Лицар рідної мови

 

Григорій ДОНЕЦЬ

 

Продовження. ПочатокДругатретя  та четверта частини.

 

Окремо слід сказати про те, як Павло Григорович, читаючи книжки, завжди виділяв позначками все, що стосується значущості рідної мови. Наприклад, на форзаці «Вибраного» (Москва, 1964) аварського поета Р.Гамзатова Тичина написав: «160 Родной язык, особливо стор. 161», а на 161-й сторінці зробив помітку біля строфи:

 

Хай інша мова іншим гоїть рани,

Я ж буду тільки рідною співать,

І якщо завтра вже її не стане,

То я готовий нині помирать.

 

У книжці словацького письменника І.Цанкара «Повісті та оповідання» (Москва, 1945) червоним олівцем підкреслено: «Не дай мені, господи, дожити до того, щоб чужа мова заговорила в оцих краях!». Також червоним олівцем у «Вибраних педагогічних творах»(Москва, 1939) Я.А.Коменського виокремлено: «Всю молодь спочатку потрібно посилати у школу рідної мови».

Рясніє позначками праця К.Ушинського «Педагогічні замітки про Швейцарію» (Зібрання творів. Том ХІ. Москва, 1952), яка, звичайно, особливо близько до серця була прийнята Тичиною. Варто навести хоча б деякі уривки, виділені поетом:

«З дітьми починають займатися на тому наріччі, яким вони розмовляють вдома, що дуже розумно і не менш гуманно. Із сумом згадав я тут наших малоросійських хлопчиків, котрих з першого ж дня починають ламати на великоросійський лад…»;

«А наша багата південно-руська, мелодійна, співуча мова, якою говорять… 14 мільйонів народу, якою створена така народна література, якою не може похвалитися жоден народ, якою ще недавно співав Шевченко, виганяється зі школи, ніби якась чума! І спочатку хлопчик не розуміє нічого в школі, а потім його не розуміють вдома: ось тобі і зв`язок життя з навчанням»;

«А яким невичерпним матеріалом є південно-руська народна поезія для розвитку, для найтоншого розвитку найблагородніших і найніжніших почуттів у серці молодого покоління… О так, народ потрудився для нас і створив велику мову і велику поезію; а ми не скористалися цим скарбом, зібраним, вистражданим упродовж багатьох і багатьох віків!»

Знання Тичини української мови було глибинне і всеосяжне, зокрема і в галузі діалектології. Він величезного значення надавав діалектизмам, вивчав українські говірки, радив колегам по перу бережливо ставитися  до народних лексичних знахідок і використовувати їх у своїх творах.

Як приклад, маємо спогад Івана Чендея: «У моїй новелі «Ружена» було чимало діалектизмів, місцевих назв квітів. Павло Григорович розпитував, говорив про них, радив вміло вводити у загальну мовну скарбницю перлини із Закарпаття – прислів`я, приповідки, окремі слова. Він щедро говорив про джерела й криниці народного мистецтва в художній літературі».

Роман Лубківський згадував, як йому, галичанину, Тичина настійливо рекомендував ознайомитися з грунтовним дослідженням відомого етнографа Володимира Шухевича «Гуцульщина» і обов`язково звернути увагу на зафіксовані у цій праці гуцульські діалектизми. «Слова які влучні!» – говорив  поет і на підтвердження наводив тамтешні назви місяців: січник, білень, копень, просинець тощо.

Є всі підстави вважати, що саме з ініціативи Павла Григоровича його брат Євген темою кандидатської дисертації обрав «Південно-чернігівські говірки та їх відображення в літератутній мові ХУІІІ-ХІХ століть».

Відомо, що, спілкуючись із людьми, Тичина доволі легко міг за вимовою і лексикою співрозмовника визначити, з якої місцевості України він походить. Свідчать учасники тичинівських бесід:

«У моїй вимові Павло Григорович вже на початку першої розмови розпізнав інтонації рідного краю.

– Звідки ви родом? Щось знайоме вчувається у вашій мові…

– Та я, Павле Григоровичу, – радію цьому запитанню, – і справді з ваших країв, з Мочалища, по сусідству з Пісками…

Переводить мову на особливості пісківської говірки.

– А ви не помітили, – каже Павло Григорович, – що багато наших гарних слів у словнику Грінченка названі» (Анатолій Погрібний).

«Ще в коридорі господар засипав мене запитаннями: звідки родом («мабуть з Поділля, коли йти від вашого імені й прізвища»), з якої області та району. Розпитує і в кабінеті. Чи знаю я такі подільські слова, як «п`єц, ондзьо, рандєльок, пательня» тощо. Непомітно переходить до цікавої розмови про діалекти Поділля, про самобутність їх виникнення та вимову. Вряди-годи Павло Григорович бере енциклопедію чи словника і, не перериваючи розмови, легко знаходить потрібне слово».     (Мар`ян Маловський)

«…Входить стара вчителька. З її вимови Павло Григорович визначив, що вона з Полтавщини.

– Як ви про це довідалися?

– Нічого дивного! «О» та «л» так вимовляють тільки у вас.

– Дивно!

– Але не те дивно, що я довідався, а те, що у вас це так чисто звучить».         (Лев Озеров)

Павло Тичина обстоював потребу українськомовних постановок опер зарубіжних композиторів у театрах України, і особисто сприяв цьому, переклавши рідною мовою іншомовні оперні лібретто, як от: «Лоенгрін» Р.Вагнера, «Тоска» Д.Пуччині, «Князь Ігор» О.Бородіна, «Казка про царя Салтана» М.Салтикова-Щедріна. Так само поет переклав українською кілька десятків  пісень інших народів для Хору іиені М.Леонтовича, «Думки», Українського народного хору під керівництвом Г.Верьовки .

У літературознавчих статтях Павло Григорович неодноразово наголошував на ролі письменника у розвитку національної мови, у піднесенні її культури. Одним з перших він, аналізуючи твори свого улюбленого мислителя, зауважив: «Звичайна, буденна, людська мова свідомо почала звучати саме в Григорія Сковороди. І це вже від нього прослалися стежки-доріжки – через Некрашевича й до Котляревського, й до Марка Вовчка, й до Шевченка».

З пієтетом Тичина писав про суспільно-культурне значення авторської мови уславлених класиків – Т.Шевченка, І.Франка, М.Коцюбинського, Лесі Українки. Свої позитивні думки висловив про мову творів М.Рильського, В.Сосюри, В.Чумака, В.Еллана-Блакитного, М.Бажана, Ю.Яновського, О.Довженка, А.Малишка, О.Гончара та інших.

Із синівським трепетом ставлячись до рідного слова, Павло Григорович закликав дорожити цим скарбом і своїх побратимів по перу. Так, 1966 року на з`їзді письменників України (останньому, в якому брав участь Тичина) поет, відкриваючи зібрання, сказав: «Не за славу свою власну думає нині кожен з нас, хто присутній в цьому великому залі, а про славу народу свого думаємо ми. Бо народ дав нам і мову свою золоту, бо чисті живодайні криниці  творчості народної всі душі наші напоїли…» Далі звернув увагу на письменницький обов`язок дбати «про те, чи дзвінко лунає в наших строфах поетичних та в новелах і романах слово народу українського, те слово, без якого Шевченко не став би Шевченком, Франко не був би Франком, – те слово, що називала його Леся Українка «зброєю іскристою». Завершуючи свій виступ, натхненно промовив під дружні оплески делегатів: «Ми знову і знову мусимо наголосити: наша «зброя іскриста» повинна служити народові. Тільки з такою зброєю народ переможе, житиме і ніколи, ніколи не вмре!»

Між іншим, упродовж усього життєвого шляху Павло Григорович дотримувався принципової позиції: писати художні тексти тільки українською мовою. Жоден літературний твір з-під пера поета не з`явився чужою мовою. Тут ясно простежується традиція великих вчителів Тичини, до якої привертав увагу Іван Липа: «За все своє життя ні Коцюбинський, ні Самійленко, ні Грінченко, ні Вороний і ніхто інший з  тарасівців (йдеться про «Братство тарасівців» – Г.Д.) не писав по-московському ні одного свого твору. І не одного з них спокушали московити і тягли до своїх журналів, обіцяючи великі і багаті милості, та вони не пішли на послуги до московитів».

Павло Тичина не сприймав мовної мішанини, так званого суржика. Почувши непраильно чи не до місця вжите слово, або тут же делікатно виправляв, або ж у подальшій розмові повторював, але вже як належить, хибно сказане слово. Засвідчено, що поет навіть першому секретарю ЦК Компартії України М.Підгорному вказував на помилку, як той у слові «український» наголошував другий склад. І коли партійний очільник дякував Тичині й казав, що лише він і наважується робити йому подібні зауваження, то Павло Григорович спокійно відповідав: «Воно ж… мова… Ні ви, ні я тут не указ».

Поет, як справжній просвітитель, піклувався про поширення мовної культури, в тім числі і в приватних бесідах. Ось як про це згадував  його небіж Юрій Тичина:

«Повага Павла Григоровича до слова… була надзвичайною. Це тема, якої він в будь-яких розмовах торкався найчастіше. Бувало отак, несподівано, міг запитати, чи знаю ось таке слово, і звідки воно походить. Називав яке-небудь українське слово чи іншомовне і наводив його аналоги в слов`янських або взагалі в мовах інших груп («Ти ж дивись, як воно все пов`язане»)… Виправляв помилки у моій зросійщеній харківській версії української мови, картав за те, що мало читаю українською мовою. Питав, чи передплачую хоч одну українську газету («а то давай я тобі передплачу»), часто говорив про те, як вони, люди старшого покоління, за часів царизму мріяли про вільне і широке вживання рідної мови, а тепер, бачиш, цураємось та стидаємось. До речі, багатьом людям він передплачував українську періодику (колись і нашій сім`ї) і надсилав багато книжок».

Сам Тичина володів зразковою культурою української мови, і в цьому відношені для багатьох був добрим прикладом, адже, як засвідчив інший небіж поета Владислав, «навіть у звичайних бесідах Павло Григорович не терпів шаблонів. Мова його завжди відрізнялася своєрідним колоритом. Він ревно зберігав її чистоту».

Поет був послідовним противником вживання чужоземних слів за наявності українських відповідників або більш притаманних нашій мові лексем. Скажімо, радив казати не «квартира», а «помешкання»; не «едельвейс» чи «альпійська фіалка», а «білотка»; не «настурція», а «красоля»; не «лимон», а «цитрина»; не «апельсин», а «помаранч». Надавав перевагу українським назвам сузір`їв: Хрест (сузір`я Орла), Чепіги (сузір`я Оріона), Волосожар (Плеяди), Великий Віз (Велика Ведмедиця) тощо. Любив українізувати імена, зокрема дружину Олекси Шовкуненка Олександру називав Лесею, а Ірину Стешенко – Орисею. Аж сяяв од захвату, натрапивши на свіже слово чи якийсь вдалий вислів з народних джерел, як от: «кам`яненько» (на кам`янистій поверхні), «гичка аж вороніє» (про гарний урожай буряків), «якісь такі розкотисті» (гроші після реформи) і тому подібне. Якось у розмові поет захоплено сказав: «Наш народ, український, – найбільший мовотворець – він просто на очах, сієї хвилини , створює одразу тисячі слів!»

Павло Григорович прагнув повертати у лоно рідної мови зросійщених українців. Як розповідав Юлій Коцюбинський, онук видатного класика української літератури, йому, вихованому в дитячих будинках Росії, Тичина категорично рекомендував облишити факультет російської філології і навчатися на українському факультеті. «Вам буде нелегко, але мусите, бо Ви ж з родини самого Михайла Коцюбинського», – наполягав поет. Шановний Юлій Романович дослухався поради і не лише став фахівцем української філології, а й палким поборником національної ідеї, активним діячем «Просвіти».

Показовою була реакція Павла Тичини на лист дочки Миколи Подвойського Ніни, мешканки Москви. Вона, між іншим, писала: «чомусь завжди з великою радістю вважала себе українкою. Може й тому, що перші пісні почуті мною були пісні України, які з такою любов`ю співав батько». Павло Григорович негайно потурбувався, щоб, так би мовити, закріпити патріотичні почуття і поглибити знання рідної мови землячки на чужині, про що свідчила сама  Ніна Миколаївна: «Тичина став передплачувати для мене на свої гроші дуже багато української літератури…Він буквально завалив нас книгами, журналами».

Іноді поету доводилося ледь не в наказовому порядку навертати декого, як кажуть, на шлях істинний. Щодо цього маємо розповідь Тичининої дружини Лідії Петрівни:

«Цілюрик – це голова колгоспу в Пісках. Місцеве начальство. І страшенно хоче бути «культурним». Приїде ото до Павла Григоровича – і давай з ним на теми про високі матерії. І все – по-російськи… Павло Григорович делікатно переводить розмову на українську мову. Ніяк на Цілюрика не діє. Тоді Павло Григорович прямо питає:

– А чого ж це ви, шановний товаришу Цілюрику,  по-українськи говорити не хочете? Стидно, чи що?

– Та  ми ж, Павел Григорович, ми по-простому, понімаєте… По робоче-крестьянському…

– А такої «робоче-крестьянської» мови нема. Є мова українська. От і говоріть нею. Ясно?

…Подіяло як директива».

Взагалі все, що пов`язано з українською мовою, не проходило повз увагу Тичини. Це, зокрема, простежується в щоденнику-повісті «Подорож з капелою К.Г.Стеценка», в якій він періодично занотовував відповідні спостереження. Так, у Новомиргороді відзначив у щоденнику, що міліціонери, які супроводжували капелу, «по-вкраїнському добре говорять». А на Смілянщині в середовищі переважно зросійщеного робітництва була записана така цікава сценка:

«Стою коло робітників, які по афіші пальцем водять.

– Тут чорт його зна як написано.

– А ти між ворон попався – так і крякай, – каже другий.

Ага, це покалічений демос, думаю. Другий стирає палець свого товариша й сам починає водить, доходить до нижнього краю й обурюється:

– Тут якась мова обкарначена… Усе по-українському, а тут: «Шестая… советская типография».

– А, брат, вєрно, – зауважує перший, – по-українському «типография» – друкарня.

–  Радянська, – додає другий.

– Ось тобі й несвідомі, – думаю я».

В Одесі, де рідко звучало українське слово, у залі Селянського будинку поету зігріло душу рідномовне оформлення: «Написи на стінах виключно українською». З одеських вражень у щоденнику зафіксовано і такий епізод:

«Купую виноград…

– І звідки ви такий?

– З Києва.

– І я з Києва.

От рідну мову почув. Підійшов солдат:

– Ви з Києва і ви з Києва?

Помовчав.

– А я з Полтави,

– Ага, от і добре».

А прибувши з російськомовної Одеси до Вапнярки, Павло Григорович із задоволенням констатує: «Українська мова чується».

 

Закінчення в наступному числі.