Миколі Білокопитову – 65

Микола Білокопитов відзначає перші шістдесят п’ять. Поет-гуморист, член Національної спілки письменників України, лауреат всеукраїнських літературних премій імені Остапа Вишні, Степана Руданського, Степана Олійника й Василя Юхимовича, обласної – імені Петра Ребра, багаторазовий лауреат конкурсу «Весела Січ», лауреат газети «Веселі вісті». Відредагував сотні творів запорізьких письменників. А ще – жартівник, майстер експромту.

Викинь низькопробні твори Автор цих рядків пам’ятає, як двадцять п’ять років тому в тодішнє підвальне приміщення редакції газети «Запорозька Січ» (містилося на колишній Червоногвардійській між КДБ й тюрмою), по якому час від часу пробігали, граючись, пацюки, зайшов кремезний стрункий чоловік із лукавинкою в очах. Колеги відрекомендували: «Це – Білокопитов, поет-гуморист». А в мене якраз готувалася до друку сатирична сторінка «Кресало». Побачивши, що правлю гуморески, Микола кивнув: – Допомогти? – Ось цю, якщо можеш. Задум у людини гарний, але так неоковирно написано… За десять чи п’ятнадцять хвилин переді мною лежав твір, що заслуговував на друк не те що в міській газеті, але й у самому «Перці». При цьому редактор не просто «підчистив» текст, а знайшов інший хід думки, гумореска стала дотепнішою, цікавішою. Ритм і рими – в порядку. Було зрозуміло, що переді мною – професіонал. Під час розмови з’ясувалося, що Микола має першу видану збірочку байок і гуморесок «Вовча наука» та готує до друку дві нові – «Нечиста сила» й «Міні знову в моді». А ще узнав я, що він закінчив редакторський факультет Українського поліграфічного інституту у Львові. Дістаю з шухляди рукопис майбутньої своєї збірки «Даремний переляк» і прошу правити безжально, ще прискіпливіше, ніж власну. За кілька тижнів отримую рукопис. О мамо рідна! Він покреслений уздовж і впоперек. На полях – десятки зауважень. – Тільки не комплексуй, – усміхається Микола, – повинна б вийти в тебе непогана книжка. Лише попрацювати доведеться багато. Головне ж, не пошкодуй – викинь низькопробні твори, оті, над якими я хрести поставив. Вони псуватимуть видання. Тобі самому буде потім соромно перед читачами.

Як Тарас Бульба сина-зрадника Бувають люди, котрі вміють гарно повчати інших. Самі ж, як мовиться, у своєму оці й колоди не помічають. Білокопитов до власних творів ставиться не менш вимогливо, ніж до чужих. Інколи, бувало, подасть гумореску чи байку до друку в газеті, вже й головний редактор її підпише, а Микола приходить і з порога: – Дай мені моє творіння. Подаю, думаю, що поправить слово чи речення – таке буває майже з кожним. А він: – Дивися, що з «геніальними» творами роблять. Так Тарас Бульба убивав сина-зрадника… І, роздерши на шматки, кидає в кошик. – Ти збожеволів, – кажу. – Була нормальна гумореска, цікава, смішна… – Це тобі так здається. Вона не годиться. Не мій рівень… Чернетки залишилися. Якщо щось краще додумаю – надрукуємо. А ні – туди їй і дорога!

Його випускають «на закуску» Під час вечірки Білокопитов – незамінна людина. І не тільки тому, що гуморист, за словом до кишені не лізе, «заведе» будь-яку публіку. Треба – заграє на гітарі чи на баяні. А танцює не гірше Мирослава Вантуха – колись відвідував студію народного танцю. Займався й самбом та вільною боротьбою, а на службі – веслувально-вітрильним спортом. Був навіть чемпіоном Північного флоту колишнього СРСР… Виступаємо з ним перед студентами чи учнями. Якщо Миколі першому нададуть слово – інших ця публіка майже не сприймає. Тому й залишаємо його завжди «на закуску». Письменник спокійно починає розповідати, що глибоко в душі він – інтимний лірик і присвятив свого першого вірша ще в далекому 63-му першому своєму коханню – Наталці. Потім на хвильку задумується: – Ні, збрехав я вам! У шістдесят третьому в мене була Тетянка. А в шістдесят четвертому – Оксанка… Ні, з нею – потім, через три роки. А в шістдесят п’ятому, мабуть, була Наталочка. Ходив я тоді в п’ятий клас… Здавалося б, нічого надто вишуканого не сказав. А діти від реготу під парти залазять. А потім зал чи клас гримить оплесками на його адресу. Чудово сприймаються публікою його знамениті байка «Кря-ко-ко», гумореска «На собачій виставці» та десятки інших творів. Він частий гість у школах, ліцеях і вишах, госпіталі, військових частинах. Виступи Білокопитова бачили й чиновники з Міністерства культури, їм вони дуже сподобались, обіцяли навіть влаштувати гастролі по Україні. Але далі обіцянок справа так і не пішла.

Нам своє робить! Утім письменника це не дуже турбує. Він часто цитує філософські слова незабутнього Павла Тичини: – Нам своє робить! І робить. Тобто, пише. Окрім названих, уже побачили світ його «Без паніки!», «Принциповий флюгер», «Весела парочка», «Бізнес баби Федорі», «Чортзнащо наснилося мені» та інші книжки. Микола – один зі сподвижників славнозвісного поета Петра Ребра. Разом із ним створював Міжнародну асоціацію гумористів і сатириків «Весела Січ». Був обраний спочатку осавулом, а потім – кошовим суддею. Ще й гарне козацьке прізвисько придумали йому веселосічовики – Задерихвіст. А після смерті Петра Ребра він сам очолив «Веселу Січ». Окрім цього, Білокопитов – великий патріот України. Він глибоко впевнений у тому, що оті ганебні небилиці про українців на зразок «моя хата скраю» чи «хай у сусіда корова здохне» – вигадки наших недолугих недругів. Бо українські люди в переважній більшості – доброзичливі, працьовиті й добросердні. А коли йому натякають на російське прізвище, він спокійно відповідає: «Дай, Боже, Україні побільше Костомарових, Драгоманових, Донцових, Баранових (має на увазі світлої пам’яті Віктора Федоровича, голову НСПУ, автора пісні «Українці мої»), до яких декотрим особам, не зважаючи на українські прізвища, ще дорости потрібно». Про те, що його хата не скраю, свідчить такий факт. Коли Микола видав дві власні книжки, а папір іще залишався, він видрукував ще й збірку гуморесок та байок «Бабай» свого приятеля, першого в Запоріжжі лауреата журналу «Перець» Володимира Юдіна, який тоді вже тяжко хворів, а невдовзі й помер. Тому хотів би додати до слів митця: і Білокопитових також посилай нам, Господи! Отже, письменникові – шістдесят п’ять. Кажуть, що це – тільки початок справжнього життя, особливо творчого. Тож із роси й води тобі, Миколо!

Запоріжжя