Книга голосів Світлани Алексієвич

 
 Вона відверта і щира зі своїми читачами. Говорить про літературу, війну та любов. Розповідає про те, як пише свої книги та чому виїжджала з рідної країни на десять років.
Про візит Світлани Алексієвич до Києва писали всі. Щільний графік: зустрічі зі студентами, прес-конференція, літературний вечір, онлайн трансляція. Переповнені зали, кілометрова черга за автографом, розкуплені книги – все це можна було спостерігати протягом кількох днів перебування володарки літературного Нобеля-2015 у столиці України.
 
На сцені в кріслі сидить жінка. Приємний голос, помірний темп розмови без надмірної жестикуляції (на відміну від співрозмовниці – Оксани Забужко – прим.авт.). Відчувається якась магія. Ця магічність притягує. Дивилась на неї і не могла уявити її на війні, як ця жінка там перебувала і описала увесь жах. «Розмова на сцені» — так називалась презентація в Домі Майстер Клас. Оксана Забужко переклала книгу «Чорнобильська молитва: хроніка майбутнього» і виступила у ролі співрозмовника.
П’ять книг: «Цинкові хлопчики», «Чорнобильська молитва: хроніка майбутнього», «У війни не жіноче обличчя», «Час SecondHand» та «Останні свідки. Соло для дитячого голосу» − це цикл «Голоси Утопії», якому Світлана Алексієвич присвятила 30 років життя.
За книжку «У війни не жіноче обличчя» Алексієвич критикували радянські ідеологи. Їй закидали «пацифізм, натуралізм у розвінчуванні героїчного образу радянської жінки». Сама письменниця зазначає, що теми, які вона порушує – це її «особисті кола пекла», проте мовчати не можна, бо сама «наша історія – це величезна братська могила, море крові, вічний діалог катів і жертв».
Для написання «Цинкових хлопчиків» Світлана особисто відвідала Афганістан і не просто бачила війну, а пережила всі жахи війни.
Коли вона писала «Чорнобильську молитву: хроніка майбутнього», нічого подібного в літературі ще не було: не було опори, фундаменту, і в цьому складність. 11 років знадобилося, аби книга побачила світ. Основний акцент у потрясінні людини, коли людина почувається не білорусом, українцем, французом, а представником біовиду, який може зникнути.
Письменниця тонко відчуває час, людей, сприймає дійсність через голоси. Так, вона сказала про себе, цитуючи Г. Флобера: «я людина-вухо». Її метод писання це «підслуховування» розмов на вулиці, у транспорті, в магазині. «Свої книги я пишу дуже довго. Я їх вислуховую з життя, підслуховую, записую, але коли приходжу до людини – не беру інтерв’ю. Те, чим я займаюся – це менш за все є інтерв’ю. Я приходжу щоб поговорити про життя. Я приходжу до людини, як до друга. Необхідно не просто зібрати матеріал, а філософію думки», ‒ каже письменниця. Своє завдання як митця вона бачить у «вичленуванні з життя художніх шматків і створенні величезної симфонії чи вітражу». Через розповіді людей Світлана Алексієвич будує цілісну картину життя. Її проза – це книга голосів. Настав час свідків. Стиль написання нагадує кінематографію, своєрідний монтаж епізодів. «Сьогодні життя потребує нових літературних форм. Література – це форма зв’язку між людьми», ‒ переконана авторка п’ятикнижжя про «червону людину».
 

Цитати Світлани Алексієвич

Потрібно працювати над людськими цінностями. Примножувати добро, а не ненависть. Ненависть нас точно не врятує.
Між реальністю і нами – наші почуття
Нас виховують не батьки, а час.
Якщо задуматись про життя воно цікаве.
У ХХІ столітті треба вбивати ідеї, а не людей.
Людське серце влаштовано складніше, за телевізор.
Якщо Флобер говорив про себе, що він людина-перо, то я –людина-вухо.
Ми живемо у світі, де дуже багато болю, де всі люди тією чи іншою мірою приналежні до болю, і кожен може розповісти про страждання – своє власне, своєї родини. В нас немає культури щастя – є культура страждання. Зараз, коли я пишу книжку про любов, то бачу, що дуже важко говорити з людьми про щастя.