Лицар рідної мови

 

Григорій ДОНЕЦЬ

 

Продовження. Початок. Друга та третя частини.

Останні повоєнні десятиліття життя поета були насичені державною і громадською діяльністю. Він – народний депутат Верховної Ради УРСР і СРСР, академік, член радянського Комітету захисту миру, входить до правління товариства «Знання», до складу численних редколегій, комісій, комітетів… Для власної творчості часу майже не лишається: засідання, сесії, пленуми, збори, вчені ради, обговоренaня… Поетичний доробок Павла Тичини цього періоду не вельми великий за обсягом і видається надто заідеологізованим. Та вряди-годи з-під пера поета з’являються ліричні перлини і, звісно ж, щире слово про рідну мову. Так, мандруючи Закарпаттям, Тичина втішається з того, що лунає українська мова з вуст братів-русинів, які ціле тисячоліття були відірвані від Батьківщини-матері:

 

Все чудесно: люди й мова.

Лине пісня журавлино…

Будь здорова, будь здорова,

Закарпатська Україно!

 

У вірші «Дума про безсмертного Кобзаря», присвяченому українцям Канади, поет з гордістю проголошує:

 

Ми зберегли тебе, вкраїнська мово,

щоб лютий ворог не поранив.

Твоє, Тарасе, гнівне слово

взяли ми в бій проти тиранів.

 

Перечитуючи тогочасну публіцистику Павла Тичини, раз по раз натрапляємо на докази того, як близько він приймав до серця проблеми, пов’язані з українською мовою. Наприклад, виголошуючи вступне слово на вечорі, присвяченому ювілею Костянтина Ушинського, Павло Григорович цитує вислів великого педагога: «Коли зникає народна мова, народу нема вже більше». А далі нагадує, що Ушинський неодноразово обстоював навчання в школах на Україні українською мовою.

У іншому виступі, про Яна Амоса Коменського,  акцентує увагу на його теорії про визначальну роль рідної мови в освіті й шкідливість асиміляції, ніби пропонуючи керівній партії зіставити вчення геніального педагога із ситуацією в Україні.

Прикметним у цьому відношенні є інтерв’ю Тичини часопису «Прапор». На запитання про його ставлення до нав’язуваної тенденції уподібнення літератур і мов народів СРСР, поет обурено відповів: «Кажете, мови уподібняться? Як же це?.. Це ж різні мови, з різним внутрішнім складом, фонетикою, морфологією, синтаксисом. Мови – це не друкарські машинки, де можна міняти алфавіти й шрифти. Це ж – надзвичайно складні речі…»

Між іншим, Павло Григорович у питанні рідної мови ніколи не страждав малоросійською меншовартістю і, скажімо, на відміну від тодішніх мовознавців (та й, на жаль, деяких сьогоднішніх), усвідомлював давність української мови і наявність письма в українців «ще задовго до прийняття ними християнства». Зокрема він посилався на трактат «Про письмена» давньоболгарського письменника кінця ІХ – початку Х століття Храбра Чорноризця, якого, до речі, називав «староруським ченцем» (очевидно, маючи на це підстави).

Принагідно слід зауважити, що Тичина періодично долучався до мовознавчої діяльності. Так, він був причетний до  укладання українського правопису не лише 1945-го, а й 1960 року; як член редколегії 11-томного тлумачного словника української мови зробив свій внесок у підготовку двох перших томів (до їх виходу в світ поет не дожив); освітлював деякі мовні питання у статтях і виступах.

В останній рік життя, перебуваючи на лікарняному ліжку, Павло Тичина підписує до друку статтю «Квітни, мово наша рідна». Згадавши, як «багато, дуже багато жорстоких літ і віків пережила наша рідна, наша невмируща мова, мужньо перенісши і витерпівши всілякі брехні і наругу», автор пишається своїм народом, «найталановитішим, найдотепнішим мовотворцем», і рідною мовою, «багатогранно багатою і культурною». З полум’яним синівським почуттям він пише про мовний скарб українського народу: «Наша мова – як чарівна пісня, що вміщує в собі і палку любов до Вітчмзни, і ярий гнів до ворогів, і волелюбні думи народнії, і ніжні запахи рідної землі». На завершення статті поет звертається до письменників і, по суті, до сумління всіх українців: «мову чудову, глибинне і пружне слово, немов гостру зброю, дав нам народ. Дав цю мову і наказав пильно, свято оберігати її чистоту, збагачувати і відшліфовувати до блиску, до гостроти разючої…»  Фактично – це заповіт геніального сина України.

Чимало свідчень про Павла Тичину як великого знавця і охоронця рідної мови знаходимо у спогадах  сучасників. Найперше, привертає увагу  його невтомна діяльність, спрямована на виховання письменницької зміни. Він був чуйним і вимогливим наставником для кількох поколінь українських поетів, плекав кожен талант, надавав  дієву допомогу не лише як літературний порадник, а й добивався поліпшення побутових умов, підтримував фінансово. А все це сприяло розвитку українського письменства, а отже, і рідної мови. Адже у бесідах з молодими поетами Павло Григорович завжди зосереджувався на мовному аспекті літературної творчості. Як відзначав Степан Крижанівський: «Тичина ніколи не пропускав і не припускав похибок у мові. Тут він бував навіть різким, навіть педантичним. Він не терпів «суржику», не терпів неохайності. Поправляв нас, молодих поетів, іноді досить суворо». Це підтверджується багатьма фактами.

До прикладу, Василь Швець згадував, як 19-літнім юнаком він мав нагоду спілкуватися з Павлом Тичиною:

«Я не хочу ні скільки принизити жодного свого вчителя-мовознавця. Від кожного з них немало почерпнув знань. Одначе те, що розповідає про слово Тичина, далеке від будь-яких аналогій, не підлягає порівнянню…

Розглядається слово КРИТИ (йдеться про вислів «прикрита путь» з вірша В.Швеця – Г.Д.). Тільки його префіксам ПРИ і ЗА присвячується, напевно, хвилин п’ятнадцять. Прикривається щось – ненадовго, ну, скажімо, купа картоплі від приморозку. Закрити ж – означає дію на більш тривалий період, може, й навіки. То як же для ворога путь (кордон) може бути лише прикритим? Це нібито маленька неточність, але, ми бачимо, й вона зіграє неабияку роль у творенні зайвих слів. А що таке зайві слова? Це – прояви недовіри до того, що хотів показати поет, коли в нашій уяві постає щось надумано чудернацьке, невідповідне розуму й правилам. Бережіться отих зайвих слів! Хіба не вони замулюють істину? Тоді на поверхні – фальш. Їх самих по собі – ні фальшивих, ні зайвих – у нашій розмаїтості мови нема. Виникають вони у взаємопоєднаннях, позбавлених точності – логіки.

Чи подобаються мені буколіки Феокріта? Не читав – не знаю… Почитайте якнайуважніше. Феокріт чи не один з перших поетів світу, в яких не знаходимо жодного зайвого слова… Він так працював над словом, над стисненням думки, що всі його вірші не мають ознаки літературних умовностей, сповнені справжніх картин життя… Та навіщо далеко ходити? Погляньмо ближче – на Тараса Григоровича… В несхибному розташуванні словосполук ми відділяємо істину від неправди. А яку потаємну силу таять у собі фонеми! Ця сила вивільняється тільки тоді, коли розташована в реченні правильно. Далі – розмова про значення мовної одиниці та про групи таких одиниць».

Промовисте свідчення тичинівського мовного виховання наводив Станіслав Тельнюк. До Павла Григоровича завітав молодий поет і журналіст, щоби погодити один газетний матеріал. Зайшов, як він вважав, на п’ять хвилин, а вийшов через кілька годин, отримавши такий урок стилістики і культури мови, що запам’ятав на все життя.

Не менш показовим є і спомин Дмитра Головка:

«У видавництві «Дніпро» Володимир Коломієць редагує чергову збірку вибраного Тичини. Дзвонить до мене – домовся, мовляв, про зустріч (як земляк-односелець поета -Г.Д.), є кілька зауважень до текстів. Домовляюсь, і ось ми в знайомому кабінеті. Володя вибачається за прискіпливість, однак, може б, краще… Ось у цьому реченні кому замінити рискою – тут швидка зміна подій. «Та це як поглянути…» А от у шостому вірші «В космічному оркестрі» є чудова строфа… Може б, старослов’ян­ське «напаяють» замінити нашим «напувають».

Того вечора ми вислухали цікаву переконливу лекцію про вживання розділових знаків та старослов’янізмів у сучасних текстах, хто і коли до цього долучався і яка потреба не цуратися. Тож – приклади, приклади…»

Окрім особистого спілкування, Павло Григорович листувався з чималою кількістю молодих поетів. У листах Тичина неодмінно звертав увагу на дотримання чистоти мови та сумлінне вивчення усіх її аспектів. І не лише повчав, а й надсилав їм українські книжки, передплачував україномовну періодику. Ось тільки один приклад, що знаходимо в листі Ліни Костенко до Миколи Негоди від 16 лютого 1955 року: «Я тепер одержую українські газети і журнали – дякуючи Павлу Григоровичу. Чудесна людина, дивлюсь на нього і дивуюсь, і тепло на душі робиться. Спитав мене на з’їзді (всесоюзний з’їзд письменників у Москві – Г.Д.), що мені треба. Може – грошей? Я, звичайно, перекотила пальцями в кишені три копійки і відповіла: «Ні». Кажу: «Мову мені треба, присилайте в інститут українців (Московський літературний інститут – Г.Д.), розмовлятиму з ними. А то ні-ні та й пописую по-російськи. Виходить ні те, ні се». – «То, може, вам пресу присилати?» – питає. Ну, думаю, буде він морочитися. І уявляєш, приіжджаю з канікул, а на мене чекає ціла купа газет і «Дніпро». Тепло стало на душі».

«За всяку ціну бережіть і поважайте свою мову», – закликав молодих українських письменників Павло Тичина. І сам, бездоганно володіючи рідною мовою, впродовж усього життя студіював найрізноманітнішу літературу з українського мовознавства. Про це свідчить, зокрема, його особиста бібліотека, в якій зібрано сотні різногалузевих лінгвістичних праць – від багатотомних словників до періодичних видань – і серед них твори таких видатних українських мовознавців, як О.Потебня, П.Житецький, К.Михальчук, А.Кримський, І.Огієнко, В.Сімович, С.Смаль-Стоцький, Г.Голоскевич, О.Синявський, Є.Тимченко, О.Курило, В.Ганцов, Л.Булаховський та інші. Майже всі з названих авторів були репресовані або осуджені радянською владою як буржуазні націоналісти, а їхні праці заборонені в СРСР. З огляду на те, що видання творів цих мовознавців, як і ряду інших «антирадянських» книжок з українського мовознавства, є бібліографічною рідкістю, доцільно навести ті, що наявні в бібліотеці Тичини:

Михальчук К., Кримський А. Програма для збирання особливостей малоросійських говірок. Санкт-Петербург, 1910.

Сімович В. Граматика української мови. Київ-Ляйпціг, 1919.

Шахматов О., Кримський А. Нариси з історії української мови. Київ, 1922.

Курило О. Фонетичні та деякі морфологічні особливості говірки села Хоробричів. Київ, 1924.

Курило О. Уваги до сучасної української літературної мови. Київ, 1925.

Ганцов В. До історії звуків в українській мові (окремий відбиток) / Записки історико-філологічного відділу УАН. Кн.УІІ-УІІІ. Київ, 1926.

Ізюмов О. Російсько-український словник. Київ, 1926; 1927.

Огієнко І. Нариси з історії української мови. Варшава, 1927.

Тимченко Є. Курс з історії українського язика. Харків, 1927.

Російсько-український словник. Том ІІІ. / Редколегія: С.Єфремов, В.Ганцов, Г.Голоскевич, А.Ніковський, М.Грінченкова. Київ, 1928.

Тимченко Є. Акузитив в українській мові. Київ, 1928.

Український діалектичний збірник. Кн.І.: Праці діалектичної комісії під головуванням А.Кримського. Київ, 1928.

Смаль-Стоцький С., Гартнер Ф. Граматика української (руської) мови. Львів, 1928.

Збірник секції граматики української мови. Кн.І. / Редактор О.Курило. Київ, 1930 ( з цитатами з творів П.Тичини).

Голоскевич Г. Правописний словник. Київ, 1930.

Кривченко Г., Ігнатович В. Словник економічної термінології (проект). Харків, 1930.

Синявський О. Норми української літературної мови. Харків-Київ, 1931 (з цитатами з творів П.Тичини).

Збірник комісії для дослідження історії української мови. Том І. / За редакцією А.Кримського і М.Драй-Хмари. Київ, 1931.

Рудницький Я. Український правопис і правописний словник. Прага, 1942 (обкладинку оформив художник Р.Лісовський, що був автором обкладинок до збірок П.Тичини «Плуг» та «Замість сонетів і октав»).

Підручник української мови для німців. / Уклав Я.Рудницький. Ляйпціг, 1942 (з віршем «Голод» та уривком зі «Скорбної матері» П.Тичини).

Український правопис. / Упорядкував І.Зілинський. Краків-Львів, 1943.

Є в книгозбірні Тичини і заборонені твори відомого грузинського і російського мовознавця Миколи Марра та книжки з питань маррівської яфетичної теорії. Взагалі ж масив мовознавчих видань у бібліотеці поета вражає своїм різномовним розмаїттям і специфікою. Тут і самовчитель санскриту, і китайський словник, і фінський розмовник, і підручник з фарсі, і книжки про державну латину в Японії, про циганські діалекти, про маловідому татську мову і т.д., і т.д.

Поліглот, що постійно вивчав іноземні мови, Павло Григорович, звісно ж, пріоритетного значення завжди надавав українській. Дбав про те, щоб рідна мова функціонувала всеохопно, у всіх сферах життя і діяльності українців. Так, він був переконаним прибічником впровадження українських термінів у науці й техніці, цікавився здобутками  у цій царині. Тож невипадково в його домашній книгозбірні є російсько-українські термінологічні словники: геологічний, гідротехнічний, гірничий, економічний, математичний, машинознавчий, фізичний, хімічний. А ще – термінологічні бюлетені, біологічний і виробничий. Наскільки широко був обізнаний поет у цій галузі мовознавства і як уважно стежив за її розвитком свідчить і двосторінковий окремий відбиток з  Вісника Академій наук УРСР.7(Київ, 1959), де оприлюднений склад комісії по складанню російсько-українських термінологічних словників. На цих аркушах Павлом Григоровичем червоним олівцем підкреслено назву кожної галузі, з якої вже підготовлений словник, і прізвища всіх учених, що опікуються відповідними галузями науки.

До речі, в рамках висвітлюваного питання особиста бібліотека Тичини становить значний інтерес не тільки наявністю мовознавчої літератури, а й тими позначками і написами власника, що стосуються царини мови, у виданнях різної тематики, переважно в художніх творах.

Так, у збірнику українських народних пісень на сторінці, де надруковано пісню під назвою «Не щебечи, соловейко», Павло Григорович червоним олівцем у слові «соловейко», пильнуючи кличний відмінок, перекреслив останню літеру і написав «у». Те саме він зробив і в тексті пісні, і в змісті книжки. В одному з видань художньої прози, натрапивши на вислів «зморшки на скатертині», поет закреслив перше слово і виправив на «бганки». У поетичній збірці рядок «підвелася нагайка тричі» прокоментував на полях: «Хіба це жива істота?» В іншій збірці віршів у словосполученні «щебети птичі» підкреслив друге слово і тут же занотував: «пташині». Поруч із строфою ще одного автора – «Котилось сонце виднокругом,/ Упало десь за гаєм./ А ми, йдучи зеленим лугом,/ Веселу заспіваєм.» –  написав: «всі часи перемішано».

А ось ще кілька коментарів поета на сторінках художніх видань: «яка ж кострубатість!»; «неодмінно епітет там, де його не треба. Без епітету ж більше простору»; «Не вміє автор запитання стулити. Хіба ж це запитують так? Ой мово, мово наша українська!» і багато подібних.

 

Продовження в наступному числі.