Лицар рідної мови

 

Григорій ДОНЕЦЬ

 

Продовження. Друга частина. Початок.

Тичина не тільки оспівував українську мову в поетичних творах, вболіваючи за неї як поет і громадянин, а й опікувався мовним питанням з професійного обов`язку – за посадою. Адже восени 1941 року в Уфі відбулося об`єднання двох науково-дослідних установ і створення Інституту мови і літератури АН УРСР, директором якого призначили Павла Григоровича. Уже на першому засіданні Вченої ради, де розглядався стан роботи над підручником з історії української літератури для вишів, Тичина окремо наголосив на необхідності висвітлення в ньому «еволюції української літературної мови». Коли ж відомий мовознавець Леонід Булаховський завершив свою наукову працю про наголос в українській мові, Павло Григорович негайно написав рецензію, підкреслюючи: «Потреба в такій роботі велика. Якість цієї роботи висока». Висновок рецензента був однозначний: «Швидше б друкувати цю роботу». І 1943 року в Уфі книжка Л.Булаховського «Український літературний наголос (характеристика норми)» побачила світ.

7 січня 1943 року на пленумі Спілки письменників України Павло Тичина виголосив доповідь «Розвиток української радянської культури за 25 років». Цікаво, що історичний культурний розвиток українського народу поет означив од «стародавніх часів його, потім від часів культури Київської Русі, культури Галицько-Волинського князівства, культури України ХІV, ХV і подальших часів». Фактично, всупереч офіційній радянській науці, була озвучена концепція Михайла Грушевського. Стосовно ж мови, то її розквіт доповідач вбачав у період українізації, коли українське слово було поширене в багатьох краях Радянського Союзу (школи, театри, друковані видання).  Висловлюючи таким чином схвалення національної політики 1920-х років, яку вже давно згорнули, Тичина ніби заперечував тодішню політичну програму компартії та ще й не оминув нагоди зацитувати знамениті рядки Володимира Маяковського з вірша «Борг Україні», де лунає заклик вивчати українську мову:

 

Розучіть цю мову

на знаменах лексиконів, як хорали, –

мова ця велична і проста:

«Чуєш, сурми заграли,

час розплати настав…»

 

Павло Тичина знав силу рідного слова, тож розумів його велику роль у піднесенні патріотичних почуттів українців, що зі зброєю в руках відстоювали свою землю. З ініціативи поета у квітні 1942 року в Уфі стотисячним тиражем вийшов «Кобзар» Тараса Шевченка з тичининською передмовою, де, зокрема, пояснювалася потреба в такому чималому накладі: «В численних листах червоноармійців (і не лише українців!) – в листах, що надходять до Спілки письменників, до наших редакцій, до Академії наук, – є одне прохання, що без кінця повторюється, прохання надіслати «Кобзар» Шевченка на фронт!». За участі Тичини було здійснено ще два випуски «Кобзаря» з його передмовою в Москві у 1943 та 1944 роках 20-тисячними тиражами.

Павло Тичина особисто листувався з десятками фронтовиків-українців, надсилав їм рідномовні видання: свої поетичні збірки, інші українські книжки та періодику, і неодмінно Шевченків «Кобзар». Наскільки потрібною була така діяльність, свідчать листи воїнів-земляків до Тичини з відповідними проханнями  й подяками. «Ми багато разів прочитали його. Наші фронтові друзі… по кілька разів заставляють читати «Кобзар»… і були такі, що переписували», – це з фронтового листа від групи краян. У листі іншого адресанта читаємо: «Ваша книга, пронесена мною через фронти, була гострою зброєю у боротьбі…» Ще один фронтовик пише: «Я вожу з собою Вашу збірку поезій».

У березні 1943 року, за рекомендацією Микити Хрущова, Павла Тичину призначають Народним Комісаром освіти УРСР. Відтоді поет очолював Народний Комісаріат, а пізніше Міністерство освіти аж до серпня 1948 року. Його діяльність на освітянській ниві варта окремої грунтовної розмови. Але й побіжна оповідь багато про що скаже.

В Україні війною було зруйновано 18 тисяч шкіл, сотні тисяч дітей залишилися сиротами, виникла гостра потреба поповнення учительських кадрів, бракувало навчальної і методичної літератури… А до всього – ще й постійна боротьба за українськомовність навчальних закладів. Не завжди вдавалося долати русифікаторський тиск владних партійних структур, але Павло Григорович докладав максимум зусиль для стримання асиміляційних процесів у освітянській галузі. При кожній нагоді – у виступах, статтях, зверненнях – він обов`язково наголошував на першорядному значенні української мови в навчальному процесі. Сам вичитував ретельно верстки букварів, читанок, деяких інших підручників.

Дуже чемно, але наполегливо вимагав (і таки домагався) від чиновників-освітян володіти українською мовою незалежно від того, де вони працювали – на Слобожанщині чи на Поділлі, на Поліссі чи в Причорномор`ї. Ось як про це згадувала колишня завідувачка міського відділу освіти В.Слєпцова: «Доповідала про виконання школами Маріуполя закону про всеобуч (на колегії міністерства – Г.Д.)…  Прощаючись, Павло Григорович сказав: «Все добре, але треба розмовляти українською мовою». І я старалася говорити українською, хоча спочатку, звичайно, це був суржик. Але я читала українські книжки, вчилась, і Тичина схвально говорив: «Добре, добре, бачу, що Ви будете володіти українською. Ви слухняна учениця». Мій великий вчитель м`яко, тактовно, не принижуючи моєї гідності, переконав: живеш в Україні – знай її мову. Бо загальновідомо: зневажаєш мову – зневажаєш народ».

Під керівництвом і за участі Павла Тичини були розроблені та впроваджені «Правила для учнів», у яких один із пунктів зобов`язував школярів плекати культуру мовлення й категорично забороняв лихослів`я; видано наказ Наркомосвіти, яким скасовувалося поширюване у міських школах звільнення учнів від іспитів з української мови та літератури на тій підставі, що діти якийсь час перебували в евакуації, де не вивчали рідну словесність. З власної ініціативи Тичина як міністр попереводив столичні українські школи з околиць Києва у центр, аргументуючи: щоб українцям по мову на околиці не їздити.

У своїй міністерській діяльності українській мові Павло Григорович приділяв таку велику увагу, що з чиєїсь легкої руки серед письменницької та педагогічної громадськості вірш «Слово» ще під час війни називали Наказом №1 по Наркомату освіти України. Щоб зрозуміти слушність щойно сказаного, достатньо ознайомитися з доповіддю Тичини на першій повоєнній нараді вчителів початкових шкіл України. Підкресливши виняткову роль початкової школи в усій системі освіти, доповідач нагадав про «теорію побудови школи рідної мови» Коменського; про праці Песталоцці, присвячені народній школі; про Шевченка, який, «укладаючи свій «Буквар»,.. теж мав на увазі інтереси початкової школи». Далі йшлося про «славетного автора «Рідного слова» Ушинського. Цей фрагмент доречно процитувати:

«Навчання мови – це один із основних засобів освоєння знань… Навчання мови сприяє розвиткові мислення дитини. Які прекрасні висловлювання Ушинського про рідну мову! Наприклад, такі ось рядки: «Мова народу – кращий, що ніколи не в`яне і вічно знов розпускається, цвіт всього його духовного життя, яке починається далеко за межами історії. В мові одухотворюється весь народ і вся його батьківщина, в ній перетворюється творчою силою народного духу в думку, в картину і звук, небо вітчизни, її повітря, її фізичні явища, її клімат, її поля, гори й долини, її ліси й ріки, її бурі й грози – увесь той глибокий, повний думки й почуття голос рідної природи, який говорить так виразно в любові людини до її іноді суворої батьківщини, який виявляється так ясно в рідній пісні, в рідних мелодіях, в устах народних поетів».

З наведеного уривку неважко збагнути, якого важливого значення надавав Павло Тичина рідній мові в освіті й вихованні дітей, закликаючи до цього і вчителів.

1945 року відбулася республіканська нарада активу працівників освіти. Серед інших нагальних завдань, що стояли перед освітянами, Тичина виокремив потребу в поліпшенні навчання рідної мови і спрямував роботу районних відділів освіти, директорів шкіл на «неослабний контроль… за підвищенням не тільки орфографічно-синтаксичної грамотності учнів, а й усієї їх мовної культури».

До речі, у період, коли Павло Григорович був керівником освітянської галузі, Міністерство освіти постійно підтримувало тісні зв`язки з Інститутом мовознавства АН України, координуючи свою роботу з науковцями і консультуючись із ними з різних мовних, мовно-методичних, освітніх, видавничих питань.

Безперестанною турботою Павла Тичини як очільника освіти була праця над новим українським правописом. Цей процес тривав з 1938 року, й Павло Григорович був незмінним членом правописної комісії, робота якої пожвавилась у 1942 – першій половині 1943 року. Врешті, у серпні 43-го у селі Помірках під Харковом, за присутності Микити Хрущова, відбулося підсумкове (як планувалося) обговорення правописного проекту. Після тривалих дискусій і погоджень, здавалося б, усі, зважаючи на доручення та тиск партійних органів, дійшли згоди: правопис необхідно затверджувати. Щоправда, залишався не узгодженим пункт про літеру «ґ», на включенні якого наполягали письменники, але  його домовились допрацювавти пізніше в робочому порядку. Останнє слово було за наркомом освіти, котрий своїм підписом мав надати чинності правопису. Тичина (найпалкіший прихильник повернення літери «ґ» до української абетки) раптом запропонував поставити підпис завтра, на свіжу голову.

Наступного дня автівка, в якій їхав Павло Григорович, потрапила під бомбардування. У наслідку – контузія, перелом ноги, шпиталізація, тривале лікування… Після одужання знову постало питання про затвердження правопису, але непокірний нарком під різними приводами уникав цієї процедури.  Дійшло аж до сварки з його добрим приятелем Леонідом Булаховським, якому випала місія домогтися від Тичини підпису. І тільки 1945 року новий «Український правопис» був остаточно затверджений, та Павло Григорович і надалі продовжував уживати літеру «г», про що свідчать  його рукописи.

З призначенням 1947 року в Україні «смотрящім» Кагановича суспільно-політична ситуація різко погіршилась: черговий голодомор, жорстокі переслідування творчої інтелігенції, настійливі вимоги перепрофільовувати школи на російську мову навчання. Між міністром освіти Павлом Тичиною і кривавим Лазарем почали виникати конфлікти. Павло Григорович, усвідомивши неможливість відстоювати свої переконання на високій урядовій посаді, у 1948 році добивається відставки.

 

Продовження в наступному числі.