Літпроцес. Затори і ями

 

 

Григорій ШТОНЬ

 

Багато чого в літературних справах заховано від ока як безпосередніх промоторів і учасників цих справ, так і від недремного ока науки, яка рано чи пізно онауковлює також і  свій предмет, віднаходячи в суто творчих процесах, проблемах, потребах і запитах, а почасти й приписуючи їм закономірності напріч логізованого дискурсу. Розводити довкола цього галасливі суперечки хто зна чи варто. Надто з урахуванням задавненої вписаності літератури в шкільні, людинознавчі і суспільствознавчі, себто соціо-педагогічні стратегії ідеологічного наповнення й штибу. Без наріжної ідеї у народженні й реалізації того чи того творчого задуму не обходився, побутує думка, жоден великий і не великий поет, прозаїк, драматург.  Це ніби так, але й не завжди так, якщо зважити на щопослівну й щообразну корекцію вихідного змістового посилу сенсами, нюансами й озаріннями суто художнього походження й генерики. Твір рано чи пізно починає писатися сам. І сам віднаходить, бракує або закликає під духовні свої знамена судження й висновки (а номінативної ідеї без них не існує) супідрядного кшталту. Світова література дає цьому безліч свідчень. Чимало їх і перед очима у нас. Надто коли ці очі не зашорені критичною і літературознавчою догматикою, якою переповнені підручникові осанни й прокльони тим романам чи віршам, що войовничо  свідчать  насамперед про себе. А коли не свідчать, їх навіть при мільйоннотиражних викидах на публіку нема. Немає виробничих романів П.Загребельного, немає повного зібрання творів О. Корнійчука, але є «Диво» П.Загребельного, є нев’януче сценічна побрехенька О.Корнійчука «В степах України». Чому саме так, а не інак – література знає краще від нас. Інакше не допомогла б цим творам народитися. Вкупі, зрозуміло, з людиноавтором і вирощеним у цьому авторові митцем, котрий прагне або й зобов’язаний не взяти і переказати, а додати до нуртуючих в життєплині  змістів зміст свій. Не «розчинний», а художньо викінчений, не рабськи залежний від позірно всесильних обставин, а диктуючий цим обставинам осібні духовні виміри й осібний світопотрактувальний сенс. Не варто скидати з рахунку й те, що злетіло колись з уст Гете: «Поета робить живе відчуття дійсності і здатність його (себто «живе відчуття», – Г.Ш.) виразити». (Йоган Петер Эккерман. Разговоры с Гёте. – Ереван, «Айастан». 1988. – С. 158) Не стану тратити час на здогади, що саме мав на увазі геніальний митець і не менш геніальний естетик виключно у цьому вислові, а те, що цим висловом сказано і розтлумачено зокрема й мені, усе ж назову –  література і ті, хто нею займаються, пропонують сприймачеві (крім, зрозуміло, номінально ословлених змістів) ситуативно потрібні кольори, звуки, емоційні перегуки й зчеплення незгасно вібруючої вітальності, а з тим і цілий світ виражальної текстури, без чого твір, мягко кажучи, художньо не відбувається. Закони її відновлення у внутрішньому всесвіті читача ще недостатньо вивчені. І нема певності, що ця недостатність буде колись усунена, позаяк Життя у  духовному його інваранті прагне подоби до Космосу і тим Космосом є. І скільки у ньому Сузір’їв і Галактик, краще не загадувати. Те саме стосується й Галактик літературних, чия повна залежність від наявного при  їхньому народженні соціуму –  фейк, уперто, зокрема, повторюваний українською літературознавчою елітою, котра буквально зациклилася на копирсанні в темі «Шевченко і царат», тим самим параноїдально стверджуючи, що без царату не було б Шевченка. А це коли й так, то лише у тій мірі, в якій поема «Сон» залежна від Петербурга, а «Заповіт» –  від перебігу короткочасної поетової хвороби.

З’ява в малоросійській літературі поета Шевченка найперше і найглибше зумовлена ходою європейськими теренами Романтизму. Не лише як  методу чи всеєвропейської духовної погоди й моди, а як вегетативної потреби  і зрослих  виражальних можливостей художнього слова, контекстуальними набутками й, водночас, потребами й можливостями якого стали я-розмови з Природою, з феноменом Світу, з Богом і Долею як субстанціями всеісторичного змістонаповнення. Не варто забувати, що саме Шевченко не цитатно, не, як «Енеїда», баламутно, а внутрішньо пережито  вписав ним і в ньому сотворену Україну в усебіблійний духовний простір, з огляду на що розмови про фольклоризованість його доробку  або слід припинити, або узгодити з бодай школярською відповіддю на питання про особистісний екзистенціал фольклорного поетичного мислення, який (йдеться про екзистенціал) у первісному мистецтві  дорівнює нулю. Не існує (і це при існуючому «Кобзарі») Шевченка-кобзаря, а є митець з доволі своєрідною поетичною мовою, яка змушена була  рахуватися з рецепційною культурою свого адресата. Передбачувалось – найперше або виключно народу, що, власне, й позначилося на грі в народ не лише самого Шевченка, а і його поцінувальників навіть такого рафінованого типу, як Костомаров, Куліш, Драгоманов і тьма-тьмуща їхніх послідовників, котрі досі твердять про існування у Шевченка «двох стильових первнів – фольклорного і індивідуально-ліричного, в якому фольклорний матеріал «переплавляється» й трансформується, не пориваючи, однак, зв’язку з народно-поетичним кодом» (Коцюбинська М. Народно-пісенне коріння поетики Шевченка // Етюди про поетику Шевченка // К.,  1990. – С.70). У тім то й річ, що вже  у першій віршованій штуці «Причинна» од наголошеного коду залишилася лише уживана народом мова, а сам вірш, хоч і став народною піснею, наснажений образними змістами високого загальноромантичного ґатунку. Про його просодійну (кришталево дзвінкий і прозорий ямб) сполучність з книжною поезію говорити зайве: Шевченко навіть традиційну коломийковість (Як умру, то поховайте // Мене на могилі // Серед степу широкого // На Вкраїні милій…) «перелицював» в інтонаційно-ладову одяганку трагізованої урочистості. Це саме стосується і тематики поезій Шевченка, яка, на думку Д.Чижевського, «наскрізь романтична і може найбільш романтичне в ній те, що вона наскрізь національна, українська (Дмитро Чижевський. Історія української літератури. – «Феміна», Тернопіль, 1994. – С.413).  Хоч, здавалося б, що суто українського містить та ж «Причинна»? Дівчат, що чекали і не дочекалися  мандруючого по світах коханого (у нас – козака) – у кожній з національних літератур більш ніж доста. Але Шевченків вірш, Шевченкова інтонаційно-образна «підсвітка» страждань зрощеного з героїнею баладної цієї замальовки авторського єства не є не лише черговим поклонінням загальноромантичному бренду ліризованого нещастя. За іншим, глибшим і осяжнішим мистецьким рахунком маємо наразі справу з урочисто хоральним (не забуваймо про могутнє й мільйонноголосе «Реве та стогне…») святом народження для мене принципово  нової, а для когось фахово мудрішого закономірно наступної або чергової  сходинки українського художнього слова на ноосферне всемистецьке й всеземне Небо. Усе залежить від того, що саме дехто й інші мої колеги вкладають у поняття «літературний процес». Навіть не так – що  у цьому процесі є дієво домінантним, а що –  онауковлено риторичним, необхідним для поповненням архівних поличок з наліпками: «історичні обставини», «жанри», «стилі», «літературні течії», «критика». Про арифметичне співвідношення серед цього усього геніальності, талановитості і тривіальної всепереможної літературщини говориться здебільшого мовчки. Надто у країнах, як теперішня наша, алітературних, де ні-ні, та надибуєш твердження: «Без Гончара не було б нас», або  щоденникове Гончареве: «Без мене в Україні поменшає сонця». Якщо це апологетика, то апологетика чого? Літератури як цілісного й недосліджено складного живого організму, чи окремих у ній імен та явищ? Адже не треба надто великого розуму, щоб втямити і тямити, що й без Шевченка українська література існувала б. Те саме стосується й всіляко ще у її давніших і теперішніх  зародках травленої і нищеної української держави, яка на очах постає і урешті-решт постане. Звичайно ж, не завдяки роману «Собор». А  може й усупереч «Собору» і Шевченковим симпатіям до козаччини і минувшини як чогось непохитно взірцевого. Утім не варто поєнувати непоєднуване:  Шевченків влом в травестійно сентименталістську малоросійську літературу і перебування у ній, якщо вірити офіційній радянській науці,  теж романтика Гончара. Письменника  направду сонячного світогляду, викоханого непомильним художнім єством стилю. Хоч, хоч, хоч… Чи не пора вже запитати себе і всіх, якого це біса романтизм, неоромантизм і романтизм по-радянськи так полюбляє саме українську літературу? І що, крім артистично вправного й художньо свіжого стилю, романтичного ми вбачаємо досі в ідеологічно освяченій різанини «Чотирьох шабель» Ю.Яновського? Або в нещиро патетизованій його новелістиці часів війни? Порівняйте доробок О.Довженка, «Прапороносці» О.Гончара і малу прозу Ю.Яновського і скажіть, хто з цих авторів більше, а хто менше прислужився не народу і партії, а літературі? Не скажете, бо запитання виглядає провокативним. Тоді відповім я – всі три цих прозаїки багато чим є справжніми літературними новаторами. Але – літературними, що не означає, ніби художні тексти не беруть участі у війнах суто громадянських. Проте куди важливішим (важливішим для мистецтва прози) є те, що   саме Ю.Яновський, О.Довженко, О. Гончар, М.Стельмах певернули зрадянщеному художньому мисленню його національний колорит. Мало це чи багато – спробують опісля розібратися шістдесятники. Довший час буде здаватися – дуже багато, хоч жодна з проблем докорінних, в головне – потрібних змін в царині художнього мислення з наскоку не вирішується. Поки що потрібніше просто глянути у себе, згадавши  щось схоже до потрясіння наприкінці першого знайомства з оповіданням «Віддавали Катрю» Григора Тютюнника. Зараз про цей твір згадують (якщо згадують) одиниці. Молоді серед них ще менше. Хоч можна майже гарантовано твердити, що душевно обдаровані сучасні хлопець чи дівчина крапку на прочитанному разом з останньою авторською крапкою не поставлять. Але  й не відвернуться від такої антимистецької ахінеї, як не всі, а деякі (саме деякі) прозострашилки Олеся Ульяненка чи одверто брутальні тексти Юрія Покальчука. Автори ці вже небіжчики і говорити про них треба або щось добре, або нічого, проте хіба це погано віддавати належне  вчепливості їхніх писань в читацьку свідомість і підсвідомість ще тоді, коли роман «Собор» вважався чи й не всенаціональною (без наявності повноцінної модерної нації) святинею, а Григір Тютюнник жив не лише на Байковому кладовищі, а й в благоговійно тихнучих при кожній про нього згадці студентських аудиторіях і навіть в шкільних класах, куди зараз пропхалися вміло розкручені й, звісно, не безталанні Марія Матіос, Юрій Андрухович, Юрій Винничук, Василь Шкляр.

Поняття «літературна ярмарка», «літературний вертеп», «літературна вітальня», «літературна трибуна» не впали з неба. І не нашептані нам ортодоксальними комуністами чи вічно тяжіючими до майданності колись буржуазними, а зараз  ідейно й культурницьки різноликими націоналістами. Націоналістом, зрештою,  неминуче став Франко, націоналістами були Сергій Єфремов, Дмитро Донцов, але вважати  їх саме  або найперше за це літературознавцями науково пророчого аналітичного штибу хто зна чи доцільно. Інша річ  – Франків хай позитивістськи  гримований підхід до художніх наслідків взаємодії історичного життєвого плину і творчості. До Франка (та й після) ніхто так свідомо, чітко і  літературно зряче не окидав непохитно мудрим оком шлях рідномовного художнього слова від давнини до сучасності. Він називав себе (і ним, безсумнівно, був і залишається) класичним філологом. У просторіччі це мало б і могло звучати так – учнем всеєвропейського літературного процесу. Але тоді настала пора  уточнитися – що ж таке літературний процес? Очевидно, сукупність творів і їхніх рецепцій в максимально можливій повноті і, головне, русі. Це, зрозуміло, всього лиш принагідна прикидка, до якої додам і куди більш солідну й розлогу дефінцію, позичену у «Літературного енциклопедичного словника»: «Літературний процес, історичне існування, функціонування і еволюція літератури як у певну епоху, так і упродовж всієї історії нації, країни, регіона, світу. Л.п. у кожний історич. момент включає у себе як самі словесно-художні твори, соціально, ідеологічно й естетично різноякісні – від високих зразків до епігонської, бульварної чи масової літератури, так і форми їх сусп. побутування: публікації, видання, літ. критику, відбиті в епістолярній літературі та мемуарах, читацькі реакції («Литера­турный энциклопе­дический словарь». – М., «Советская энцикло­педия», 1987. – С. 195).  Мені як практикуючому письменикові у цьому вимушено лапідарному і  «тематично» майже достатньому  академічному перелікові складових живої літературної господарки   не вистачає бодай згадки про специфіку і місце її робочого побутування. Філолог, у тому числі й філолог класичний, будь-який вимір, обмір і препарування твору провадить, грубо кажучи, ерудованим і не дуже ерудованим розумом, тоді як майстер або, скромніше, літературний робітник просто пише, як пишеться. Або – як уміється: зазирати у енциклопедії, томи різних «Теорій», «Історій», «Словників» йому коли й треба, то заради уточнень чогось фактологічного, а не дорадчо ємкого. Правда, останнім часом у нас з’явилися і далі плодяться послідовники й адепти вже не одного Маркса-Енгельса, Леніна, Ніцше, Фройда, а й таких людинознавців і життєзнавців, як Мартин Гайдегер, Сьорен К’єркегор, Хорхе Луїс Борхес, Мішель Фуко, Умберто Еко, Людвіг Вітгенштайн, Юрген Габермас, Клод Леві-Стросс, Ганс Роберт Яусс, Ганс-Георг Гадамер, Жак Деріда, Ролан Барт, Жан Бодріяр, Юлія Крістєва. Михайла Бахтіна не називаю тому, що його рецепційна демагогія експлуатується здебільшого істориками літератури і літературознавцями лекторського вишколу і  покликання; практикуючі критики, прозаїки і почасти поети нової, модерністської хвилі   у нас краще тямляться на стереотипах художньої свідомості. На жаль, не своєї, а всього лиш модної. А відтак – позиченої у рецептологів, чиї прізвища я вже поназивав. Варто, правда, підкреслити – рецептологів не імманентних, а ситуативних, бо на Заході письменницька еліта так чи так, але йде попереду наукової белетристики, яка існує сама по собі, а Джеймс Джойс, Вільям Фолкнер, Езра Паунд,  Том Стернз Еліот, Семмюель  Бекет,  Габріель  Маркес – самі  по  собі.  Чого  не  скажеш  про О. Забужко, Ю.Андруховича, початкуючих вихованців Києво-Могилянки, які свій похід в новітні класики ознаменували позичками сюжетних структур, наративних манер, а з тим і поведінки та суті такого всемогутнього джина, як образ автора, у постмодерного Заходу. І якщо хтось гадає, що таке художнє життя в кредит було тимчасовим і вимушеним (бо що літературно сутнього і провидчеського   позичиш у Ю.Мушкетика, Є. Гуцала, всехвального О.  Гончара?), то мушу їх не те що розчарувати, а застерегти: не вірте, любі друзі, нікому з тих, хто звик жити чужим прозовим чи поетичним коштом. Часи, може, й міняються, а люди… Ось що пише про останній роман Ю.Андруховича «Коханці Юстиції» його молодший перетендент на хто зна які лаври Олег Коцарев: «Коханці Юстиції не розрадять любителів поважного, патетичного письма. Юрій Андрухович у своєму новому романі купається в стилізаціях (навіть оформлення книжки з ілюстраціями, супроводженими цитатами, до яких вони належать, – типова стилізація під класичне оформлення Великого Роману), пародіях і містифікаціях. Демонструючи, що український постмодернізм (попри всю неоднозначність такого стилістичного означення) зовсім не кінчився і що тенденції чіткої сюжетності, простоти і сентиментальності в сьогоднішній прозі вагомі, але не безальтернативні. (Олег Коцарев. Андрухович і справедливість. – «Смолоскип України». № 1-2 (269-270), січень-лютий, 2018 рік. – С.4). Не стану запитувати у Коцарева, чому постмодернізм є всього лиш явищем неординарної стилістики, що таке «класичне оформлення Великого Роману» і чому саме сентиментальність найбільш характерна для художнього письма, що тяжіє до «чіткої сюжетності»? Це, як на мене, марна трата часу там і тоді, де  кожне вживане слово чи поняття звітують виключно перед собою. Краще процитую завершення цієї дуже і дуже амбіційної рецензії: «Новий роман Андруховича не такий емоційно насичений, динамічний і вітальний, як його класична трилогія, але й такий суто концептуальний, конструктивістський, як, скажімо, «Таємниця». Тобто в ньому досягнуто певної текстуальної рівноваги, і зовсім не буде дивно, якщо «Коханці Юстиції» стануть прологом до якогось нового     стилістичного етапу творчості Юрія Андруховича».   Мені здається (саме здається, бо дійсність – пані дуже й дуже непевна і може мати за існуючу творчу норму не лише фантасмагоричну «текстуальну рівновагу», а й коронування на класику і класичність тих, хто всього лиш або найперше «купається в стилізаціях»), що  запропоновані цитації дають можливість впритул наблизитися до власне процесуальних особливостей  українського літературного сьогодення. Його не лише самопроголошувані й не завше грамотно розкручувані метри й метриси, а й масмедійна обслуга уперто тримаються за головний постулат почившого в бозі постмодерну – ані кроку назустріч традиціям. Це має виглядати, і для багатьох вчених і маловчених школярів виглядає (політично заперечуваний совок залишається тим самим, чим був – старшою генерацією народу) рисою і потребою «революційності» мистецтва нової доби, хоч новизни у ній не так вже й багато. До згаданої медійності (про «сексуально» фригідний роман О.Забужко не чули хіба мешканці нерадіофікованих хуторів і геть спиті бомжі) постмодерної слави слід додати її калькованість (потреба в глянці, безкінечних імпрезах, зарубіжності), подіумність, тусовочність, а відтак і п’єдестальну багатоперсонність. Зв’язка, приміром, Андрухович-Жадан стала неминучою навіть при повній духовно-естетичній їхній протилежності (Жадан як поет могутніший, а як прозаїк – неофітськи самостійніший) насамперед тому, що тримати впокореним закордонний ринок і масмедійний простір наодинці важко ба й неможливо. Саме через те Жадан подовгу гостював у європейських столицях заради насамперед гасельної (мається на увазі дощечка чи картон з черговою протестною чи підтримувальною заявою) присутності під різними амбасадами, консульствами, урядовими будинками у якості відомого митця, діяча, борця, усепланетарного громадянина. Легенда  їхньої вписаності в численні закордонні літературні контексти багаторазово й цілеспрямовано перебільшена, але головного вони досягли – не пустили поперед себе  у Європу нікого. Хоч, для прикладу, Забужко їздить у маловідомі бібліотеки європейських столиць і культурних центрів на зустрічі з читачами без підтримка своїх побратимів. А може й з підтримкою, хоч читати про це я ніколи не читав. Головне – вони не ворогують, чого не скажеш про ставлення до ширшого письменницького загалу, підкреслене відмовою від участі в змагальному списку претендентів на одержання Шевченківської премії, яку Андруховичу наприкінці, здається, дев’яностих ніхто не дав би, але факт ніби добровільного нехтування  нею одержав очікуваний розголос і досі ніким офіційно не спростовується. Гра в епатажність, тотальну і гейби вроджену антисовковість, у зневагу до офіціозу, а з тим у мистецьку смакову й виконавську рафінованість, яка у Жадана включає  смаковите вживання ненормативної лексики, безперечно, вирізняє цю трійцю  від більш як двотисячного загону членів НСПУ. Це, втім, не натякає на її обіч цього загону присутність у якості митців авангардного покликання, чиї твори будуть ще більш відомими тоді, коли стануть настільними для багатьох і багатьох письменницьких поколінь наступних. Поки що починати про це розмову немає жодних підстав. І то не тому, що вони, подібно до Коцарєва, естетично малограмотні, не тому, що Природа і Бог  (і, не забуваймо, вітчизняна Культура) їх ографоманили. Зовсім ні – вони і талановиті, і розумні, і  хто більше, хто менше   харизматичні, позаяк видаються тим, чим не є – якщо не новаторами, то поведінково схожими до них бунтівниками там, де всенаціональною нормою вважається слідування художнім нормам старозаповітних молінь, проклять і любовей. Нічого випадкового, а тим більше малозрозумілого немає в тому, що серед митців давноминулого і радянського часу для них не існує ні предтеч, ні вчителів, ні однодумців. Котляревськи й і котляревщина (себто напівестетизована буффонада, бурлеск, явний і неявний з багатьох моральних сталостей регіт) для бубабістів (а це насамперед Андрухович) виявилися ширмою, за якою велася підготовка до акцій ніби художньо визвольного кшталту. Проте їх не могло бути там, де не існувало жодних обов’язків перед мистецтвом як естетизованою формою світо- й людинопізнання. Пізнання – це копітка й многотрудна робота, а насмішкувате блазнювання невідомо з кого (дисидентський запал нікому з тих, про кого йде мова, не видавався природнім і був,  відверто мовлячи,  абсолютно для них  чужим) – це майже гарантований  читацький і глядацький гвалт, оплески, не одразу велика і дружня преса. Щоправда, наївно вважати прагнення саме цих оплесків та про них розголосу для Бу-ба-бу, Забужко і Жадана  чимось найголовнішим. Тільки достатньо уважний читач і вчитувач у тексти передусім Андруховича і Забужко з подивуванням, а то й цілком зрозумілою але не простимою  повагою помітить, скільки годин, днів, а то й років поховано в цих текстах задля набуття навичок умілого мавпування   чужих романорозбудовних технік і, посутньо, чужих художніх метазмістів.

Приціл на Європу, на її завоювання позірно модною, але  від титла до титла сурогатною літературщиною пояснює іще один процесуальний казус – сучасна українська література не спадкоємна. Це, звісно, не означає суцільної її другосортності – твір як продукт відповідно організованої праці людського Духу не терпить хіба конвеєрності, а формальних і змістових самодостатностей у різних  мистецтвах є і повинно бути невичерпно багато. Серед них і разюче не схожих на учорашні і навіть давноминулі мистецькі досягнення. Тому я й гадки не маю комусь докоряти за те, що він пише не так, як учорашні і багато чим липові класики. Проте гратися у класичність позичену, компілятивну, чужеконтекстуальну, себто абсолютно зовнішню щодо організму рідномовної прози, поезії, драматургії та ще й розраховану на ринок, де владарює всього лиш долар чи євро,  – митцеві, для ясності переборщу, богопокликаному негоже. Є, звісно, випадки, коли той чи той автор береться інвестувати в домашню літературну господарку художні техніки з набагато ширшим набором виражальних можливостей. Скажімо, не нудно описовий, а прицільно точно називальний наратив. Або письмо з діалогами без ремарок, визивно «голе» і так само визивно розумне. Але результатом  цього експерименту просто зобов’язаний стати зміст, на який, по-перше, відгукнулася не законсервована механічно повторюваним художнім минулим мова, а, по-друге, яким дерево національного літературного життя доосутнилося, ще дужче зазеленіло і, головне, ще могутніше заплодоносило. Хоч геніальність не успадковується, не перещеплюється, естафетно не передається. То міф, що кожне літературне покоління  поповнює список класиків. Розріджує – так: на наших очах щезає фіміамний туман навколо поняття «українське (бо було й усесвітнє) шістдесятництво. Слава богу, що в ньому були М.Вінграновський, В.Стус. Решта імен і галасливих довкола них інсталяцій будуть навіки поховані в пишній труні на ймення «соцарт». Поетизований, драматизований, більш-менш терпимо онароднений. І, звісно, талановитий: Л.Костенко, І Жиленко, почасти І.Драч, Г.Тютюнник, Р.Андріяшик, І.Калинець – це, здається, й усе, що нагадало нашій літературі, що вона найперше література. Опісля прийшли В.Голобородько, Т.Мельничук, ще пізніше Т.Федюк, В.Герасим’юк, І.Римарук. І все. Решта – народ всього лиш пишучий. По-різному і про різне. Часом, як вихованці «Смолоскипу», змістовно баюрне. Набагато рідше, як визивно неповторна Л.Дядченко, інтонаційно й формально свіже. Йдеться, востаннє уточнюся, не про гучний і надгучний патріотизм, а про індивідуальні художні світи. Обов’язково самоствердні і обов’язково рідноземні. Що це таке – говорити довго. Хіба нагадаю про світ Шевченка, світ Українки, світ Франка, світ Коцюбинського, світ Винниченка, світ Плужника. І про всього лиш доробки батька й сина Вороних, Олеся, Сосюри, Бажана, Рильського, Малишка, Гончара, Стельмаха. Ніким сьогодні творчо не актуалізовані. Цілком можливо тому, що духовно-художній їхній потенціал був вичерпаний часом його оприявлення.

Є історія літератури, в якій видатні і нічим не видатні  художні явища певний час  побутують, і є невичахно актуальна література, де в силу різних, а подеколи й непоясненних причин залишаються непідвладними ні часові ні модам твори особливого – життєсущого гатунку. Це, до речі, стосується і творів одного й того ж автора. Чим «Лісова пісня» краща «Боярині»? Повернутої читачеві у якості  явищного артефакту перманентних національно-визвольних наших змагань. Чимось краща. І, не лякайтеся, потрібніша. Якщо не нам сьогоднішнім, то майбутньому. Знову ж таки не стану у соціо-культурні й мистецтвознавчі хащі цього питання заглиблюватися. Хіба зауважу, що певна яловість сьогочасного літературного процесу теж пов’язана з тим, що  більша частина його енергетики витрачається на вельми примітивно трактовану патріотику. Дві тисячі однодухих і однорозумних патріотів і патріоток – це  не те що перехняб, це повна художня задуха. У якій ще про щось важливе й потрібне пробують говорити і говорять Галина Пагутяк, Павло Вольвач, Евгенія Кононенко,  Дмитро Кешеля, Володимир Лис, Степан Процюк, Леонід Кононович, Оксана Луцишина, Маріанна Кияновська, Мар’яна Савка, Галина Вовк, Мар’яна Нейметі. Але чиї вони діти і чиїми стануть батьками, і чи є в їхніх творіннях фермент всечасності – твердити не беруся. Щось у когось є, чогось нема. Нема, скоріш від усього більше, ніж є. Хоч цілком можливо, що саме у цей застійний період наша література міняє  своє ДНК, орієнтуючись на многотипність художнього пошуку, найголовнішою потребою якого є максимально можлива незалежність самої  суті авторства. Покликаного інакшити не лише творчі манери та стилі, а й світ. Хай народжуваний всього лиш у Слові. Але Слові не тусовочному, не базарному, не секонд-хендному.