Крижана правда

Закінчення. Початок в № 4

Якщо людина й
народ зла в собі не поборюватимуть, марнуючи на зла вдоволення дар Найвищолюбові,
то хижим звіридлом зло поїдатиме їх ізсередини, поселяючи жах і хвороща там,
виючи зрадами й всепокинутістю в серцях зневтішення; виючи й накликаючи собі
грім окаянь, виючи і героячись доти, доки й земний зримий ворог, дещо
відтиснутий силою прийнятого обов’язку, не повернеться й не напосяде, бо кожен
притягує собі те, що коїть тихцем всередині; без себезміни всяке здійснення
добрих змін таке ж нереальне, як спроба додзвонитися копитом у щастя по
улюбленому номеру; а звідти й безмірний розпач, і нерозуміння: що з
дзвонильником чвориться? Чом так знавісніла і знемилосердніла, так
знеслухняніла вперто, так закопитніла всмерть ще вчора успішна й доступна доля?

Тому українцям
так необхідно мати, – в бібліотеках, у шкільному вжитку, скрізь доступною –
літературу, ввесь світовий досвід, «як міняти себе й не донищувати скопом»;
треба мати сотні найменувань книжок з оздоровлення, харчування, цілительного
голодування; треба мати відповідні передачі, а головне, державну волю:
змінювати спосіб життя, а не розвивати мертвокультуру й хіммедицину, яка
помагає тільки в збагаченні медгендлярів та бюро ритуальних послуг. Гроші на
закупівлю «життєво необхідних» трутизн типу ліків та на фасадів ліплення,
грошва на різнодурилова і та розкрадається, перепускається на мерседеси, джипи,
розкіш; іншим того ж хочеться; і так підтримується держубивство власного
народу. З одного боку – люди доведені гиблозвичками і невіглаством до недуг, а
з другого, їх ніхто не навчає кращому, іншому; все заєвроплюють і заобіцюють до
непритомного оглуплення, до заїдання таблетками таблетної ж смерті; припарочної
мертвокультури.

Щастя тупих
розваг, наповнених продуктових вітрин обійшлося мільярдами втрачених
працегодин, мільярдами коштів, пущених на підведення до останнього порогу.
Хотіння смачного й до одурі розважального – за попустительства над контролем
якості – обходиться надшкодою людині й суспільству. Чим простодушніший народ,
тим легше він кидається на харчові радощі, питво, блудотину, оненавиджує
почуття вищорівня, оземлює себе вкрай і влягається в улюбленств гноєболото.
Острівні люди, які тисячоліттями виживали в примітивних, жорстокоприродніх
умовах, за півстоліття, відколи перейшли на законсервантнені продукти,
зателевізовані радості, вмить погубили чи дозгублюють себе цвілізаційними недугами;
допліснявіють заживо, аби й пощезнути відповідно. Ні моровиці, ні війни не
накоїли їм того, що лінива жадоба насолод, розваг, смачне й принадне,
розприправлене харчування; зприбамбасена тіпа культура. Долю малих народів у
ХХІ ст. повторюватимуть великі суспільства. Джипи, мерседеси, лексуси вже
сьогодні для їхніх власників є пересувними домовинами багаторазового
призначення.

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

 

ПРО ПОКЛИКАННЯ ЯБЛУНІ

Інша складова
націдеї – культуреліта народу, без якої суспільство отримує бандоеліту і її
розважальників з гармошками і тацями. Яка може вижити і розвинутись
культуреліта, виісновуючи впроголодь, впрохолодь і наймитуючи, де попало, коли
за справжню українотворчість ніхто нічого всерйоз не платить? Якби розвивали
так за немилих царів, немилосердих генсекретарів – у школах і вузах нічого було
б учити! Нікому було б присягати з жертовністю в голосі на кручі канівській та
біля пам’ятників, нічого зі сльозою пафосу голосити по радіо; та поки що в
держмозгівню не доходить нікому, звідки взятись повинне те, що надихне,
окрилить на висоту й любов нащадків. Звідколи зник стимул до серйозної
духопраці – відтоді й примножується дрібнотем’я, одна розважальність, гола
сверблячка, бо тільки вона самосівом плодиться у притоні ринку, на матрасилах
маскультури, мов лобкові воші – і наслідки не забарились чекати. Але це тільки
початок.

Людям української
культури депутята від культури підраджували: «Ви пишіте, ви, головне, творіте,
а ми подбаємо про вас державно»; і сталося від такого дбання, що нікому і майже
ні для кого «творити»: помер читач, помер глядач, помер слухач, вмерла
цікавість до самої українськості. Існує марево з гасел і політгалюцінацій, але
його не вкладеш у підручники; ним не осяєш розуму, не омиєш душу. Нема культури
– нема й життя; навіть зразка 80-х, нема у згадці; знекультурення,
завороженість плоті приземленим – ознака близького поїду землі землею.

Чим дикіший і
кровопийніший ринок, тим вошивіша й вирожденніша маскультура. Суспільство ж без
доброчесних, авторитетних голосів завжди матиме авторитетів кримінально-політично-розважальних;
його, в перервах між душогубствами, розважатимуть і втішатимуть, обіцяючи щось
повернути і маючи роззявляк за неповноцінних дурників. Кучмізм як продовження
марксизму-людоїзму-брєжнєвізму-бреднєвізму-брехловізму засідав не на Банковій,
а в душах мільйонів довірливих, втуплених у мигтіння насильств і похоті. Його
зсередини й лікувати треба.

Хотів би дожити й
побачити тих, вітчизні жертовних, презентентів і булькотатів, чинодралів і
чиненят менших, які б не для показу й вигоди, без зарплат-приплат, пенсій, без
миски тюремної баланди, поукраїнотворили – щодень, щоніч, без вихідних,
відпусток, років хоч з десять-двадцять, за кілька примірників книжки, писаної
чвертьстоліттям недожитого й недозвіданого ніколи – хотів би побачити здібних і
здатних подбати з чистої любові, з чистосердого обов’язку перед холонучею
землею крові, землею вітчизни. Узріти тих, які б змозоленим серцем, звідчаєним
духом відали надпіднесення озарінь та біль і тьму неможливості поділитися ними;
побачити тих, які з живого досвіду знали б про живе і вишнє – і не питали в
сліпих про світло; і не маслогубили ніколи про культуру й відродження, які
знічев’я впадуть з естрад; з трибун і присяг на найвищій могилі – і збочені
випрямляться, знаркошені огеракліють, спиті вилюдніють, засніджені оздоровіють
і відтворяться повносилими дітьми; побачити тих, які б ані півдумкою не
загадували, не лицемірили, що під гопкання, співи і трикопійчані побрехеньки
саме собою відновиться присмертно хворе, вщент окалічніле, захиріле суспільство!
Серйозне мусить серйозно і обдбайливлюватись, плекатись; наголошую на
серйозному, бо є і недолітература, і недомистецтво, які нічого, крім статевих
збочень і пиятик, не описали й не показали; ось ці містечні прєлєсці самі й
приплоджуються, в ногу з часом, – з доспиванням, з доблудженням, з досіванням
захопленим блудосмертної пошесті! Нехай посівальники ж сильніш стараються, щоб
їхні діти й правнуки – якщо вони будуть у них – привчались до цього за шкільною
партою.

 Народ без серйозної культури, як яблуня без
плодоносу, – не має земного сенсу; народ без глибинного духорозвитку приречений
на виродження й заогидження саду – і зрубується дощенту.

 

ПРО НЕЗБОРИМУ ЛЮБОВ ДО КУЛЬТУРИ

Якщо відверто:
люди націдеї – люди культури – потомилися працювати за одну ідею; поморились,
як каторжні коні у шахтній темряві, особливо тоді, коли від імені націдеї – від
нашої й вашої – від імені надзавдань прорікають люди з кедезбісеним минулим або
діячі, які вчора прибилися на розбір шапок. Вони нічого внутрішньо українського
не знали й не хочуть знати; їм все це чуже – творчість письменників,
композиторів, художників – усе, крім красувань та просторікувань на тлі
прапорів та стрічок. Люди української культури й думки потомились, як падаючі
коні: на їхніх зусиллях підсаджуються до влади все нові й нові падлітики, все
хитріші й облесливші хапужила, все нагліші й безсовісніші наїзники, а вони
западають все далі й далі в знечулення, у живосмерть, все глибше й глибше в
темризну. Жоден божевільний не горітиме на одному запалі так, як українські
інтелектуали десятиліть останніх.

Державнопотрібні
лиш співуни й співухи, блискучі лічності, що тільки потверджує незбориме
притягнення одних самовкоханців до собі подібних; вони разом потрібні смерті,
щоб не допустити нічого загрозливого для неї – щоб заспівували, зализували,
заобіцювали, заколисували, кудись і в щось закликали, правдили, правили, з
інкубаторним курячомозглим досвідом думно повчали жити, жити по-їхньому і в
поклонінні їм, а для цього виставляли себе всюди визнаними, шаленоуспішними,
надзвичайними, над’яскравими всесвітньо-звьоздами, новим, вищим кремлівського,
сяєвом, яскравішим від недавнього світлом гиблонадії; смерть їх стягує,
скумлює, скублює, смерть їх зближує, здружує; смерть їх з’єднує в
бандо-естрадно-політичні кодлища; смерть їх зріднює нерозлучною пристрастю до
поклонінь самим собі, науспішненим і нарозкошненим; смерть їх утримує на службі
в себе: щоб ними обкурені пеклолюбов’ю до ницого, жадобою до земного, ними
вморочені до знемоги легше давались їй в руки згодом; а цим, роздобрілим на
весь телевізор, цим, розвдоволеним на всеньку пельку, смерть дозволяє
поусміхатись, як розчухмареним мавпам, що переїли бананів; по суті падлітика зі
співунами й співухами – всенародна обманка такого розмаху, який і не мріявся
зондерам, які закликали помитися в камері смерті.

Після виборів я
зустрівся з давнім другом, письменником мого покоління – ми в середині 80-х
біля Бессарабки співали повстанчих пісень, від яких і зараз у багатьох свідомих
язик отерпне – він місяцями відпрацював у одному з переможних штабів, йому
заплатили якісь скупі революційні «сльози», які соромно називати грішми; він
перелічив країни, куди хоче податись; він втомився; інші втомились раніше; його
ніхто не переконав, що він тут всерйоз потрібен; він, я певен, не пропаде, але
й Україна таких не народжує пачками; його твори могли б підказати мільйонам, як
треба та як не годиться жити, але він втомився бути вдома зайвим; ніхто не
помітить його від’їзду; ніхто не оцінить втрати – ним не написаного для
вітчизни; ніхто не визнає з влади – причиною цього: цвинтарна любов держави до
своєї культури; так сто Шевченків зжили чи вижили.

 

ПРО «НЕСПРАЦЬОВУВАННЯ» ІДЕЇ

Чому націдея не
спрацьовувала? – як лицемірили думні бройлери. Бо досі, для більшості, вона
була кишечна: по куску ковбаси й півлітрі кожному; потім: по шматку буженини й
потриманій машині кожному; тепер: по джипові й курці кожному. Націдея кишечних
мрій і настроїв закінчується під унітазні фанфари. Жива ідея мусить запрацювати
на живе відтворення, а не одне тупе й пожадливе поглинання. Видозміна головних
устремлінь – не одноденна справа. Нікого не треба позбавляти щастя у
джипо-курці, але повсякчас повинні плекатися й інші, вищі устремління й радощі.
Потрібно підтримувати занепалих, та ще більше повинні роз’яснюватись наслідки
вбивчого способу життя, доведення себе до присмерті, коли хоч-не-хоч, а мусиш
чіплятися на шию державі й близьким; коли й за себе гірко, і на державу
образливо – на державу, яка наполовину складається із забідованих
інвалідо-пенсіонеро-калік і кожен четвертий народжується неповноцінним; кожен
третій вже з третього класу пивоголік, кожне п’яте вже з п’ятого класу вступає
в добровільні ряди поширювачів наркоманства і снідоморива; і ще натхненніше,
ніж в піонери вступали, присягають пиву й дурманщині; ще нахабніше, ніж в
комсомолки і виступайла лізли, пруться в розкішне життя похабним розпродажем
своєї хіті; так вертається їхнім батькам невідання нічого вищого від роботи і
телевізора, від землі і гною.

Зручніше тикати
на спивання сусідів і недобачати своїх околиць, сіл, висілків – занепаду, гірш
руїнного! занепаду, по своїх наслідках, лютішого від декількох голодоморів!
невідновнішого розрухи воєн! пережильці голоду й повоєнь довіковують, міцні
духом, посьогодні, а вбиті відчаєм, поневолені брехнями, потьмарені
телесліпалом, обікрані власним злодійством, навряд чи переживуть мерзоту
виродження, каліцтво з’алкоголічення на щокожному кроці, жадобу вдоволень і
гниль обайдужіння, гнилого неробства повальність, лінивство духу, ледачість
народжувати, лінь до простої праці; навряд чи проклигають за поріг – на
століття тридцять третього, довічно живого тут року.

 Мій голос волаючого не спинить погибелі,–
багатьом уже пізно, багатьох уже зачекались там, звідки їх так надихали на
смерть і виродства – але свідчити мушу.

Маю нагадувати:
ми не доживаємо по 30-40 років щонайменше; розкаявшись ділом, оздоровивши себе
й відновивши працездатність, ми зможемо подвоїти людську активність; 48
мільйонів діятимуть як 96; ось де ресурс духовного й економічного розвитку,
майбутнього нащадків! Відтак, оздоздоровіле даватиме і здорову народжуваність.
Та нинішній спосіб доісновування перетворює людей на сподівальників останньої
болетамівної допомоги.

 

ПРО НЕБЕЗПЕКУ САМОДОНИЩЕННЯ

 Надмірна політизація, зла навовченість у
суспільстві не вивітриться, як дехто думає, сама по собі чи згідно з паперовими
домовленнями і псевдорішеннями. Бруд і ненависть, штампи агресивного мислення
неможливо стерти законом чи указом. Мільйони отруєних ідеологізмами людей
нездатні возноситись над земним і любити Божественне; нездатні вести й
утверджувати життя за Заповідями, Його одвічним Законом, а тільки за своїми
вигадками і забаганками, узаконеними злом і похіттю для себевдоволення;
мільйони отьмарених науковістю,– хибними, мертвоприродніми смислами,– нездатні
про іншого мислити без ненависті; нездатні поборювати й, навіть, бачити
мерзенне в собі; нездатні добачати коріння родового й нажитого зла в собі, в
своїх, споріднених злолюбов’ю; нездатні дорости до причин і наслідків свого
здичавлення; нездатні переосмислювати себе; нездатні вберігати себе від недуг,
нещасть, гризучого горища; а при надагресії і надупередженні – від
громадянських побоїщ; забідкані й забідовлені, розвально хворі, нездатні бути
добрими і прозірливими духовно, бачити щось далі зашмиганого носа. Гроші,
заплачені теледурильникам, падлітологам і політопідлень технологам –
найкривавіші, найчорніші, найпроклятіші гроші; пропекельнені гроші за
людиноненависну брехню, так впевнено й зверхньо випомиєну, виплеснуту в душі з
екранів, з газет і смрадіо. Все це – наслідок надполітизму і знекультурення;
збереження внутрішньосуспільного ненависництва даватиме або тихе самознищення –
через вигуб і невідтворюваність – або буйне самознищення: через громадянські
війни, морива. Найчорніший злочин стався в душах – мільйони людей зіштовхнули
на братовбивство в думках і побажаннях. І те, що вбивств фізичних, цією осінню
і зимою, вдалось уникнути, нічого не означає; вбивства й потьмарення кояться
всередині – і для здоров’я та подальшого виживання їхні наслідки препечальні.
Без розкаяння обопільного, без примирення і переосмислення себе, не треба
питати: по кому подзвін? – він задзвонить по всіх і кожному.

Від початку 90-х
мною наголошувалось на очищенні суспільства, на глибинному переінакшенні себе –
в міражах гасел, у битвах за мікрофони цього дочути було нікому; та вже відтоді
очевидніло: доки народ не позбудеться своїх комунісів і кегебісів,
владарюватиме одне лицемірство й виродство; процвітатиме хитрість, жадібність і
безсовість; бо в тих, що живуть не по Божому, одна нація, одна партія, один
закон – безбожність; і вони легко знюхарюються, продаючись одні одним; і доки
народ не дотямить – в такій продажності і мерзотняві, в такій нарузі і
беззаконні, просякаючи їх смердотою, скніти гидкіше, аніж у сто літ не чищеній
вигрібній ямі – доки від малого до великого не привчать себе на чуже не
зазіхати, ні вчинком, ні помислом не діяти зла, не коїти беззаконь, не злодіяти
проти ближнього, доти влада була і буде прозлодієною наскрізь, досконаліючи
тільки в підлоті, безкарності, улесництві й лицемірстві; доки кипітиме жадоба й
ненависництво до ближнього, доти один кагал поглинатиме інший, обкрадатимуть
прийшлі й сусідні народи; ненавидіти ближнього – бажати, планувати, здійснювати
йому все, заборонене шістьма останніми не Десятизаповіддя; і тоді один кодляк
лютітиме проти іншого, одна мерзотінь жахтітиме мстою проти другої, одна
заздрота заковтуватиме собі подібну, один вогонь пожиратиме інший, розпалюючи
всезнищення; повсюди смертю – над людом, що так попускає злу,– лепруватітиме
одна профанація; добра не узрять ніколи.

Тепер потерпіли
всі – народ, що мільйонами жертв оплатив свою легковірність; опозиція, що
виболіла фізично й духовно, в помиях брехні і підступів; влада, яка взяла на
себе – і на свої роди – безмежне зло примноженої нею неправди й ненависті;
суспільство, яке роками живе одною подією: «хто кого?» і «коли вже почнеться
реальна бойня?». Духовного знищення зазнали всі, задіяні в процесі
«політперетворень» останнього часу. Від наслідків духовного нищення – якщо не
станеться глибинного каяття, очищення від комунолепри і себезміни суспільством
– не відмахнутися кольорами й стрічками: проказа пожере й лепраків, і
лютобезбожності попустителів. Життя згоратиме в політичній гарячці, в упованні
на менш прокаженого, у вознесенні його й обпльовуванні, коли палитиме
роздратування ним – все одно, що гасити сверблячку, розчухуючи дзеркало – життя
пектиме безсовістю і невірою ні в кого; і, хоч хто б виграв на виборах, хоч хто
б програв на сцені, хоч хто б оспівував і хто б ганьбив перемогу, наслідок буде
один: народу вигуб. Для справдешньої історії, для багатьох приречених і
безутішних це єдино відчутне, єдино справжнє явище, що триває від 90-х у кожній
родині цього притулку скорботи, цього великого калікодому під розверзтим небом.

Дбайливість
кожного – непитата і дикутата, урядовця і угодовця, чесно байдужого чи жадного
до зиску, партійного чи кумівного, торгаша пійлом і аптечними труйлами, сіяча
маку і міністра з обеззахисту здоров’я, презентатора чергової писульки про
заходи порятунку, трутизнами й розданими шприцами – діяльність кожного
невігласа і впертого гиблодбальця, прислужника погибелі, через століття й
раніше, виміряється ступенем його спів­участі у пеклозгубі; як у забіганих ста
няньок забувається головне, дитина, так у півтисячі політикал – знекровлена,
знепритомлена зникраїна. Вимирання триватиме! – і очі кожного нерухомого на
ліжку дитинчати, очі кожної блідої калічки, народженої, щоб лежати в притулку,
терпіти й плакати, янчати, видивляючись, коли підійдуть до неї, очі кожної
бідолахи, очі безлічі, з голівками, вщуленими, як від обуха, в настовбурчені
плечі, очі горя, як очі безперої пташки, що в тузі за небом з гнізда нахилилась
і випала на землю приречення, звідки ніхто її не поверне вже! Очі кожного, в
тваринний розпач розплющеного дитяти, очі кожного здитинілого старця, всеньким
драглистим тілом стогнучого, всим єством відчуваючого тоскну, ниючу
недовмерлість, очі тільки народженого й підростаючого, очі здосвіта й до глибин
ночі спраглого смерті, тихі й невтомні очі самого убозтва й чекання, очі без
докору, бездомівніші горя, бездонніші неба, очі ці ждатимуть суду, – бачитимуть
крізь стіни, стелі і кілометри, потерпаючих за народ депутякал, що застряхають
між крісел і пробують вилізти, боком сунуться, задом смикаються, мучаться
страстотерпці, з черевами, мов повні розчину бетономішалки, сповнені великих
держбудних планів, безвилазно вкочені в сесійну залу, лізуть посмиком, лізуть
помало, лізуть, щоб не розплескати себе, а голівки так крутяться, так
перископнять, так додивляються, яке б добро народові звести? – цвинтар чи
калікарню; лізуть, лізуть, вмиваються трьома потами і таки не подужують
вибратись, і знов засідакають, прикуті обов’язком, хоч боком відседіти чи
напівзадом відстояти добро народу, підскакують і назад падають, гарчать залізом
і каменем, мішають правду, ці говорящі бетономішалки, в патьоках сірості й
брудовивержень, і так заклопотані людністю, так замордовані кнопками, що ніколи
їм і про себе подбати, – закон прийняти про розсувні крісла! – так їм тяжко
голосувати, так складно попасти грубезним, ковбасистим пальцем у манюню
кнопку,– от звідки затримки й збої у законотворчому процесі – не можуть попасти
в кнопку! Та однак депутатять, б’ються над пультом повсякденно й всевічно, аж
поки під руки не витягнуть з-поміж крісел; колотять надійні закони народові,
щоб ввесь його ощасливити, звезти в притулки простягнених; за них би там
голосярили їхні вихователі; адресну допомогу одні ділили б руки! колотять
правду і заливають вітчизну морем бетонного глибокодумства, в мобілу тикають,
щоб додзвонитись, хрякалом тикають і спливають потом; життя спливає в держбуді
– вони і рідних забули, і ближніх зреклися, змучені непопаданням у кнопки, як
постарілі в далдонстві дятли з відбитим мозком; вони політикають, а очі в присмертях
суду ждуть.

У запалі
політичного дрібнотем’я, розмордови і розбудови, перетасовок засаленої, сто
разів запльованої колоди забувається найважливіше: для кого й для чого такий
надрив пупа? Хіба не так надривалися прабатьки ваші в колгоспизаціях, індустріалізаціях,
гонках озброєнь, будовах бамів, підйомах цілин, тайги освоєннях? – і що
залишилося з цих «надзавдань» для нинішнього? А від сьогоднішнього може не
стати й цього – бо нікому, просто ні-ко-му буде згадати про нього. А ті, що
житимуть через століття, в розбудованих містах безукраїнної країни, ті, що
обживуть висоти й поверхи нижчі, ті, що кілками і гаманцями не битимуться за
верховні крісла й крісельця менші, ті діти ранкового сонця ніколи й не
позіхнуть на опереткову історію братовбивць-розмордовників.

Вигуб народу як
був, так і буде наслідком духовного невдосконалення суспільства; вимирання
триватиме! подоки не осягнуть надпростого: неважливі імена і вчинки
напавіанених павлітиків, – неочищеною країною, неприведеними до життя по
Заповідях правитиме не той чи той, а брехня і безбожність.

«Мирна груднева
революція» оплачена мільйонами могил і розбитих доль, мільйонами дочасно
померлих, мільйонами тих, хто покинув вітчизну. Людська свідомість здатна
сприймати смерть чи біду одного, декількох; коли ж ідеться про сотні тисяч,
мільйони, – свідомість нечутливіє, бо не здатна уявити стільки горя.
Розважальний, занадполітизований характер медіа – по суті чад багатобожжя – не
сприяє цьому. Легковажність, як і зашореність, не дає вчитися на чужому горі,
на чужому досвіді – і тоді довчають на власному. Ніхто не уникав і не уникне
горя, якщо не узгоджує себе з духозаконом Заповідей. Серйозна культура тільки
підводить до цього: до переосмислення себе і сприйняття масштабніших досвідів,
до відкритості й співчутливості, до вищоступеня осягань, до вміння повчатись на
високому і знебеснілому, щоб не пропасти в земному.

 

ПРО ОЧІКУВАННЯ

Якби додалося
рішучості й відповідальності на початку 90-х, ми б зберегли мільйони життів,
рівень культури, науки, економіки; ми б розвинулись за рахунок середнього й
малого підприємництва, чия ініціатива також перегоріла в попіл; ми б не мали
того руїдла й убозтва, нікчемства й ганьботи, того узвичненого виродства, яке
кошмариться поодаль столиці. Там задушено й замордовано всяке бажання діяти,
дбайливо жити; там розметастазився сволочний олігархізм, орилатілий бандитизм,
людоїдний орендаризм, бізнеспавуччя влади; злочинство і судді однаково
пренаглі, однаково препідлотні й однаково всепродажні й недоторканні; там
править жах, підлість, підкуп, здирство, нівщоневіра; там справедливість і
правда, чесність і гідність сприймаються як наруга і непристойність, як загроза
істинному, устаткованому навіки; обізнесяривши владу, чинолюддя вважає народ і
всеукраїни власність своєю законною єдиновласністю; розпухле в тілі вважає себе
головним, себе нарощує, а тіло гине; там на тисячах квадратних кілометрів вітер
свище, як у черепах кінських; там, в замогильних ночах, в одних тривогах і
розпачах, не знайдеш одного – нерозчарованого, непокаліченого, незраненого
душогубством – справедливості воїна.

Найбільше
очікування не на Майдані, а там – і найбільша небезпека, що саме там все й
залишиться, як і було: в коматозному стані, в чорнокривавій знемозі, в
полеглості переможених і переможців.

 

ПРО ДОБРО І ПРОСВІТЛЕННЯ

Немає доброго,
нема лихого, що землі прабатьків і дітей добра б не бажав затято. Тільки ж за
що Господь надарує добра, коли країна понині обставлена ідоляками, мов
охриплими від сказу прокляттями, мов онімілими закликами до блюзнірств і
людських жертвопринесень; коли тремтять перед ними – це ж наша історія, наше
прошлоє! Та ж і недавні парно­ко­питно-лєнінци вже на очах з’історіли –
понаставляйте і їм по пам’ятнику: за розбудову прірв, потопів, чоргробилю
цвинтарів; за що і звідки зійде, озарить нас просвітлення? Коли свята Господні
– привід для обпивань, оглуплень, обжирань до одурі, і аж ніяк не для
себенастановлень і просвітлень Словом; Божественна наденергія наїтствує
повсякмиті, дарується світам повсякчас, тільки мокре надовго не розгорається і
сліпе не намацує, а хапає, що подадуть: замість хлібини – каменя; замість риби
– зміюку.

 

10 січня 2005 р.