на те, що цим займалися всі з юного віку, кількість можливих варіантів сексуальної поведінки була досить значною. Як я потім з’ясував, такі прийоми у відповідній літературі називалися «важкий петтінг». Під словом «важкий» розумілося, що до «щасливого кінця», до отримання повного задоволення. На місцевій мові така поведінка потрапляла під визначення «Уку-хлобонг», і його до теперішнього часу не змогли зжити ні християнські місіонери, ні місцева адміністрація. Щоправда, може бути, і не дуже намагалися.

Один учасник нашої групи (назвемо його Михайло) був тут уже втретє, все добре знав і іноді практикував. До речі, помер він років через п’ять після цих подій від якогось непізнаного захворювання. Про СНІД ми тоді ще нічого не знали, але з доступної сьогодні інформації випливає, що віл-інфікованими є близько двадцяти відсотків зулусів у Південній Африці. Отож стосовно рівня ризику, – висновки робіть самі».

Мій співрозмовник замовк і прислухався до голосу диктора, який оголошував посадку на чергові рейси, потім подивився на електронне інформаційне табло. «Ні, ще не мій, – сказав він і продовжив: – Днів десять я сумлінно передавав повідомлення, які мені надходили від Слави. Часом з табору йшли невеликі групи озброєних повстанців, іноді якісь групи приходили. Але з тих, що пішли раніше, по-моєму, ніхто не повертався. Наші хлопці вели заняття, щось там планували в штабному наметі, а у мене були багато вільного часу, і я вже подумував про Уку-Хлобонге. Але не встиг. Якось вночі ми почули шум гвинтів і в мій намет забіг Слава. На ньому обличчя не було. «Через хвилину нас тут не повинно бути, – сказав він. – Інакше ми небіжчики». – «Що трапилося?» – запитав я, одягаючись і згортаючи радіостанцію. «Висадилися скаути1», – відповів він. «Але ж у нас тут кілька сотень бійців? Будемо воювати?» – « З ними не повоюєш, – похмуро відповів Слава. – Це сущі дияволи».

Хвилини цілком вистачило. Знаєте, коли жити захочеш… Група зустрілася на околиці лісу біля великого дерева. Але не все було в порядку. Один з наших – Василь, отримав кулю в плече. Куля була якась не проста, роздробила плече і засіла в кістках. Але діватися було нікуди і ми, перев’язавши пораненого товариша, і вколовши йому антидот з армійської аптечки, рушили геть прискореним маршем. Вдалині чулися окремі постріли і шум згасаючого бою. «Все, – похмуро сказав Михайло, – всіх добили». – «А потім ще й розпатрали», – додав Слава. «Що?» – не зрозумів я. «Ну це такий зулуський звичай – розрізати убитого ворога, щоб випустити його душу назовні. Скаути його із задоволенням застосовують».

Ми йшли вже дві години, зійшло сонце. Раптом Слава зупинився, видерся на найближче дерево, зняв бінокль і став пильно вдивлятися кудись у далечінь. Потім швидко спустився. «Вони йдуть за нами, – сказав він. – Погані справи».

Тим часом Василеві ставало все гірше. Він втратив багато крові і антидот перестав діяти. Ми спробували його нести, але це не дуже виходило. Довелося зробити привал. Василь насилу доповз до чагарника «до вітру», і раптом звідти пролунав постріл. Хлопці з розумінням переглянулися. «Потрібно поховати», – сказав хтось. Лопат не було, ми знайшли видолинок і закидали його тіло сухими гілками. Трохи, але все ж …

Потім, майже бігом, рушили далі. Я спробував включити радіостанцію, але там був суцільний шум і тріск – сів акумулятор. Йти з нею було дуже важко. Довелося розбити об камінь і кинути. Ми йшли до темряви, а потім і в темряві теж, орієнтуючись по зірках і наручному компасу. Кілька разів мені здавалося, що я вже помер, але це була помилкова інформація. Ось де я згадав юнацьке захоплення туризмом.

До вечора наступного дня ми нарешті відірвався від переслідування і здалися замбійському військовому патрулю. Ніч провели в «мавпятнику» і вранці за нами приїхали. «Вашого товариша знайшли, мертвого, звичайно, і якось ідентифікували. До речі, ви не знаєте як?»– запитав нас місцевий резидент. «Може, за татуюванням», – припустив Слава. «Може бути, але вас тепер потрібно терміново звідси відправляти, щоб уникнути дипломатичних та інших неприємностей. Формально нас тут немає і вас теж». Він якось дуже пильно подивився на нас, потім окремо на мене. «Ви полетите сьогодні ввечері транспортним літаком. Документи вам піднесуть прямо перед відльотом. Поки відпочивайте». Він пішов, а Слава задумався. Потім звернувся до мене: «Ти зараз підеш у туалет, потім непомітно через двір на територію, і щоб ніхто з нас не бачив тебе до відльоту. Але до літака не спізнюйся». – «Ти думаєш …», – почав я, але він досить різко мене перервав: «Не думай, а виконуй. Береженого Бог береже. А так тебе немає, і проблеми немає». І додав: «Ми теж зобов’язані виконувати накази, навіть коли дуже не хочеться. Інша справа, коли дуже не хочеться цього робити…». І відвернувся.

Так я і зробив. Увечері ми вже кудись летіли. Документи, правда, так і не піднесли, але ми не вважали це проблемою, адже летіли на батьківщину. Літак сідав, злітав, команда годувала нас сухпайком, ми спали і по черзі бігали в туалет. Раптом з кабіни пілотів вийшов засмучений командир. «Хлопці, – сказав він – нештатна ситуація. Нам дали посадку в Стамбулі». – «Ну і що?» – «Як що? Буде обов’язковий огляд, а ви без документів. Вас відразу ж заарештують, та й нас теж. Бачу лише один вихід: як сядемо, ви негайно і таємно покинете літак. Все зрозуміло?». Мовчання затягнулося, потім Слава запитав: «Як ми залишимо літак? І куди підемо?» – « Ну, не знаю, – відповів командир, – вам видніше. Чомусь вас все-таки вчили. Ось і дійте». І пішов.

Літак почав знижуватися, потім сів на край величезного льотного поля. Бетонна огорожа, метрів два заввишки, була зовсім недалеко. Правда, по верху огорожі йшли якісь проводи – напевно, сигналізація. Льотчик вийшов з кабіни, допоміг нам відкрити люк і закрив його за нами. Ми по черзі зависали на руках на краю люка і зістрибували в темряві на бетонку. Потім, намагаючись залишатися в тіні літака, побігли до огорожі, допомагаючи один одному, швидко перебралися кудись назовні і повним ходом в темряву. Ззаду «заволала» сигналізація, запалилися сигнальні прожектори, але ми були вже далеко. Хвилин через десять ми вибралися на асфальтовану дорогу і спробували зупинити котрусь із проїжджаючих машин.

Ще хвилин через десять нам це вдалося. Дуже недосконалою англійською я попросив водія довезти нас до радянського посольства. Де знаходиться посольство, він знав, і назвав суму. Грошей у нас не було взагалі. Слава зняв з руки фальшивий «Ролекс», куплений в Замбії на ринку, і передав годинник водієві. Той кивнув і ми поїхали. «Сподіваюся, він нас не в поліцію везе», – буркнув Михайло, але водій зрозумів, і на ламаній російській мові пояснив, що йому наші проблеми не потрібно, а проти годинника він нічого не має.

Хвилин через двадцять машина в’їхала в нічне місто і зупинилася. «Посольство за рогом», – сказав водій, висадив нас і поїхав. Дай, Боже, йому здоров’я. Ми дійшли до кінця кварталу і я обережно виглянув з-за рогу. Посольство справді було там, але вхід охороняв турецький поліцейський. «Не можна, – сказав Слава. – Пов’яжуть». Було близько четвертої ранку, і кілька годин ми прогулювались по вулиці, привертаючи увагу ранніх перехожих. Близько шостої ранку ми помітили, що вздовж вулиці в напрямку посольства рухається чорне авто з радянським прапорцем на капоті. Слава підбіг до нього і щось крикнув по-російськи, звертаючись до літнього сивого чоловіка, що сидів позаду. Той подав знак водієві, щоб зупинився, приспустив скло, вислухав його незв’язну розповідь, і жестом запросив нас на заднє сидіння, пересівши на місце поруч з водієм. Там ми, вчотирьох на задньому сидінні, і проїхали повз пильного турецького поліцейського.

Нас нагодували, переодягли, місцевий особіст вручив нам паспорти на невідомі досі прізвища, але з нашими фотографіями, і до вечора ми, вже вимиті і поголені, летіли додому рейсом Аерофлоту».

«Це все?» – запитав я Віктора. Той знову подивився на табло. «Через п’ятнадцять хвилин посадка, пора йти». Потім до мене: «Може і все, а може й ні. У всякому разі, коли мені повертали документи і вручали зворотні квитки, то літній полковник, який сидів за окремим столом і начебто не мав стосунку до справи, раптом сказав: «Ти себе непогано показав. Напевно, медаль якусь отримаєш. Ось, автомат не кинув. Правда, радіостанцію розбив, а вона числиться на балансі».

«Що, вираховувати із зарплати будете? – поцікавився я. «Подивимося, – таємниче відповів він і продовжив: – А автомат чому не кинув?». Тут я згадав і коротко переказав йому історію, яку за спільним розпиванням спиртних напоїв розповів мені один старенький учасник другої світової війни. Війну він почав рядовим на Кавказі. У німців там воювали елітні частини гірських єгерів, складені з альпіністів і жителів Альп. А у Червоній Армії – та ж шинель, кирзові чоботи зі слизькою підошвою і трилінійки з багнетами. Німці натиснули і наші побігли, та так, що тільки після перевалів тих, що вижили, зуміли зупинити загороджувальні загони. Більшість непристосованих до гірських умов бійців кинули важкі і довгі гвинтівки і брели без нічого. А ось він не кинув. Тягнув її за собою волоком, але не кинув. Коли їх зібрали, то всіх, хто був без зброї, вишикували і кожного десятого розстріляли. А йому і деяким іншим, хто зберіг зброю, сержантські звання присвоїли. «Ось, – кажу, – згадав цю історію і не кинув автомат». Тут я придивився і побачив на кітелі полковника значок учасника війни. «Так ви теж учасник?» – «Так, – відповів той, – на Курській дузі в танку горів. «І що? – єхидно поцікавився я. – За танк не вираховували потім». – «Іди вже, гуморист, – відгукнувся полковник. – Молодий ще. А начальство вже точно орден отримає». – «Де ж справедливість?» – обурився я. «Ти що, її в армії хочеш знайти? – питанням на питання відгукнувся полковник. – Але хлопці до тебе добре почали ставитися, значить, заслужив. Це важливіше. В усякому разі, ти живий, цілий і здоровий». І він подивився на мене якось по-особливому.

Я поїхав у звичайне життя без Африки, стрільби, хвороби і голих чорних дівчат. Але щось я там залишив, а, може бути, щось звідти і взяв».

Віктор рішуче встав і приготувався прощатися. «Скажіть, – запитав я його, – ви тут ніяких державних таємниць не розкрили?».

«Спочатку може і були тут таємниці, – відповів він. – Але зараз про це вже у відкритій пресі згадують і по телевізору розповідають».

«Прощайте, Вікторе», – сказав я. Він хитро примружився. «Знаєте, мені Слава колись говорив, що завжди повинен бути запасний варіант. Будемо вважати, що це мій псевдонім». – «Так ви не Віктор?..» – почав я, але він вже попрямував до виходу і зник за скляними розсувними дверима.

Я задумався. Дійсно, в кожній людині цілий світ. Як писав в тому ж далекому 1977 році безумовно великий поет Євген Євтушенко, який недавно пішов зі світу:

 

Чувства жизни нет без чувства смерти.

Мы уйдем не как в песок вода,

Но живые, те, что мертвых сменят,

Не заменят мертвых никогда2.

 

На табло висвітився мій рейс і я пішов на посадку.

24.04.2017

Барселона

З російської переклала Світлана Єременко

____________________________

1 “Selous Scouts” – елітний підрозділ військ спеціального призначення Південної Родезії.

2 Євген Євтушенко, «Зашумит ли клеверное поле», 1977 р.

№18 (206) 8 вересня 2017