«На буреломах сходять мухоморчики…»

 

Віктор ГРИЦЕНКО

Поезія – справа талановитого або одержимого…

Аристотель

 

Слід, очевидно, ці полемічні нотатки розпочати з попередження: все, що буде нижче написане, не критика, не літературознавчий аналіз, а крик душі розчарованого поета, який одної днини «заблукав у лісі з трьох сосен» і прийшов до висновку, написавши два десятки поетичних книжок, що він не знає, що в ХХІ столітті називається поезією. Автор наївно надіється, що знайдеться добра душа і протягне руку допомоги, наблизить до істини. Справді, перебуваючи у віці покійного Максима Рильського, я не можу сьогодні, читаючи твори сучасних поетів,  розуміти разом з ним поезію, як велику простоту і таке єднання точних слів, після яких в наших серцях немає місця ні марній позолоті, ні тонким викрутасам, як немає місця в тих серцях підступності чи ще чогось підлого.

 

Слова повинні буть покірні

Чуттям і помислам твоїм.

І рими мусять бути вірні,

Як друзі в подвигу святім…

 

Гай-гай, як помилявся Максим Тадейович у своїм «Поетичнім мистецтві»! В юності, надсилаючи вірші до будь-якого видання, я знав, що отримаю пораду читати класиків. І я читав, прагнув опанувати законами поезії. Полегкість відчув, відкривши для себе канон, що поезія створюється образом, а образ – це так сильно і свіжо сказано, що хочеться запам’ятати. Чув і про те, що поезія потребує поту, тобто наполегливої праці. І яке подивування, навіть розчарування відчув, читаючи в улюбленій газеті «Літературна Україна», на сторінки якої ніяк не могли втовпитися мої вірші, одкровення юної  і, визнаю, дуже гарненької (ох, ці редактори!) поетеси: «Чи злякався б ти коли б я рибою стала Може тоді ти б перетворився на кота і з’їв мене разом з кістками А якби я стала собакою і роздерла твою котячу натуру на шматки чи злякався б ти…».  У ті далекі дні (вирізка з газети вже давно зжовкла!)  я думав, що адресат мав-таки злякатися і дати команду сурмачеві на відступ, щоб не пов’язати свою долю з такою вивихнутою на розум дівкою, яка навіть коми і крапки не здатна розставити, але думає, що творить вічне. Мине не одне десятиліття, коли я вже з квитком письменника вкотре відчув себе в тупиковій ситуації, не спромігшись відповісти на запитання учнів, у чому поетична краса вірша, авторка якого нагороджена  десятьма (!) літературними  преміями, а її твори перекладені на вісім (!) мов.

 

Я камінь я по тебе прийшов

дивись у тебе замість рота шов

у тебе замість руки ріка

давай я тебе покладу в мішок

щоб навіть слід твій не протікав.

 

Сказано, як і про кота з собакою, «свіжо і сильно», та запам’ятати чомусь не хочеться, хоча розумієш, що такі вірші комп’ютер перекладе і на 20 мов. Мимоволі відчуваєш, що Всевишній обділив тебе розумом, що щось у твоїй філологічній освіті не так, що ти після університету пішов у світ широкий неуком. І хотілося питати всіх доцентів і професорів, чому мовчали, що таке справжня поезія. Такі були часи, і всіх, хто йшов проти течії (тобто, не вчився у класиків!), не допускали на гарматний постріл до літератури? Так і мене не допускали, хоча дисидентом я не був, а просто не писав «віршів-паровозиків»!..

Відповісти мої вчителі і навчителі доручили… автору передмови до антології «Поети «витісненого покоління» (тут і далі я дозволю собі не називати прізвищ у деяких випадках). Усе зводиться, як не дивно, до літературних смаків: «Занадто незвичними, а то й незрозумілими здаються багатьом уміщені тут тексти. І ради на це нема – представлених вашій увазі поетів можна сприймати або не сприймати, любити або не любити (адже літературні смаки – річ індивідуальна), але те, що вони зуміли витворити напрочуд оригінальне явище в контексті української й навіть світової культури, – факт незаперечний…». Вплив на світову культуру має бути достойно оцінений, але щось не чути про нобелівських лауреатів «київської поетичної школи». Може, тому, що винні поети-шістдесятники, які після лиховісного «закручування гайок» не встигли взяти під своє крило десяток безкрилих початківців. Було не того: «Під загрозою політичної репресії покоління фактично розділилося на кілька груп: одні вважали за необхідне шукати компромісів із владою, інші зберігали себе для подальшої боротьби за більш слушної нагоди, треті на жодні компроміси погодитися не могли, і їх поглинули репресії».  На думку професора Моренця, якого так часто цитує автор передмови, поети-шістдесятники до нової пори встигли передати мутантний ген, заповідаючи нові, вже не «колгоспні» життєформи, продовжуючи сидіти корінням в соцреалістичному ґрунті. Вражені мутантним геном (до цього слово «мутант» я сприймав як виродок!), нові митці махнули рукою на своїх українських попередників, відібравши в них право бути хоча б перегноєм, на якому мала вирости виноградна парость нової української поезії. Махнули, бо мали перед собою європейські зразки  творчості Аполлінера, Еліота, Сен-Жан Перса, Пшибося, Незвала і т. п.

Епоха соціалістичного реалізму зламала духовний хребет не одному великому поету. Часто виживали ті, які уміли пристосуватися, писати ідейно витримані, суспільно значимі  і зрозумілі читацькому загалу  твори. Чи не про них писала Ліна Костенко, порівнюючи репресії з буреломом?

 

Природа мудра. Все творила мовчки…

Росинку поту втерла на брові.

На буреломах сходять мухоморчики:

Дерева мертві, а вони живі…

 

Але ж як нам бути з поетами «витісненого покоління», поетами, котрі не встигли стати шістдесятниками, бо не мали ще імен в поезії, і яких в критичній літературі некоректно (на думку автора передмови) називають постшістдесятниками, бо шістдесятники для них  не вчителі, бо своєю творчістю вони глибоко пов’язані з модерною європейською поетичною традицією?  І тут питання з питань – чи завжди модерне стає вартісним? Мимоволі згадую творчість польського класика Леопольда Стаффа, сонети якого я залюбки перекладав (народжений у Львові поет сприймався майже українцем!). Так от, після війни з фашистами сонет перестає бути домінуючим у творчості поета. Перехід сонетяра на верлібр після довгих роздумів я назвав творчістю надломленої душі. Трагізм війни настільки вплинув на поета, що  йому було вже не до сакральної таїни рими, чаклунської магії найкращих слів у найкращому порядку, як сказав про поезію видатний англійський сонетяр Семюел Тейлор Кольридж. Подібне сталося з німецькими поетами Ґеоргом Маурером і Гунтером Кунартом, творчість яких знаю як перекладач. Тому осмілюсь сказати, що європейська  і американська поезія сьогодні далеко не та класична література, яку ми вивчали в університетах на філологічних факультетах. Дозволю собі кілька прикладів, які у мене, крім здивування, не викликають інших емоцій.

 

Крістіан МОРҐЕНШТЕРН, Німеччина

ДВА КРАТЕРИ

Два кратери вночі блукали

а далі вужчими ставали

лив місяць сяйво

де-не-де

на шлях на ліс

і на

т.д.

 

(Гарний малюнок, майже «Місячна ніч на Дніпрі», але що це дає українському читачеві?).

 

Ірвін ЛЕЙОН, Канада

НЕПОРОЗУМІННЯ

Я поклав свою руку

на її стегно.

Вона відійшла від мене.

Я зрозумів:

вона літературу

не обожнюює.

 

(Треба поетові почути б сміх в аудиторії, коли я прочитав це одкровення, не називаючи автора).

 

Поль ВАЛЕРІ, Франція

Скільки людського поту

Скільки зіпсутої крові

Скільки спрацьованих рук

Скільки кайданів

Скільки зубів розбитих

Скільки ненависті

Скільки очей здивованих…

 

(І так 35 разів «скільки» , причому 11  перших рядків повторюються в кінці цього «вірша»).

 

Рагнер СТРЬОМБЕРГ, Швеція

Поза бурею немає образів

Дай мені сили пробити

Ці хмари до землі

Ти – єдине, що співає

Стрілка часу обертається

Тарілка складається

На підлозі, злітає на стіл

Риба проростає

На білому блюді,

Сяйлива і сильна

 

(Туманні асоціації з картиною Сальвадора Далі, але чи маю я право назвати це поезією?).

 

Гадаю, що прикладів досить. Виступаючи в школах Кривого Рогу, завжди читав записані на дошці слова Ліни Костенко: «Поезія – це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі…». Написано для учнів, але, можливо, більше для поета, який завітав до школи (чи прочитає вірші, які торкнуться дитячих душ?). Як я зрозумів з передмови, автори згаданої антології після всіх життєвих перипетій (декому довелося зазнати і таборів, і психушок!) на зустрічі з читачами не поспішали навіть на волі в незалежній Україні. Їм досить того, що друзі вважали геніями. Геніальність декому доводилося підтверджувати поведінкою: не дбати про долю власних віршів (для цього є шанувальники!), не писати жодного слова на листках з учнівських зошитів (лінії, мовляв, нагадують ґрати!),  різко заперечувати силаботонічну форму віршування і навіть риму як таку, запевняючи, що вона бере поезію в шори і автор колись ту риму задушить. А інший автор, щоб бути оригінальним, в кінці кожного речення ставить дві крапки, які знавці подібних викрутасів називають недомовленою трикрапкою або порівнюють з очима автора, який, мабуть, слідкує, як ми читаємо і який вигляд має наше обличчя від подиву. Поезію іншого автора читачеві нерідко доводиться творити самому, бо автор лише… вказав шлях. Більше того, запевняє нас автор передмови, читачеві слід пам’ятати про одне доволі несподіване, але неухильне правило: не намагайтеся текст зрозуміти! Але від читання душа обов’язково збагатиться. Мабуть, з допомогою Всевишнього. Отак мимоволі і приходиш до думки вслід за Аристотелем, що поезія – справа талановитих або одержимих (цікаво, яке значення цього слова він мав на увазі – невже  божевілля?). А ще дивує, що шанувальники (істинні чи вдавані) знаходять пояснення найбанальнішому.

 

скаче ланцюг

по землі

звивається

нічого мене

не питається

а скаче скаче собі

скаче ланцюг по землі

 

Чекаю пояснень від знавців поезії. Невже й вони побачать образ вселенської катастрофи, коли банальність написаного є свого роду божевільним проявом геніальної простоти?

Раз в житті я погодився, що вірш можна написати одним рядком. Це був недописаний лист фронтовика: «Копаю окоп, а можливо, могилу…». А ось «шедевр» одним реченням в три рядки мого друга по фейсбукові:

 

…друзі,

……….

в мене немає ваших адрес…

 

Якщо колись цей друг прочитає мої печальні роздуми, наживу ще одного ворога, але серед недругів не буде читачів з бібліотеки №2 Кривого Рогу (за 8 років я перший читач антології, то для кого її видавали і нащо надіслали в масову бібліотеку, адже знали, що твори, написані методом, який прийнято називати «потоком свідомості», обов’язково вдаряться в бар’єр «колективної безсвідомості»?). І все б це нічого, бо за свої муки в роки СРСР більшість авторів антології здобули шану, посади і нагороди. Та й видання антології потішило серця живих поетів «витісненого покоління». Біда в іншому. Їхня європейська орієнтація і сама творчість породили масу епігонів, які надіються, що з допомогою верлібру з «туманом вісімнадцятим» підкорять своїми опусами поетичний світ. Тому в сучасній українській літературі відбуваються не то дикі танці на її трупові, не то змагання, хто напише гірше, нудніше, туманніше. Розлите на скатертині вино для нашої поетичної молоді залишається, на жаль, вином, хоча це, як підмітив один поет, лише пляма на столі. Сказати, що це графоманська каламуть, не маю права, а раптом дадуть Національну премію, сприймаючи красу мухоморів за істинну красу, адже і мухомори – Боже створіння, як і парость виноградної лози.

 

Липень 2017 року

Кривий Ріг