У
поліфонічному багатозвуччі нової поетичної збірки Станіслава Бондаренка «Пікнік
із мільярдером, або Травми трав» («Ярославів вал», 2013) можна виділити різні
тональності – інтелектуальну (закоріненість у світові філософські і культурні
контексти), мовну (віртуозна гра зі словом, із серцевини якого вилущуються
нові, часто несподівані семантичні відтінки), сатирико-реалістичну (а як іще правдиво описати нашу дійсність?) тощо.
Однак мені хотілось би акцентувати увагу на тому, що в
книжці не відразу впадає у вічі: на поезії Бондаренка як вираженні української
мрії. Адже те, чого гостро бракує в повсякденні, ми намагаємося втілити в уяві,
у витвореній нами естетичній реальності (а там, гляди, і збудеться!). Вперше
такі думки у мене виникали при читанні Андруховичевих «Перверзій» одразу після
їх публікації, де головний герой Стас Перфецький уособлював, на моє переконання,
національну мрію про прорив українського мистецтва та літератури у великий
світ. Зараз же можна констатувати, що це поступово стає нормальним і навіть
звичним.
У «психологічній поемі-кліпі» Станіслава Бондаренка
«Пікнік із мільярдером», яка й дала назву збірці, – інший аспект нашої мрії.
Автор прагне вивести у ній образ українського капіталіста елітного ешелону
(мільярдера!), причому слово «український» тут вжито у значенні глибинної
культурної і ментальної приналежності до титульної нації. Бо ж від правди не
сховаєшся: найбагатші люди країни переважно є вихідцями зі зросійщених,
найбільш «інтернаціоналізованих» – точніше, зденаціоналізованих – регіонів, а
нерідко і з кримінального середовища, яке є інтернаціональним за своєю природою
(чим поганий приклад – РСДРП(б)?). Можливо, саме тому вираз «нові українці» –
за аналогією з виразом «новые русские» – на позначення вітчизняних нуворишів не
прижився, бо які з них зазвичай українці…
Автор усвідомлює такі труднощі, тому образ мільярдера
постає щонайменше суперечливо-двоїстим. З одного боку – він справді українець з
діда-прадіда, проте з іншого – він «з тих приблуд, що вже пани тепер над
панами». Таку нищівну характеристику дає йому один з персонажів, колишній
воїн-афганець Борода, що з його вини втратив роботу: підприємство, на якому він
працював, умисно доведено до повної руйнації.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Так склалося, що доля примушує скоробагатька опуститись
до спілкування зі своїм антагоністом – поетом «із княжим іменем Ярослав». Ще
одна ситуація, яка може радше примріятись, ніж трапитись у дійсності. З волі
автора їх зводить жінка: колишня студентська любов Ярослава, що в минулому
«здала» хлопця під пресингом кадебістів, в нові часи стала дружиною мільярдера.
Та фантастичні статки не рятують її від невиліковної хвороби й передчасної
смерті.
Втрата коханої дружини у всесильного чоловіка, котрий
почував себе вищим, аніж «свистобратія з міністерств» та «уряд дармоїдів»,
спричиняє душевний надлом, а тому й геть нетипову поведінку. Приїхавши до
Києва, він покидає машину і ходить по місту пішки (щоправда, під недремним
наглядом «сек’юриті»), розшукує Ярослава, якого дружина в юності любила і для
якого її смерть – теж певною мірою втрата.
Після їхньої зустрічі гостро постає питання: «В нас
магнат і поет плачуть різними мовами: чи є й спільні слова?» Йдеться не стільки
про «мови» як лінгвістичні об’єкти, скільки про «мови» різних культурних та
ціннісних кодів, і тому між головними героями не настає порозуміння, лише
пунктирно прорисовується можливий шлях до нього. І так само пунктирно – лише як
можливість – автор вказує шлях до внутрішнього переродження протагоніста,
зумовленого душевною драмою: «Боже праведний, я не знав, / я ж не знав, що коли
– без неї, / то бідніш за бомжа й спудея…» Чи станеться таке переродження?
Малоймовірно… Проте фінал поеми залишається відкритим.
Та своєрідний тектонічний зсув у свідомості магната, який
втратив кохану дружину (а з нею і сенс життя), все ж відбувається – особливо
після слів Ярослава: „МАТИ – то ви маєте, але от щоб… БУТИ, // то, за Фроммом
– досі вас не було. // Хоч вживаєте найвишуканіші фрукти, // кажете „адью” й
тактовне „алло”, – //в порівнянні з тою березою // ви ще навіть і не трава, // скоріш коліща бульдозера нетверезого, // що наїхав на природні
права”.
Заслуговує
на увагу суспільства озвучена в «Пікніку» ідея автора створити в колишньому
будинку КДБ УРСР на столичній вулиці Володимирській „Музей жертв геноциду і
моральних авторитетів або ж Апостолів духу” – на зразок того, що діє у
Вільнюсі. Уявімо тільки, що в «замку КДБ» відтворять колишні камери Стуса,
Світличного, Марченка, а наші „Рінат, Вітя, Петро чи ще якийсь Шпинат” із
олігархів (чому не помріяти?) дозріють до пожертв на створення великого Духовного центру частку
своїх статків…
Щоправда,
подібні прецеденти, в тому числі й добровільної „деМАГНАТизації”, у житті вже
є. Як і інша реальність: колишні литовські політв’язні проводять екскурсії,
показуючи людям власні камери і позбавляючи народ амнезії.
У «Нічній розмові з Європою», яка за
авторським визначенням жанру є «філософською поемою-кліпом», українська мрія
являється в іншій іпостасі. Твір написано 2011 року, проте – з огляду на
останню зиму – він може бути названий «передчуттям Євромайдану», тим дзеркалом
суспільних настроїв, кульмінаційним вираженням яких стали події в центрі Києва.
Ліричний
герой поеми свідомий майбутньої спільної долі України саме з Європою, а не з
державами та наддержавними утвореннями євразійського штибу. Його нинішня
подорож до Європи, упродовж якої відбувається «розмова», набуває масштабів історичного
символу, адже то дорога крізь не одне століття. Не менш масштабними і знаковими
є перешкоди на шляху:
Схоже, що якась найлютіша сила
робить так, щоб ти мене не
зустріла.
Мабуть, це північний братан-сусід
стелить під колеса так щедро лід…
Щоправда,
ліричний герой хоч і сподівається, що «Діти вперше вимовлять «Єв-ро-пей-ці!»,
проте далекий від пієтету перед реаліями західного субконтиненту, і тому
тональність його монологів весь час змінюється. То звучить захоплення («Люблю
твої Луври і Прадо, й маститу осібність Сорбонни…»), то інтонації стають
панібратськи-фамільярними (звертання «Євросько», «Євроєвочко»), а то й
прориваються сатиричні нотки («глобалізація більш нагадує жлобалізацію») та
гнів щодо подвійних стандартів, якими стільки разів послуговувались європейські
політики, бо в періоді нашої новітньої Руїни була і їхня вина:
Ешелони з хлібчиком за валюту
з України слав тобі скромний
Сталін –
це коли мільйонами пухли люди…
Ти не подавилась, а їх не стало.
Але
скорше це теж мрія – про те, що пристрасний голос українського поета буде
почутий у «ситій» Європі, до якої він прагне докричатись, і тому вихоплюється
зболене: «Як жаль, як жаль, що ти недочуваєш…» Слід зазначити, що тут превалює
не спроба поквитатись за старі образи, а намагання знайти нове порозуміння «на
нашім спільнім березі життя» – не таке, як було досі.
Заключний
ліричний акорд книжки – розділ «Вощини з вулика вулиць», де герой, попри
залюбленість у закордонні окраси, залишається вірним рідній землі. Тут лежить
Степ дитинства, тут вирує Київ юності та зрілості, врешті, «Сена – не Дніпро»,
і тому він заявляє:
Дівчисько, сама виїжджай
в щасливе своє Запарижжя.
А я вже хіба переріжу
оцю пуповину?
Дехто
скептично заперечить: та ж мрії збуваються не завжди – навіть найреалістичніші
і найприземленіші. Що ж, трапляється й так. Але трапляється й інше: може стати
реальністю найнеймовірніше. Так, як збулась мрія Тараса Шевченка про вільну
Україну, хоча жоден скептик не допускав цього тоді, півтора століття тому, в
пору нашої повної бездержавності, коли національна старшина остаточно, за
словами Бориса Олійника, «клейноди обміняла на маєтки».
То
чому ж не збутись мріям Станіслава Бондаренка – і про появу питомо українських
мільярдерів, і про те, що Україну таки почують і приймуть у Європі (до речі, цю
поему вже перекладено п’ятьма європейськими мовами), а колишнє сталінське
пропагандистське кліше «між рівними рівна, між вільними вільна» набуде – за
законами парадоксу – реального змісту.
м. Вінниця