Наприкінці минулого року «Книга року ВВС» відзначилася гучними скандалами, пов’язаними з непрозорими процедурами відбору і визначення переможців цієї нагороди. За іронією долі «Книга року ВВС», що носить бренд всесвітньовідомої британської телерадіомовної компанії, професійні стандарти якої ґрунтуються на правдивості, чесності, захисті людей від введення в оману особою чи організацією, стала найбільш корумпованою і необ’єктивною премією за всю історію незалежної України.
Вісімдесят три роки найбільша у світі за кількістю слухачів телерадіомовна компанія ВВС вибудовувала свій імідж чесними новинами і збалансованістю викладу інформації, на яких у багатьох країнах вивчало професійні стандарти не одне покоління журналістів, доки в Україні не з’явилася літературна премія, що носить бренд цієї компанії.
До того, як наприкінці минулого року «Книгу року ВВС» було вручено Софії Андрухович за роман «Фелікс-Австрія» і Каті Штанко за дитячу книжку «Дракони вперед!», вибухнули скандали, які засвідчили, що ця літературна нагорода, яка вручається за нібито кращі українські книжки року, так само далека від об’єктивності, як були далекі від об’єктивності нічні суди Януковича.
Перший скандал вибухнув у зв’язку з недопущенням до конкурсу творів трьох відомих сучасних прозаїків – Володимира Даниленка з книжкою «Грози над Туровцем», Галини Пагутяк з романом «Магнат» і Степана Процюка з романом «10 рядків». При цьому організатори премії відмовилася від будь-яких пояснень. Такий вибрик організаторів викликав пристрасті у літературній спільноті й спровокував лист-звернення з недвозначною назвою «Книга року ВВС» – подвійні стандарти?», що з’явився на сайті «Української літературної газети» 24 жовтня за ініціативи львівської видавничої агенції «Піраміда» і був передрукований іншими інтернет-виданнями. У зверненні оприлюднено заклик провести свій майдан та люстрацію літературних премій. Під листом підписався 21 письменник, серед яких – такі знакові для літератури постаті, як Олег Лишега, Микола Воробйов, Віктор Неборак, Василь Портяк, Богдан Жолдак, Галина Тарасюк, Василь Габор, Михайло Сидоржевський, Софія Майданська, Василь Трубай та інші. Ось що написали в листі автори звернення стосовно одного з недопущених письменників Володимира Даниленка: «Ситуацію, що виникла у зв’язку з книжкою В.Даниленка, ми розцінюємо, як недопущення високохудожніх творів до участі в конкурсі у підконтрольній літературному клану премії «Книга року ВВС», що виставляє фільтри для письменників, які становлять серйозну конкуренцію для своїх авторів».
Другий скандал був пов’язаний із виходом з журі відомого українського поета Тараса Федюка, як він зізнався, на знак протесту проти нав’язування своїх смаків журі засновницею і багаторічним керівником проекту «Книга року ВВС» Світланою Пиркало. Після оголошення шорт-листів претендентів на звання кращої книжки року Тарас Федюк покинув премію, не бажаючи розділяти відповідальність за визнання Софії Андрухович переможницею. Він зазначив: «Моє рішення диктувалося низкою причин. Мені не зрозумілі були естетичні засади, на яких редакцією обирався довгий список. В ньому опинилися не сильніші від тих, хто туди не потрапив. Зокрема, мене здивувала відсутність Олександра Лірника, Володимира Даниленка та Галини Пагутяк. При формуванні короткого листа ми з іншими членами журі не змогли дійти одноголосного рішення, тому Василь Шкляр до нього не потрапив. При обговоренні переможця були висунуто абсолютно неприйнятне для мене рішення, з котрим я не міг погодитися, саме тому вийшов зі складу журі 9 грудня. Всі рішення, прийняті після цього, жодного відношення до мене не мають». У редакції ВВС не захотіли ще більше ганьбити імідж і так скомпрометованої премії, тому на кількох сайтах з’явилася інформація про оголошення переможців конкурсу з прізвищем Тараса Федюка, на що він відразу відреагував: «Побачивши статтю на сайті «Телекритики», я вирішив дати офіційні коментарі, якщо організатори премії цього не мали сміливості зробити. Я розумію їх бажання не створювати привід для розмов, але треба виходити з принципів поваги один до одного та поважати моє рішення».
Як зазначено в українській Вікіпедії, «Книга року ВВС» – це «літературна нагорода україномовним літературним творам, що присуджується Британською телерадіомовною корпорацією (Бі-Бі-Сі)». У Вікіпедії написано, що «багаторічний координатор журі «Книга року ВВС» – Світлана Пиркало. Інакше кажучи, всі роки існування проекту головним ідеологом і менеджером від моменту заснування цієї премії була Світлана Пиркало, яка сьогодні займає посаду прес-секретаря Європейського банку реконструкції та розвитку. Зараз цей банк – спонсор премії, а Світлана Пиркало офіційно вже не вважається керівником проекту, хоча насправді саме вона є тією людиною, від якої найбільше залежить, хто потрапить до списків і стане переможцем премії.
Досі «Книга року ВВС» виглядала доволі пафосно, адже бренд відомої англійської телерадіомовної компанії надає їй міжнародного лоску. Почувши про премію ВВС, якою нагороджено чергового українського автора, в уяві далекого від літературного побуту читача може виникнути образ утаємниченого кола англійських джентльменів, які десь у лондонському офісі п’ють чай і безпристрасно обговорюють спеціально для такої оказії перекладені англійською мовою твори українських авторів, але насправді все не так.
Переглянувши у Вікіпедії списки переможців «Книги року ВВС», складається враження, що премія обслуговує обойму одних і тих же авторів, ніби вся українська література обмежується п’ятьма-сімома письменниками, пов’язаними між собою родинними або дружніми стосунками. Так, за дев’ять років існування «Книги року ВВС» двічі нагороджувалися цією премією Юрій Винничук (2005 і 2012 роки) і Сергій Жадан (2006 і 2010 роки). Тобто, майже половину своєї історії премія витрачала фінансові та організаційні ресурси для обслуговування двох авторів, ніби в українській літературі дефіцит на талановитих письменників.
Після нагородження роману Юрія Винничука «Танго смерті» головною премією «Книга року ВВС» серед письменників і критиків довго обговорювалися, м’яко кажучи, дивні смаки журі. Особливо ущипливою була в «ЛітАкценті» рецензія Михайла Карасьова «Про письменника та епоху», в якій критик написав, що в своєму романі Юрій Винничук використовує заяложені старі львівські анекдоти. У Винничука «вороги нації описуються винятково як карикатура, в результаті трагедія окупованого Львова зводиться до анекдотів про п’яних і тупих москалів». Забувши старе правило класичної літератури, яке свідчить, що письменник має з однаковою відстороненістю описувати всіх персонажів – і благородних героїв, і негідників, Ю. Винничук перетворює свій роман на лубок. І якщо це і є найвище досягнення української літератури в 2012 році, то яка різниця між таким «високим мистецтвом» і телепередачами Кисельова на ГРТ? Хіба це не соцреалізм, у якому українське замінено на радянське?
Скандали навколо «Книги року ВВС» не вщухали й раніше. 23 грудня 2011 року директор видавництва «Фоліо» Олександр Красовицький, заявив, що вважає голосування журі нелегітимним, оскільки опублікована на сайті ВВС рецензія на книжку Євгена Положія «Одіссея» показала, що автор рецензії і член журі Ірина Славінська взагалі не читала цієї книжки.
У 2010 році на премію претендувало два відомі автори – Володимир Лис із романом «Століття Якова» і Оксана Забужко з романом «Музей покинутих секретів». Лідерство Володимира Лиса було очевидним. Його роман «Століття Якова» зробив автора володарем Гранд-коронації Всеукраїнського конкурсу «Коронація слова». Про роман писала преса, і він претендував на Національну премію України імені Тараса Шевченка. Але нагороду «Книга року ВВС» вдруге одержав Сергій Жадан за роман «Ворошиловград».
У літературному середовищі все частіше мусується тема Сім’ї, до якої в сучасному літпроцесі відносять Юрія Андруховича, його родичів і друзів, на яких якраз і зорієнтована «Книга року ВВС». Крім уже згаданої Софії Андрухович, двічі нагороджених Юрія Винничука і Сергія Жадана, у 2009 році переможцем став Юрій Іздрик, якого теж пов’язують із Сім’єю. А в категорії «Дитяча книга року ВВС» премію одержав ще один член Сім’ї Тарас Прохасько у співавторстві з Мар’яною Прохасько за книжку «Хто зробить сніг?»
Сім років офіційно і останні два роки неофіційно «Книгою року ВВС» керувала Світлана Пиркало. Від початку їй не вистачало мудрості відійти від ідеології премії, віддавши процедуру відбору літературним експертам, критикам, читачам, а самій зосередитися на менеджерській частині проекту: фінансовому забезпеченню, якісному відбору та селекції журі, створенню інституту фахових експертів, яких досі немає у «Книзі року ВВС». Однак у Світлани Пиркало зіграло злий жарт її радянське виховання з традицією маніпулювання громадською думкою. Пиркало своїм багаторічним кураторством і тиском на підібране нею журі дев’ять років нав’язувала суспільству свої смаки і спотворювала реальну картину в сучасній українській літературі. А те, що смаки у С. Пиркало не бездоганні, свідчать лауреати заснованого нею літературного проекту.
До речі, юридичну і моральну відповідальність за проект «Книга року ВВС» два останні роки несе головний редактор ВВС Україна Ніна Кур’ята, але їй бракує волі протистояти характеру і тиску Світлани Пиркало, яка вважає, що вона цей проект заснувала і має право робити з ним усе, що їй заманеться. Хоча це не її приватна премія. В Україні є приватні премії, які цілком залежать від волі однієї людини. Так, прозаїк Василь Трубай створив літературну премію Василя Трубая, яка вручається за кращу книжку року письменнику Обухівського району на Київщині. Раз на рік Василь Трубай збирає на своєму подвір’ї в селі Халеп’ї літераторів Обухівщини, вручає свою премію, спілкується з місцевими письменниками й журналістами, а потім запрошує всіх до столу. Тож Світлані Пиркало ліпше було б не прикриватися брендом британської компанії, а заснувати премію, названу своїм іменем. Принаймні, так було б чесно. Тоді б їй не було потреби ховатися за фігові листки, в яких вона перетворила українську редакцію ВВС, професора Національного університету «Києво-Могилянська академія» Віру Агеєву, члена Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення Ольгу Герасим’юк і головного редактора ВВС Україна Ніну Кур’яту, які разом із нею несуть відповідальність за об’єктивність і прозорість премії. Принаймні, доктор філологічних наук Віра Агеєва здатна відрізнити професіоналізм від учнівства і літературу від кічу, але вона (на відміну від Тараса Федюка) цього робити не хоче і цим самим стає співучасницею тієї омани, в яку багато років вводить українське суспільство «Книга року ВВС».
Кожна літературна премія (а в Україні їх понад 150) має право на існування. Чимало премій, а особливо ті, в яких відсутні фінансове забезпечення і реклама, занепали, і про їхнє існування знає обмежене коло людей. Тож коли з’явилася премія ВВС, її сприйняли цілком позитивно. Як-не-як 1000 британських фунтів у гривнях. На жаль, за вивіскою західної компанії сховалася стара радянська технологія. І справа навіть не в книжках окремих недопущених письменників, а в тій атмосфері непрозорості, упередженості й необ’єктивності, від яких українська література натерпілася ще з радянських часів.
Тож настав час з’ясувати, чому суспільство, в якому найактуальнішою проблемою сьогодення стала боротьба з корупцією, досі не звернуло уваги на корупцію і прояви необ’єктивності під час оцінки творів літератури, яка формує ідеали і закладає основи суспільної моралі. Сподіваюся, що в літературному середовищі вистачить сміливих і принципових людей, які очистять авгієві стайні сучасного літпроцесу і звільнять його від групових інтересів, адже українська література у нас одна. То заради чого її ділити на якісь клани?
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал