Літературні кізяки на дорогах історії

Закінчення. Початок у ч.ч. 10,11,12,13,14.

При читанні роману переслідує неодв’язне враження, що автор,
вивчаючи джерела, не розібрався як слід у матеріалі і страшенно наплутав. У
творах про віддалені від нас епохи це, часом, трапляється. Але в даному разі
грубі викривлення пояснюються зовсім не браком матеріалу, а цілком свідомою
тенденцією автора. У зверненні до читача він визнає сам, що його творчим
методом було “з і с т а в л е – н н я  ф
а к т і в  і  о ч и щ е н н я  п о д і й 
од нашарувань пристрасних оцінок і несправедливих суджень” .

П. Загребельний не вказує, що саме правило йому за критерій
при такій делікатній роботі, як “очищення подій” минулого. Але й без того ясно,
що таким критерієм були його власні смаки і вподобання, тобто цілковита
авторська сваволя. В результаті письменник справді “очистив” події від оцінок і
суджень, опертих на авторитетні свідчення сучасників та досягнення істор.
науки, а натомість дав свої власні суб’єктивістські судження й оцінки, нічим не
обґрунтовані, вигадані в потугах сочинительства.

Наведемо зразок такого “очищення”. Ми вже знайомі з
зовнішнім портретом Долгорукого. Бажаючи зробити його якомога привабливішим,
Загребельний негативне видав за позитивне та ще й вилаяв стародавніх істориків,
які не здогадалися зробити цього самі. Про Довгорукого, мовляв, вони “Не
напишуть, що був високий на зріст, а знайдуть слова уникливі: “Був на зріст
чималий”. Не помітять його юнацької гнучкості, яку зберіг до старощів, а напишуть:
“Товстий, – бо ж здебільшого бачили його на морозах, посеред засніжених
просторів заліського краю, в кожухах, у бойовому обладунку. Знехтувавши тим, що
мав очі глибоко посаджені, бо над ними нависало високе чоло, нависав розум,
який світився в тих великих, чорних, прекрасних очах, напишуть: “Очі невеликі”.
Не маючи чогось сказати про його великий, званий орлиним(й) ніс, скажуть: “Ніс
довгий і накривлений”.

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Ось так: старий, шістдесятилітній чарколюб і бабій під
бойким пером романіста перетворюється з товстого, ветхого, підтоптаного діда на
високу, по-юнацьки гнучку людину з орлиним носом і великими, прекрасними очима.
Викликає подив подібне неприпустимо безцеремонне поводження з
конкретно-історичними реаліями, точно зафіксованими наукою і літописними
джерелами. Твори, писані з допомогою таких методів, як тенденційний добір
фактів, неприхована їх підтасовка і така ж тенденційна інтерпретація, ще ніколи
не приносили лаврів їх авторам. Не принесе слави і Загребельному його роман
“Смерть у Києві”.

Можуть заперечити і сказати: право автора на творчий
домисел. Так, усі ми визнаємо і шануємо це право, без нього неможливе
мистецтво. Письменник зображає не тільки те, що було, а й те що м о г л о бути.
Але при цьому він повинен чітко відрізняти здогад од вигадки. Інакше йому не
уникнути викривлення й фальсифікації. “Подлинно художественные произведения
проникнуты и с т о р и з – м о м, чужды модернизации и субъективизма, которые
искажают историч. правду. Лучшие образцы историч. художеств. литературы
представляют не только эстетическую, но и историко-познавательную ценность” .
Такої історико-пізнавальної цінності начисто позбавлений роман “Смерть у
Києві”. Це твір псевдісторичний, він дезінфорує й дезорієнтує читача.

***

Роман “Первоміст” продовжує тему Київської Русі і
хронологічно завершує її падінням Києва в рез. монголо-татарської навали.
Власне, мав би цим завершити, бо насправді у книзі хоч і згадуються орди Батия,
але ні Русі, ні Києва і киян та їх героїчної боротьби не показано.

Всякий міст обов’язково куди-небудь веде. Первоміст
Загребельного не веде нікуди. Ми не знаємо, що робиться на лівому березі
Дніпра, що – на правому, в Києві, не кажучи про інші, далекі світи. Автор
штучно зосередив усю свою увагу на жменьці населення прибережної Слободи,
прив’язаної до мосту, мов коза на приколі. Навколо цього п’ятачка діють люди і
розгортаються події, які, за задумом, мали розповісти “про спосіб життя,
мислення і почування наших далеких предків” (з авторської анотації). Письменник
не досягнув своєї мети і тільки тому, що основні персонажі його твору
позбавлені здатності мислити, а їхній спосіб життя сприймаєтся як наклеп і
карикатура на наших предків.

Воєвода Мостовик, одна з “несучих конструкцій” роману,
справляє враження недоумка. На всі явища навколишнього світу він реагує словами
“гарно, гарно”, чим дуже нагадує щедрінського Органчика з його механічним
репертуаром “роззорю” та “не потерплю”. Митник і його дружина без кінця
“запихаються їдвом”. Піп-розстрига Стрижак так само без  міри наливається вином. воєводів прихвостень
Шморгайлик постійно підглядає, підслухує, слугує. Інший прихвостень Німий –
глухонімий від природи і цим усе сказано. Мовчазна і потайна дружина воєводи Половчанка.
Усе товариство Мостовика – з “самих без’язиких та впертих та тупих”. Пастух Шьо
знає лиш своє “шьо”. Безіменний ратай кілька разів мовчки з’являється на своєму
“п’яному возі” і так же мовчки зникає. Оточення хана Батия – самі “безголові”.
Вони теж наливаються кумисом, “мов міхи бездонні”. При цьому, як серйозно
стверджує автор, “тягнуть один одного за вуха, щоб горло поширшало і чоловік
міг більше випити”.

Всупереч життєвій правді міст і його своєрідний гарнізон
існують автономно від Києва і незалежно від нього. Хоч кожному ясно, що міст –
це частка всякого поселення, головна його дорожна артерія і чутливий нерв. Він
збудований Києвом і для потреб Києва. Плата за проїзд ішла не на мостовиків та
митників, як запевняє автор (хоч і їм перепадало), а в міську казну або до
князівської кишені. Сам воєвода Мостовик у дійсності був одним з представників
київської адміністрації. в романі ж він стоїть чомусь осторонь від неї, без
видимої причини виявляє непокору київській владі, відверто ігнорує волю тих, кому,
за логікою речей, мав служити.

Пошлемося на такий приклад. Ординці пройшли потоптом усю
Східну й Північну Русь, погромили Переяслав, Чернігів, Глухів, насуваються на
Київ. У цю тривожну для батьківщини пору київський воєвода Дмитро, намісник
Данила Галицького, готується до оборони міста. Він посилає Мостовику наказ: при
наближенні ворога спалити міст. Мостовик на те і вухом не веде, більш того,
робить усе від нього залежне, аби зберегти міст.

Для чого зберегти міст? Виявляється, для того, щоб надати його
в розпорядження ворога для завоювання Києва. Але ж Мостовик зовсім не зрадник,
у нього ніколи чогось подібного й на думці не було. Ну то й що. Він просто не
хоче палити міст, бо… з діда-прадіда звик жити при ньому. Нищити міст не
хочуть і мостищани. І теж отак, з дурної голови, бо вони, бачте, “звиклись” до
мосту. Дії Мостовика і мостищан нічим не вмотивовані, а тому художньо
непереконливі і безглузді.

Думка врятувати міст будь-якою ціною, навіть ціною зради,
зміцнилася в Мостовика під впливом посольства домініканців. Ось як міркує наш
Органчик. “Бо вже коли сам папа римський не вважав за зле просити миру в Батия
і пропонував йому свою віру, обіцяючи всіляке покровительство, то чому б він,
Мостовик, не міг поклонитися ханові найдорожчим, що мав, – мостом, аби тільки
ЗБЕРЕГТИ САМИЙ МІСТ і себе.

Мостом пройшли в місто маси біженців. Прочвалав каліка, щоб
“сховатися за київськими валами”. Останній пес пробіг – “теж хотів здохнути
поміж людей своїх”. Тільки Мостовик і мостищани не могли зважитись: “бо на них
лежав ОБОВ’ЯЗОК оберігати міст, захищати, боронити, вмерти за нього”. Але ж
наказ намісника Дмитра й обов’язок патріотів вимагав від них якраз
протилежного: не берегти міст, а знищити його, щоб ускладнити військам ворога
переправу через Дніпро. Тільки юнак Маркерій переконує кількох сміливців, і з
їх допомогою міст кінець-кінцем спалюють.

Свою непокору Києву Мостовик пояснює бажанням “відомстити
бодай чимось київському тисяцькому”, тобто наміснику Дмитру. Хоч про існування
конфлікту між ними немає ніякої мови. У романі, крім однієї епізодичної згадки,
взагалі жодним словом не говориться ні про Київ, ні про його намісника. А доля
мосту просто волала до автора розповісти про героїчних захисників міста на
Дніпрі.

Натомість П. Загребельний щедро частує читачів розповіддю
про вигадане посольство до Батия католицьких місіонерів, про історію пап і
папського Ватікану, недоречно приплетену тут на шкоду загальній архітектоніці
твору. Посли-домінікани, виявляється, побували в Києві, але їх чомусь вигнав
звідти Дмитро. Цього не могло статися не тільки з традиц. поваги до іноземців,
а й хоч би тому, що під Києвом ще з 1233 р. існував домініканський монастир,
заснований не без відома і дозволу київських властей .

Вигнаних послів бере під свій захист Мостовик, годує їх, опікується
ними і тільки для того, щоб через якийсь тиждень спровадити у лісові хащі і
дати там загинути. “Так і блукали вони там у пущах до знемоги, до цілковитого
вичерпання сил, і вічно б кружляли, коли б були безсмертні”. Яка ж тут “помста”
Дмитру? Вчинки Мостовика позбавлені будь-якої логіки.

Щодо посольства католицьких місіонерів, то воно дійсно мало
місце, але не до Батия, а до його противника монгольського великого хана Гуюка
і не напередодні падіння Києва, а пізніше, в 1246 р. Його послав папа Інокентій
ІV, і воно описане в книзі Карпіні “Історія монголів”. Чимало місця Карпіні
приділяв героїчній обороні Києва і взагалі Україні, яку він у складі місії
проїхав з краю в крах. Романіст мав звідки черпати матеріал, щоб розповісти про
“життя, мислення і почування” наших далеких предків. Але він вирішив за краще
піти по шляху літературного вигадництва, яке ні до чого не зобов’язує, але й
нічому не вчить.

Усі персонажі твору, більш або менш окреслені автором,
вийшли з небуття і в небуття ним спроваджені. Мостовик, його
дружина-половчинка, Німий невідомо для чого кидаються в полум”я палаючого
мосту, а потім стрибають, буквально “з мосту та в воду”. Ще раніше тонуть у
Дніпрі охоронець Положай і його дружина Чернуха. Послані до монголів Стрижак і
Шморгайлик гинуть лютою смертю завдяки власній дурості, а не через жорстокість
загарбників, як можна було сподіватися. Гинуть підступно заведені в ліс посли
домінікани.

Живими лишаються молода парочка – Світляна і Маркерій та ще,
за кулісами, – “народ”. Недоріка Світляна чує, як летить татарська стріла (!) і
встигає заступити собою Маркерія. Останній по-лицарськи цілує поранені пальці
коханої і піднімає її руку високо над головою, як прапор перемоги: “Щоб усі
бачили”. Такий “апофеоз” роману.

Населення Мостищ, яке має символізувати “народ”, сповнене
чорної безнадії “нікуди прагнути, ні до чого прямувати, ні за що зачепитися
бодай МАРЕННЯМ”. З таким настроєм люди “вглибилися в сутінність і
нерозплутанність лісів, утонули там і вмерли”. Навіть не пробувавши боронитись.
Мало ймовірно, щоб саме так по-зрадницькому і безславно вчинили мостищани,
хоробрі діти київських передмість.

В дійсності ж, як відомо, було далеко не так. У силу різних
причин, про які тут не місце говорити, руські князі не зуміли організувати
колективної відсічі татаро-монголам. Проте мало не кожне місто на свій страх і
риск вчиняло САМОВІДДАНУ оборону проти ординців. Майже двомісячну оборону
тримало в 1238 р. місто Козельськ Чернігівського князівства (тепер райцентр
Брянської обл.), населення якого загинуло в нерівному бою, а не піддалося
військам Батия. З літопису відомо, що “лют бо бе бой у Чернигова” (ПСРЛ, т. 5,
с. 175). Нещадний бій дало ворогові населення Києва та його околиць. Як
оповідає літописець, сталася найзапекліша січа, “копейный лом и скепание щитов”,
хмари стріл затьмарювала сонце. За свідченням Карпіні, монголи взяли місто
“после долгой осады”. Воеводу Дмитра Батий захопив у полон лише тяжко
пораненого, але за мужність дарував йому життя. Ось подвиг, що заслуговує
“вічної вдячності нащадків”, а не “обед силен”, який у Москві давав Юрій
Довгорукий. Мимо подвигу Дмитра і хоробрих киян байдуже пройшов письменник.
“Когда мы ехали через ихню землю, – писав Карпіні, – мы находили бесчисленные
головы и кости мертвых людей, лежавшие на поле, ибо этот город был веськ[м]а
большой и очень многолюдный”. Були там, звичайно, і голови киян і кісточки
ворогів їхніх. Своєю геройською смертю обороною кияни підтримали давню славу
першопрестольного міста. П. Загребельний докладно розповідає про далекий
провінціальний Козельськ, а про Київ чомусь – ні слова.

У романі різко впадає в вічі відзначена вже, але не
зрозуміла нам схильність Загребельного безпричинно глумитися над своїми людьми,
чорнити, гудити, топтати все українське. З волі письменника Стрижак, митник і
митничиха постають перед читачем не просто ненажерами, а мугирями без
будь-якого уявлення про людську гідність. Трапезуючи з ватіканськими послами,
вони не тільки поїдають свої страви, але й підбирають чужі недоїдки: “недоїдене
й недопите ними (послами) досить вправно знищувалося митниками та Стрижаком”.
Привілейоване становище цих людей аж ніяк не спонукало їх до такої
пата(о)логічної жадності. Щось подібне можна припустити в середовищі вічно
голодних жебраків, але ні в якому разі не серед бенкетуючого, хай навіть і
ненажерливого панства. Та ще й у чужому домі, та в присутності гостей, особливо
ж чужинців.

Лист-розпорядження намісника Дмитра змушує неписьменного
Мостовика дивуватися: “виходило так, що й тисяцький тямив у письмі… “. А як
же інакше! Перша людина в такому великому, вчора ще стольному місті і раптом –
не знає грамоти! Навряд чи подібний сумнів міг закрастися в голову навіть
такому недалекому чоловікові, як Мостовик. Для чого ж виводити цей примітив на
сторінки роману?

Щоб створити в читача враження, ніби Київ у ХІІІ ст. блукав
у пітьмі безкультур’я? Але ж це безглуздя або видимий наклеп на наших далеких
предків, від імені яких П. Загребельний вирішив взяти слово.

Легендарного Кия, засновника міста і першого князя землі
Руської, автор чомусь видає за простого “перевізника” на Дніпрі. Хоч іще
Нестор, батько нашої історії, авторитетно довів, що Кий був не перевізником, а
князем Полян, ходив на Царгород і був там з честю прийнятий імператором
Візантії.

“Инии же НЕ СВЕДУШЕ рекоша, яко Кий есть перевозник был у
Киева… Аше бо бы перевозник Кий, то не бы хотил Царюгороду, но се Кий княжаше
в роде своем и приходившю ему ко царю, якоже сказають, яко велику честь приял
от царя, при котором приходив цари” (Лавр., 9–10).

Людей, які не знали історії свого народу, Нестор справедливо
висміював як “не сведущих” і “невегласів”. Як же розуміти сучасних укр.
“дієписців”, які котрі видають Кия за перевізника, тоді коли він в усіх
підручниках з вітчизняної історії фігурує як князь і глава держави?

В пориві очорнительства П. Загребельний кидає тінь також на
Данила Галицького.

Перед самою навалою ординців “Київ, – мовиться в романі, –
полишений був напризволяще… Кияни покликали до себе Данила Галицького, але
той… визнав за ліпше податися до свого Галича”. Виходить, Данило знехтував
інтересами батьківщини і втік. Це наклеп на великого сина українського народу.
Заслуги князя Данила в боротьбі проти ординців загальновідомі. К. Маркс у своїх
“Хронологічних виписках” виділяв ці його заслуги: “намагався скинути
монгольське іго”, “неодноразово бив монголів, відібрав у них всі міста між
Бугом і Тетеревом”. А щодо того, де слід було йому залишатися, в Києві чи
Галичі, видніше було йому самому. Як видно було Кутузову, де краще зустріти
французів: у Москві чи на полях Бородіна.

Вислів “податися до с в о г о Галича” має значити, що Данило
“свій” Галич ставив вище від н е – свого, тобто чужого йому Києва. Цим він
атестується як дрібний удільний князьок, не здатний піднятися до розуміння
загальнонаціональних інтересів. Тим часом Данило був видатним політиком і
полководцем своєї епохи. Він активно і не без успіху втручався не тільки в
загальноруські, але й загальноєвропейські справи. Напередодні монгольської
навали в його руках (як перед тим у руках його батька Романа) була зосереджена
величезна компактна територія від Києва до Холма, рівна Священній Римській
імперії Фрідріха Барбароси. Прийнявши (в 1254 р.) королівський титул, Данило
Романович являв собою найбільш серйозного претендента на честь фундатора
української держави. Ігнорувати це, значить виявляти неповагу до історії свого
народу або ж просто демонструвати її незнання. Людині, яка почуває себе
українцем, важко читати подібні твори.

 

* * *

 

Ми сказали, хоч і не до кінця, сувору правду П. А.
Загребельному. Ми шануємо його і віримо в його талант. А талант у нього
рідкісної сили і краси. Це белетрист “божою милістю”, і ми не впевнені, чи
сьогодні є на Вкраїні другий такий художник слова.

Важко бути в наш час літератором, особливо коли хочеш, щоб
тебе читали. Ніхто не застрахований од помилки. Фальші чи душевної порожнечі, п
і д л о г о    с е р в і л і з м у чи
просто легковажності не пробачає більше читач. Їх не приховати ніякими
преміями. Невдача спіткала і нашого романіста. Але Загребельний має ту
перевагу, що кращі його книги сповнені думки, гострої і гнучкої. Від них
постійно віє теплими вітрами роздумів над долею людей і народів. А це вже не
так мало.

Кожний, хто береться за перо, мусить пам’ятати, що про наше
суспільство судитимуть не тільки по тій історії, яку ми “робимо”, але й по тій
історії, яку ми пишемо.

 

23 лютого 1974 р.

 

До друку підготував Іван ЗАБІЯКА.