Країна брехні

 

Двісті тисяч трупів на одному полі – не жарт

 

Власне кажучи, дивуватися реакції росіян сенсу немає. Це вже увійшло в генетичний код московитів і прийняло найхимерніші форми.

Навіть в цьому питанні видно, наскільки ми, українці, далекі ментально від народу фекальних сталагмітів. Згадаймо Іпатіївський літопис, де були описані наслідки вторгнення ординського війська на наші землі. Хан Батий, як і його попередники і послідовники, пропонували угоду – виплачувати десятину і підкоритися йому як верховному правителю. За це він не втручався у внутрішні справи захоплених територій і обіцяв військову допомогу від зовнішніх ворогів.

Орда тримала слово і всі, хто підкорився – отримували обіцяне. Ті ж, хто послав орду подалі – знищувалися фізично, а міста і селища – спалювалися дотла. Як відомо, Київ Орду послав, за що і був знищений, а літописець не переймався описом втрат. У Москві ніяких втрат не зафіксовано. Там пройшов м’який варіант і до обопільного задоволення зносини Москви і Орди були плідними.

Однак майбутня імперія повинна була показати, що таки боролася з Ордою і навіть її розтрощила, але при цьому – теж зазнала втрат. І ось уже чернець і воїн Олександр Пересвєт зі своїм товаришем Родіоном Ослябою дають бій найкращим воїнам Орди перед початком Куликовської битви. Як випливає з описів, Пересвєт був убитий списом супротивника, але встиг пронизати і того. Вже помираючи, він залишився в сідлі і встиг доїхати до лав своїх військ. Цим подвигом він надихнув свої війська, які і розбили ординців. Опис розгрому – епічно.

Двісті тисяч трупів на одному полі – не жарт, але й воїнів Дмитра Донськго полягло чимало. Ось так були описані перші великі бойові втрати московитів. Похмуро, сумно, але потужно і героїчна. Ось тільки битви цієї не було зовсім. Тобто Куликовської битви не існувало в природі, і Орду московити не розбили, а платили данину ще рівно 220 років після цієї «битви». Але це стало камертоном для опису всіх наступних втрат.

Росіяни захоплюються «полководцями», які могли б стати зразком ганьби і навіть заснували їхні іменні ордени: Невського, Суворова, Кутузова, Нахімова та інших нероб і виродків. Про Невського написано багато, і немає сенсу робити це ще раз. Діма Донський – той ще персонаж, і про нього ми написали вище. Саша Суворов запам’ятався Європі тисячами трупів російських солдатів, яких він загнав по тупості і кинув помирати на узбіччях доріг просто тому, що не вважав їх за людей.

Наполеон Бонапарт зібрав з десяток тисяч ще живих доходяг, відгодував, одягнув, взув і відправив назад до Росії, і через кілька років вони знову прийшли зі зброєю, але вже під проводом геніального Кутузова, який вразив істориків своєю неймовірною стабільністю. Він не виграв у Наполеона жодного бою, чим здобув собі лаври великого русского полководця, який навіть не відвідував поля битви, а відправляв накази факсом. Адмірал Нахімов же переплюнув всіх і блиснув героїзм, втопивши ввірений йому флот. Але ось про втрати всюди пишеться знехотя і побіжно.

Той же Нахімов не просто сконав від шнапсу, або, як Кутузов, від непомірної любові до підлітків, а в бою, коли стежив за ворогом в підзорну трубу. За легендою, куля потрапила йому в око. Останні слова адмірал були: «Тепер я схожий на Нельсона?»

Зрозуміло, що більшовики вже автоматично перейняли цей чудовий досвід. Вони навчилися вправно зміщувати увагу від мільйонних втрат військ на якісь вигадані героїчні епізоди просто геройства або героїчної загибелі.

Так, совкова військова історія майже нічого не розповіла про те, чому була втрачена майже чотиримільйонна армія в перші тижні війни. Це тому, що треба було назвати кількість цих втрат, без фільтрації і натяжок. А якщо сказали б «а», то треба було б говорити і «б» – з приводу тих, хто винен у катастрофі. Крім того, досить показовим виглядає фактичне замовчування найбільших битв на совково-німецькому фронті.

Такою була гігантська Ржевська операція, що поглинула таку кількість живої сили Червоної армії, що точної кількості втрат немає і до цього дня. Сталінградська битва – бліда подоба Ржевського, але Ржевську ніхто не пам’ятає саме через жахливі втрати. Те ж саме стосується і найбільшого танкового бою Другої світової війни, який відбувся в перших тижнях вторгнення Вермахту в совок. Це сталося між Рівним і Дубно. Ця битва теж забута через гігантські втрат совка.

Замість цього була вигадана історія про 28 панфіловців, які борознили простори Підмосков’я і знищили мало не сотню «тигрів», які ще навіть не випустили заводи Фердинанда Порше. Таких історій – купи, але всі вони покликані змістити акценти від гігантської кількості трупів до окремих героїчних епізодів, яких, як і Куликовської битви, ніколи не було.

Те ж саме і з нестерпним опором окупованих совкових територій. За великим рахунком, організований опір німецьким окупантам давало виключно українське націоналістичне підпілля. Воно організувалося навколо національної ідеї, яка диктувала необхідність звільнення як від нацистів, так і від комуністів. Все інше було організовано структурами і кадровими співробітники НКВС.

Більшість партизанських загонів було організовано відповідними працівниками спецслужб, а інше – справа техніки. Яскравим штрихом цієї ситуації була історія Зої Космодем’янської. Вона входила до диверсійної групи НКВС, якій були поставлено завдання влаштувати окупантам «випалену землю» в тилу, за прикладом наполеонівської війни.

Так ось, Зоя і її товариші почали випалювати будинки і сараї селян, за що її селяни зловили і здали німецькій владі, з проханням – повісити її якомога швидше, що і було зроблено.

А деякі епізоди видумувалися просто з повітря, за технологією Куликовської битви або 28 панфіловців. Так народилася байка під назвою «Молода гвардія», яка вела боротьбу з німецькими військами в тилу і щось там підривала і знищувала. Насправді ця нісенітниця просто не мала місця, а в тих місцях, де легендарні персонажі «боролися», стояли румунські та італійські окупаційні війська, які дуже добре ладнали з місцевим населенням, і місцеві їх прийняли дуже добре і тепло. Так що, якщо б «Молода гвардія» тільки подумала гадити, їх би передушили місцеві жителі самостійно.

А всі ці історії були приведені тільки для того, щоб знову змістити увагу від простого факту. Близько мільйона росіян прямо і безпосередньо співпрацювали з окупаційними військами, входячи в військові і напіввійськові структури.

У підсумку, вже 70 років як закінчилася війна, а точних даних про втрати немає, і вже не буде. Але ж росіяни навіть не намагаються докопатися до точності хоча б плюс-мінус тисяча осіб цих неповернутих втрат. Це просто нікому не цікаво, як не цікаво і те, скільки точно загинуло народу в інших конфліктах.

Саме з цієї причини їм не цікаво, скільки ж їм за три роки коштував «Кримнаш і Новоросія», скільки коштували «сіріянаш» за півтора року, і скільки буде коштувати ще. З іншого боку, ще живий Михалков і іже з ним, вони придумають нову Куликовську битву, щоб стаду бидла легше було все це переварити і забути. Вони з радістю поставлять ще один пам’ятник у вигляді фекального сталагміта з одягнутим на нього ватником.

 

Аnti-Колорадос

eizvestia.com

№7 (195) 7 квітня  2017

  • Киевлянин

    це брєд хворої людини, що далека від історії