Мрія на руїнах


У поліфонічному багатозвуччі нової поетичної збірки Станіслава Бондаренка «Пікнік із мільярдером, або Травми трав» («Ярославів вал», 2013) можна виділити різні тональності – інтелектуальну (закоріненість у світові філософські і культурні контексти), мовну (віртуозна гра зі словом, із серцевини якого вилущуються нові, часто несподівані семантичні відтінки), сатирико-реалістичну (а як іще правдиво описати нашу дійсність?) тощо.

Однак мені хотілось би акцентувати увагу на тому, що в книжці не відразу впадає у вічі: на поезії Бондаренка як вираженні української мрії. Адже те, чого гостро бракує в повсякденні, ми намагаємося втілити в уяві, у витвореній нами естетичній реальності (а там, гляди, і збудеться!). Вперше такі думки у мене виникали при читанні Андруховичевих «Перверзій» одразу після їх публікації, де головний герой Стас Перфецький уособлював, на моє переконання, національну мрію про прорив українського мистецтва та літератури у великий світ. Зараз же можна констатувати, що це поступово стає нормальним і навіть звичним.

У «психологічній поемі-кліпі» Станіслава Бондаренка «Пікнік із мільярдером», яка й дала назву збірці, – інший аспект нашої мрії. Автор прагне вивести у ній образ українського капіталіста елітного ешелону (мільярдера!), причому слово «український» тут вжито у значенні глибинної культурної і ментальної приналежності до титульної нації. Бо ж від правди не сховаєшся: найбагатші люди країни переважно є вихідцями зі зросійщених, найбільш «інтернаціоналізованих» – точніше, зденаціоналізованих – регіонів, а нерідко і з кримінального середовища, яке є інтернаціональним за своєю природою (чим поганий приклад – РСДРП(б)?). Можливо, саме тому вираз «нові українці» – за аналогією з виразом «новые русские» – на позначення вітчизняних нуворишів не прижився, бо які з них зазвичай українці…

Автор усвідомлює такі труднощі, тому образ мільярдера постає щонайменше суперечливо-двоїстим. З одного боку – він справді українець з діда-прадіда, проте з іншого – він «з тих приблуд, що вже пани тепер над панами». Таку нищівну характеристику дає йому один з персонажів, колишній воїн-афганець Борода, що з його вини втратив роботу: підприємство, на якому він працював, умисно доведено до повної руйнації.

Так склалося, що доля примушує скоробагатька опуститись до спілкування зі своїм антагоністом – поетом «із княжим іменем Ярослав». Ще одна ситуація, яка може радше примріятись, ніж трапитись у дійсності. З волі автора їх зводить жінка: колишня студентська любов Ярослава, що в минулому «здала» хлопця під пресингом кадебістів, в нові часи стала дружиною мільярдера. Та фантастичні статки не рятують її від невиліковної хвороби й передчасної смерті.

Втрата коханої дружини у всесильного чоловіка, котрий почував себе вищим, аніж «свистобратія з міністерств» та «уряд дармоїдів», спричиняє душевний надлом, а тому й геть нетипову поведінку. Приїхавши до Києва, він покидає машину і ходить по місту пішки (щоправда, під недремним наглядом «сек’юриті»), розшукує Ярослава, якого дружина в юності любила і для якого її смерть – теж певною мірою втрата.

Після їхньої зустрічі гостро постає питання: «В нас магнат і поет плачуть різними мовами: чи є й спільні слова?» Йдеться не стільки про «мови» як лінгвістичні об’єкти, скільки про «мови» різних культурних та ціннісних кодів, і тому між головними героями не настає порозуміння, лише пунктирно прорисовується можливий шлях до нього. І так само пунктирно – лише як можливість – автор вказує шлях до внутрішнього переродження протагоніста, зумовленого душевною драмою: «Боже праведний, я не знав, / я ж не знав, що коли – без неї, / то бідніш за бомжа й спудея…» Чи станеться таке переродження? Малоймовірно… Проте фінал поеми залишається відкритим.

Та своєрідний тектонічний зсув у свідомості магната, який втратив кохану дружину (а з нею і сенс життя), все ж відбувається – особливо після слів Ярослава: „МАТИ – то ви маєте, але от щоб… БУТИ, // то, за Фроммом – досі вас не було. // Хоч вживаєте найвишуканіші фрукти, // кажете „адью” й тактовне „алло”, – //в порівнянні з тою березою // ви ще навіть і не трава, // скоріш коліща бульдозера нетверезого, // що наїхав на природні права”.

Заслуговує на увагу суспільства озвучена в «Пікніку» ідея автора створити в колишньому будинку КДБ УРСР на столичній вулиці Володимирській „Музей жертв геноциду і моральних авторитетів або ж Апостолів духу” – на зразок того, що діє у Вільнюсі. Уявімо тільки, що в «замку КДБ» відтворять колишні камери Стуса, Світличного, Марченка, а наші „Рінат, Вітя, Петро чи ще якийсь Шпинат” із олігархів (чому не помріяти?) дозріють до пожертв  на створення великого Духовного центру частку своїх статків…

Щоправда, подібні прецеденти, в тому числі й добровільної „деМАГНАТизації”, у житті вже є. Як і інша реальність: колишні литовські політв’язні проводять екскурсії, показуючи людям власні камери і позбавляючи народ амнезії.

    У «Нічній розмові з Європою», яка за авторським визначенням жанру є «філософською поемою-кліпом», українська мрія являється в іншій іпостасі. Твір написано 2011 року, проте – з огляду на останню зиму – він може бути названий «передчуттям Євромайдану», тим дзеркалом суспільних настроїв, кульмінаційним вираженням яких стали події в центрі Києва.

Ліричний герой поеми свідомий майбутньої спільної долі України саме з Європою, а не з державами та наддержавними утвореннями євразійського штибу. Його нинішня подорож до Європи, упродовж якої відбувається «розмова», набуває масштабів історичного символу, адже то дорога крізь не одне століття. Не менш масштабними і знаковими є перешкоди на шляху:

 

Схоже, що якась найлютіша сила

робить так, щоб ти мене не зустріла.

Мабуть, це північний братан-сусід

стелить під колеса так щедро лід…

 

Щоправда, ліричний герой хоч і сподівається, що «Діти вперше вимовлять «Єв-ро-пей-ці!», проте далекий від пієтету перед реаліями західного субконтиненту, і тому тональність його монологів весь час змінюється. То звучить захоплення («Люблю твої Луври і Прадо, й маститу осібність Сорбонни…»), то інтонації стають панібратськи-фамільярними (звертання «Євросько», «Євроєвочко»), а то й прориваються сатиричні нотки («глобалізація більш нагадує жлобалізацію») та гнів щодо подвійних стандартів, якими стільки разів послуговувались європейські політики, бо в періоді нашої новітньої Руїни була і їхня вина:

 

Ешелони з хлібчиком за валюту

з України слав тобі скромний Сталін –

це коли мільйонами пухли люди…

Ти не подавилась, а їх не стало.

 

Але скорше це теж мрія – про те, що пристрасний голос українського поета буде почутий у «ситій» Європі, до якої він прагне докричатись, і тому вихоплюється зболене: «Як жаль, як жаль, що ти недочуваєш…» Слід зазначити, що тут превалює не спроба поквитатись за старі образи, а намагання знайти нове порозуміння «на нашім спільнім березі життя» – не таке, як було досі.

Заключний ліричний акорд книжки – розділ «Вощини з вулика вулиць», де герой, попри залюбленість у закордонні окраси, залишається вірним рідній землі. Тут лежить Степ дитинства, тут вирує Київ юності та зрілості, врешті, «Сена – не Дніпро», і тому він заявляє:

 

Дівчисько, сама виїжджай

в щасливе своє Запарижжя.

А я вже хіба переріжу

оцю пуповину?

 

Дехто скептично заперечить: та ж мрії збуваються не завжди – навіть найреалістичніші і найприземленіші. Що ж, трапляється й так. Але трапляється й інше: може стати реальністю найнеймовірніше. Так, як збулась мрія Тараса Шевченка про вільну Україну, хоча жоден скептик не допускав цього тоді, півтора століття тому, в пору нашої повної бездержавності, коли національна старшина остаточно, за словами Бориса Олійника, «клейноди обміняла на маєтки».

То чому ж не збутись мріям Станіслава Бондаренка – і про появу питомо українських мільярдерів, і про те, що Україну таки почують і приймуть у Європі (до речі, цю поему вже перекладено п’ятьма європейськими мовами), а колишнє сталінське пропагандистське кліше «між рівними рівна, між вільними вільна» набуде – за законами парадоксу – реального змісту.

 

м. Вінниця