Крижана правда

Закінчення. Початок в № 4

Якщо людина й народ зла в собі не поборюватимуть, марнуючи на зла вдоволення дар Найвищолюбові, то хижим звіридлом зло поїдатиме їх ізсередини, поселяючи жах і хвороща там, виючи зрадами й всепокинутістю в серцях зневтішення; виючи й накликаючи собі грім окаянь, виючи і героячись доти, доки й земний зримий ворог, дещо відтиснутий силою прийнятого обов’язку, не повернеться й не напосяде, бо кожен притягує собі те, що коїть тихцем всередині; без себезміни всяке здійснення добрих змін таке ж нереальне, як спроба додзвонитися копитом у щастя по улюбленому номеру; а звідти й безмірний розпач, і нерозуміння: що з дзвонильником чвориться? Чом так знавісніла і знемилосердніла, так знеслухняніла вперто, так закопитніла всмерть ще вчора успішна й доступна доля?

Тому українцям так необхідно мати, – в бібліотеках, у шкільному вжитку, скрізь доступною – літературу, ввесь світовий досвід, «як міняти себе й не донищувати скопом»; треба мати сотні найменувань книжок з оздоровлення, харчування, цілительного голодування; треба мати відповідні передачі, а головне, державну волю: змінювати спосіб життя, а не розвивати мертвокультуру й хіммедицину, яка помагає тільки в збагаченні медгендлярів та бюро ритуальних послуг. Гроші на закупівлю «життєво необхідних» трутизн типу ліків та на фасадів ліплення, грошва на різнодурилова і та розкрадається, перепускається на мерседеси, джипи, розкіш; іншим того ж хочеться; і так підтримується держубивство власного народу. З одного боку – люди доведені гиблозвичками і невіглаством до недуг, а з другого, їх ніхто не навчає кращому, іншому; все заєвроплюють і заобіцюють до непритомного оглуплення, до заїдання таблетками таблетної ж смерті; припарочної мертвокультури.

Щастя тупих розваг, наповнених продуктових вітрин обійшлося мільярдами втрачених працегодин, мільярдами коштів, пущених на підведення до останнього порогу. Хотіння смачного й до одурі розважального – за попустительства над контролем якості – обходиться надшкодою людині й суспільству. Чим простодушніший народ, тим легше він кидається на харчові радощі, питво, блудотину, оненавиджує почуття вищорівня, оземлює себе вкрай і влягається в улюбленств гноєболото. Острівні люди, які тисячоліттями виживали в примітивних, жорстокоприродніх умовах, за півстоліття, відколи перейшли на законсервантнені продукти, зателевізовані радості, вмить погубили чи дозгублюють себе цвілізаційними недугами; допліснявіють заживо, аби й пощезнути відповідно. Ні моровиці, ні війни не накоїли їм того, що лінива жадоба насолод, розваг, смачне й принадне, розприправлене харчування; зприбамбасена тіпа культура. Долю малих народів у ХХІ ст. повторюватимуть великі суспільства. Джипи, мерседеси, лексуси вже сьогодні для їхніх власників є пересувними домовинами багаторазового призначення.

 

ПРО ПОКЛИКАННЯ ЯБЛУНІ

Інша складова націдеї – культуреліта народу, без якої суспільство отримує бандоеліту і її розважальників з гармошками і тацями. Яка може вижити і розвинутись культуреліта, виісновуючи впроголодь, впрохолодь і наймитуючи, де попало, коли за справжню українотворчість ніхто нічого всерйоз не платить? Якби розвивали так за немилих царів, немилосердих генсекретарів – у школах і вузах нічого було б учити! Нікому було б присягати з жертовністю в голосі на кручі канівській та біля пам’ятників, нічого зі сльозою пафосу голосити по радіо; та поки що в держмозгівню не доходить нікому, звідки взятись повинне те, що надихне, окрилить на висоту й любов нащадків. Звідколи зник стимул до серйозної духопраці – відтоді й примножується дрібнотем’я, одна розважальність, гола сверблячка, бо тільки вона самосівом плодиться у притоні ринку, на матрасилах маскультури, мов лобкові воші – і наслідки не забарились чекати. Але це тільки початок.

Людям української культури депутята від культури підраджували: «Ви пишіте, ви, головне, творіте, а ми подбаємо про вас державно»; і сталося від такого дбання, що нікому і майже ні для кого «творити»: помер читач, помер глядач, помер слухач, вмерла цікавість до самої українськості. Існує марево з гасел і політгалюцінацій, але його не вкладеш у підручники; ним не осяєш розуму, не омиєш душу. Нема культури – нема й життя; навіть зразка 80-х, нема у згадці; знекультурення, завороженість плоті приземленим – ознака близького поїду землі землею.

Чим дикіший і кровопийніший ринок, тим вошивіша й вирожденніша маскультура. Суспільство ж без доброчесних, авторитетних голосів завжди матиме авторитетів кримінально-політично-розважальних; його, в перервах між душогубствами, розважатимуть і втішатимуть, обіцяючи щось повернути і маючи роззявляк за неповноцінних дурників. Кучмізм як продовження марксизму-людоїзму-брєжнєвізму-бреднєвізму-брехловізму засідав не на Банковій, а в душах мільйонів довірливих, втуплених у мигтіння насильств і похоті. Його зсередини й лікувати треба.

Хотів би дожити й побачити тих, вітчизні жертовних, презентентів і булькотатів, чинодралів і чиненят менших, які б не для показу й вигоди, без зарплат-приплат, пенсій, без миски тюремної баланди, поукраїнотворили – щодень, щоніч, без вихідних, відпусток, років хоч з десять-двадцять, за кілька примірників книжки, писаної чвертьстоліттям недожитого й недозвіданого ніколи – хотів би побачити здібних і здатних подбати з чистої любові, з чистосердого обов’язку перед холонучею землею крові, землею вітчизни. Узріти тих, які б змозоленим серцем, звідчаєним духом відали надпіднесення озарінь та біль і тьму неможливості поділитися ними; побачити тих, які з живого досвіду знали б про живе і вишнє – і не питали в сліпих про світло; і не маслогубили ніколи про культуру й відродження, які знічев’я впадуть з естрад; з трибун і присяг на найвищій могилі – і збочені випрямляться, знаркошені огеракліють, спиті вилюдніють, засніджені оздоровіють і відтворяться повносилими дітьми; побачити тих, які б ані півдумкою не загадували, не лицемірили, що під гопкання, співи і трикопійчані побрехеньки саме собою відновиться присмертно хворе, вщент окалічніле, захиріле суспільство! Серйозне мусить серйозно і обдбайливлюватись, плекатись; наголошую на серйозному, бо є і недолітература, і недомистецтво, які нічого, крім статевих збочень і пиятик, не описали й не показали; ось ці містечні прєлєсці самі й приплоджуються, в ногу з часом, – з доспиванням, з доблудженням, з досіванням захопленим блудосмертної пошесті! Нехай посівальники ж сильніш стараються, щоб їхні діти й правнуки – якщо вони будуть у них – привчались до цього за шкільною партою.

 Народ без серйозної культури, як яблуня без плодоносу, – не має земного сенсу; народ без глибинного духорозвитку приречений на виродження й заогидження саду – і зрубується дощенту.

 

ПРО НЕЗБОРИМУ ЛЮБОВ ДО КУЛЬТУРИ

Якщо відверто: люди націдеї – люди культури – потомилися працювати за одну ідею; поморились, як каторжні коні у шахтній темряві, особливо тоді, коли від імені націдеї – від нашої й вашої – від імені надзавдань прорікають люди з кедезбісеним минулим або діячі, які вчора прибилися на розбір шапок. Вони нічого внутрішньо українського не знали й не хочуть знати; їм все це чуже – творчість письменників, композиторів, художників – усе, крім красувань та просторікувань на тлі прапорів та стрічок. Люди української культури й думки потомились, як падаючі коні: на їхніх зусиллях підсаджуються до влади все нові й нові падлітики, все хитріші й облесливші хапужила, все нагліші й безсовісніші наїзники, а вони западають все далі й далі в знечулення, у живосмерть, все глибше й глибше в темризну. Жоден божевільний не горітиме на одному запалі так, як українські інтелектуали десятиліть останніх.

Державнопотрібні лиш співуни й співухи, блискучі лічності, що тільки потверджує незбориме притягнення одних самовкоханців до собі подібних; вони разом потрібні смерті, щоб не допустити нічого загрозливого для неї – щоб заспівували, зализували, заобіцювали, заколисували, кудись і в щось закликали, правдили, правили, з інкубаторним курячомозглим досвідом думно повчали жити, жити по-їхньому і в поклонінні їм, а для цього виставляли себе всюди визнаними, шаленоуспішними, надзвичайними, над’яскравими всесвітньо-звьоздами, новим, вищим кремлівського, сяєвом, яскравішим від недавнього світлом гиблонадії; смерть їх стягує, скумлює, скублює, смерть їх зближує, здружує; смерть їх з’єднує в бандо-естрадно-політичні кодлища; смерть їх зріднює нерозлучною пристрастю до поклонінь самим собі, науспішненим і нарозкошненим; смерть їх утримує на службі в себе: щоб ними обкурені пеклолюбов’ю до ницого, жадобою до земного, ними вморочені до знемоги легше давались їй в руки згодом; а цим, роздобрілим на весь телевізор, цим, розвдоволеним на всеньку пельку, смерть дозволяє поусміхатись, як розчухмареним мавпам, що переїли бананів; по суті падлітика зі співунами й співухами – всенародна обманка такого розмаху, який і не мріявся зондерам, які закликали помитися в камері смерті.

Після виборів я зустрівся з давнім другом, письменником мого покоління – ми в середині 80-х біля Бессарабки співали повстанчих пісень, від яких і зараз у багатьох свідомих язик отерпне – він місяцями відпрацював у одному з переможних штабів, йому заплатили якісь скупі революційні «сльози», які соромно називати грішми; він перелічив країни, куди хоче податись; він втомився; інші втомились раніше; його ніхто не переконав, що він тут всерйоз потрібен; він, я певен, не пропаде, але й Україна таких не народжує пачками; його твори могли б підказати мільйонам, як треба та як не годиться жити, але він втомився бути вдома зайвим; ніхто не помітить його від’їзду; ніхто не оцінить втрати – ним не написаного для вітчизни; ніхто не визнає з влади – причиною цього: цвинтарна любов держави до своєї культури; так сто Шевченків зжили чи вижили.

 

ПРО «НЕСПРАЦЬОВУВАННЯ» ІДЕЇ

Чому націдея не спрацьовувала? – як лицемірили думні бройлери. Бо досі, для більшості, вона була кишечна: по куску ковбаси й півлітрі кожному; потім: по шматку буженини й потриманій машині кожному; тепер: по джипові й курці кожному. Націдея кишечних мрій і настроїв закінчується під унітазні фанфари. Жива ідея мусить запрацювати на живе відтворення, а не одне тупе й пожадливе поглинання. Видозміна головних устремлінь – не одноденна справа. Нікого не треба позбавляти щастя у джипо-курці, але повсякчас повинні плекатися й інші, вищі устремління й радощі. Потрібно підтримувати занепалих, та ще більше повинні роз’яснюватись наслідки вбивчого способу життя, доведення себе до присмерті, коли хоч-не-хоч, а мусиш чіплятися на шию державі й близьким; коли й за себе гірко, і на державу образливо – на державу, яка наполовину складається із забідованих інвалідо-пенсіонеро-калік і кожен четвертий народжується неповноцінним; кожен третій вже з третього класу пивоголік, кожне п’яте вже з п’ятого класу вступає в добровільні ряди поширювачів наркоманства і снідоморива; і ще натхненніше, ніж в піонери вступали, присягають пиву й дурманщині; ще нахабніше, ніж в комсомолки і виступайла лізли, пруться в розкішне життя похабним розпродажем своєї хіті; так вертається їхнім батькам невідання нічого вищого від роботи і телевізора, від землі і гною.

Зручніше тикати на спивання сусідів і недобачати своїх околиць, сіл, висілків – занепаду, гірш руїнного! занепаду, по своїх наслідках, лютішого від декількох голодоморів! невідновнішого розрухи воєн! пережильці голоду й повоєнь довіковують, міцні духом, посьогодні, а вбиті відчаєм, поневолені брехнями, потьмарені телесліпалом, обікрані власним злодійством, навряд чи переживуть мерзоту виродження, каліцтво з’алкоголічення на щокожному кроці, жадобу вдоволень і гниль обайдужіння, гнилого неробства повальність, лінивство духу, ледачість народжувати, лінь до простої праці; навряд чи проклигають за поріг – на століття тридцять третього, довічно живого тут року.

 Мій голос волаючого не спинить погибелі,– багатьом уже пізно, багатьох уже зачекались там, звідки їх так надихали на смерть і виродства – але свідчити мушу.

Маю нагадувати: ми не доживаємо по 30-40 років щонайменше; розкаявшись ділом, оздоровивши себе й відновивши працездатність, ми зможемо подвоїти людську активність; 48 мільйонів діятимуть як 96; ось де ресурс духовного й економічного розвитку, майбутнього нащадків! Відтак, оздоздоровіле даватиме і здорову народжуваність. Та нинішній спосіб доісновування перетворює людей на сподівальників останньої болетамівної допомоги.

 

ПРО НЕБЕЗПЕКУ САМОДОНИЩЕННЯ

 Надмірна політизація, зла навовченість у суспільстві не вивітриться, як дехто думає, сама по собі чи згідно з паперовими домовленнями і псевдорішеннями. Бруд і ненависть, штампи агресивного мислення неможливо стерти законом чи указом. Мільйони отруєних ідеологізмами людей нездатні возноситись над земним і любити Божественне; нездатні вести й утверджувати життя за Заповідями, Його одвічним Законом, а тільки за своїми вигадками і забаганками, узаконеними злом і похіттю для себевдоволення; мільйони отьмарених науковістю,– хибними, мертвоприродніми смислами,– нездатні про іншого мислити без ненависті; нездатні поборювати й, навіть, бачити мерзенне в собі; нездатні добачати коріння родового й нажитого зла в собі, в своїх, споріднених злолюбов’ю; нездатні дорости до причин і наслідків свого здичавлення; нездатні переосмислювати себе; нездатні вберігати себе від недуг, нещасть, гризучого горища; а при надагресії і надупередженні – від громадянських побоїщ; забідкані й забідовлені, розвально хворі, нездатні бути добрими і прозірливими духовно, бачити щось далі зашмиганого носа. Гроші, заплачені теледурильникам, падлітологам і політопідлень технологам – найкривавіші, найчорніші, найпроклятіші гроші; пропекельнені гроші за людиноненависну брехню, так впевнено й зверхньо випомиєну, виплеснуту в душі з екранів, з газет і смрадіо. Все це – наслідок надполітизму і знекультурення; збереження внутрішньосуспільного ненависництва даватиме або тихе самознищення – через вигуб і невідтворюваність – або буйне самознищення: через громадянські війни, морива. Найчорніший злочин стався в душах – мільйони людей зіштовхнули на братовбивство в думках і побажаннях. І те, що вбивств фізичних, цією осінню і зимою, вдалось уникнути, нічого не означає; вбивства й потьмарення кояться всередині – і для здоров’я та подальшого виживання їхні наслідки препечальні. Без розкаяння обопільного, без примирення і переосмислення себе, не треба питати: по кому подзвін? – він задзвонить по всіх і кожному.

Від початку 90-х мною наголошувалось на очищенні суспільства, на глибинному переінакшенні себе – в міражах гасел, у битвах за мікрофони цього дочути було нікому; та вже відтоді очевидніло: доки народ не позбудеться своїх комунісів і кегебісів, владарюватиме одне лицемірство й виродство; процвітатиме хитрість, жадібність і безсовість; бо в тих, що живуть не по Божому, одна нація, одна партія, один закон – безбожність; і вони легко знюхарюються, продаючись одні одним; і доки народ не дотямить – в такій продажності і мерзотняві, в такій нарузі і беззаконні, просякаючи їх смердотою, скніти гидкіше, аніж у сто літ не чищеній вигрібній ямі – доки від малого до великого не привчать себе на чуже не зазіхати, ні вчинком, ні помислом не діяти зла, не коїти беззаконь, не злодіяти проти ближнього, доти влада була і буде прозлодієною наскрізь, досконаліючи тільки в підлоті, безкарності, улесництві й лицемірстві; доки кипітиме жадоба й ненависництво до ближнього, доти один кагал поглинатиме інший, обкрадатимуть прийшлі й сусідні народи; ненавидіти ближнього – бажати, планувати, здійснювати йому все, заборонене шістьма останніми не Десятизаповіддя; і тоді один кодляк лютітиме проти іншого, одна мерзотінь жахтітиме мстою проти другої, одна заздрота заковтуватиме собі подібну, один вогонь пожиратиме інший, розпалюючи всезнищення; повсюди смертю – над людом, що так попускає злу,– лепруватітиме одна профанація; добра не узрять ніколи.

Тепер потерпіли всі – народ, що мільйонами жертв оплатив свою легковірність; опозиція, що виболіла фізично й духовно, в помиях брехні і підступів; влада, яка взяла на себе – і на свої роди – безмежне зло примноженої нею неправди й ненависті; суспільство, яке роками живе одною подією: «хто кого?» і «коли вже почнеться реальна бойня?». Духовного знищення зазнали всі, задіяні в процесі «політперетворень» останнього часу. Від наслідків духовного нищення – якщо не станеться глибинного каяття, очищення від комунолепри і себезміни суспільством – не відмахнутися кольорами й стрічками: проказа пожере й лепраків, і лютобезбожності попустителів. Життя згоратиме в політичній гарячці, в упованні на менш прокаженого, у вознесенні його й обпльовуванні, коли палитиме роздратування ним – все одно, що гасити сверблячку, розчухуючи дзеркало – життя пектиме безсовістю і невірою ні в кого; і, хоч хто б виграв на виборах, хоч хто б програв на сцені, хоч хто б оспівував і хто б ганьбив перемогу, наслідок буде один: народу вигуб. Для справдешньої історії, для багатьох приречених і безутішних це єдино відчутне, єдино справжнє явище, що триває від 90-х у кожній родині цього притулку скорботи, цього великого калікодому під розверзтим небом.

Дбайливість кожного – непитата і дикутата, урядовця і угодовця, чесно байдужого чи жадного до зиску, партійного чи кумівного, торгаша пійлом і аптечними труйлами, сіяча маку і міністра з обеззахисту здоров’я, презентатора чергової писульки про заходи порятунку, трутизнами й розданими шприцами – діяльність кожного невігласа і впертого гиблодбальця, прислужника погибелі, через століття й раніше, виміряється ступенем його спів­участі у пеклозгубі; як у забіганих ста няньок забувається головне, дитина, так у півтисячі політикал – знекровлена, знепритомлена зникраїна. Вимирання триватиме! – і очі кожного нерухомого на ліжку дитинчати, очі кожної блідої калічки, народженої, щоб лежати в притулку, терпіти й плакати, янчати, видивляючись, коли підійдуть до неї, очі кожної бідолахи, очі безлічі, з голівками, вщуленими, як від обуха, в настовбурчені плечі, очі горя, як очі безперої пташки, що в тузі за небом з гнізда нахилилась і випала на землю приречення, звідки ніхто її не поверне вже! Очі кожного, в тваринний розпач розплющеного дитяти, очі кожного здитинілого старця, всеньким драглистим тілом стогнучого, всим єством відчуваючого тоскну, ниючу недовмерлість, очі тільки народженого й підростаючого, очі здосвіта й до глибин ночі спраглого смерті, тихі й невтомні очі самого убозтва й чекання, очі без докору, бездомівніші горя, бездонніші неба, очі ці ждатимуть суду, – бачитимуть крізь стіни, стелі і кілометри, потерпаючих за народ депутякал, що застряхають між крісел і пробують вилізти, боком сунуться, задом смикаються, мучаться страстотерпці, з черевами, мов повні розчину бетономішалки, сповнені великих держбудних планів, безвилазно вкочені в сесійну залу, лізуть посмиком, лізуть помало, лізуть, щоб не розплескати себе, а голівки так крутяться, так перископнять, так додивляються, яке б добро народові звести? – цвинтар чи калікарню; лізуть, лізуть, вмиваються трьома потами і таки не подужують вибратись, і знов засідакають, прикуті обов’язком, хоч боком відседіти чи напівзадом відстояти добро народу, підскакують і назад падають, гарчать залізом і каменем, мішають правду, ці говорящі бетономішалки, в патьоках сірості й брудовивержень, і так заклопотані людністю, так замордовані кнопками, що ніколи їм і про себе подбати, – закон прийняти про розсувні крісла! – так їм тяжко голосувати, так складно попасти грубезним, ковбасистим пальцем у манюню кнопку,– от звідки затримки й збої у законотворчому процесі – не можуть попасти в кнопку! Та однак депутатять, б’ються над пультом повсякденно й всевічно, аж поки під руки не витягнуть з-поміж крісел; колотять надійні закони народові, щоб ввесь його ощасливити, звезти в притулки простягнених; за них би там голосярили їхні вихователі; адресну допомогу одні ділили б руки! колотять правду і заливають вітчизну морем бетонного глибокодумства, в мобілу тикають, щоб додзвонитись, хрякалом тикають і спливають потом; життя спливає в держбуді – вони і рідних забули, і ближніх зреклися, змучені непопаданням у кнопки, як постарілі в далдонстві дятли з відбитим мозком; вони політикають, а очі в присмертях суду ждуть.

У запалі політичного дрібнотем’я, розмордови і розбудови, перетасовок засаленої, сто разів запльованої колоди забувається найважливіше: для кого й для чого такий надрив пупа? Хіба не так надривалися прабатьки ваші в колгоспизаціях, індустріалізаціях, гонках озброєнь, будовах бамів, підйомах цілин, тайги освоєннях? – і що залишилося з цих «надзавдань» для нинішнього? А від сьогоднішнього може не стати й цього – бо нікому, просто ні-ко-му буде згадати про нього. А ті, що житимуть через століття, в розбудованих містах безукраїнної країни, ті, що обживуть висоти й поверхи нижчі, ті, що кілками і гаманцями не битимуться за верховні крісла й крісельця менші, ті діти ранкового сонця ніколи й не позіхнуть на опереткову історію братовбивць-розмордовників.

Вигуб народу як був, так і буде наслідком духовного невдосконалення суспільства; вимирання триватиме! подоки не осягнуть надпростого: неважливі імена і вчинки напавіанених павлітиків, – неочищеною країною, неприведеними до життя по Заповідях правитиме не той чи той, а брехня і безбожність.

«Мирна груднева революція» оплачена мільйонами могил і розбитих доль, мільйонами дочасно померлих, мільйонами тих, хто покинув вітчизну. Людська свідомість здатна сприймати смерть чи біду одного, декількох; коли ж ідеться про сотні тисяч, мільйони, – свідомість нечутливіє, бо не здатна уявити стільки горя. Розважальний, занадполітизований характер медіа – по суті чад багатобожжя – не сприяє цьому. Легковажність, як і зашореність, не дає вчитися на чужому горі, на чужому досвіді – і тоді довчають на власному. Ніхто не уникав і не уникне горя, якщо не узгоджує себе з духозаконом Заповідей. Серйозна культура тільки підводить до цього: до переосмислення себе і сприйняття масштабніших досвідів, до відкритості й співчутливості, до вищоступеня осягань, до вміння повчатись на високому і знебеснілому, щоб не пропасти в земному.

 

ПРО ОЧІКУВАННЯ

Якби додалося рішучості й відповідальності на початку 90-х, ми б зберегли мільйони життів, рівень культури, науки, економіки; ми б розвинулись за рахунок середнього й малого підприємництва, чия ініціатива також перегоріла в попіл; ми б не мали того руїдла й убозтва, нікчемства й ганьботи, того узвичненого виродства, яке кошмариться поодаль столиці. Там задушено й замордовано всяке бажання діяти, дбайливо жити; там розметастазився сволочний олігархізм, орилатілий бандитизм, людоїдний орендаризм, бізнеспавуччя влади; злочинство і судді однаково пренаглі, однаково препідлотні й однаково всепродажні й недоторканні; там править жах, підлість, підкуп, здирство, нівщоневіра; там справедливість і правда, чесність і гідність сприймаються як наруга і непристойність, як загроза істинному, устаткованому навіки; обізнесяривши владу, чинолюддя вважає народ і всеукраїни власність своєю законною єдиновласністю; розпухле в тілі вважає себе головним, себе нарощує, а тіло гине; там на тисячах квадратних кілометрів вітер свище, як у черепах кінських; там, в замогильних ночах, в одних тривогах і розпачах, не знайдеш одного – нерозчарованого, непокаліченого, незраненого душогубством – справедливості воїна.

Найбільше очікування не на Майдані, а там – і найбільша небезпека, що саме там все й залишиться, як і було: в коматозному стані, в чорнокривавій знемозі, в полеглості переможених і переможців.

 

ПРО ДОБРО І ПРОСВІТЛЕННЯ

Немає доброго, нема лихого, що землі прабатьків і дітей добра б не бажав затято. Тільки ж за що Господь надарує добра, коли країна понині обставлена ідоляками, мов охриплими від сказу прокляттями, мов онімілими закликами до блюзнірств і людських жертвопринесень; коли тремтять перед ними – це ж наша історія, наше прошлоє! Та ж і недавні парно­ко­питно-лєнінци вже на очах з’історіли – понаставляйте і їм по пам’ятнику: за розбудову прірв, потопів, чоргробилю цвинтарів; за що і звідки зійде, озарить нас просвітлення? Коли свята Господні – привід для обпивань, оглуплень, обжирань до одурі, і аж ніяк не для себенастановлень і просвітлень Словом; Божественна наденергія наїтствує повсякмиті, дарується світам повсякчас, тільки мокре надовго не розгорається і сліпе не намацує, а хапає, що подадуть: замість хлібини – каменя; замість риби – зміюку.

 

10 січня 2005 р.