Лицар рідної мови

 

Григорій ДОНЕЦЬ

 

Оглядаючи сучасний стан української мови, з одного боку, жахаємось того, як тяжко отруєно свідомість багатьох українців, мільйони яких на своїй споконвічній землі говорять чужинським наріччям, навіть не розуміючи свого самоприниження. З іншого боку – ми, попри все, відчуваємо впевненість і велику потугу, бо за нами стоять численні покоління рідного народу, що впродовж тисячоліть надбав і зберіг для нас та наших нащадків таку дивовижно багату й прегарну мовну скарбницю, що перед нею нікчемніють усі україноненависники разом узяті.

Віддаючи належне славним предкам, з особливою вдячністю згадуємо  наших письменників, що завжди стояли на сторожі рідної мови, уверджували українську словесність на рівні загальнолюдських культурних взірців. Сергій Єфремов писав про століттями знедолений свій народ: «І тільки один лишався йому, дивному цьому народові, скарб од далеких прадідів. Цей скарб єдиний – то рідна мова й рідне письменство тією мовою писане: обоє – як вираз його духової істоти, як символ його опрічності, як пам’ятка од минулого й надія на прийдущі, треба сподіватись – недалекі вже, часи… Так, тільки мова з письменством і залишалась у народу нашого,.. показуючи, що живий ще той народ, і жити він хоче, і жити він може, і жити він буде…». Тож важко й уявити, якою була б доля і нашої мови, і нашого народу, коли б не з’явилися такі могутні постаті, як Тарас Шевченко, Іван Франко, Михайло Коцюбинський, Леся Українка, Борис Грінченко…

Одним з найбільших поборників української мови був Павло Тичина. Рідне слово поет не лише возвеличував своїми ліричними шедеврами, а й був дієвим пропагандистом і захисником материнської мови протягом усього життя. Ще навчаючись у бурсі та духовній семінарії, де українську мову не те що не викладали, а й забороняли нею говорити, а часом і били за «ідіотскій язик», Тичина став палким прихильником національної  ідеї. Він бере активну участь у засіданнях українського гуртка, декламує перед семінаристами твори Тараса Шевченка, відвідує «суботи» Михайла Коцюбинського, починає писати вірші рідною мовою і переконує свого друга Аркадія Казку теж писати українською, а не по-російськи. З юнацьких років Павло записує українські народні пісні, прислів’я, приказки, цікаві вислови, діалектизми.

У ті часи стояти на таких проукраїнських позиціях було непросто (переслідування адміністрацією, насмішки товаришів), про що свідчить хоча б такий вірш Тичини семінарського періоду:

 

Ах не смійтеся ви наді мною, –                                                                     

Не для вас я Вкраїну люблю!

Не для вас виливаю ці сльози з журбою,

Шо ніхто їх не бачить нічною порою,

Коли довго від думок не сплю.

                                        

Не чіпайте моєї Вкраїни!

Хай по-вашому вмерла вона.

Скажіть: нащо ці ваші знущання і кпини?

Не чіпайте – просю вас – моєї Вкраїни:

Тільки це ж моя втіха одна!

                 

Хіба можете ви зрозуміти,

Як її я кохаю, люблю?

Та коли б не вона, то для чого б і жити!

Але що… що вам бідним про це говорити…

Чи ви любите матір свою?

 

Варто зауважити, що вже в перших своїх поетичних творах Павло Тичина показав неабияку мовну культуру. І це при тому, що він у жодному навчальному закладі ніколи не вивчав рідну мову.

З цього приводу літературознавець С.Шаховський зазначав: «У цій ранній поезії Тичини привертає увагу не зміст її, не форма – ще не  досить чіткі та вироблені, а мова і, коли хочете, грамотність – загальна, правописна. Людина, яка не вчилася у національній школі, не мала національного філологічного оточення, пише ідеально вірно, дотримуючись усіх норм тогочасного українського письма. Отже, мусимо прийти до висновку: у поета-початківця була українська лектура за тогочасним правописом і, по-друге, був значний чисто лінгвістичний хист».

Щодо української лектури , то тут перш за все слід сказати про матір поета і «мову її приголубливу», як висловився сам Тичина. Прикметно, що юний Павло навіть завів був окремий зошит, який пізніше озаглавив: «П.Тичина. Від моєї матері (Марії Василівни Савицької), померла 5-6 жовтня 1915 р. Записано в с.Піски Козелецького повіту на Чернігівщині. Записувати почав з 1908 р.» Тут нотувалися молитви, замовляння, ворожіння, окремі слова і вислови. Дещо з материнської лексики згодом Павло Григорович використав у своїх поезіях, як от: «перегулюється», «розпрозорились» тощо.

Зрозуміло, що грунтовною школою рідномовного навчання була мова односельців, народні пісні, твори класиків української літератури, а потім – як подарунок долі – знайомство і спілкування із взірцевим знавцем рідної мови і великим творцем літературних текстів Михайлом Коцюбинським, який привітливо поставився до талановитого юнака та ще й люб’язно надав можливість користуватися своєю бібліотекою. Безперечно, багато дало Тичині піврічне проживання 1915 року в селі Добрянці у Володимира Самійленка, котрий був живою енциклопедією українського слова і про якого Іван Франко писав: «Він послуговується мовою чистою, ясною, наскрізь народною і при тім наскрізь інтелігентною… Мова його поезій се один великий комплімент для будущої національної і літературної мови України, нехибна вказівка, куди мусить іти її розвій».

Павло Тичина, щедро обдарований природою, мав небуденні здібності до музики і малювання, міг стати відомим диригентом чи маляром, як, власне, і священиком, з огляду на його освіту. Та по закінченню духовної семінарії прагне навчатися на історико-філологічному факультеті Київського університету. І лише тодішні правила прийому перешкодили вступові. Одначе, саме філологія стала його покликанням і його долею.

Коли настали часи національно-визвольних змагань на початку ХХ століття, Тичина всім серцем прийняв і привітав Українську революцію. Про тогочасні настрої поета можемо мати уявлення з його листа до брата Євгена, написаного у квітні 1917 року: «Ще раз здоровлю тебе з тим празником, що пройшов (з великоднем), і з тим, що прийшов і не проходить. (…) Тепер, як Бог дасть, то тобі б слід було приїхати на Вкраїну – побачив би, що робиться. Уже в Басані (Новій), в Ярославці, Щасновці закладено товариства «Просвіти». У Києві вже діти ходять вчитись до Української гімназії. В самому Києві щось чотири чи п’ять газет українських. (…) Ваня мені пише вже правильно вкраїнською мовою, особливо на кувертах, також і Оксана. Я Оксану хочу якось пристроїти на літні курси вкраїнських вчителів». Наприкінці листа Павло Тичина ще й дає таку настанову: «Пиши на куверті не Тичиніну, а Тичині. Так мені пише вже і Ваня, й Оксана».

Як бачимо, поет не лише виголошував схвалення українізації, а розпочав її з себе, з повернення правдивого родового прізвища, та спонукав до цього братів і сестер.

У той період Павло Тичина працював у газеті «Нова Рада», де публікував різні повідомлення про поточні події, а також свої поетичні твори. Перебуваючи у вирі стрімкого національного відродження, він послідовно відстоював нагальну потребу всеохопного впровадження на етнічних теренах української мови, рішуче відкидав недолугі вигадки про її меншовартість. Так, у квітні 1917 року в «Новій Раді», у двох числах поспіль, за підписом «Я.Тут» з’являються два віршовані фейлетони поета «Плач Антонія» та «Молитва «Кієвлянина», в одному з яких висміюється запеклий русифікатор і прибічник московської церкви архієпископ Харківський Антоній Храповицький, а в іншому – російськомовна газетка, відома затятим антиукраїнським спрямуванням. На противагу байдужим і поміркованим, що мислили категоріями на кшталт «какая разніца», Тичина вважав оволодіння мовою титульної нації важливим показником прихильного ставлення до України. У вірші «Дума про трьох вітрів» він в алегоричній формі через призму мови дає характеристику як антинародній політичній течії ( в образі Вітру Сніговія-Морозища), застерігаючи краян: «Ой не буть, видно, весні, як об різдві грому,/ Коли до нас говорять по-чужому»; так і проукраїнській – в образі Вітру Легота-Теплокрила, що «до всіх із ласкою та по-рідному промовляє». Про переконання Павла Тичини в тому, що мова є важливим чинником національної ідентичності, свідчать рядки з поеми «Золотий гомін»: «Це ж я, твій брат, до тебе по-рідному промовляю, -/ Невже ж ти не впізнаєш?»

Як відомо, наш Ренесанс 1917-1920 років відбувався дуже непросто – і через недолугість своїх рідних політиків, а ще більше через різного сорту ворогів-українофобів, що всіма силами намагалися принизити українську ідею, культуру, мову. Скажімо, один російський письменник, якого прихистила й вигодувала українська земля,  демонстративно збиткувався над українськомовними назвами київських крамниць і, врешті, опустився до ганебних висловів про українську мову («гнусний язик»). Цей чоловік, судячи з прізвища, мав татарське походження, але зрікся свого етнічного кореня і пропагував таке ж відступництво серед наших землячків, багато з яких, на жаль, піддавалися імперській асиміляції.

Та, на щастя, були й подвижники українського духу. І поміж них Павло Тичина, який прислужився тоді рідному народові й материнській мові найбільше тим, що геніально оспівав наше національне Відродження. Своєю оригінальною, вишуканою, мелодійною поезією засвідчив, на якому високому рівні розвитку перебуває українська мова, наскільки вона виразна, гнучка, милозвучна, лексично розмаїта. І вже після виходу 1918 року його першої збірки «Сонячні кларнети» говорити про нашу мову як про недостатньо розвинену чи буцімто біднішу від імперської для будь-якої розумної людини стало виявом непристойності й невігластва.

Поетична мова «Сонячних кларнетів» і віршів раннього періоду творчості Павла Тичини варта окремого наукового дослідження. Це феноменальне філологічне явище Андрій Ніковський назвав «соковитим витвором культурного смаку». Сергій Єфремов захоплено констатував: «Він неначе випив увесь чар народної мови і вміє орудувати нею з великим смаком та майстерністю у найтрудніших на вислів зворотах». І, безперечно, мав рацію Василь Барка, коли стверджував: «Після довгочасного душення і всяких зневаг з презирством таки ожила на початку цього століття наша мова в перших ранніх збірках Павла Тичини – таким чудом естетичного багатства, діамантової квітучості і повним розквіттям своєї краси і сили, з незнанною досі гармонійністю (…), що ті з критиків, чеських чи бритійських, хто вивчав її, визнавали, що Тичина – найвидатніший лірик слов’ян­ства».

Павло Тичина тонко відчував мелодику української мови, умів добирати найнеобхідніші слова у найкращій послідовності, уславився як неперевершений майстер архітектоніки вірша і, за свідченням сучасників, навіть «перевіряв звучання поетичного слова на камертоні». Та секрет музичності  тичининської поезії ще й у тім, що поет був не лише вправним користувачем рідної мови, а й словотворцем, себто – автором великої кількості неологізмів. І практично всі ці новотвори є природними й органічно влилися в українськомовний обіг. Згадаймо деякі з них: бистрокрилля, вогневидий, гучінь, дзвінкоблакитний, злотоцінно, квіть, небесність, огневіти, піанити, світанно, трояндний, хвилевод, юнка, яблуневоцвітно та багато інших. Загалом тільки у поетичних творах Тичини мовознавці нараховують близько тисячі ста неологізмів.

 

Продовження в наступномучислі.