Ми всі прочани у його «Cоборі»

 

Віталій КРИКУНЕНКО

 

«Собор». Входження в той небувалий доти роман, щемне та радісне його прочитання для мене, тоді зовсім юного студента-філолога, було, мабуть, зрідні ще одному хрещенню. Пригадую буквально осяяного першодруком тієї книги (1968 р.) кучерявого свого інститутського товариша, нині знаного поета й професора Анатоля Гризуна із Сум, тихі наші гуртожитівські розмови про чи не потай вичитане-відкрите-видобуте нами в Гончаревім «Соборі» — й розумію: то було таки справді хрещення усвідомленням духовної України й себе в ній.

З тим відчуттям од прочитаного Гончара увіходили в громадянську пору життя чимало моїх перевесників.

Певен, що завдячуючи отому «соборуванню»-прочита­нню, як і християнським напученням мами своєї Христі, маю трудне та радісне щастя й в чужині залишатися українцем-«соборянином».

Так сталося, що подальше навчання в Москві, а потім і зваблива для  молодого журналіста робота в «центральній» тодішній пресі, й незабарні услід родинні обставини, прив`язали мене до російських теренів, де , попри все, спрагло шукав українських джерел, залишаючись в душі та й у триваючих літературних спробах українським автором. Неперебутнім джерелом мав для себе і Гончарів «Собор», над російським перекладом якого, не зважаючи на офіційні перепони, продовжувала працювати колишня харків`янка, відома як популяризатор української літератури в Росії незабутня Ізіда Новосельцева (1922-2000). В журналі «Студенческий меридиан», де я з початку вісімдесятих років працював відповідальним секретарем, сприяв опублікуванню в російських перекладах української прози та поезії (зокрема, творів Юрія Мушкетика, Володимира Затуливітра, інших молодших авторів), а 1983 року звернувся листовно з редакційною пропозицією до О. Гончара. Один з найпопулярніших у тодішньому СРСР наш молодіжний місячник, що виходив майже мільйонним накладом, готовий був надрукувати прочитану мною, здається, у «Вітчизні», новелу «Геній в обмотках», присвячену пам`яті великого українця Юрія Кондратюка (Шаргея). Олесь Терентійович швидко відповів, що «оповідання «Геній в обмотках» уже перекладене, і зробив це сам автор на прохання однієї з центральних газет» (малася на увазі «Правда» — В.К.).

Домовилися про інтерв`ю письменника для «Студенческого меридиана», яке й було взяте мною під час одного з приїздів Олеся Терентійовича до Москви в депутатських справах. Воно було подане в №5 за 1985 р. в одному блоці з уривком із роману «Людина і зброя». В преамбулі до цієї публікації автор зазначав, що його книга «про дні далекі, про товаришів моєї молодості, про студентів 41-го року, які в те перше чорне літо війни разом з мільйонами радянських людей відстоювали рідну землю на палаючих рубежах України… Сучасні студенти живуть в інший час, склад думок у них також інший, відмінний од нас, тодішніх. Але, гадаю, що  схожість  між студентами різних поколінь залишається в головному — в тому глибокому активному житті душі, що властиве молодій людині на зорі її юності. І, зрозуміло, наше почуття любові до Вітчизни — воно також ріднить всіх нас, бо  воно не має віку, є загальним.

Ось чому автор сподівається, що книга про людей 41-го року, знаходячи відгук серед його  ровесників-фронтовиків, щось таки  скаже, чимось торкне й душі тих, хто виростав, хто формувався вже по цей бік золотого екватора Перемоги».

Ця публікація в союзному масовому виданні, як і чимало інших, безумовно, створювала тоді сприятливий фон для наступної появи вже в 1987 р. також масовим накладом донедавна забороненого в Україні роману «Собор» у російському перекладі І. Новосельцевої. Знаковий для української літератури твір з`являється в популярній серії «Роман-газета», а 1988 р. — й у видавництві «Советский писатель».

На той час я вже працював у Спілці письменників СРСР, куди втрапив з легкої руки Олеся Гончара, який в листі, датованому   9.03.1985 р., привітав мене з виходом у видавництві «Молодь» поетичної збірки «Місячний провулок» й повідомив про «хороше враження» від моєї віршованої добірки в «Жовтні», а з тим принагідно перейшов до справи: «Ваша біографічна довідка в кінці книжки спонукає мене запитати Вас: а чому б Вам не бути  ближче до Спілки письменників СРСР? Там, на жаль, виходить на пенсію повпред української літератури Іван Федотович Карабутенко, — чому б Вам не прийти йому на зміну? Порадились би з Верченком, Суровцевим чи ще з кимось…»

Працюючи консультантом з питань української літератури, а потім  і заступником секретаря СП СРСР у справах національних літератур  (1986-1991 рр.), радів кожній зустрічі з Олесем Терентійовичем, надихався його підтримкою та порадами.  «Ваш намір віддатися пошукам кубанських та інших українських діаспорних Атлантид — намір безумовно благородний і Ваші відкриття в цьому напрямі на Україні будуть зустрінуті з вдячністю неабиякою…»  — ці рядки  з Гончаревого листа (4.11.1990 р.) й сьогодні слугують мені своєрідним дороговказом. Ще раніше мою увагу привернули матеріали багатющих московських архівних та бібліотечних сховищ про українців у Росії, і, вже за часів роботи в СП СРСР, а потім — у Посольстві України, керуючись дружньою настановою Гончара,  постарався знайти сили і час для здійснення українознавчих поїздок з письменниками та науковцями на Зелений Клин та на Камчатку, в Сибір та на Кубань і в Поволжя. Підготував низку публікацій про історію розселення, культуру й, зокрема, літературні досягнення українців Росії, які побачили світ у журналах «Книжник», «Дніпро», в науковому збірнику Інституту світової літератури РАН та ін.  Продовжив цю необхідну роботу й працюючи в московській Бібліотеці української літератури, де були підготовлені численні електронні видання з цієї тематики. На жаль, з березня Бібліотека вже не діє, закрито й бібліотечний сайт. Зібраний масив напрацьованих матеріалів чекає на видавця і, можливо, хтось відгукнеться на цей запит?

Втім, якщо повертатись до теми й ідеї Гончаревого «Собору», то не можу не згадати й такого епізоду, що, мабуть, якимось чином таки поєднаний в часі з виходом у світ російського перекладу цього роману. 20 червня 1987 року О.Т. Гончар надсилає до  Генерального секретаря Михайла Горбачова листа на захист української мови, зміст якого  певною мірою перегукується  з пафосом і змістом донедавна забороненого твору. Зазначу, щоправда, лист цей готувався й надсилався автором поза  письменницькими спілками й про нього я дізнався вже значно пізніше, в 1997 р., під час роботи у Посольстві України в РФ, коли вдалося майже випадково отримати копію того прецікавого документа з архіву колишнього ЦК КПРС. Тоді ж (12.07.1997 р.)  у газеті  «Голос України» з посиланнями на наданий нами  документ були досить стисло викладені його основні тези. Вважав би за доречне опублікувати того листа в повному обсязі.  Певен, що  ознайомившись із ним,  багато хто волітиме перечитати знов  «Собор».

 

м. Москва, Росія

 

Від редакції: читайте лист О.Т. Гончара в одному з найближчих номерів нашої газети.