(Фрагменти зі спогадів минулих літ)
Продовження. Початок у попередньому числі
За кілька місяців до цього скликали на семінар і завідуючих
відділами пропаганди союзних республік. Перед ними теж виступав Начальник
Головного Політичного Управління Радянської Армії і з тією ж промовою. Коли
заввідділом пропаганди ЦК КПУ повернувся до Києва, він, очевидно, зажадав
знати, хто з українських письменників дозволяє собі відтворювати у викривленому
світлі події Вітчизняної війни, порочить героїчну Радянську Армію. Йому й
назвали наші з Євгеном Гуцалом імена, а відтак і наші твори.
Газета «Радянська Україна» не забарилася шукати рецензентів
з відповідним баченням подій Вітчизняної війни. Олександр Дяченко хвалився
мені, що він відмовився писати негативну рецензію на мою повість «У морі
затишку немає», як і на твір Євгена Гуцала «Мертва зона». Тоді розшукали Миколу
Дубину, в усякому разі, він хвалився на велелюднім зібранні вчителів м. Києва,
що писав винесену на обговорення (як зразкову, зрозуміло) рецензію на твори Д.
Міщенка та Є. Гуцала на замовлення ЦК КПУ.
Поява рецензії в друкованім органі ЦК КПУ і такого змісту
одразу ж спричинила ланцюгову реакцію. Видавництво «Дніпро» в пожежному порядку
дало мою повість на додаткову рецензію і вилучило з плану поточних видань. Це
саме зробило і московське видавництво «Советский писатель», скориставшись
послугою одного з істинних українців. Тим «істинним» виявилася довірена особа
нашого Принца. Не встигла та довірена особа повернутися з Москви, як мені вже
зателефонували з «Советского писателя»: «Ну й колеги у тебе. Не так свою книгу
«пропихав» до плану, як твою паплюжив – поінформував, як «проїхалася» по ній
партійна преса».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Сталося так, що серед численної когорти прихильних до мене
письменників відшукався один, але на диво уїдливий і певний себе егоцентрист із
замашками диктатора. Тоді ще, як приймали мене до Спілки письменників, звівся
серед старших і авторитетних письменників і заявив:
– А я не поспішав би приймати Дмитра Міщенка в Спілку
письменників.
– Чого?
– Він протягом останніх п’яти років друкує оповідання в
пресі і за ці п’ять років спромігся видати лише тоненьку збірку.
На захист виступив хтось із членів правління:
– З цих п’яти літ Дмитро Міщенко три роки перебував в
аспірантурі, складав кандидатський мінімум, а за останні два написав і захистив
дисертацію на звання кандидата філологічних наук, підготував і видав збірку
оповідань, яка отримала досить схвальну оцінку в пресі. З такою
непродуктивністю, що на неї натякає молодий товариш, можна тільки вітати.
Не послухалися молодого члена Спілки письменників (до речі,
усього лиш кілька місяців тому удостоєного цієї честі), прийняли Дмитра Міщенка
в члени Спілки письменників. Та заглиблений у себе молодик не заспокоївся,
надрукував у «Вітчизні» рецензію на збірку «Сини моря» з уїдливими закидами.
Час приспав цю гризоту, та ненадовго. Десь згодом цей
енергійний чи, сказати б, пробивний молодик опинився серед чільних мужів Спілки
письменників й одразу ж так безцеремонно заявив про себе, що навіть сторонні
люди не могли не завважити тієї безцеремонності.
…Склали у Міністерстві освіти список рекомендованої учням
для позакласного читання літератури. Перед тим, як нести його на підпис,
вирішили поцікавитися думкою Спілки письменників. Зустріла якогось дня мою
дружину співробітниця Міністерства освіти й питає:
– Які у вашого чоловіка взаємини з отим самозакоханим
Принцом, що сидить на посаді чільного мужа у Спілці письменників?
Коли назвала прізвище, дружина знизала плечима.
– Нормальні ніби. А що таке?
– Викреслив роман «Сіверяни» із списку літератури,
рекомендованої дітям для позакласного читання, і так люто, що порвав у тому
місці папір.
Доборолися за свободу творчості і мислі. Он як нарікали на
царя, який заборонив поетові писати й малювати, а самі не дозволяють учням
читати твори письменника. І це «Сіверяни», що мають серед читацької публіки
розголос. Ті, що поціновували твір у пресі, назвали роман чарівною легендою,
поезією в прозі. Не зайве згадати й інше. Не випадково ж саме «Сіверяни»
витримали п’ять видань українською мовою, побачили світ російською,
англійською, мали вийти і болгарською, та зашкодили «істинні» українці.
За відсутності директора видавництва заговорили про
поновлення давно прикритого видання серії «Романи й повісті». Комітет у справах
видавництв та поліграфії поставив умову: якщо серію видаватиме видавництво
«Дніпро», редакція буде забезпечена штатними одиницями, якщо «Радянський письменник»,
поповнити видавництво штатними працівниками не обіцяють.
Така умова ставила видавництво «Радянський письменник» в
надскрутне становище. Штат видавництва розрахований на 1500 авт. аркушів. Через
редакційний портфель щорічно проходить 5000-6000 арк. Перевантаження й без
серії колосальне. А що ж буде, коли зголоситися на видання серії «Романи й
повісті»? Довелося поступитися правом видавати цю серію видавництву «Дніпро».
Зашкалений на мені претендент на місце під сонцем довідався
про це і зняв галас. Як наслідок – завідуючого редакцією «Романи й повісті»
зобов’язали вилучити з плану, по суті зняти з виробництва уже відредагований
роман Дмитра Міщенка «Вітри приносять грозу».
Покарання справді дійняло до живого. Усяке траплялося в
нашім повсякденні, а до такого ще не доходило: на заборону видання дає санкцію
Спілка письменників. Не цензура і не найвища інстанція в цім ділі – Спілка!
У гніві ладен був подати заяву і піти з видавництва. Мабуть,
так і сталося б, коли б не моя розважлива дружина: «Не рівняйся на злих і
безумних у злобі. Стань вище цього».
Аби бодай якось погасити полум’я гніву, ділюся цією
прикрістю з щирим другом і побратимом Віктором Міняйлом.
Відповідь не забарилася.
«Милий мій! – писав наш усамітнений філософ. – Кому ти
дивуєшся! Цей Бонапарт і не міг вчинити інакше. Адже ти посягнув на його
заповітне: скрізь і всюди мати вседозволеність.
Думаєш, він тільки з тобою такий? Поцікався у інших
письменників, і не таке скажуть. У мене з ним налагодилися було непогані
стосунки: обмінювалися новими виданнями книг, листувалися. Поки я відгукувався
на його продукцію прихильно, усе було гаразд. Та варто було зробити якесь
зауваження, як отримав ляпаса: «Один відшукався критик на мої твори, – відповів
коротко і ясно, – та й той із Білої Церкви».
Відтоді обидва ми робимо вигляд, що не знаємо один одного».
Пробився якимось дивом мій історичний роман «Сіверяни» до
плану болгарського видавництва «Культура». Тамошній письменник Іван Мартинов
писав ініціаторові видання цього твору в Болгарії: «Заспокой Дмитра Міщенка,
хай яко запорожець набереться терпіння і жде. Роман його твердо стоїть у плані.
Ось-ось має ізслизати із печаті». Та поспішив заспокоювати. З Києва не
забарився надійти донос, у якому зазначалося, що Д.Міщенко з вельми дражливих
причин звільнений з посади головного редактора видавництва «Радянський
письменник» (хоча насправді ніхто мене не звільняв, я сам подав заяву і
звільнив себе від цих аж надто тривалих обов’язків), і слухняні в дружніх
стосунках із Радянським Союзом болгари розібрали набір.
Молодий, але шустрий критик виступив на засіданні редколегії
«Літературної України» із заявою: «Шукаємо, про які твори слід було б добряче
поговорити на сторінках газети? А нащо далеко ходити? Ось щойно вийшов
історичний роман Дмитра Міщенка «Синьоока Тивер». Це ж твір, що стоїть поза
літературою».
«Літературна Україна» так і не дала цій рекомендації широкої
дороги, відхилив рецензію Шустрика й журнал «Дніпро», але ж але…Чим пояснити
таке послідовне переслідування Дмитра Міщенка і його творчості? Шустрика, який
оголосив роман «Синьоока Тивер» твором, що стоїть поза літературою, можна
зрозуміти: молодий був, як критик задерикуватий, до того ж ходив у постійних
пропагандистах творчості Самозакоханого, а чим пояснити таку уїдливу
послідовність ініціатора переслідування?
Ми разом входили в літературу, майже одночасно побачили світ
збірки наших оповідань. Мій ровесник у пошуках дороги на Парнас не задоволений
тим, що про мою збірку «Сини моря» ширше відгукнулася преса, аніж про його,
дала схвальнішу оцінку?
Може, допікало цьому неврівноваженому чоловікові й те, що в
мене щасливіше склалася доля і на війні, і по війні? Воно ніби й так. Сам же
повідав якось мені: коли повернувся з німецького полону, мав намір влаштуватися
коректором у районній газеті, та рідний дядько (він же редактор газети) сказав
племінникові: «Що ти, голубе, хочеш, щоб через тебе і мене звільнили з посади?»
Закінчення в наступному числі