Продовження. Початок у ч.ч. 8 – 11
У заяві від 28.03.72 на ім’я голови КДБ по
Київській області генерал-майора Фесенка Микола Холодний нарікає, що його
«намагання утвердитись на ниві радянського письменства не були належно оцінені…
не поталанило просунутись далі видавничих планів, іноді – гранок», коли вже
пропонував для видавництва переклади і рукописи «комсомольської лірики», а сам
він «жив у диких матеріальних умовах». І робить висновок, що цим арештом лише
«перекинуто» його «на один бік барикад» з тими, які визнали «поза національним
рухом». Завершує заяву сподіванням, що його скептицизм даремний, і «справа буде
розв’язана поміркованим шляхом…» Тим самим сигналить про можливий компроміс.
Додано віршик барабанного звучання.
У наступній заяві (3.04) повідомляє, що
має «вагомі підстави для вивчення можливості варіанту, котрий би зберіг і
підтримав… радянського поета, а не знехтував ним на користь поповнення загону
автури із табірною «закваскою». Запевняє, що не хоче наслідувати Буковського,
Марченка чи Амальрика. Розраховує на допомогу, щоб «раз і назавжди визволитися
зі списків внутрішньої еміграції…». При цьому ще раз просить звернути увагу на
його «складні дотеперішні житлові умови». Натяк зрозумілий?
А вже заяву від 15.04 (на 36 аркушах!) із
наступними доповненнями можна назвати «покаянною повістю». Починає її словами,
що засвідчують докінечний злам: «Я маю щире бажання добровільно розповісти
слідчим органам КДБ про епізоди, яких ми не торкалися…»
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Картає себе, що свого часу необачно
«потрапив під фатальний вплив Симоненка – автора віршів «Злодій», «Ода
кукурудзяному качану» тощо».
Зізнається нарешті, кому належить вилучена
під час арешту листівка з їжаком, «на зворотному боці якої міститься віршований
шарж на молодих українських літераторів». Її принесла «юна авторка Марія
Овдієнко», коли разом з подругою Надією Кір’ян провідала його у Київській
обласній лікарні 1968 року. Тоді ж приходили до нього Є. Сверстюк, І. Дзюба з
П. Мурашком (ЧССР) та Зіновія Франко.
Повідомляє, що Зіновій Антонюк, який був вегетаріанцем
і дорікав йому за пиятику, отримав від нього фотокопії статей Д. Донцова та В.
Мороза. А Михайло Горинь у Львові давав читати самвидавні твори.
Коли ж перебував на студіях в Одесі
(1968), то Олекса Різників зазнайомив його з лікарем Олексою Притикою, якому
читав свої вірші. Але відмовився на пропозицію Різникова прийти до пам’ятника
Т. Шевченкові 22.05.68 р., а пішов до моря.
Прочитавши в ізоляторі лист-каяття З.
Франко, пригадав, що саме в неї знайомився із виданою за кордоном книгою І.
Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». У цій же заяві-доповненні (17.04)
повідомляє, що бачив у З. Антонюка аж дві друкарських машинки, хотів пройти до
його бібліотеки – не дозволив, мовляв, там триває ремонт; книгу І. Кошелівця
«Сучасна література в УРСР» читав у покійної Алли Горської, у неї ж залишилися
його рукописи та «щоденники, що їх вів аж до розлучення, поки не зневірився у
жінках».
У доповненні від 18.04 повідомив, що на
неофіційному зібранні біля пам’ятника І. Франкові у травні 1966 р., окрім
Оксани Мешко, був молодий поет Володимир Мельник, який також читав вірші і
«відбувся він тоді штрафом».
Із доповнення від 19.04: «Під псевдонімом,
вірніше, під прізвищем свого знайомого «Швидкий» або просто «Швид»… Сверстюк
при сприянні Бориса Олійника публікував у журналі «Дніпро», де Олійник
працював, свої статті, деякі з них потім стали предметом полеміки на сторінках
«Літературної України». І тут же додає: «Самвидавські тенденції позначені й на
творчості Бориса Олійника останнього періоду, зокрема на поемі «Дорога», що
дістала критичну оцінку. Раніше в Олійника ніяких ідейних хитань не було».
Висловлює припущення, що до літератури, за
яку Віктор Іванисенко мав неприємність, «спричинився Сверстюк».
Згадав, що в Зіновія Антонюка бачив на
столі «Український календар», який видається в Польщі.
А вже з великого доповнення (на 20
аркушах) від 22.04 на ім’я генерала Фесенка Холодний постає нештатним літконсультантом-експертом
для КДБ: «На побажання, висловлене Вами під час нашої минулої зустрічі, дозволю
собі поділитися деякими думками у сфері проблем, розв’язанням яких Ви
заклопотані».
Починає цей самвидавний поет із порад, як
ліквідувати… самвидав. І в цілому правильно вишукує першопричини. На доказ
цього вдається до аналогії з педагогічним вихованням: кількістю вигнаних із
класу учнів не зміцнити дисципліни. На його думку, «арешти 1965 р. «самвидаву»
не припинили, навпаки, він лише «реформувався», пішовши у підпілля…» До того ж,
на той час ця проблема ще не була такою гострою.
Переходячи до персоналій, М. Холодний характеризує
відомих учасників духовного опору, які завдають чимало клопоту КДБ: «Коли
брати, наприклад, Світличного або Сверстюка, то Ви самі знаєте, що з цими
людьми у Вас розмова буде нелегкою».
А Олесь Сергієнко – «це вилита копія своєї
матері», Оксани Мешко. Позаяк не затримується довго на одній роботі, то «давно
треба було б дати на «розмову» до «хлопців» з якого-небудь районного відділення
міліції, і його трохи «просвіжило б». Дивується, «навіщо ним мусять займатися
органи КДБ. Для нероби вдягти німб державного злочинця – ого-го яка честь!».
Василя Стуса Холодний пожалів. Чи не тому,
що допомагав купити хатину в Микуличах? Вважає, що той «міг би тут і не бути.
Стуса привів сюди відчай. Досить було Стусові встати в кінотеатрі «Україна» із
стільця, як він цим позбавив себе на майбутнє усіх «стільців», на яких міг би
сидіти… Залишився один йому шлях – до самвидаву». І такі обставини спонукали
його вдатися до публіцистики, хоча вважає, що «політизація мистецтва – річ
вимушена».
Більш-менш приязно відгукнувся Микола і
про Григорія Чубая – молодого поета зі Львова, «рядового розпорядника сцени» у
театрі ім. М. Заньковецької: «Це чоловік не пропащий. Якби йому можна скинути
штани і здійснити традиційний виховавчий «обряд», на цьому і всі вітри покинули
б його голову».
Радив новоявлений експерт «іще говорити» з
Володимиром Сіренком із Дніпродзержинська, щоправда, без екзекуції. Бо «коли не
друкують, то дивись-дивись та й утне щось антирадянське. По собі знаю».
Виокремлює як здібних і перспективних
Василя Рубана та Віктора Кордуна (другий став на його захист в університеті).
До обнадійливих відносить Холодний і
художника Бориса Плаксія, який постраждав через те, що не відмовився намалювати
його «портрет у фрескових розписах київського кафе «Хрещатий яр» поруч із зібранням
класиків української літератури».
Водночас осуджує скульптора Івана Гончара
за його музейні експонати. Чому – про це легко здогадатися.
Завершує демонстрацію лояльності до влади
передбаченням перспективи для подальших арештів: «Немало є ще людей на волі, з
якими Ви рано чи пізно зіткнетеся. Таких, як Антоненко-Давидович, виправить
одна могила».
Досить інформаційно насиченим є доповнення
до заяви, в якому наводить приклади правильного «утихомирення» молодих
талановитих особистостей, яким пішли назустріч у творчих проблемах. Дали
можливість Ярославу Дзирі з Інституту історії АН УРСР захистити дисертацію і –
все стало на місце. «Бунтував» і поет Олександр Дробаха, поки не видав книгу. У
цім же ряду бачить Ірину Жиленко, Івана Драча, Бориса Мозолевського: «Може й
«експериментують», але ж не постачають самвидаву, як постачали колись… Ніяких
претензій… нема вже сьогодні до Станіслава Зінчука, Віталія Кирейка, Діани
Петриненко, Володимира Якутовича, Леоніда Осики і багатьох інших».
А от на поета Миколу Воробйова Холодний не
може «покластися», бо «він справляє враження непринципової людини».
Висновки? Слід створити належні умови для
творення і публікацій, тим самим «перепинити самвидаву надходження «кисню» – і
він задихнеться». А при міськкомах комсомолу – організувати літстудії.
Не менш цікавим навіть для сьогодення є
доповнення (на 21 арк.) від 26 квітня, спрямування якого проглядається з перших
рядків звернення до генерала: «Щоб дати Вам інформацію з перших рук, я, на
висловлене до мене побажання, поділюся думками про деяких із названих мені
письменників, що стоять у фарватері українського культурного життя».
Пріоритет віддано Іванові Дзюбі: «Це
вчений. У письменницькому колі кажуть, що його місце займає Леонід Новиченко,
який, знаючи це, найбільше Дзюбу ненавидить». Поет запевняє, що саме Іван
Михайлович «з винятковим хистом аналітика уголос заговорив про літературне
ремісництво». А ще він – «ворог козакофільського «уболівальництва». Але «ніколи
не образить людину, не принизить її навіть маленького достоїнства». Вважає, що
«у політиці це був би антипод австрійському теоретикові Фішеру, а в літературі
– Сартру». Насамкінець висновує, що І. Дзюба «міг би піти на поступки, коли б
це було взаємно». А коли так, то «битва за Дзюбу не зовсім ще програна».
Досить високо поціновує М. Холодний
самвидавний твір Є. Сверстюка «Котляревський сміється»: «Це, на мій погляд,
найсильніше з усього, що будь-коли про автора української «Енеїди» було
написано». Подібний відгук – і про «Собор у риштованні», заради якого «Олесю
Гончареві варто було писати свій «Собор», і що «Собор» колись згадуватиметься
лише у зв’язку із Сверстюковою працею».
Івана Світличного цей консультант КДБ
протиставляє І. Дзюбі тим, що не набув такого ж авторитету в середовищі творчих
інтелігентів. Начебто «якісь відцентрові сили віддалили їх усіх від нього, за
винятком Ірини Жиленко та Ліни Костенко». І припускає, що «Світличний міг
давати рекомендації Довгому у видавництві «Молодь», Підпалому та Анатолію
Шевченкові у «Рад. письменнику», Юрію Мушкетику у журналі «Дніпро», а Ірині
Жиленко у журналі «Ранок», кого друкувати, а кого ні».
А от Зіновія Франко, на думку автора цього
опусу, «слабо орієнтується на літературному, надто молодіжному житті, майже ні
з ким, окрім мене та Драча (до опублікування
1966 року його статті «О будьте прокляті ви ще раз»), стосунків не
підтримувала». І водночас на її особі вивищує свою значущість: «На мене серед
молодих робилася ставка як на виконуючого обов’язки померлого Симоненка, своєю
громадською поведінкою я мав трансформувати на неоспілковану молодь «настанови»
Зіновії Франко, які, мені чомусь здається, не всі народжувалися в її голові».
Чи не нагадує ця зарозумілість сумнозвісні зізнання на сфабрикованому процесі
СБУ? Але ж тоді вимушували до такого, а тут – добровільно: «ставка»,
«настанови»… Безумовно, до таких
зізнань уміло заохочував шеф КДБ по Київській області. Аби завдяки
літературознавчому хисту М. Холодного дізнатися і про стосунки між
письменниками та їхні настрої, як-от: «У моїй присутності справді Сверстюк домовлявся
з Олійником про надрукування статей не під своїм прізвищем».
Матеріалом для доповнення від 25 травня
став епізод про те, як у його присутності заввідділу поезії видавництва
«Молодь» Олексій Довгий розказував І. Світличному, Є. Сверстюку та З. Франко
про вказівку ЦК ЛКСМУ, чиї рукописи з молодих авторів можна видавати, а чиї
відхилити. А то вже було, як збагнув М. Холодний, «порушенням службової таємниці»,
адже така інформація якимсь чином згодом надійшла за кордон й передана по
радіо.
Інформує також, що О. Довгий мав
неприємності у видавництві «Музична Україна», коли готував до видання книгу про
призабутого композитора Миколу Дилецького. На його прохання приятель
Світличного та Сверстюка Роман Корогодський домовився у консерваторії про
проведення циклу вечорів давньої української музики, «проте українське
міщанство обернуло їх на своєрідні «маніфестації». Допоміг Довгому благополучно
перейти з «Музичної України» Анатолій Шевченко. За сприяння свого приятеля
Віктора Костюченка.
Дуже хотів би допомогти слідству
з’ясувати, хто видає «Український вісник». Починає з того, що Вячеслав Чорновіл
у Львові оголосив «бойкот» людям, які підтримали М. Холодного у «відході». До
таких «ігнорованих» належав і львівський поет Григорій Чубай. І тому «з’явилися
деякі думки про невиключену причетність В. Чорновола до «Українського вісника»,
а можливо й до самої статті за підписом «Славко Смальцюга». На ці думки я
просив би звернути увагу».
Запідозрює у збиранні інформації для
«Українського вісника», окрім З. Антонюка, матір Олеся Сергієнка, яка свого
часу підгодовувала його і прала сорочки: «Після мого листа до Ніни Матвієнко
Оксана Мешко зайняла до мене особливо ворожу позицію».
Завершується хроніка зради (2-й том)
вирізкою з «Літ. України» (7.07.72) покаянної заяви «На терези совісті».
Безумовно, за цими даними та усними
одкровеннями для генерала запідозрені в антирадянщині отримали підстави для
належного покарання. Ну, а кадебісти – удостоєні нагород. Когось підвищили у
званні, комусь прикріпили медальку чи навіть орден. За важливий внесок у погром
українського дисидентського опору.
Продовження в наступному числі