(Продовження. Початок у ч.ч. 8 – 12)
VI. ДЕПОРТАЦІЯ… З УСІМА ВИГОДАМИ
Автор численних заяв і
доповнень (всього 12) отримав таки щедру винагороду. Генерал дотримав свого
слова…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Отже, 6.07.72 Миколі
Холодному було оголошено жадану постанову (від 5.07) про припинення карної
справи № 40 і звільнення з-під варти.
Позаяк поет «забув» додати
її до названих публікацій в «Молоді України» (1994), мені доведеться вдатися до
цитування головних витягів із цього важливого документа. Надто великою була
його радість, хоча аж ніяк не йшлося про честь і сумління.
У преамбулі, звичайно,
зазначено, що антирадянські вірші Миколи Холодного «потрапили в обіг так
званого «самвидаву» та за кордон…, використовувалися в ідеологічній боротьбі
проти СРСР». Проте слідство також встановило, що «з 1966 р. Холодний припинив
писати вірші наклепницького змісту і почав відходити од націоналістичних і
вороже налаштованих осіб». Так, у «Відкритому листі до Ніни Матвієнко»
(грудень, 1969) він зокрема «осудив діяльність скульптора Івана Гончара і
становище, що панувало в його приватному музеї, який був пристанищем
націоналістично налаштованих осіб». Це викликало різкі нападки на автора, його
називали «обершельмою», «продажним поетом», а за кордоном, за відгуком у
журналі «Визвольний шлях» (жовтень, 1971), – «зрадником національного
відродження 60-х років на Україні», який «обплював ідеали і здобутки цього
відродження».
Микола Холодний «визнав
антирадянський характер деяких своїх ранніх творів», під час слідства «склав
більше 10 патріотичних віршів» і виявив бажання «публічно виступити в пресі, по
радіо та телебаченню з осудом своєї минулої ворожої діяльності, а також…
відомих йому осіб». Зокрема, він «дав зізнання про злочинну діяльність… І.
Світличного, З. Франко, З. Антонюка, О. Мешко та інших».
Гадаю, цього досить, щоб
мати бодай поверхове уявлення про ціну звільнення норовистого поета з-під варти
у КДБ, яким чином йому вдалося переконати, що «перестав бути суспільно
небезпечною особою».
Попри все це, мені
здавалося, що на торгах у КДБ завзятий Холодний дещо продешевив за надто цінний
свій «товар». Адже інші відбувалися покаянною заявою і «зразковою поведінкою».
Одначе з архівної справи
можна зробити висновок, що М. Холодний виявився більш прагматичним, кмітливішим
за всіх «покаянців». Повний «розрахунок» очікував на нього у Вінниці, переїзд
до якої називав «депортацією». Про це можна здогадатися навіть із копії його
заяви на обмін житлової площі та кількох скарг вже після розвалу радянської
імперії, що увійшли до останнього тому.
Отже, М. Холодний, який
замешкав у Вінниці на вул. 600-річчя і був на посаді старшого наукового
співробітника краєзнавчого музею, поміняв 1976 року свою 2-кімнатну квартиру з
усіма зручностями (3 поверх 5-поверхового будинку) на 3-кімнатну в м. Острі
Чернігівської області. Ось так він став поетом зі 101-го кілометра. За власним
бажанням. Щоправда, у заяві написано, що обмін – «за станом здоров’я матері».
«Ну то й що з того? Заробив
та й міняє», – заперечить опонент. Якби ж то так… У заяві зазначено, що М.
Холодний замешкав у квартирі із 6.02.1973 р. на основі ордеру № 2078 від
4.11.1972 або рішення виконкому Вінницької міськради № 803 від 27.09.1972.
Отакої! Щойно прибув до
міста на роботу і, гейби номенклатура ЦК партії, одразу отримує житло.
Домагаючись після
реабілітації надати йому 1-кімнатну квартиру в Києві або передмісті, М.
Холодний вдається до обтічних пояснень. У скарзі на ім’я Генпрокурора України
В. Шишкіна від 03.04.1992 посилається на хатину в с. Микуличі, яку продав
16.05.73, бо вона була без догляду. І повідомляє, що отриманню квартири
передував наказ № 107 від 16.08.72 про призначення його вчителем Вінницької
середньої школи № 21.
Цікаві дані для здогадів –
із заяви на ім’я начальника Чернігівського обласного управління СБУ. Із
посиланням на сприяння слідчого Берестовського, який привіз його машиною до
залізничного вокзалу і вручив квиток до Вінниці на потяг Київ – Чернівці. Він
же заздалегідь домовився про тимчасове мешкання підопічного у готелі
«Жовтневий». За домовленістю капітан КДБ Берестовський 8.01.73 відвіз М.
Холодного до Бородянського райвідділку міліції, де той отримав новий паспорт зі
штампом «Виписаний». А 16.05.73 колишній слідчий начебто повіз його до
Бородянського райвиконкому, де «було запропоновано написати заяву на продаж
власної хати. І того ж дня хату було продано».
Задля чого була виявлена
така турбота КДБ про М. Холодного? Здогадалися? Щоб узаконити мешкання його,
прописавши до отриманої квартири.
А тепер – зауваги до
витягів із бібліографічного покажчика, що його ретельно уклав сам поет.
«1970-1972. Підпільний
журнал «Український вісник», редагований Вячеславом Чорноволом, друкує поетові
твори, називає його найпопулярнішим в Україні поетом». Як кажуть, хвали мене,
моя губа. Бо трішки не так написано. А про те, що там вже Славко Смальцюга
піддав його нищівній критиці за ренегатство, – ані слова.
«Серпень, 1972. Робить
спроби заснування літературної асоціації «ЧУМА» («Чуєте? Ми – авангардисти!»).
1974, Літин. Створення
літстудії Устима Кармалюка «СУКА». Самі назви – зі склепаних цинічних
абревіатур – відлякують одразу. Далася взнаки робота свинопаса? Борони, Боже,
від таких авангардистів!
«Липень, 1976. Вимушений
переїзд до Остра». Невже і з Вінниці «депортували»?
Названим покажчиком
скористалася молода дослідниця Юлія Шкляр, готуючи монографію «Поетична
творчість Миколи Холодного» (Дрогобич. «Коло», 2005): «Вдавшись до
анонімності…, М. Холодний посилає за кордон свої перші збірки». Сам? Цим
ризикували інші. «Він – бунтар, який не проміняв власне слово на приватний
добробут», – твердить дослідниця. Ну що ж, вона читала хіба що каяття в «ЛУ»,
хоча й посилається на «Український вісник» (1970), інтерпретуючи читане за
Холодним – з перекрученням змісту і т. ін.
Дослідниця запевняє, що у
ЗМІ тепер на адресу поета – «ніде жодного звинувачення, жодної критики». Невже?
Та у тому ж бібліопокажчику зазначено кілька його обурливих відповідей
опонентам, що їх називає «стукачами».
Ігноруючи осуд «Відкритого
листа до Ніни Матвієнко», Ю. Шкляр у бібліографічному покажчику услід за його
автором повторює (див. 1991 р.), що «ним насипав на хвоста солі носіям
шароварного патріотизму».
Але найбільше обурює неозначене
джерело, з якого дослідниця, як і професор В. Чабан, довірливо черпала вельми
сумнівні дані: «М. Холодний арештовувався більш як десять разів… і до сих пір
проживає в зоні свого вигнання (Чорнобильська зона, м. Остер)». Чи не з уст
самого «вигнанця» перейнято цей міф? Куди тому римлянину Овідію, який нудився у
виноградних лозах на теплому чорноморському узбережжі! Щоправда, коли наш поет
робив обмін, то придеснянське містечко Остер також користувалося славою у
дачників і рибалок.
Після виходу в Україні
першої книжки «Дорога до матері» («Український письменник», 1993) М. Холодний
посилив кампанію самореклами і пошуки нових шанувальників його творчості. Тоді
ж, у вересні, він завітав до редакції журналу «Українська культура».
– А ми ніби десь бачилися…
Чи не біля моря? – примружив він очі, коли я увійшов до кабінету головного
редактора Андрія Яремчука з вичитаними гранками статті і той запропонував нам
зазнайомитися.
– В Одесі, Миколо. Влітку
1970-го. За пляшкою вина. В гуртожитку сільськогосподарського інституту, куди
мене запросив Віктор Шапранів.
– Ага, то це я в нього
заночував на столі, як на палубі старої баржі, – ледь усміхнувся гість.
Мені не хотілося пірнати у
спогади про той вечір. Я йшов на ту зустріч під враженням «Відкритого листа до
Ніни Матвієнко», копію з якого дала мені прочитати перед цим Ніна
Строката-Караванська, мікробіолог за фахом, зі словами: «Це бацилоносій
відступництва». Коли поспитав Миколу, чим викликане його послання, він вибухнув
гнівом. І я не став очікувати кінця вечірки.
А тепер додала прохолоди
недавня запопадлива подяка М. Холодного у «Вечірньому Києві» (24.06.91)
Генеральному прокуророві комуністу М. Потебеньку за допомогу у поверненні
віршів з архіву СБУ. Для мене це було ще одним прикладом колаборантського
поганьблення колись відомого опозиційного поета.
У коридорі редакції, коли
удвох виходили, поспитав Миколу, чи він нарешті одружився.
– Маю Терезу. На
Закарпатті. Ось поїду до неї на своїй «Волзі». Як ото прокурор. Сам собі
прокурор і суддя…
Гадав, що він жартує, але
біля під’їзду справді стояло чорне авто тієї марки, що донедавна було ознакою
достатку і влади.
Це була наша друга і
остання зустріч. З його пам’ятливо-зухвалими словами.
Закінчення у наступному числі