На білих і не білих островах

 
З трудів і днів Максима Рильського. – К.: А.С.К., 2009.– С. 568-574.
 
«В 1934-35 г. бывая в Киеве, я сблизился с Рыльским и его группой. Рыльский: в прошлом принадлежал к неоклассикам и был тесно связан с реакционерами Филипповичем, Зеровым и Драй-Хмарой. В 1931 г. он арестовывался органами ГПУ в Киеве. По своим убеждениям Рыльский являлся националистом…»
«Рыльский Максим Тадеевич, 1895 года рождения урож. Сквирского района Киевской области, украинец, гражд. СССР, бывш. помещик, беспартийный, образование высшее, ведущий украинский поэт, член Союза советских писателей УССР, литературной деятельностью занимается с 1910 года. В 1931 году за контрреволюционную деятельность Рыльский был арестован, обвинялся по ст. ст. 54-2, 54-ІІ УК УССР, но за отсутствием достаточных данных дело было прекращено, и Рыльский из-под стражи был освобожден, проживает – Киев, ул. Ленина 68, кв. 16…»
«Рыльский старый участник контрреволюционного националистического подполья, в прошлом был связан с активными фашистами Филипповичем и Зеровым».
«По показаниям осужденных по делу «СВУ»  Павлушкова, Дурдуковского, Ефремова, Никовского, Рыльский являлся членом СВУ…»
«По показаниям осужденных Военной Коллегией Верхсуда Союза ССР в 1937 году активных участников украинской фашистско-террористической организации Чечвянского-Губенка, Волковича и Савицкого-Гедзь, Рыльский является одним из активных участников контрреволюционной украинской националистической организации и имеет непосредственную организационную связь с к-р формированиями в Москве, Грузии и Армении…»
«Рыльский М.Т. подлежит аресту» – начальник ІV отдела УГБ НКВД УССР, майор государственной безопасности (Хатеневер).
 
 
Віктор КОСТЮЧЕНКО
 
1910 року Максиму Рильському було 15 років. У нього вийшла книжечка «На білих островах». Вона була юнацька – і за емоціями, і за рівнем майстерності. І її як юнацьку не розглядали у пізніших дослідженнях творчості поета.
Справді, мрійливий юнак через «муки кохання» заніс себе на хмари: йому здавалося, що сектор його спостереження ніби розширився, і він, «пливучи» в небі, бачив з хмар «весь світ у млі», «прощай, земля, не вмита од сліз». Але скоро юний поет зрозумів, що через захмарну відстань він втрачає зв’язок із землею:
 
Гаї, поля, стави і луки,
Як рвуся я до вас.
 
І вже вся пізніша його творчість була прекрасним пориванням до рідної України. У думках роїлися образи «тернистого» шляху, своєї Романівки, де народився, сивочолого Києва, могутнього Дніпра, історичне минуле і «красиве і корисне». Ні. Життя там, унизу.
 
Світ увесь для мене –
Невід золотий.
 
А в тому неводі – острівці, острови, архіпелаги. Поет прагне пізнати їх. Вихований на французькій, польській, російській літературі, обертаючись у світі освічених людей, юнак прагне осягти.
 
Мої віки, моя земля і люди,
Мої планети, зорі і сонця.
 
Так у молодого поета виробляється природолюбна філософія.
І головне, усвідомлює він, самому пройти свій шлях «чесний і чистий». Крізь образ величезного білого світу поет хоче пізнати і свою хату, «і сад наш, і поле», і бажає їм розквіту.
Так він, споглядальний митець, зустрів 1917 рік і дійшов висновку, що в Україні іде «беззмістовна борня». У його творах цієї пори немає ні революційних закликів, ні ідейних пошуків, ні національних заяв.
Не знаю, які кольори полюбляв Максим Тадейович у житті, але в своїй поезії він виділяв білий і розсипав його рясно-рясно – не тільки у традиційних епітетах на кшталт: «білі берези», «білі лілеї», «білі хмари» тощо, а й творив нові: «білий шум», «біла дитинка», «білий поплавок», «кохання білокриле», «біле село» і десятки інших. Не думаю, що білизна здавалася йому найпривабливішою. Чи не розклав поет увесь великий білий світ /«невід»/ на білі часточки? В такому разі білий колір несе ідейне навантаження. У його великому білому світі і білі острови, і біла гречка, і біле село… На мій погляд, у білому кольорі поет вбачав насамперед чистоту, честь, обов’язок, красу. Ось тому біле у Рильського діє, живе, бореться (згадаємо хоча б «Війну червоної і білої троянди»)…
Доля видатного поета і вченого Максима Рильського примхлива. З одного боку – лауреат Ленінської премії, двічі лауреат Державної (Сталінської) премії СРСР, академік, депутат Верховної Ради СРСР, численні ордени, слава і оплески. З іншого – неокласик, що рівнозначне тавру-звинуваченню «контрреволюціонер», в’язень Лук’янівської тюрми, активний “український буржуазний націоналіст». Сьогодні – радість і лірика, завтра – печаль і важка дума про можливий шлях на північ…
На диво й доля його батька Тадея Розеславовича глибоко позначилася на долі сина Максима. Вільнолюбний «хлопоман» Тадей ще з молодості демонстрував своє демократичне ставлення до селян, захищав їх, організовував школи, працював учителем. Він передав синові свою любов до простих людей. Антикріпацькі його настрої не схвалювали поміщики-сусіди, до нього з підозрою ставилася влада. Кілька разів проти нього порушувалися судові справи. Якимось чином ставлення старої влади передалося новій – радянській…
Отож, ми почнемо розповідь про дивовижно чисту і світлу, мудру і добру людину Максима Рильського з детективної багаторічної історії, що писалася людьми, які вимагали арешту Рильського і готували для цього ґрунт.
 
ІІ
Середина 20-х років минулого століття. Радянська влада, що скинула царя в Росії, в Україну на багнетах принесла громадянську війну. А ледь випірнувши з неї, вона спішно формує органи самоврядування: створює ради трудящих, відкриває редакції газет і журналів, організовує хати-читальні, гуртки безбожників, комітети незаможних селян. Репресивні органи крізь сито просіюють усіх «колишніх». Така державна класова програма влади: треба творити «нову» людину.
Активні пошуки творчих новацій відбуваються в літературі і мистецтві. У Києві заявила про себе група молодих поетів, літературознавців: М.Зеров, М.Драй-Хмара, П.Филипович. Це – високоосвічені люди, які володіли європейськими мовами, знали літературу й історію, писали вірші, перекладали, досліджували українську літературу, друкувалися. Європейська література вплинула на них, і свій літературний шлях вони вибудовували, орієнтуючись на зразки високого мистецтва. Їх стали називати неокласиками. Назва цілком виправдана. Але не зрозуміла владі, точніше, незручна для неї. І радянська влада береться аналізувати творчість неокласиків, досліджувати, чи суголосна вона з пролетарським звучанням. І виявляє, що неокласики таки не суголосні сьогоднішньому дню, сучасним ідеям. Виникає наступне запитання: чи не ворожа організація – оці неокласики, яка їхня програма і яка мета? Але влада є владою. Їй треба було, щоб негатив про неокласиків висловив хтось із «народу». Цим «хтось» виявився поет Володимир Сосюра, який жив у Харкові, і органи безпеки саме працювали з ним, настановляючи на радянський лад.
1926 року, виконуючи настанови органів безпеки і комуністичної партії, В. Сосюра пише викривальний вірш «Неокласикам». У вірші два ряди звинувачень. Один – тим, хто «пічкурів ловить» і співає «про лебедині зграї, про котиків з верби і про чумацький путь». Адресат вгадується – М.Рильський, який дружив із М.Зеровим, присвячував йому вірші, називаючи його «богопосланим патрицієм». Це його образи, мотиви. Другий ряд – тим, хто марить «про Париж і Грецію», «мертвий Рим» і співає «непотрібний бред». Це – побратими М.Рильського – М.Зеров, П.Филипович, М.Драй-Хмара.
У поемі «Сашко» /1927-1928/  М.Рильський відповів критикам: «Той класицизмом очі коле. А той рибальством допіка». В літературній дискусії 1925-1928 рр. неокласики солідаризувалися з М.Хвильовим і його гаслом орієнтуватися на європейську літературу.
1929 року на з’їзді пролетарських письменників України неокласиків гостро критикують. Того ж року почалися арешти членів так званої Спілки визволення України /справа сфабрикована владою/. Всього до відповідальності було притягнуто 45 осіб. Майже всім їм висувалося звинувачення у підготовці збройного повстання проти радянської влади і вбивств керівних кадрів. На час розгляду справи Зеров, Филипович і Драй-Хмара вважалися злісними реакціонерами.
Судовим процесом над СВУ керував з Москви сам вождь Сталін. Ось його лист до ЦК КП/б/У: «Мы здесь думаем, что на суде надо развернуть не только повстанческие и террористические дела обвиняемых, но и медицинские фокусы, имевшие своей целью убийство ответственных работников. Нам нечего скрывать перед рабочими грехи своих врагов. Кроме того, пусть знает так называемая «Европа», что репрессии против контрреволюционной части спецов, пытавшихся отравить и зарезать коммунистов-пациентов, имеют полное «оправдание» и по сути дела бледнеют перед преступной деятельностью этих контрреволюционных мерзавцев. Наша просьба согласовать с Москвой план ведения дела на суде». Ось так категорично. Тут тобі і вирок, і звинувачення. Та якось усе  по-звірячому жорстоко. Спробуй щось спростувати…
Серед арештованих 2 академіки, 11 професорів, 10 учителів, 2 правники, 2 студенти, 1 священик, 3 жінки та ін. У доказах і слідчих справах мелькало і прізвище М.Рильського, який для репресованих органів був активним учасником контрреволюційної націоналістичної організації, знав про підготовку терористичного акту проти Сталіна, мав тісні зв’язки з націоналістичними силами Москви, Грузії і Вірменії.
Та влада готувала М. Рильському іншу участь. Наближалося 19 березня 1931 року – день народження поета. Зі своїм другом співаком М.Дейнаром, день народження якого теж випадав на 19 березня, вони обговорювали план спільного святкування. Дивовижно, але факт: саме цього дня надвечір прийшли працівники служби безпеки до М.Рильського і до М.Дейнара, зробили у них обшук і арештували їх. У коридорі Лук’янівської тюрми іменинники зустрілися і кисло пожартували. П’ять місяців поета допитували, до якої контрреволюційної організації належить, яка її програма, мета, хто залучений до неї, які терористичні акти плануються проти керівників республіки. То було п’ять місяців шантажу і знущань. І несподіване на той час завершення справи: чи то самообмова була переконлива, чи «каяття» було щирим – тільки поет опинився на волі… Та випускати жертву зі своїх пазурів кадебісти не збиралися. «Дуже небезпечним» вважав М.Рильського секретар ЦК КП/б/У С. Косіор. Вісім пояснень написав поет, відповідаючи на пред’явлені звинувачення, докладно описуючи свої літературні і нелітературні зв’язки.
На волі, але під пильним наглядом, поетові жилося бідно. Його твори не друкувалися. Родина переїздить жити в Остер. І чи хто напоумив поета, чи сам додумався: треба написати пісню про Сталіна. Це ніби індульгенція. 1936 року з композитором Ревуцьким написали. Пісню співали по всьому СРСР. Це на деякий час зупинило полювання органів на Рильського.
А тут Друга світова війна. Рильський в евакуації. Живе то в Уфі, то в Москві. Він керівник Спілки письменників України і займається в основному облаштуванням побуту українських письменників.
1943 року творчість М.Рильського відзначають Сталінською премією. З цією найвищою державною відзнакою і з характеристикою «найактивнішого українського націоналіста» він 1944 року повертається до визволеного Києва.
Українське МДБ на московську характеристику МДБ відреагувало блискавично, приставивши до поета «своїх» людей: В.Маміконяна – особистого секретаря М.Рильського, і майора МДБ А.Шевка. За Маміконяном – інститут, видавництва, редакції, за Шевком – дім, рідня і відвідувачі дому.
Працюючи в Центральному державному архіві громадських організацій України, я натрапив на прецікавий документ: на 34-х сторінках майор Шевко виправдовувався за свою діяльність чекіста, який у стосунках з Рильським «порушив межі допустимих службових зв’язків» і був за це звільнений з роботи. До листа Шевка додано дві справи: «Ставка», арештовано 9 чоловік, і справа «Круг», арештовано «відомого сіоніста і троцькіста Гофштейна». Документ Шевка вражав своєю одвертістю, своїм безоглядним розкриттям виробничих технологій боротьби з націоналізмом. Ось кілька виписок із документа:
«Володіння агентурними методами, вміння розібратись в процесах, що спостерігаються в письменницькому середовищі, знання справ оперативного провадження по цим контингентам і, нарешті, знання літератури з точки зору критичної її оцінки, – дали мені можливість принести певну користь партії у справі боротьби за чистоту ідеологічного фронту на Україні»…
«Спілкуючись з Рильським, підтримуючи з ним зовні коректні і ввічливі стосунки, я ніколи ні на хвилину не забував про те, що у мене особисто зберігається чотиритомна справа на нього, що в цю справу я вкладаю свою партійну і чекістську душу. Я завжди політично вірно, з надзвичайною чекістською гостротою поціновував особистість Рильського. Ніхто ніколи не міг і не може мені дорікнуть в тому, що особисте спілкування з цією людиною завадили мені правильно вирішувати пов’язані з ним оперативні завдання. Навпаки, я маю численні докази зворотного характеру».
«У травні 1947 року я одержав серйозні компрометуючі матеріали стосовно Рильського, які свідчили про те, що він, перебуваючи в партії, дворушничає, що з його націоналістичного минулого тягнуться гнилі нитки, що він не зрікся цього минулого і далі лишається на націоналістичних позиціях. Ці матеріали були найбільш серйозні за останні роки і дали мені можливість зайнятися більш серйозним вивченням Рильського (завів агентурну справу «Ставка»)».
«Цей документ було адресовано секретарю ЦК КП/б/У товаришу Л.М.Кагановичу і, треба думати, допоміг вірній партійній оцінці націоналістичних рецидивів Рильського». (ЦДАГО України, Ф. І, опис 23, спр. 5687).
У ніч на 1 січня 1948 року у Рильського зібралася вечірка. На неї запросили й Шевка. За столом виникла суперечка з лайками і образами на адресу першого секретаря ЦК КП/б/У Л.М.Кагановича. Гості визнавали Кагановича як господарника і засуджували як політичного діяча. Шевко захищав Кагановича. Назвавши пасинка М.Рильського «сволотою» і «негідником», Шевко покинув дім. Власне, ця подія і була причиною звільнення майора МДБ Шевка з органів.
Справою Шевка займався райком партії: була пропозиція виключити з партії, але обмежилися стягненням. Вся тогочасна ідеологічна боротьба в республіці зводилася до викриття буржуазного націоналізму М.Рильського, Ю.Яновського і І.Сенченка. Йшло шалене цькування М.Рильського. Професор Київського університету Єневич у публікаціях нищівно викривав буржуазного націоналіста М.Рильського, писав листи-доноси у ЦК партії. Хвиля викриття українського націоналізму розлилася в Україні. Цій політичній вимозі вдруге піддався В. Сосюра, на якого теж збиралися компрометуючі матеріали. Цього разу йому було важко знайти у Рильського предмет критики, і В.Сосюра критикує Максима Тадейовича за «простоту»… Якось наївно, надумано.
Існує версія, шо й оунівське підпілля у цей час готувало акцію розправи з радянськими письменниками. 1950 року до Львова «зміцнювати радянську владу» їдуть відомі поети й прозаїки. На їхню честь влаштовується вечірка, на якій планується їх отруїти. Вишня і Сосюра не вмерли. А Рильський на вечірку не пішов. Задумана справа не вдалася. (Тижневик «2000». – 2001. – 17-23 серпня). А може, це була вигадка влади, щоб кинути тінь на ОУН?
Поступово хмари над М. Рильським, здавалося б, розвіюються. У 1950 році поету знову присуджують Сталінську премію, а 1960 – Ленінську. Україна ж свого славного поета преміями не відзначає. Ще жива недовіра влади до Рильського.
Ще жива. Бо ось 1959 рік, і забороняється випуск історичного нарису «Українці», перший том якого (понад 800 сторінок) змонтовано. Над ним працювали інститути АН УРСР. Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії, яким керував М.Рильський, був провідний у цій роботі. Так громадськість і досі не знає, за які гріхи не пустили у світ цей нарис.
… У світі живе понад 100 націй і народностей. І жодна з них так не хворіла глибоко і так довго на «буржуазний націоналізм», як українська. Цю хворобу вигадала Москва. Немає опису симптомів хвороби, немає ліків від неї. Та фахівці у Москві її розпізнавали, ускладнювали. Вони, спираючись на прихвостнів з України, її культивували. Це «братопродавці» (термін Рильського). Вони вели «хворих» до божевільні, до тюрми, на заслання, до розстрілу.
Радянська влада сорок років клеїла жупел буржуазного націоналіста М.Рильському. Можна про це писати ще багато, та, мабуть, досить. На завершення наведу тільки один епізод боротьби з буржуазним націоналістом М.Рильським. Зі спогадів М. Бажана. 1961 року поверталися з Канева, де відзначалося 100-річчя з дня смерті Т.Г. Шевченка, керівники України і письменники. М.С.Хрущов – глава України, з усією властивою йому брутальністю почав розпікати «буржуазного націоналіста» М.Рильського. Той намагався захиститися. І раптом П.Тичина обриває вереск Хрущова, називає Рильського великою, чесною і шляхетною людиною, видатним поетом і заявляє, що не може плисти в такому оточенні, просить висадити його на берег…
Правда це чи легенда? Не знаю. Я вичитав, а вам переповів…
 
III
Крім націоналізму, у поета М.Рильського була ще одна «вада», на яку звертали увагу деякі критики. Йдеться про споглядальність, яка, на думку Л. Новиченка, зв’язувала поета майже усе його творче життя, особливо ж у 20-ті роки. «Сучасність заговорила» лише з другої половини 20-х років, – пише він.
Але коли поет змальовує красу свого рідного краю з синіми річками, темними борами, сивими туманами, і це впливає на читача естетично і чуттєво, то яка ж це споглядальність? Це острів, те, що надихає поета. Чи не було це звинувачення критиків способом навернути митців до сучасності? До героїв-перетворювачів? До борців за нове життя? Згадаймо: авторові «Сонячних кларнетів» дорікали за відсутність сучасності, Рильському – за споглядальність, Сосюрі – за патріархальність. А де, мовляв, нові соціалістичні образи? Ці образи, соціальні  моменти  прийшли  до поетів у 30-ті роки. Час справді вимагав цього. Пізніше з’явилася поетична формула «красиве і корисне». Але перечитаймо книги Рильського (а їх більше 50) «Де сходяться дороги», «Крізь бурю й сніг», «Жага», «Мости», «Мандрівка в молодість» та ін. У них відбилася життєва філософія красивого і корисного. Це філософія народна. Її засвоюють ще в дитинстві.
Життя Максима Рильського починалось серед розкішної природи, серед красивих, духовно багатих людей. Батько був інтелектуалом. Жив молодий Рильський у родині композитора М. Лисенка, отже, у світі музики, книг, високих мрій. Любов до краси штовхнула хлопця до творчості. Йому 13 років, а він уже пише у віршах про «царство любові». Саме воно виробило у поета той внутрішній стрижень, який забезпечив йому стійкість на життєвій дорозі з випробуваннями і ускладненнями, виробив світогляд. Цей стрижень не дозволив поету втратити високі мистецькі орієнтири навіть в умовах соціально складних, які диктувалися аж ніяк не білими островами.
Час і комуністична партія вимагали від митця «класового розуміння». В країні розгорталася боротьба з куркульством як класом, нищилася церква і переслідувалися церковні діячі, митців усіляко змушували, гнули до оспівування соціалістичних здобутків. Час вимагав дати «образ сьогоднішнього дня».
На мистецьких терезах Рильського превалювали теми людинолюбчі, морально-етичні. «Людинолюбна і життєлюбна лірика Рильського 30-х років – це лірика повного людського життя, лірика органічної єдності громадянських і особистих почуттів. Відзначаючись великим душевним теплом, щирою людяністю й демократичністю, вона наче допомогала емоційно обживати новий радянський, соціалістичний дім», – пише Л. Новиченко. А що, до 30-х років і після 30-х років не було у творах Рильського «повного людського життя»? Не було «органічної єдності громадянських і особистих почуттів»?
Звернімося до 1928 року (час класових загострень), коли поет почав працювати над «радянською» темою про жінку-трудівницю у віршованій повісті «Марина». Поет робить спробу дати класову характеристику (як того вимагалось) українському селу. У повісті досить багато викривальної риторики: «ганебний час», «прокляте життя», панські «фіглі», «кріпак зневажений і голий», зваблювання сільських дівчат, «панує рабство» і багато інших подібних штампів.
Але творові бракує не тільки художності, а й переконливості, достовірності. Головна героїня розпочинає життя в умовах кріпацтва. Виникає питання, то скільки ж років було їй на початку ХХ століття, коли пробудилася і визріла її класова зрілість? («Кайданники тавровані встають»).
На повісті помітні літературно-мистецькі впливи французьких джерел: аналогія Марини і Жанни д’Арк (невдала спроба), віяння Великої французької революції, дії її провідників Марата і Робесп’єра, ідеї Вольтера (відомо, що царський уряд Росії чинив опір поширенню вольтер’янства в державі). Все це не має органічного зв’язку з українським селом.
Побут, звичаї, мораль польського поміщика Людвіга запозичені з польських джерел, в тому числі і з творів Міцкевича.
Загальноприйнятий образ класового розшарування українського села у повісті не вийшов. Є покірність селян, панські «фіглі»-розваги, зваблювання сільських дівчат. Лиш «солоного поту рабів» немає. Непереконлива й еволюція головної героїні: через панський гарем, через кріпацький театр до повстання, що запалило «сто сот вогнів»…
Отже політичної заангажованості для створення справжньої поезії виявилося недостатньо… Штучне використання в даному випадку ідеї класового розшарування служить прикладом негативного впливу на глибину зображення людського життя, на ідейний і естетичний рівень твору.
Визначний поет складного радянського часу, вчений-енциклопедист, глибокий знавець мов і літератур, перекладач, журналіст (у пам’яті киян і досі живуть проникливі «Вечірні розмови» у газеті «Вечірній Київ»). Таким був громадянин Максим Рильський. Всесоюзний авторитет поета за його життя невпинно зростав і глибшав. Навіть М.С.Хрущов із часом змінив своє ставлення до нього. Проте М.Рильський-митець не мінявся. Коли 1961 року намітилися спроби відродити неосталінізм, поет написав вірш «Братопродавці», в якому є рядки:
 
Братопродавці з білими руками
І з чорним серцем – ось вони.
Наче сьогодні писаний…
 
Література: З трудів і днів Максима Рильського. – К.: А. С. К, 2009.