Коли муза відмовляється від поета…

 

Іван Дзюба: у літературі і навколо

 

Микола ІЛЬНИЦЬКИЙ

 

Відштовхуючись від назви нової книги Івана Дзюби „У літературі і навколо” (К: Либідь, 2016), подумав, що ці роздуми про неї можна б назвати: „Книга Івана Дзюби і навколо”. Цього „навколо” напрошується чи не стільки ж, як і про книгу. Справа в тому, що вона охоплює як літературні та мистецькі, так і суспільно-політичні проблеми, про які ведуться дискусії, які постають у взаємних переходах. У цьому плетиві взаємозв’язків (апелюючи до вислову з приводу романів Валерія Шевчука) „снується павутиння незримих ниточок”, що стосується не окремих творів, а різних аспектів сучасного життя на різних його рівнях і в різних вимірах. Але всі вони сходяться в одному: у проблемі України, у пошуках тієї нитки Аріадни, яка має вивести її з лабіринту зажерливої потвори – сучасного Мінотавра.

Та полишмо міфологію. Проблематика книги Івана Дзюби актуальна, пекуча. І там, де йдеться про проблеми естетичного характеру, і там, де акцентоване соціальне начало. Книга сформована за циклами чи комплексами, кожен з яких має свою повноту і завершеність. Тому автор включив до неї кілька статей, які ми зустрічали в попередніх виданнях. Кожен з розділів, хоч і має певну цілісність, не замкнений у собі, його мотиви та ідеї проникають в інший, творячи цілісний контекст.

Отож я не ступатиму слід у слід за автором, а спробую дещо „переформатувати” текст за моментами переплетіння ниток загальної контекстуальної тканини, не вважаючи зайвим іноді докинути дещицю власних спостережень і міркувань. До цього, зрештою, спонукує сам автор, переосмислюючи строгі канонічні формули та переосмислюючи усталені раніше узагальнення та висновки.

Особливо виявляється це у першому розділі книги „Донецька рана України”, який містить статті і роздуми про родинний край критика Донбас, його культурне і літературне життя, болючі рани сучасного і перспективи майбутнього. Один із підрозділів – „Пізнаймо себе: донецька складова української культури” – мені довелося слухати як учасникові VІ Міжнародного конгресу україністів, який відбувався у Донецьку в 2005 році. Він прозвучав як наукова доповідь з нагоди присвоєння ученому, видатному землякові звання Почесного доктора Донецького національного університету. Це було одинадцять років тому, і згадуючи сьогодні доповіді та дискусії на секціях, а також атмосферу в місті, ніхто, здається, не міг би передбачити, що станеться тут за якийсь десяток років, як зміниться ситуація. А втім, мабуть, у Москві вже снувалися ідеї і креслилися карти – створення „русского мира”, зміни кордонів, відновлення імперії…

Я, як і багато інших учасників тодішнього Конгресу, був вражений наведеними в доповіді слідами Донеччини на карті української культури, численністю малознаних фактів, що їх, як завжди це в І. Дзюби, він скрупульозно зібрав і осмислив у контексті української культури як цілісності. До того мені довелося бути в Донбасі тільки раз – у липні 1956 року, коли мене, третьокурсника Дрогобицького педагогічного інституту, товариство „Знання” відрядило у Луганську область читати лекції про Івана Франка у рік його столітнього ювілею. Я привіз тоді з собою багато вражень із незнайомого мені, хлопцеві з Бойківщини, степового краю. Привітні люди. Та й лекції я читав, зокрема, для учнів різних ремісничих училищ, на їх вибір переважно українською мовою, хоч, як студент російського відділення філологічного факультету, міг читати й по-російськи. Не раз на вулиці чути було доволі колоритну як для мене українську. Тоді в Донбасі будували багато нових шахт, туди їхала молодь з усієї України, я навіть зустрів хлопців зі свого села.

Але все це епізоди, враження. Якихось ґрунтовніших знань про культурне обличчя цього регіону не давали ні школа, ні інститут. Знали лише, що з Донбасу родом Володимир Сосюра („і не забуть мені про рідну Третю Роту…”), декому було відоме ім’я Костя Герасименка… Прорив внесли шістдесятники Іван Дзюба, Іван Світличний, згодом Василь Стус, Василь Голобородько… А ще летючими були рядки Євгена Летюка  „Я так не знаю сам себе, як знають хлопці з кагебе” (можливо, процитував не точно, бо з пам’яті).

Другий президент України Леонід Кучма якось признався, що вважав Івана Дзюбу галичанином.

І ось у статті Дзюби – цілий пласт культури, цілий архіпелаг. До слова, автор наголошує на цілісності літературного процесу, що його творили як україномовні, так і російськомовні письменники. Він пише: „Не останнім вогнищем українського культурного життя була Донецька філія Спілки радянських письменників України: Павло Байдебура, Андрій Клоччя, Віктор Соколов, Григорій Кривда, Євген Летюк, журналісти „Радянської Донеччини”. Але треба підкреслити, що й ті поети та прозаїки, які писали російською, – Володимир Труханов, Михайло Фролов, Віктор Шутов, Петро Сєвєров, Тарас Рибас (луганчанин), – також відчували себе причетними до української культури”.

Процес русифікації Донбасу, який особливо посилився з кінця 1950-х років, завдав непоправної шкоди українській культурі Донбасу, і хоч „навалити надмогильний камінь не вдалося”, усе ж „камінь на душі лежить”. Соціокультурний аспект проблеми у Дзюбиних міркуваннях переходить у буттєвісний, де важливого значення набуває мова як дім буття (за М. Гайдеґґером). Функція мови як духовно-буттєвісного феномену далеко переростає суто комунікативну. „Насправді ж мова, – стверджує автор, – явище незмірно глибше й важливіше, вона не зводиться до жодної з багатьох своїх функцій. У мові концентрується сама сутність людського буття, історичного буття народу. Це принципово довели філософія, психологія, соціолінгвістика ХІХ і особливо ХХ століть. Звідси – фундаментальна цінність мови як основи самоідентифікації людини і народу”. І. Дзюба спирається на думку Олександра Потебні, що коли мова „вмре в устах народу, то вже не відродиться”. Загрозою для мови є і втрата її діалектів. На відтинку приблизно двох поколінь українці втратили Лемківщину як етнокультурну одиницю з неповторними традиціями, побутом, пісенністю і діалектом. Популярні лемківські пісні у виконанні сучасних співаків є лемківськими лише за словами, та й то часто заміненими на загальнолітературні, а справжню вимову, яку старше покоління пам’ятає за виконанням сестер Байко, уже втрачено. Діти і внуки переселенців цей діалект можуть почути лише з уст бабусь. Не кажу вже про послідовне викреслювання у художніх творах діалектних слів чи висловів при публікації художніх творів, де ці слова і вислови ретельні редактори вважали застарілими, орієнтуючись на сумнозвісний „зелений” словник української мови, здається, 1948 р. Неважко зрозуміти, для чого це робилося: уніфікована мова, як дистильована вода, не має присмаку і життєдайних сил з надр, вона легше піддається асиміляції.

І. Дзюба поділяє ідею О. Потебні, що значення слова об’єктивується через звук, а певне поєднання звуків для позначення тих чи інших понять не випадкове, як стверджував Ф. де Сосюр, бо слово вказує на одну з прикмет предмета або явища, воно – „орган думки і неодмінна умова всього пізнішого розвитку розуміння себе і світу”. Втрата такого розуміння через втрату Слова веде за собою корозію особистості, розпад її генетично закладеної структури, що виявляється у всіх сферах особистості, особливо ж у духовній сфері.

Як би не говорилося про те, що російськомовна література в Україні, зокрема в Донбасі, є органічним складником української, практика часто спростовує такий погляд. Так вважає й І. Дзюба, коли говорить, що „створення єдиного і насиченого культурного простору України пішло б на особливу користь російським та російськомовним письменникам, зокрема тим, хто шукає нових шляхів у літературі, нових форм вираження, прагне універсальності”. Але насправді твори російськомовних письменників опинялися, за окремими винятками, і поза українським, і поза російським літературним процесом, десь поміж ними. Учений наводить таке твердження донецького поета Олександра Фарбера: „В московской Литгазете от 31 дек. 1935 г. в статье „Поэты в 1935 г.”, принадлежащей т. Суркову, подводится некий итог работы русских советских поэтов за истекший год. (…) Я хочу отметить один, быть может, для всех пишущих на русском языке наших поэтов неприятный факт. Ни одно из имен русских поэтов, живущих и работающих на Украине, не названо в этой статье» (Лит. Донбасс, 1935, № 12, с.190). Це було написано в 1935 р., але подібна ситуація тривала і в наступні десятиліття, що І. Дзюба констатує з усією відвертістю: „Не прилучившись до української культури і не потрібні російській, такі феномени культурного життя Донеччини приречені на провінційність – часто попри свій неабиякий апломб, яким аж сяють місцеві ЗМІ, що самі є творцями провінційності”. Це не конотація, це констатація, що її можна тлумачити як факт. Муза переважно відрікається від поета, коли він зраджує мову. У багатьох літературах різних епох бували випадки, коли письменники писали чужою мовою: великий пласт японської літератури китайською, європейських – середньовічною латиною, тюркських і арабських – мовою фарсі. Але наставав час наверненого грішника – і Данте обґрунтовував потребу писати італійською і підтвердив це геніальною „Божественною комедією”, а Алішер Навої виступав на захист узбецької і створює нею своє знамените п’ятикнижжя „Хамсе”.

Поет може писати не материнською мовою і навіть стати класиком, як, приміром, син серба і словачки Олександр Петрович став класиком угорської літератури Шандором Петефі, поляк Аполлінарій Костровицький – французької Ґійомом Аполлінером, але тоді текст стає психотекстом, і мову творчості обирає Муза, як у випадку німця Освальда Бургарда, який став українським поетом Юрієм Кленом, чи єврея Мойсея Фішбейна. Але характерно, що німецька Муза від Бургарда мовби відхрестилася: він не міг писати німецьких віршів на рівні українських. Як правило, білінґвальні літератори не дають рівновартісних текстів двома мовами, якими вони володіють навіть досконало, наприклад, Е. М. Рільке – французькою, Т. Шевченко – російською… А ті, що утвердилися в свідомо обраній мові, від рідної, відчахнуті, як українці – російські письменники Микола Гнєдич (Гнідич), Дмитро Мережковський (Мережко), поляк – англійський письменник Джозеф Конрад (Ю. Т. К. Коженьовський)… Російською основні свої твори написав Чингіз Айтматов, але він є класиком киргизької літератури, і таких прикладів можна було б знайти немало.

Тож чи ставитися до такого «відступництва» осудливо, трактувати його як перехід в інший табір, а чи зрозуміти його логіку і психологію, враховувати суспільні та інші обставини? Бо ж трапляються випадки, пов’язані із внутрішнім розламом у душі, що накладає свою печать і на творчість і на долю. Цей феномен чи не драматичніше втілює собою постать геніального українця, класика російської літератури Миколи Гоголя, про що існує вже велика література. Тут спадає на гадку праця українського філософа і культуролога Миколи Шлемкевича „Загублена українська людина” (Нью-Йорк, 1954) (про нього свого часу І. Дзюба написав окрему статтю), в якій цей автор виділив чотири типи української людини: старосвітського поміщика, сковородинський, гоголівський та шевченківський типи. У контексті нашої розмови найцікавіше трактування гоголівського типу. М. Шлемкевич обґрунтовує історичну закономірність його появи. Він відносить цей тип до тієї частини провідної козацької верстви, яка не хотіла жити спогадами про давню славу Запорожжя, а з чумацьких маж „присіла до нових імперських возів”. Цей тип людини, стверджує автор, відродився в совєтській імперії, але з тією різницею, що „в нинішніх достойників немає тієї любови до України, що горіла в Гоголя та в інших українців на імперській службі”.

Такий погляд виражає поширену тенденцію, та все ж він потребує деяких коректив. Передусім, він не враховує еволюції поглядів Гоголя, у ранній період творчості якого ця любов справді горіла, але пізніше поступилася місцем утвердженню імперської ідеї за відповідну компенсацію, про що свідчить історія появи другої редакції повісті „Тарас Бульба”.

У книзі „У літературі і навколо” гоголівська тема порушена в статті „Віч-на-віч з генієм: два твори про М. В. Гоголя”. Перший з них – роман Григорія Колісника „Прелюди Гоголя”, другий – повість Юрія Мушкетика „Жовтий цвіт кульбаби”, які критик вважає (стаття датована 1985 роком) помітним внеском українських авторів в белетристичну Гоголіану. Обидва аналізовані твори критик відносить до категорії інтерпретаційно-проблемних, тому цілком логічно, що він зосереджується на епізодах, у яких розкривається тема „Гоголь і український народ, Гоголь і українське життя” в історичному та тогочасному вимірах. У першому – передане через марення бачення історії: „Січ, козацтво, Києво-Могилянська академія, облога Батурина, Петро і Полуботок…” – охоплення внутрішнім зором рідної землі в цілісному її образі – від Карпат до Чорного моря. У другому – випробування і розчарування Петербургом, вибір творчого шляху, мови. Вибір важкий і болісний, але автор роману не міг тоді розкрити амбівалентності цього вибору. У Дзюби проривається думка, суголосна з ідеєю М.Шлемкевича: „…Коли Гоголь з’ясовує для себе питання про мову своєї творчості, – роблячи свій вибір не одразу і не легко, – хотілося б, щоб цей вибір, єдино можливий і єдино щасливий для самого Гоголя, особисто, – відповідно до історичної правди та наявних нині реальностей не поставав як єдино правильний; хотілося б, щоб у перспективі прочувалася Шевченкова альтернатива… Саме так: чого за великим рахунком бракує атмосфері роману – так це прочуття приходу Шевченка”.

„У погляді на повість Ю. Мушкетика „Жовтий цвіт кульбаби” бажана альтернативність спрямована уже в інше русло розгортання цього самого мотиву: вона будується  на протиставленні Нестора Кукольника і Миколи Гоголя – двох російських письменників українського роду. Автор прагне розгадати таємницю короткочасного спалаху, миттєвого злету (Н. Кукольник) і повільного сходження, але тривкої слави (М. Гоголь), знайти закономірність цього феномену, але признається, що не може його збагнути. І. Дзюба пропонує опосередковану відповідь: він шкодує, що „загубилася в повісті чи не головна відмінність між Гоголем і Кукольником: перший, за всієї складності самовизначення та мовно-культурної орієнтації, все узяв від рідної землі й народу, а другий – не взяв нічого, більше того, у своїй „возвишеності” й зарозумілості був до них глухий, сліпий і знечулений. Чи не цей брак ґрунту, пуповини, що лучила б його з народом, і вихолостив його „возвишеність”, зробив яловою?”.

Цікаво, що сам автор повісті „Жовтий цвіт кульбаби” сьогодні думає інакше, аніж тоді, коли повість писав. У статті „Деякі мої літературні здогади” („Українська літературна газета”, 2016, 27 трав.) він так характеризує поступову переорієнтацію Гоголя: перебравшись після закінчення Ніжинської гімназії вищих наук, „Гоголь розмовляв українською мовою, носив під париком запорозького оселедця, якого його товариші зрізали, поваливши Гоголя. А його листи до Максимовича: „Туда, в Киев, он наш, он не ихний…” …А потім. Така перебіжка в протилежний табір (…) І вже невдовзі „Тарас Бульба” (…) Ще в першому виданні подекуди були „руськие”. І вже далі ні сліду патріотичної творчості”.

Юрій Мушкетик у своїх критичних оцінках (переоцінках) чи не надто категоричний. Звісно, називати Миколу Гоголя українським письменником немає підстав, але не можна заперечити його впливу на українську літературу і культуру. Втрата зв’язку Гоголя з рідною землею, з національним джерелом обернулася для нього трагедією, вона викликала психологічний розлом його особистості, що передалося і його персонажам („Шинеля”, „Ніс”). Спадає на гадку теза Євгена Маланюка, що творчість Гоголя була „страшною помстою” російській літературі, бо з високого пушкінського тону опустила її вниз, у світ ущербленої людської психіки. У цьому контексті твердження І. Дзюби про Шевченка як альтернативи Гоголю набирає нового, несподіваного змісту.

У книзі привертають увагу розмисли над проблемами натурфілософського та історіософського характеру. Так, роздумуючи про здобутки християнства, яке прийшло на зміну язичницькому світоглядові, учений висловлює „єретичну” тезу про те, що воно, християнство, утверджуючи ідею любові, правди і справедливості, водночас обмежило те „переживання стосунків людини і природи, яке було в поганських релігіях”. Корінь цього явища він вбачає в сучасних обставинах життя, міському побуті, що веде за собою „катастрофічне звуження і вихолощування причетності до життя тваринного і рослинного світу, втрату відчуття землі як підстави свого буття…”.

Сьогодні цей процес пішов далі, і виникає питання про девальвацію як язичницьких, так і християнських цінностей, а відтак і мистецтва. Тривога почалася вже раніше. Так, Г. Ґ. Ґадамер у статті „Чи німіють поети?” запитує:  „…Чи взагалі доцільно говорити про завдання поета в нашій цивілізації? Чи існує мить мистецтва у час, коли панує суспільний неспокій, незатишок супроти анонімної масовости нашого суспільного життя і щоразу гучніше лунає вимога віднайти або наново започаткувати справжню солідарність?” (Ґадамер Г. Ґ. Вірші і розмова / переклад з німецької Т. Гавриліва. Львів, 2002, с.106).  Ґадамер пов’язує це явище із забуттям Бога і помічає його уже в поезії Е. М. Рільке, у „Дуелянських елегіях” якого Бог не згадується, а ангели виступають посланцями людей.

І. Дзюба наголошує на іншому аспекті проблеми, пов’язаному із щоденним нашим життям. Він звертає увагу на те, що сьогодні з мешканців наших міст майже „ніхто вже не знає про те, що росте на землі, бігає або повзає по землі, риється в землі, літає в повітрі. Від тисяч конкретних імен скоро залишаться лише загальні поняття: це птах, це дерево, це звір, це чи то квітка чи бур’ян, – позбавлені чуттєвої та емоційної наповненості, конкретних образних уявлень чи асоціацій”. Втім, відзначимо, що письменники старшого покоління таким знанням ще володіли. Так, Юрій Шевельов захоплювався „трансцендентністю «ботанічних образів»” у поетичних збірках Оксани Лятуринської „Ягілка” і „Чар-зілля” та „ботанічним пейзажем” у романі Григорія Тютюнника „Вир”. А з якою винятковою точністю передає пору ранньої осені Василь Мисик у вірші „В дорозі” через характеристику квітів і рослин. До названих можна було б додати ще імена Василя Голобородька, Ігоря Калинця, але, гадаю, Дзюбі йдеться про щось на зразок розпочатого Григорієм Сковородою „Саду божественних пісень”, коли натурфілософія веде у метафізичний простір. Окреслена дослідником тема заслуговує на продовження у всій її філософсько-естетичній багатовимірності.

Літературознавча багатогранність Івана Дзюби нагадує Франкову, зокрема і в прагненні, щоб нічого вартісного не поглинув морок забуття, це особливо стосується часу, коли не тільки друкувати, а й зберігати деякі рукописи було небезпечно. Критик постійно прагне виправити історичну несправедливість. У книзі, про яку йде мова, дві літературні сильветки такого типу стануть справжнім відкриттям для читачів: це „Апокаліптичне Григорія Тименка” та „Блисне стріла глибин”: Аніфатій Свиридюк”. Григорій Тименко в 1967 р. у 23-річному віці пропав без сліду в задушливій тогочасній атмосфері доносів, стежень і таємничих зникнень. Проаналізувавши дві збережені його знайомими машинописні збірки, дослідник виявляє у його поезії філософічність мислення, інтелектуальну й емоційну потугу таланту, що обіцяв перспективи зростання, але був зрубаний під корінь. Подібне можна сказати й про „антипода” Тименка – Аніфатія Свиридюка, поета ірраціонального типу мислення, з багаторівневістю асоціацій та пародоксальністю філософських максим, що засвідчують, на думку критика, онтологічний вимір його поетичних асоціацій. Поети ці належать до типів, що творять рівновагу літературного процесу, в якому, кажучи словами І. Франка, „екстреми ся стрічають”. Названі імена доповнюють низку інших, перевідкритих для літератури, які є свідченням того, що і в найважчі часи література не піддалася нівелюванню.

Мої роздуми про книжку Івана Дзюби „У літературі й навколо” не  охоплюють усіх її аспектів, кожен з яких заслуговує на окрему увагу. З таким самим інтересом, як статті про поезію, мову, читаєш роздуми з проблем історії, суспільно-політичної проблематики і т.д. Втім, всі ці проблеми, як було вже зазначено, у нього переплетені. Не менше зацікавлення викликає і творчий верстат автора, підставляючи часом пастки читацькому сприйняттю. То занурюєшся у розважний плин думки, то натрапляєш на вбивчу іронію, що обеззброює опонента, то на інтонації довіливої співрозмови… А часом – якесь ледь вловиме, майже підспудне „підлаштування” під об’єкт розмови, що вже важко й відділити, де автор, а де критик, у цій текстовій грі, як от у розмові про нові „скрипти” (чи не іронія щодо постструктуралістів?) Валерія Шевчука.

Одне слово, горизонт охоплення Івана Дзюби широкий. Але горизонт у літературі, як і в природі, має дивну рису: чим ближче до нього підходиш, тим далі він тікає. І хай тій мандрівці за ним не буде меж.

м. Львів

№9 (197) 5 травня 2017