Між ним і нескінченністю. Пам’яті Миколи Біденка

 

 

Раїса ТАЛАЛАЙ

 

…яких висот би не досяг

лиш широтою й довготою тебе сприймуть

вічне і мертве приходить у смертне

й живе тремтячою мерістемою дробів

в котромусь з чисел любить-не-любить

поселяється кохання

будує панельну формулу щастя

та лиш на мить зіб’ється струм

і порветься серце навсправжки

і тоді

як в двох долоньках кров свою втримати?..

Порвалося серце великого інтелектуала і правдолюба, невтомного генератора ідей, безкомпромісної, чесної, рідкісної Людини, справжнього Українця, серце Миколи Біденка – Поета третього тисячоліття, що писав вірші у форматі 3D, лауреата премії імені Василя Симоненка, автора поетичних книжок «Важкий метал», «Скелет блискавки», «Мисліте», «Ліки зі смерті», «Шизоаналіз», «Біденко і літери». Він переклав багато віршів чеських та польських поетів, а також кілька п’єс відомого польського драматурга Славоміра Мрожека («Індик», «Емігранти», «Різниця»).  Микола був рідкісним життєлюбом, його цікавило все – від астрономії до кулінарії, він знав і любив історію, фізику, математику, хімію, біологію, розбирався у травах, винах, сирах… – був справжнім гурманом.

У січні цього року Микола запросив мене на фінал Всеукраїнського літературного конкурсу «Перо Жар-птиці», організованого “Поеткварталом”, аби познайомити з молодим талановитим поетом Олександром Букатюком з Івано-Франківська. З нашої розмови я зрозуміла, що Микола покладає на нього великі надії і вважає його за свого духовного сина: “У нашій літературі з’явилися такі хлопці, що мені вже можна й вмирати,” – сказав, як напророчив…

У Миколи було дуже багато друзів. Його любили всі. Навіть Смерть майже 50 років як закохана в нього. Уподобала його ще шістнадцятилітнім юнаком: зламала хлопцю хребет і півстоліття була за вірну і ревниву дружину на ймення Біда.

 

учився я жити а снилася смерть

прийшла а не може торкнутись

занадто юна

не знає що станеться

коли її пустка знайде тут кінець

аж стане початком зачаття чи воскресіння

коли з мене прокинеться вщерть наповнена жінка

душею і/або життям

мені хоч розірвись між вами

 

Він присвятив їй безліч пречудових рядків, навіть назвав одну із своїх книжок “Ліки зі смерті”. Він її не боявся – він її шанував. Микола взагалі ніколи нікого і нічого не боявся, він був по-справжньому сміливим і мужнім чоловіком:

 

біль перестає бути стражданням

як тільки в безмежжі незнання

зникають найменші сліди смислу

котрого ти набув своїм життям

 

ось так воно вмирати

щоб смерть втомилася і вибухнула

як мить щастя

 

серед усього мертвого

я бачу тільки дар

– брате мій сину мій)

його повіки відкриті

навколо намальованих очей Бога

– Бог живими не дивиться)

Він сіється в мене світлом

а я темний мов земля

бо світло не має свого шляху

шлях прокладається в мені

він назавжди залишиться мною

тепер мені цим шляхом мандрувати

холодними ногами любові

а зворотня дорога називається жаль…

 

Цей навдивовижу креативний і глибокий поет, у якого, як в Бога і ще стократ було  слів, мав свою манеру письма. Він навмисно ламав закони будови речення, аби видобути із слова, як із атома, потужну енергію почуття і думки, і ще чогось такого, чому й назви немає, на кшталт дару наділяти прозрінням, що як блискавка, в одну мить здатна осяяти усім –  вертикально неповноцінним і  горизонтально неспроможним –  і висоту, і глибину, і ширину, пекло і рай, і те, що за межею  нашого розуміння, за межею нашого мізерного буття, того, що було до і буде після нас.

Та, щоб освітити в тобі цю мить, всевишній мусив щось спалити, –  Біденко чудовий майстер іронічних та саркастичних афоризмів: ”бути собою занадто тісно”, “правда і кривда одна матрьош­ка”,“хочеться простити всім але мертвим легше”,“траву витоптують стада, а ріжуть по одному”,“у жінки найбільші проблеми через жінок”, “смерть вічна тому життя ніколи себе не доконає”, “серед безлічі молитов мене не чути / бог вірить у мене тому не дає нічого”, “cтверджувати що немає любові варто лише переконавшись що вона є”,  “тіло не підлягає моралі”, “розум розкладений на шахівниці а чорні і білі грають в одне”, “на всю довжину темряви тягнеться мить що просвітлює життя”, “любов проти вічного злочин похвалений богом після покарання”,“наші матері народжуються для нас як і вмирають незаймані”, “всі твої глядачі приходять зі своєю п’єсою”,“мертві поети найкращі але пишуть живі”…

Микола літав, бо поламаний, щоб з нами стояти. Його вірші потребують роботи і душі, і розуму. Він, поселений у інвалідольний простір, міг, наприклад, укласти в один рядок – в сум’яттях ноосфери неузгоджений я говорю догори а вони донизу –  всього Данте. Його тексти з такими густими асоціаціями і таким концентрованим, закодованим змістом, які можна порівняти хіба що з ДНК. Що не рядок, то потрясіння! І в добірці, яку я підготувала з його нової, але ще не виданої книжки, Ви це відчуєте і, сподіваюсь, вимовите: “Спасибі, Миколо, що ти у нас, українців,  Є!”

 

я знову втрачаю

гаснуть квантові гуси серед зірок

сліпнуть зайчики напроти сонця

а брат помер наче вбитий

і в безслів’ї  рукою кажу десь у простір

не все мені підвладне

не всі

але є щось непідвладне нікому

надважливе як майбутнє що просто зараз

і воно в мені і це

я