Лицар рідної мови

 
 
Григорій ДОНЕЦЬ
 
Продовження. Початок.
З появою перших поетичних збірок П.Тичини, уже на початку 1920-х років, його ім`я не лише займає провідне місце в літературі, а й набуває репутації неабиякого знавця української мови. Про це свідчить, зокрема, лист поета А.Казки до літературного початківця В.Мисика від 4 січня 1923 року: «…я прочитав Тичині як Ваші листи до мене, так і Ваші поезії. І уявіть: Тичина, цей суворий вартовий чистоти українського слова (ой скільки ж мені від нього дісталося!), цей… Плюшкін-Скупець, що тремтить над багатством і красою української мови (скільки він працює, коли б Ви знали!), цей літературний скнара сказав, вислухавши Ваші листи до мене і Ваші твори: – Дуже гарні! Далі цього визнання Вам, голубчику, йти нема куди, тут уже край, кінець, але в той самий час і початок: працюйте над собою так, як той, хто дав про Вас таку високу відозву».
Характерно, що відомий мовознавець Михайло Калинович якось у товаристві літераторів у середині 1920-х років висловив рекомендацію: «Коли у вас з`являються сумніви щодо фонетики деяких слів, то ось у вас сидить Тичина – словник живої української мови».
Перед поетом відкривалися блискучі перспективи, він «дійшов свого зросту і сили» й від початку 20-х років його ім`я стає відомим у Польщі, Італії, Чехії, Німеччині, Франції, Бельгії, Туреччині, Росії, Вірменії, Білорусії… Але саме тоді, коли у Європі Тичину називали геніальною особистістю, письменником світового значення, «на нашій не своїй землі» комуністичний режим розпочинає переслідувати його як петлюрівця, як барда Української Народної Республіки. Взаємини між Павлом Тичиною і радянською владою були настільки напруженими, що лише заступництво Василя Еллана-Блакитного врятувало поета від ув`язнення. Друг Павла Григоровича з юнацьких літ, на той час впливовий партійний діяч Еллан-Блакитний, фактично, зберіг нам Тичину («вирвав мене із Києва») і влаштував на роботу в Харкові у часописі «Червоний шлях». Характерно, що відомий мовознавець Михайло Калинович якось у товаристві літераторів у середині 1920-х років висловив рекомендацію: «Коли у вас з`являються сумніви щодо фонетики деяких слів, то ось у вас сидить Тичина – словник живої української мови».
Харківський період творчості Павла Тичини (1923-1934 рр.) був небагатим на вагомі поетичні здобутки та виглядає збідненим у порівнянні з сонячнокларнетним доби Української революції. Небуденну художню вартість мали хіба що початкові розділи поеми «Сковорода», вірші «З кримського циклу» й уривок з поеми «Чистила мати картоплю». (Збірку «Вітер з України», видану 1924 року, до уваги не беремо, бо до неї увійшли твори, написані переважно ще в Києві). Ось так вплинуло на великого поета більшовицьке поневолення України.
Але для розвитку української літератури, а отже і для розвитку української мови, Тичина за ці одинадцять років зробив надзвичайно багато. Працюючи у «Червоному шляху» завідувачем відділу, він листується з авторами, перечитує, редагує, готує до друку силу-силенну творів тогочасних письменників, нерідко вносячи у тексти мовно-стилістичні, а то й орфографічні правки. І, мабуть, недаремно навіть такі видатні майстри слова, як Микола Хвильовий, Володимир Сосюра, Микола Бажан, Майк Йогансен, Василь Мисик, вважали Павла Григоровича своїм учителем.
Уже в ті роки Тичина приділяв пильну увагу поетам-початківцям, керуючи літературним гуртком харківської робітничої молоді. При цьому він не тільки допомагав юним талантам удосконалювати письменницьку майстерність, а й переконував тих, які писали російською мовою, переходити на українську. Характерним є приклад Івана Калянникова. Цей талановитий поет народився в Росії, на Брянщині, і був російськомовним. Але Павло Тичина порадив йому для українських робітників писати зрозумілою їм мовою. Юнак прислухався до слушної думки і навіть змінив прізвище, ставши Калянником.
Тичина поволі набуває поважного авторитету в галузі філологічної науки. 1929 року його обирають академіком. І хоч з початку 30-х років поет змушений був перейти у своїй творчості на стиль партійних газет і одягти гамівну сорочку радянського письменника, але й у віршах так званої «збільшовиченої ери» вдавалося йому час від часу показувати чарівну красу й милозвучність української мови, як от:
 
Повне літо да перелито,
медоцвітами нахиля.
Дощик бором та перебором,
переструнюючи гілля.
 
Або ж:
 
Розцвітаймо піснею, писаною, усною,
виростаймо щасною, чистою та чесною…
 
Дуже промовистим у контексті мовного питання є відомий вірш «Чуття єдиної родини», написаний 1936 року. Пригадаймо: це був час не лише сталінських репресій, фізичного винищення людей. Тоді за рішенням комуністичної влади була згорнута політика коренізації, проголошено курс на злиття народів СРСР у нову «общность» – єдиний радянський народ. Національні культури і мови, окрім, звичайно, російської, були приречені на поступове відмирання, а точніше мовити, на знищення. І от у вірші, який завжди подавався як ода «дружбі» уярмлених Москвою народів, фактично йдеться про рівноправне, повноцінне співіснування усіх мов, як найбільшого духовного надбання:
 
Бо то не просто мова, звуки,
не словникові холоднини –
в них чути труд, і піт, і муки,
чуття єдиної родини.
 
В них ліс шумить і пахне квітка,
хвилюють радощі народні.
Одна в них спільна, чути, нитка
від давнини і по сьогодні.
 
У травні 1938 року Рада Народних Комісарів УРСР затвердила Державну правописну комісію. До її складу ввійшов П.Тичина, який на той час очолював Інститут літератури АН України. Перед комісією ставилося завдання «ліквідувати націоналістичні перекручення» у чинному тоді правописі. За три роки роботи комісії було опрацьовано чотири проекти українського правопису, кожен наступний з яких дедалі більше зближувався з російським. Паралельно велося укладання Російсько-українського словника, до редакційної колегії якого також включили Тичину. У роботі над правописом і над словником постійно виникали гострі суперечки. Врешті війна, що розпочалася між Німеччиною та Радянським Союзом, перервала на певний час подальшу роботу.
Про те, в яких умовах антиукраїнського і антинаукового мракобісся працювалося над правописом та згаданим словником тим, хто по-справжньому вболівав за українську мову, свідчить лист Агатангела Кримського до заступника голови Ради Народних Комісарів УРСР Ф.А.Редька від 4 травня 1941 року. Видатний мовознавець писав: «…складено його (російсько-український словник – Г.Д.) із свідомим напрямом систематично покалічити нашу мову, спотворити й перекрутити її структуру.(…) Я весь хвилювався і тремтів, слухаючи войовничі наступи діячів українського мовного калічення, а як вернув додому тяжко заслаб». Всесвітньо відомий академік обурювався, що українську лексику намагалися «збагатити» такими покручами, як «гравіровка», «ізящний», «нравственний» і тому подібними. З листа Кримського дізнаємося і про «прихильників оздоровлення української мови», тобто його однодумців, яких було лише двоє – Тичина та Яновський. Причому Павло Григорович аж двічі згадується у позитивному сенсі. Така мужня позиція поета в часи свавілля сталінщини викликає повагу і вдячність.
Показово, що саме у роки роботи вище вказаних комісій (1938-1940 рр.) Павло Тичина пише три статті, присвячені розвитку і чистоті української мови, а саме: «Слово – зброя», «Про мову наших газет», «Про огріхи преси». У них поет осуджує вживання неоковирних слів, зокрема росіянізмів. Для ілюстрації він подає кілька прикладів: «лунне затемнення», «грунт уходить спід ніг», «виробництво ізящного взуття» тощо. Одночасно Тичина закликає не боятися і не уникати неологізмів: «Мова – це живий організм! А як живий організм, він весь час мусить оновлятись».
З початком воєнних дій на території України Павло Тичина у складі Академії наук виїздить в евакуацію до Башкирії. Перебуваючи далеко від Батьківщини , схвильований долею рідного народу, розтерзаного протистоянням двох кривавих режимів, поет пише ряд творів потужного патріотичного звучання. Серед них вірші «Мій народ», «Голос матері», «В безсонну ніч (Думи про Україну)», «Українському народові», «Матері забуть не можу», «Тобі, народе любий мій…». Вершинним твором Тичини воєнного періоду став могутньої духовної сили вірш «Я утверждаюсь», в якому автор промовив від імені всього українського народу:
 
Щоб жить – ні в кого права не питаюсь.
Щоб жить – я всі кайдани розірву.
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу.
 
І, як у свій час Тарас Шевченко, відбуваючи заслання в азійських степах, молився за рідне слово («…поза Уралом/ Блукав і господа благав,/ Щоб наша правда не пропала,/ Щоб наше слово не вмирало…»), отак і Тичина – серцем, думкою, палким поетичним рядком переймається материнською мовою. Поет як істинний патріот усвідомлює, що доля українського народу нероздільна з долею його мови. У березні 1942 року Павло Тичина пише вірш «Мій народ», що завершується строфою, сповненою віри у щасливе прийдешнє Батьківщини і рідної мови:
 
Сьогодні – майбутнього далину я оком прозираю:
розбивсь об нас ворог, став він як глина,
й на смітнику вже й «берта», і автомат, і газ.
А в височині – така ж прекрасна і чудова
посеред народів стоїть Україна, –
немов та яблуня в садах народолюбного раю!
І гляньте: мова її там виблискує, мова –
як щирий, як чистий алмаз.
 
У творах Тичини воєнного періоду нерідко Україна, український народ сприймаються автором через їхній голос, себто за посередництва рівної мови:
 
Матері забуть не можу.
Скрізь, на що я тут не гляну, –
чи на ліс, чи на поляну, –
бачу її душу гожу,
чую вимову кохану.
…………………………………..
І кричу я: – Україно! –
Потім стану й прислухаюсь.
Чути… здалеку: – Тримаюсь!
Хмарко! Ластівко! Калино! –
І в той бік я повертаюсь.
…………………………………..
 
І кричу я: – Мамо! Рідна!
Голос дай! До тебе рвуся! –
Й чути… здалеку: – Борюся! –
І така ж ця мова срібна –
аж вогнем я весь схоплюся…
(«Матері забуть не можу»)
 
А ось рядок із незакінченого, занотованого у записнику:
 
…Із села мого рідного,
з далекої далечини,
линуть голоси до мене…
 
Продовження в наступному числі.
 

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал