Мій Микола Архипович Шудря

До 80-річчя з дня народження.

Із Миколою Архиповичем Шудрею епізодично познайомився після мого прямого ефіру на радіо «Культура», що на Хрещатику, 26. Він, виявилося, чекав тут своєї черги на запис. Слухав, як я читав свої вірші. Сказав добре слово. Дав свою візитну картку.

Друга наша зустріч (випадково?) відбулася в легендарній, вже, на жаль, почилій у бісі, корчмі «Еней» при Спілці письменників України, що на вулиці Банкова, 2 в Києві десь восени 2005 року.

Як зараз, пам’ятаю ті добротні дерев’яні столи, які я завжди поважно любив за те, що в них можна було по-козацьки чи по-махновськи встромити ніж у ніжності чи відчаї, ілюстрації-фрески Анатолія Базилевича на стінах з вітальними енеїдівськими сюжетами…

Містична довірлива напівтемнота.

Спинномозкове відчуття присутності тих, кого вже нема з нами, але які тут були і взагалі були…

Перед спуском у це містично-сакральне для кількох поколінь митців місце, яке було, як і годиться корчмі, ніби під землею, я виступав на якомусь поетичному вечорі у конференцзалі Спілки, чи вечорі поезії (не пам’ятаю), на якому були присутні і люде старшого, батьківського для мене, покоління. Після того дехто завітав у «Еней», де, до слова, тоді по-простому добре та відносно дешево годували і поїли власників членських письменницьких квитків ще й за півціни…

Вибравши з Андрієм Охрімовичем та Павлом Вольвачем лівий від входу великий стіл, ми замовили собі у «шинкарки» козацько-джентльменський набір і взялися до розмови. Підійшов до нас, пам’ятаю, Аттила Могильний… Ми всі жваво дискутували про літературу, постаті, тексти, контексти, надтексти… Обмінювалися енергіями, очищали душі, дезінфікували середньовічні свої тіла.

Коли я йшов до прилавку за черговою порцією «вогненної води», мене перепинив доволі приємний голос із правого боку:

– Пане Ігоре, можете підсісти до мене?..

Це був оригінальний, незвично-нестандартний голос старшого вже чоловіка, який сам собі сидів за маленьким двомісним таким же дерев’яним столиком у темному приємному костюмі обличчям до виходу і до компанії побратимів, із якими аз грішний сюди спустився.

Я відніс «добро» товариству, а сам, перепросивши, підсів до нього – симпатичного, тихою, красивого чоловічою пізньою красою чоловіка – із сивим, невимушено укладеним волоссям, темними ще бровами, правильним козацьким черепом і вольовими і разом із тим (рідкісний парадокс) м’якими рисами шляхетно блідого обличчя.

– Мене звати Микола… Архипович… Шудря, – простягнув він мені руку. – Я вас слухав, а знаєте, що ви…

– Я Вас пам’ятаю. Ми на радіо зустрічалися. Я з Волині родом. Жив у Львові. Тепер у Києві ось, – перебивно, розігрітий кількома попередніми чарками, спішилося мені звично відрекомендуватися.

– Я знаю, – характерно добрим, із іскринкою гумору голосом, в якому вчувалася якась дитяча безпосередня радість, продовжував Микола Архипович, пропонуючи випити за знайомство.

Випили по чарці оковитої, бо вина я тоді, максималіст в усьому, не визнавав.

– А знаєте такого поета родом із Волині – Антон Павлюк? – з особливим ентузіазмом у голосі запитав мене новоявлений, із першого погляду приємний мені, знайомий.

– Аякже! – Із не меншим ентузіазмом відповів йому. – Його портрет ми з дідом ще років десять тому бачили у наших родичів на Волині! Це, як я зрозумів, мій родич – соратник Маланюка, Тичини, рано загиблий… у 1932 році… безвісти… поет Антін Павлюк.

– Я читав вашу статтю про нього в журналі «Дзвін», бо займаюся його спадщиною.

– Ага. Стаття називається «Третій від Сонця»…

– Там ви подали портрет Антона. Ви дуже подібні до нього. Це дуже цікаво…

– Генетика – велике діло, як і кров… Цю виразну подібність зауважили не лише ви, Миколо Архиповичу.

Несподівана іскра нашої многотематичної і політонованої розмови розгорілася у таке високе вогнище, що за його солодким димом я мало не забув про своїх колег, з якими прийшов сюди.

Павло з Андрієм покликали мене. Микола Архипович запросив на прощання свою адресу, домашній телефон (мобільним, наскільки знаю, він не користувався) і попросив обов’язково зв’язатися.

Я пішов з «Енею» вже з ними, просвітлений, одухотворений знайомством зі світлим, добрим інтелектуалом, тобто справжнім інтелігентом, зіграти роль якого (інтелігента), як відомо, не вдавалося ще найгеніальнішому артистові. Інтелектуалів чимало тепер. Інтелігентів – шопта.

От в такій корчмарській атмосфері звела мене доля з Людиною, яка зоставила у цій же долі глибокий, теплий і світлий, майже храмовий слід.

Наступна моя зустріч із Миколою Архиповичем Шудрею була вже в його скромній, орнаментованій книгами, як і належить «ще тому» аристократові духу, квартирі №145 на вулиці Жилянській, 45 у Києві, куди я успішно добрався після довгих телефонних консультацій Миколи Архиповича, як це зробити найпростіше-найскоріше.

Зустріла мене у дверях помешкання, ласкавістю і дитячою безпосередністю нагадавши легендарного єсєнінського Джима, Кальма – собачка Господаря, яку він, зізнався, щойно вигулював. Гостинна Євгенія Стефанівна – дружина Миколи Архиповича – запросила до столу. Ми, делікатно чаркуючись, довго і жваво бесідували, обмиваючи кісточки і класичній, і сучасній українській літературі з її характерними репрезентантами разом, про яких Шудря, здавалося, знав усе, відчував, любив якось не книжно, а органічно-присутньо, дивовижно володіючи рідкісними, часто тільки йому відомими блискучими інкрустаціями – фактами-деталями, в яких і гніздилось щось дуже суттєве, літературно-житейське. Він був справжній інтелектуал-слідопит, архівіст із живинкою. А інтелектуал плюс людяність та аристократизм духу – це вже інтелігент.

При тому Микола Архипович мав чудове почуття гумору із певною інтригуючою, якоюсь дитинною, лукавинкою.

Виявилося, що він – однокурсник Бориса Ілліча Олійника і якось по-дружньому причетний до його одруження. Навкололітературні історії з уст професора, як я називав Його, можна було слухати безконечно: розповідати Він умів захоплююче, навіть із артистичними елементами у найкращому сенсі цього поняття, окаймлюючи все і вся в тих розповідях живим добрим тихим гуморливим світлом. Багато чого запам’яталося мені із цих розповідей, але переповісти їх тут із шудринськими акцентами та інтонаціями, жестикуляціями, деталями не зумію, та й не маю морального права.

У кімнатці, де я ночував на козячому коці, – книги першої дружини Миколи Архиповича – доктора філософських наук Катерини Петрівни Шудрі, яка, на жаль, рано пішла у інший світ…

Кальма зранку будила мене, торкаючись вологим теплим носиком до моєї руки, лизнула в ніс.

А якось за ранковим чаєм Микола Архипович по-батьківськи запитав мене про мої плани на майбутнє. І якось так делікатно і з таким непідробним інтересом він інтерв’ював мене, що мені довелося розповісти йому чи не все своє минуле, свою біографію разом із інформацією про свої видані книги і про працю в Інституті літератури в Києві.

Він був тонким психологом та філософом із великим житейським досвідом, який у 1958 році закінчив факультет журналістики Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка, де навчався в аспірантурі і викладав у ньому. Був у 1980-1991 роках редактором журналу «Україна», а в 1991-му – головним редактором часопису «Зоряний ключ».

Отож, Микола Архипович запитав мене:

– А Ви зараз над якою науковою темою працюєте?..

– Над трьома монографіями одночасно: дві літературознавчі і одна з історії преси Волині…

– Докторську захищати не збираєтесь?

– Та я ж поет…

– Кандидатську ж захистив і монографії вмієте писати. Читав…

– Так це я з любові до літератури і до Волині, пресу якої десять років досліджував у архівах. А при захисті багато формальностей, яких не люблю.

– От і будете поетом-доктором, адже докторів-поетів у нас вистачає…

– Не брався б я, Миколо Архиповичу, за ніякий захист, якби не переконала мене і не надихнула на такий подвиг завкафедри Інституту журналістики Київського університету Наталя Сидоренко! Ця мудра і наполеглива жінка вже кілька разів телефонувала мені – і таки розворушила взятися «автора двох доньок і чотирьох монографій» до захисту.

Після доволі затяжної паузи Микола Архипович засміявся своїм характерним сміхом із якимось мудро-дитинним тембром:

– Наталя?!. Сидоренко?!. Так це ж моя донька!..

Тепер уже довгу паузу тримав я…

Ця детективна історія не могла бути для мене не доленосною.

І це мене остаточно переконало у доцільності моєї роботи над дисертацією під консультанством Наталі Миколаївни Сидоренко – чарівної доньки доброго і мудрого Шудрі, автора книги про Олександра Довженка «Геній найщирішої проби», перекладів українською мовою творів Ж. Верна, І. Пташникова, І. Нерадова, Дж. Казанови, Я. Гашека, за чиїми творами знято понад 120 документальних стрічок…

Докторську я захистив.

Приніс вина (міцних напоїв мій натхненник уже не пив) і до вина у затишну квартирку на Жилянській.

Ми відзначили, як годиться…

Євгенія Стефанівна, як завжди, була гостинною і уважною.

Микола Архипович попросив читати мене мої вірші.

Я із задоволенням читав.

Адже так мало людей нині так щиро просять почитати вірші, і так уважно, з відчуттям-розумінням в очах слухають їх.

Вірш, який чомусь припав найбільше до душі мого професійно-душевного слухача, я від руки переписав на окремому листочку і з присвятою віддав Йому.

Ось він:

***

Миколі Архиповичу Шудрі

Монастирська пасіка.

Блаженно.

Тихо, як в дитинстві.

Казка.

Мед.

Кілька білих яблук у кишені.

Журавель у небі – як поет.

 

Біла скрипка в самоті курличе.

А десь там, за піснею, – мій край,

Де свіча з прабабиним обличчям,

З тополиним шумом дітвора.

 

Де солона тиша сліз собачих,

Сива зірка падає, мов пульс.

Час бреде.

Його ніхто не бачить.

Він також нікого – усліпу.

 

Доля моя – муза, муза – доля.

Вишиваю слізьми по вині.

І таке душі моїй роздолля,

Що земля їй небом навесні.

 

Я слова у душу загортаю,

Ніби чорний хліб чи виноград.

Рідне пекло на ненашість раю

Не міняю… хоч уже й пора…

 

Сенс буття в тумані.

Смак ще тліє.

Гріх і біль… і зірка приліта…

 

Згадую минуле – і радію…

Вгадую майбутнє –

Пусто…

Та…

27 трав. 05.

В інтерв’ю газеті «Дзеркало тижня» (18 грудня 2010 року) я назвав Його ім’я: «Бачу навколо себе достойних аристократів духу, як от Ліна Костенко, Борис Олійник, Микола Шудря, Ігор Калинець, Микола Малахута!».

Під час мого чергового гостювання у Майстра до нього завітали милі Його внучки – доньки Наталі: Оксана і Ярослава, які принесли дідусеві полтавські (патріотичні! Адже М. А. Шудря – полтавчанин) галушки власної роботи – історично смачні і модерно корисні.

Ми їх наминали із чаєм…

Так що доля мені, можна сказати, подарувала ще й маленьке долучення до часовопросторового коріння цієї дивовижної української родини Миколи Архиповича Шудрі – Людини доброго серця, тонкого розуму і світлої пам’яті, якої мені дуже-дуже не вистачає «у світі злому і холодному»…

Земля Йому небом.